До ювілеїв Миколи Лисенка – 180-річчя від дня народження і 110-річчя смерті – пропонуємо ще один матеріал з архіву журналу «Музика», який, на нашу думку, й нині, через 10 років, зовсім не втратив актуальності. Головна героїня публікації – онука композитора-класика, відома українська піаністка і викладачка Національної музичної академії імені Петра Чайковського, заслужена артистка України, професорка Аріадна (Рада) Остапівна Лисенко 11 січня минулого 2021-го, на жаль, відійшла у вічність. До її 100-ліття лишалося усього кілька місяців… Тож цьогоріч виповнилася сумна роковина її кончини, а слова цієї дивовижної жінки, сказані давно, зараз часом сприймаються як заповіт або напуття
Із Радою Остапівною ми зустрілись у її класі в Національній музичній академії України. Нам дозволили бути присутніми на уроці, і ми із захопленням слухали гру на двох роялях педагога та учениці – аспірантки з Китаю Сін Сін Ма
У школі імені Миколи Лисенка не вивчають його творів
Сін Сін прийшла до мене після закінчення консерваторії, – розповіла Рада Остапівна. – Вона в Україні з сьомого класу – спочатку навчалася в десятирічці імені Лисенка. Довідавшись, що я його онука, попросила мене дати їй якісь ноти Миколи Віталійовича, бо ні в школі, ні в консерваторії не вивчала жодного його твору. А їй соромно повертатися додому без знання музики композитора, ім’я якого носить школа. Я дала ноти. Дівчина їх швидко вивчила і вельми віртуозно зіграла. Нині вона – аспірантка музичної академії і обов’язково братиме участь у Конкурсі імені Миколи Лисенка (відбувся 2012 року. – Ред.).
Конкурси ми проводимо у ювілейні роки Лисенка, починаючи з 1962-го. Спочатку вони були республіканськими, потім всеукраїнськими, а нині – міжнародні. На минулий конкурс приїздило двоє москвичів, білоруси, кавказці й китаєць, який навчається в Одесі. Одного разу на Конкурсі імені Лисенка китаєць навіть виборов першу премію. Дуже вправний виконавець.
Наші музиканти, на жаль, уже не так рвуться до консерваторії, бо зараз тяжко влаштуватися на роботу, мало платять. А це ж важка праця, музикою займаються з дитинства. До того ж, телебачення, вуличні концерти поступово витісняють академічне мистецтво. Молодь задовольняється участю в усіляких шоу та конкурсах на кшталт «таланти твої, Україно», а професійна музика нікому не потрібна. От навіть у школі Лисенка майже не вивчають його творів. Лисенка багато співають, а ось грати – не грають.
Конкурс імені Миколи Лисенка проводять на державному рівні. Організатори зацікавлені в тому, щоб молодь брала участь у ньому. Зараз підняли планку премій в грошовому еквіваленті. Тож переможці отримають великі суми – 15 тисяч за перше місце і 10 та 5 – за друге й третє. Є ще призи від Національної спілки композиторів, слухачів. Уже минулої весни засідав оргкомітет.
Ректор музичної академії допомагає нам у всьому. Втім зараз проводити мистецькі змагання складніше. Раніше при Міністерстві культури існував конкурсний відділ. Працівники, які займали три великих кімнати, стежили за тим, коли, де і які відбуваються конкурси, вирішували кого можна на них послати. Потім відділ закрили, і тепер усе робиться спонтанно, якось спазматично. Дійшло до того, що минулий конкурс, який мав бути четвертим, назвали третім. І мені довелося минулої весни доводити, що конкурс 2012-го – вже п’ятий. Ми маємо дбати про те, щоб таких прикрих помилок більше не було. Адже це – наша музична історія.
Микола Лисенко і продовжувачі його срави
До ювілею також відбудуться урочисті заходи у Музеї Лисенка. Регулярних концертів нині там не можна робити. Бо немає другого рояля, зал замалий, низька стеля. Це меморіальний будинок, куди не вміщується багато людей. Але там дуже хороший двір.
