Солов’їна домівка. Український народний хор

10
Share Button

Сьогодні дуже сумний день. Україна прощається з одним зі своїх найславетніших синів – видатним хормейстером сучасності, харизматичною, непересічною постаттю в українській культурі, геніальним музикантом і громадським діячем, мудрим педагогом і організатором, яскравою, чудовою людиною Анатолієм Тимофійовичем Авдієвським.

Герой України, народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, академік Національної академії мистецтв і Академії педагогічних наук України, президент Національного комітету Міжнародної музичної ради ЮНЕСКО, голова Національної всеукраїнської музичної спілки – то далеко не повний перелік почесних звань, відзнак, нагород, посад Майстра.

Пішла з життя ціла епоха! Музична, та й загалом культурна громадськість України й світу зазнала непоправної втрати…

Журнал «Музика» друкував чимало матеріалів, присвячених Анатолію Авдієвському і Національному заслуженому академічному українському народному хору імені Григорія Верьовки, який Маестро очолював 50 (!) років. Частина з цих статей, інтерв’ю, нарисів є на нашому сайті. Пропонуємо увазі читачів іще одну з архівних публікацій дворічної давнини на спомин про Великого Митця

philarm-fligel

На Європейській площі у Києві беруть початок і розбігаються у протилежні боки дві стародавні вулиці. Хрещатик прямує до Бессарабського ринку, а Володимирський узвіз поміж високих круч стрімко спадає до Дніпра. Саме на цьому «роздоріжжі» знаходиться будівля Національної філармонії України. Її адреса – Володимирський узвіз, 2. Якщо пройти повз головний вхід і оминути лівий кут споруди, виходиш до невеликої прибудови, яка, власне, й викликає інтерес

Від редакції

Пропонований увазі читачів матеріал – це фрагменти однієї глави книги відомих ведучих Українського радіо Віри Горбатюк та Алли Вишневої під назвою «Музичні адреси Києва», написаної на основі сценаріїв циклу радіопередач, що виходили в ефір до 1500-річчя міста. Зараз видання готується до друку.

У главі під символічною назвою «Солов’їна домівка» йдеться про становлення, будні та концертно-гастрольне життя трьох нині уславлених українських виконавських колективів – Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки, Національної заслуженої капели бандуристів України імені Георгія Майбороди і Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського, – творча біографія яких була пов’язана із будинком-прибудовою Національної філармонії України.

У цьому номері журналу, зокрема, розповідатиметься про Хор імені Григорія Верьовки. Про інші мистецькі колективи – у наступних числах часопису. Таким чином редакція хоче, насамперед, згадати визначні ювілейні дати: 70 років від дня заснування Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки та 80-річчя його художнього керівника і головного диригента Анатолія Авдієвського, які відзначалися у 2013 році, 35 років від дня смерті Олександра Міньківського – фундатора, художнього керівника і головного диригента Капели бандуристів України та 75-річчя від дня народження Мирослава Вантуха – генерального директора і художнього керівника Національного ансамблю танцю України імені Павла Вірського.

Публікується вперше.

Filarmoniya-Kiev-star

І. Український народний хор

Від часу зведення головного корпусу філармонії у 1882 році за проектом архітектора Володимира Ніколаєва у ньому «мешкали» різні установи й організації: купецьке зібрання, Пролетарський будинок мистецтв, Будинок політичної освіти, клуб «Більшовик». У 1934-му, після перенесення столиці України з Харкова до Києва це елегантне приміщення надали Палацу піонерів і жовтенят. Саме тоді у дворі філармонії й постала двоповерхова споруда у класичному стилі, в якій містилися різноманітні дитячі гуртки. А у повоєнні роки тут оселили три мистецьких колективи. Український народний хор, який і охрестив будівлю «Солов’їною домівкою», та Капела бандуристів України зайняли перший і другий поверхи правого крила, а Український ансамбль танцю – обидва поверхи лівого.

…Йшла Велика Вітчизняна війна. Україна ще палала у вогні. А у вересні 1943-го у щойно звільненому від окупантів Харкові було видано Постанову уряду про створення Українського народного хору (Постанова № 246 Ради Народних Комісарів УРСР «Про організацію Державного українського народного хору» від 11 вересня 1943 року. – Ред.). Організатором і художнім керівником призначили Григорія Гурійовича Верьовку. Вибір був якнайвдалішим. Мабуть, лише йому – досвідченому фахівцю, фольклористу, композитору, хоровому диригенту було під силу в тих неймовірно складних умовах за короткий час зібрати співаків, танцюристів, музикантів і об’єднати їх усіх – хор, танцювальну групу та оркестр народних інструментів – у єдиний виконавський організм.

Григорій Верьовка з хористками
Григорій Верьовка з хористками

Григорій Гурійович негайно взявся до роботи. Попри загрозу власній безпеці, він буквально крок за кроком пересувався за армійськими підрозділами, щоб у звільнених селах відшукувати майбутніх артистів. А оскільки колектив мав бути не самодіяльним, а високопрофесійним, Григорій Гурійович уважно й прискіпливо придивлявся до новачків. Зважав не лише на вокальні дані, а й на те, чи вразлива й поетична душа, чи багато пісень зберігає пам’ять, чи тембр голосу зливатиметься з іншими в ансамблі.

Відомо, що українську народну пісню традиційно співали у грудному регістрі. Такий вокал виник і розвивався просто неба – на вулиці чи серед степового роздолля, де супроводжував працю людей і їхнє дозвілля. Це спів гучний, широкий, вільний, чутний далеко завдяки сильним «виводчикам» і «підголоскам», які підтримували могутні низькі голоси. Співаків із такими голосами Григорій Гурійович знаходив у різних регіонах. Серед них були унікальні співачки Валентина Черкун, Олександра Горова, Параска Симаченко, Катерина Малишевська та багато інших. Вони, звичайно, не мали ніякої музичної підготовки, але були представниками високої духовної культури нашого народу, носіями традиційного виконавства. Як фольклорист, Григорій Верьовка керувався тим, що характер і особливості цього виконавства – розмаїті. Кожне село, більше того, околиці в одному й тому ж селі різнилися манерою співу. Кожна вулиця мала своїх заспівувачів. Так складався неповторний колорит народного звучання. І саме ці барви, за задумом диригента, мали заяскріти у новоствореному хорі.

Григорій Верьовка (в центрі) та Елеонора Верьовка-Скрипчинська (праворуч) на прогулянці в парку
Григорій Верьовка (в центрі) та Елеонора Верьовка-Скрипчинська (праворуч) на прогулянці в парку

Новий 1944 рік невелика група майбутніх артистів зустріла у щойно звільненому від фашистів Києві, у тій самій невеликій двоповерховій будівлі над Дніпром. Перші відвідини майбутньої домівки вразили: всередині не було ані вікон, ані дверей, ані підлоги… Стіни вкриті сажею, приміщення просякнуте горілим духом. Та люди не розгубилися. Закачали рукави й заходилися працювати: винесли брухт, прибрали сміття, поклали дощату підлогу, пофарбували. За роботою незчулися, як і весна прийшла, а з нею навкруги защебетало, задзвеніло численне птаство, і над усе – солов’ї. Вони так виспівували, що й самим артистам співати хотілося. Та й їхня «Солов’їна домівка» вже стала придатною для репетицій.

З ентузіазмом, весело взялися за навчання хористи. Проте важкувато їм давалася наука. Та досвідчені й терплячі вчителі – сам Григорій Гурійович і його творча соратниця та дружина Елеонора Павлівна Верьовка-Скрипчинська – щоденно і невтомно допомагали своїм вихованцям опановувати музичну грамоту. І ось призначено перший прилюдний виступ колективу. Елеонора Павлівна часто згадувала про цю незабутню подію: «Наш концерт відбувся 13 вересня 1944 року в редакції газети “Радянська Україна”, на вулиці Тимофіївській, зараз Коцюбинського, 7. Пам’ятаю той радісний сонячний день. Ми виступали в залі редакції на другому поверсі. Посходилися послухати нас співробітники усіх газет і журналів, письменники, композитори.