Мені здається, що музей має працювати трошки інакше. Його співробітники вважають, що меморіал – застигла форма. Щоправда, вони акуратно відзначають певні дати. Щорічно – дні народження і смерті. А раніше тут бувало телебачення, читали лекції. Усього цього тепер немає. Однак у дворі музею можна було б проводити мистецькі заходи. І завжди приходило б повно людей.
Зараз музейники підтримують тісний зв’язок з Інститутом музики імені Рейнгольда Глієра – колишнім музичним училищем. І хоча це не зовсім концертний рівень, упевнена, що вони чинять правильно, – музеї мають залучати молодь. До того ж, непотрібно, щоб Лисенко був тільки для Лисенка. Слід згадувати і його продовжувачів, – тих, хто працював і працює в тому самому напрямку. Це Косенко, Ревуцький, Штогаренко, Колесса, Барвінський…
Пару років тому мені вдалося влаштувати концерт «Лисенко і продовжувачі» на день народження Миколи Віталійовича у нас в академії, у Малому залі. Я грала «Козачок», «Веснянку» і «Метелицю» – три частини Концерту для фортепіано з оркестром Андрія Штогаренка. А мій онук Микола Віталійович Лисенко диригував Державним естрадно-симфонічним оркестром.
Перед тим українська музика на фортепіанному факультеті майже не звучала. Її було мало і в десятирічці імені Лисенка. Я боялася, що на концерт не прийдуть слухачі. Утім прийшли. І багато. Коли я побачила це, то зрозуміла: є потреба в українській музиці!
Микола Віталійович вивчав її досить досконально. Він не допускав у неї нічого стороннього. Звичайно, можна в певних випадках надавати такій музиці, приміром, джазового звучання, але в принципі класика повинна залишатися класикою.
Лисенко є Лисенко. Він – початок, але у нього були послідовники – його учні, учні учнів, музиканти сучасної України. У них є чимало цікавих опусів. Сьогодні, щоб композитор заявив про себе, він має написати або симфонію, або оперу. Тоді його помітять. А тим, хто пише фортепіанну музику, важко її «просувати», ще складніше – видавати, бо вони отримують за це копійки. Тож я запропонувала конкурс «Лисенка і продовжувачів». Лисенко був би щасливим, якби ми розвивали такий напрямок. Якщо запрошуватимуть композиторів на конкурс, вони почнуть писати фортепіанні твори.
«Вітри буйні» допомогли прописатися у Москві
Я навчалася в Київській консерваторії у професора Абрама Луфера, який був тоді ректором. Державні іспити у нас приймав Генріх Нейгауз. Він сам із Кіровограда (тепер Кропивницький. – Ред.), дуже любив Україну. Я з дитинства мріяла вчитися у нього. Він мені подобався як музикант. Якось біля Золотих воріт (а там висів величезний гучномовець), іще школяркою, почула «Апасіонату» Бетховена у його виконанні. Друга частина звучала так чудово, що я заслухалася.
На іспитах Нейгауз мене одразу помітив. І сказав про це педагогам. Але мені соромно було підійти до нього.
Я закінчувала консерваторію після війни. Перед тим у мене пропало три роки. Під час війни нас виселили з Києва. Посадили в теплушку і повезли до Німеччини. Та у Львові ми втекли. Там знайшли організацію, яка допомагала біженцям: розміщувала і двічі на день годувала. Прізвище Лисенко для львів’ян було іконою. Тож вони усіляко допомагали нам вижити. Людкевич, Барвінський, Колесса… У нас склалися дружні відносини. Львів’яни взагалі шанують українську музику, як ніхто і ніде.
Після повернення до Києва і закінчення консерваторії я вважала себе вже застарою для навчання. Та все ж попросила батька, щоб замовив за мене слово. Тато написав листа, і Нейгауз одразу відповів, що він, хоч і старий, до того ж має дуже багато учнів, та мене візьме, бо йому сподобалася моя гра і обдаровання, а також приписав: «Она свое славное имя не позорит». Але попередив, що вступні іспити я маю здати сама.
Я пройшла до аспірантури, однак мене не хотіли прописувати в Москві. Гуртожитку не було, а на квартирі прописувати тоді забороняли. Пішла до начальника міліції.