Григорій Верьовка на репетиції у філармонії
Григорій Верьовка на репетиції у філармонії

Григорій Гурійович для цього виступу попросив усіх хористів одягнутись у найкраще своє вбрання. І прийшли наші виконавці хто у платтячку, а в кого були – у вишиваних сорочках. Дівчата ділилися одна з одною намистом, так, щоб у кожної була хоч одна низка.
Прийом був надзвичайно теплий. Аудиторія жваво, безпосередньо реагувала на кожну пісню та на її слова і оплесками, і сміхом, і вигуками, а часом ми бачили й сльози на очах. Як, наприклад, тоді, коли Паша Симаченко заспівувала створену нею самою пісню про дівчат у фашистській неволі: “Усі радості діждалися…”

Був виконаний “Український козачок”, але тільки однією танцювальною парою. Танцюристка Муся Гришина ходила тоді у військових бутсах і для цього виступу Григорій Гурійович дістав їй якісь туфлі. У них вона й танцювала з Миколою Музикою.

Після виступу було багато збуджених, схвильованих розмов, порад, потисків рук та обіймів. Ми довго не могли розлучитися з нашими слухачами. А через два місяці, 6 листопада, ми вже брали участь в урядовому концерті на оперній сцені нашого театру, де ми виконали 13 номерів!

ver-afisha

Почався довгий концертний шлях Українського народного хору, – шлях, повний хвилювань, великих труднощів, постійних шукань і незмірної, ні з чим незрівнянної творчої радості від щасливих зустрічей зі слухачами. І, як справжній мистецький колектив, нас почали запрошувати на гастролі».

Про одну з найперших подорожей молодого колективу пізніше згадував народний артист України, вихованець Елеонори Верьовки-Скрипчинської, художній керівник і головний диригент Закарпатського народного хору, а згодом – художній керівник капели «Думка» Михайло Кречко.

«У 1945 році, – розповідає маестро, – Український народний хор виїжджає у концертну мандрівку по звільненому Закарпаттю. І зачаровані мешканці з подивом слухають закарпатські народні пісні “Ходила я по садочку” і “Ой піду я до Ясиня”. Виявляється, саме ці пісні записав нещодавно, перебуваючи в Закарпатті, Павло Григорович Тичина і, повернувшись до Києва, передав їх своєму давньому другові Григорію Гурійовичу Верьовці. А той обробив їх для хору та оркестру народних інструментів і на диво усім виконав їх для закарпатців.

З висоти років, що минули, важко переоцінити той величезний внесок, який зробив Григорій Гурійович Верьовка у справу організації першого професійного народного хору в Україні. Під впливом його діяльності один за одним виникали у нас такі цікаві колективи, як Черкаський народний хор, Буковинський ансамбль пісні й танцю, дрогобицька “Верховина”, поліський ансамбль “Льонок” і серед них можу назвати Закарпатський народний хор, яким я керував з 1954 до 1969 року».

ver-afisha2

Старанно добираючи майбутніх артистів-співаків, Григорій Верьовка велику увагу приділяв і підбору музик-виконавців на народних інструментах. У створеному оркестрі розкрився віртуозний хист сопілкарів, цимбалістів, бандуристів, виконавців на бубнах, басолях і баянах. І не лише музичний, а й яскравий артистичний, коли невичерпна фантазія оркестрантів тішила публіку дотепними інструментальними забавками та жартами. Навіть звичайні предмети побуту загули, задзвеніли, затьохкали… Дивував публіку чудовий сопілкар-штукар Євген Бобровников. У його вмілих руках березова кора або маленький листочок бузку, а то й просто шматочок поліетиленової плівки заливався справжнісіньким соловейком. А оркестр під орудою талановитого музиканта Якова Орлова дружно й бадьоро підтримував соліста.
Професійний рівень новоствореного колективу зростав із кожним роком. Він успішно гастролював не лише в Україні, а й в усіх республіках колишнього Радянського Союзу, за кордоном. Уже перше знайомство з Українським народним хором слухачів країн Європи, а це були Румунія, Польща, Югославія, Німеччина, Бельгія, Чехословаччина, Фінляндія, стало для них справжнім відкриттям музичної культури українського народу, його пісенного багатства, танцювального мистецтва, інструментальної музики, краси національного декору в яскравих, барвистих костюмах. Зарубіжна преса одностайно друкувала хвалебні рецензії, не шкодуючи високих визначень «незвичайному, незнаному досі, нечуваному й небаченому унікальному феномену української народної творчості».

У кожній країні, до якої приїжджав на гастролі Український народний хор, артисти виконували пісні корінного народу і обов’язково мовою оригіналу. Цю традицію започаткувала Елеонора Верьовка-Скрипчинська. Як кваліфікований лінгвіст (вільно володіла кількома мовами), вона домагалася правильної орфоепічної вимови іноземних слів. Слухачі захоплено і вдячно сприймали такий красивий знак поваги до них, і завдяки цьому контакт між виконавцями і залом налагоджувався одразу й зберігався до кінця концерту.

Елеонора Скрипчинська
Елеонора Верьовка-Скрипчинська

Повертаючись після успішних гастролей до Києва, до своєї «Солов’їної домівки», артисти продовжували працювати: закріплювали вдалі знахідки, шукали і втілювали в життя нові ідеї. І тоді ця домівка перетворювалася на своєрідну лабораторію, де народжувалися оригінальні концертні програми.

Але настав час, коли керівники-ветерани почали замислюватися про майбутню долю колективу, який вони випестували. Потрібен був молодий достойний продовжувач їхньої творчої справи. Григорій Гурійович і Елеонора Павлівна зупинили свій погляд на молодому запальному керівникові поліського ансамблю «Льонок» Анатолії Авдієвському.

Ось як розповідає про своє знайомство з Українським народним хором і його керманичем Анатолій Авдієвський: «Закінчивши Одеську консерваторію (клас професора Костянтина Пігрова), я був зорієнтований на академічний спів. Однак несподівано полонився нашими народними піснями, відчув, який безмежний творчий простір для диригента-хормейстера може відкрити українське народне багатоголосся. Я дуже зрадів, коли мене запросили такі майстри народного співу, як Григорій Гурійович Верьовка та Елеонора Павлівна Верьовка-Скрипчинська. Це було у 1962 році. Зустріли вони мене у кабінеті Григорія Гурійовича в будинку на Володимирському узвозі, 2, що у дворі.

Наша розмова велася навколо актуального для мене питання: яким повинен бути народний хор? Я почув, що репертуар народного хору має бути широким – від автентичного фольклору до обробок народних пісень та оригінальних творів класиків української музики Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, а також сучасних композиторів, навіть композиторів-модерністів. Не обмежуватися лише автентичним фольклором. Наявність стилізації на народнопісенній основі у поєднанні з високою виконавською культурою – ось той ґрунт, на якому повинен зростати хор».

Анатолій Авдієвський. Кінець 1960-х рр.
Анатолій Авдієвський. Кінець 1960-х рр.

21 жовтня 1964 року Григорій Верьовка відійшов у вічність. Зі скорботою і невимовним болем прощався колектив зі своїм учителем і художнім керівником, по суті – названим батьком, ім’я якого стало для кожного з артистів символом професійності та майбутніх творчих звершень. Того самого 1964-го Українському народному хору було присвоєне ім’я Григорія Верьовки.