Пам’ятаю, сидить такий русак із вусами. Розповіла йому про свою проблему. Він уважно вислухав, зітхнув, – мовляв, нічого не вдієш, такий у нас закон. І раптом запитав звідки я? Коли дізнався, що з України, зрадів. Виявилося, що має дружину-українку, яка завжди співає: «Веют ветры, веют буйные…» – «Так це ж мій дід написав!» – зраділа я. «Лисенко? – здивувався він, вчитуючись у мої документи. – Давайте сюда Вашу бумажку». Це й вирішило мою долю. «Вітри буйні» допомогли мені залишитися в Москві.
На родину донесли, бо розмовляли українською
Мої батьки часто згадували діда. Він дуже багато часу витрачав на громадську роботу. Мав освіту і західноєвропейську, і російську, університетську і музичну. Тож йому було чим переконувати людей. Його оточувало багато друзів – двоюрідний брат Михайло Старицький, Леся Українка, її мама Олена Пчілка, бандуристи…
Коли він писав ту музику? Напевно вночі. Бо вдень йому доводилося викладати. Причому не тому, що був педагогом за покликанням, – потрібно було годувати родину. Краще б дід використовував цей час на композиторство. А він займався грою на фортепіано із панянками з Інституту благородних дівиць. Потім відкрив школу. А ще диригував хором, їздив із ним на гастролі. Хор він дуже любив.
Наша родина береже сімейні традиції. По-перше, вдома ми завжди спілкуємось українською. Пам’ятаю, через це на нас за радянських часів навіть був донос. Написали, що «тут живуть українські націоналісти, які з ранку до ночі розмовляють українською». Тато насправді тільки лаявся російською, коли ми, діти, щось накоїмо.
Мама моя з Полтави. Дуже любила співати. Знала багато пісень. Ми з нею частенько виводили на два голоси. Коли мені було шість років, мама казала: «Співай першим голосом, бо другим не потягнеш». Вона навчалася в медичному інституті й часто ходила до театру Садовського. Знала напам’ять чи не весь його репертуар. Якось захворіла одна зі співачок. Мама почула про це і почала біля сцени наспівувати потрібну арію з опери: «Ой яка я хороша». Її почув Садовський, вийшов, послухав і сказав: «І справді хороша». Та на сцену мама так і не вийшла. Прима, дізнавшись, що їй знайшли заміну, несподівано для всіх миттєво одужала. Мама часто згадувала цей випадок і жалілася: «Був єдиний шанс заспівати в театрі, та так і не вдалося!» Зате там вона познайомилася з моїм батьком.
Моя донька Наталя також викладає в музичній академії. У дитинстві вона добре малювала. Гадали, що, може, хоч вона не стане музикантом. Почали навчати її живопису, але музика перемогла. В онука Миколи старша донька також уже грає на роялі. Тож у роду підтримують музичні традиції діда.
Музика не перестає дивувати
Маю заповітну мрію – розвиток української музики по лінії конкурсів Лисенка. Намагаюся добитись того, щоб їх фіксували, звертали на них особливу увагу. Прагну, щоб виступи на конкурсах не були разовими: перемогли, отримали призи, а далі забули. Конкурс повинен мати продовження на професійному рівні. Лауреатам потрібно в подальшому гастролювати хоча б Україною, а оскільки конкурс міжнародний, то, можливо, й світом. Так, наприклад, роблять у Південній Америці.
Важливо не забувати про лауреатів, стежити за їхньою кар’єрою, професійним удосконаленням.
Українська музика тримає мене в житті, а ще, напевне, підтримує темперамент. Іноді сама собі дивуюся, як у мене вистачає сил? Музика піднімає, надихає. Здається, вкотре граєш якийсь твір і щоразу знаходиш у ньому щось нове. Як на поетів діють вірші, так на мене – музика. Не теоретично – практично я відчуваю, що це чудо!
Наталія ЗІНЧЕНКО
Друковану версію див.: Зінченко Наталія. Рада Лисенко: «Українська музика тримає мене в житті…» // Музика. – 2012. – № 2. – С. 4–7.