Вже у цьому новому статусі під орудою Елеонори Верьовки-Скрипчинської відбулося тріумфальне турне колективу містами й селами нашої держави і країнами Західної Європи. І знову успіх, спалах інтересу до українського народного мистецтва. Зарубіжні слухачі вперше бачили, щоб таким колективом диригувала жінка! Преса не шкодувала компліментів. Тож популярність Українського народного хору у світі невпинно зростала.

У 1966 році диригентом і художнім керівником Державного українського народного хору імені Григорія Верьовки було призначено Анатолія Авдієвського.

«Зайнявши високу посаду керівника Народного хору, – згадує Анатолій Тимофійович, – я часто користувався порадами, заувагами Елеонори Павлівни. Я прагнув зробити те, про що мріяли колись вона і Григорій Гурійович: у плані творчого діапазону зробити наш хор організмом багатотембрових вокальних можливостей, високого мистецького виконавства. Наприклад, стосовно творчості геніального Миколи Леонтовича, якого французи під час відвідин України президентом Шарлем де Голлем нарекли українським Бахом. Хор Верьовки на той час не мав у репертуарі його творів. Коли ж під час проведення семінарів Григорія Гурійовича запитали, чому його колектив не співає обробок Леонтовича, він чесно відповів, що на даний момент хор не має таких виконавських можливостей, щоб підняти творчість композитора. Однак, сказав, що це його мрія і він упевнений – згодом хор досягне таких виконавських висот, які б дали йому можливість співати все, що пов’язано з пісенною культурою нашого народу.

Анатолій Авдієвський. 1970-ті рр.
Анатолій Авдієвський. 1970-ті рр.

Мудрий Григорій Гурійович давно спрогнозував мою подальшу діяльність із цим унікальним колективом. І нині хору, який носить славне ім’я Григорія Верьовки, підвладне все – і народні пісні, і будь-які твори, написані композиторами.

У нашому репертуарі, звичайно, чільне місце належить творам Миколи Леонтовича. Він підняв рівень, престиж нашої пісні, створеної талантом народу. Він підкреслював, що пісня таїть у собі елементи гармонії й поліфонії. А я б додав ще – народна пісня таїть у собі й особливості тембрового забарвлення, тембрової інтонації.

Кожна зі співачок прикрашає мелодію своїм тембром, ніби притрушуючи її своїм особливим пилком. Як от, буває, весняна квіточка, вона сама по собі прекрасна, а ще до того ранком, коли побачиш той не збитий пилок, замилуєшся. Оцей “пилок” – дуже цінний для виконання народних пісень. Ми маємо свій особистий тембровий “пилок” Хору імені Верьовки, якщо можна так сказати, і опилюємо виконання тієї чи іншої народної пісні отакою своєрідною верьовкінською манерою».

Анатолій Авдієвський вивів колектив на нові виконавські висоти. До звання Українського народного хору «заслужений» додалося ще одне – «академічний». При колективі діє школа-студія, яка готує майбутніх співаків уже на професійній основі. Молодь призвичаюється до концертного життя, бере участь в окремих номерах програми, урізноманітнюючи звуковий і візуальний образ хору.

Сьогодні під час концертів оголошують: «Виступає Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки». Колектив досяг високої виконавської культури. Він і зовні оновив свій образ. Замість свиток, шароварів і смушевих шапок, корсеток, плахт і віночків часом хор постає у вишуканому вбранні козацької старшини часів гетьмана Івана Мазепи. Але так він почав одягатися, уже маючи нову адресу – у так званому Домі художніх колективів, що на бульварі Тараса Шевченка в Києві…

Віра ГОРБАТЮК, Алла ВИШНЕВА

Фото з музею Національного хору імені Григорія Верьовки

Друковану версію матеріалу див.: Віра Горбатюк, Алла Вишнева. Солов’їна домівка. Ч. І. Український народний хор // Музика. – 2014. – № 4. – С. 4–11.

 

Share Button