Березень для культурної громадськості України й світу традиційно ось уже впродовж багатьох десятиліть є місяцем особливим. Саме в березні завжди відзначаються Шевченківські дні (9 й 10 березня, відповідно, – дні народження й кончини Великого Кобзаря). А музична спільнота також вшановує пам’ять основоположника української класичної музики, композитора, піаніста, диригента, фольклориста, музично-громадського діяча та педагога Миколи Лисенка (22 березня 1942 – 6 листопада 1912).

На 2022-й припали знакові дати життя й творчості Миколи Віталійовича – 180-річчя від дня народження і 110-річчя з дня смерті. Планувалися численні концерти, конференції, прем’єри, конкурси, фестивалі тощо. Але зрозуміло, що в умовах нинішньої людиноненависницької війни, яку розв’язала путінська Росія проти України, святкування ювілеїв не на часі. Однак вважаємо за потрібне особливо вирізнити сьогоднішній день – 22 березня – наступною публікацією.

Пропонуємо увазі читача унікальний матеріал з архіву журналу «Музика» авторства ще однієї визначної постаті в історії української культури – Вадима Щербаківського, написаний за кордоном далекого 1952 року, проте вперше оприлюднений в Україні лише 10 літ тому

До сорокових роковин смерти М. В. Лисенка

Ім’я видатного українського мистецтвознавця, археолога, етнографа Вадима Михайловича Щербаківського (1876–1957), так само як і його молодшого брата Данила Михайловича, було надовго викреслене з переліку дослідників української культури, а їхні ґрунтовні роботи з історії українського народного мистецтва, церковної архітектури, культури доісторичної і ранньоісторичної доби на території України – вилучені з наукового обігу. А між тим, окрім дослідницької роботи, вони активно долучалися до створення і поповнення колекцій українських музеїв, віддаючи у їхнє розпорядження експонати, зібрані власноруч по всій Україні. Данило Щербаківський був співзасновником Української академії мистецтв та активним учасником роботи різних комісій Української академії наук, працював у Київському історичному музеї.

Вадим Щербаківський був співробітником заснованого митрополитом Андреєм Шептицьким Національного музею у Львові, співпрацював з Науковим товариством імені Тараса Шевченка. Велика частка його життя була пов’язана з Полтавою – він працював у Полтавському природничо-історичному музеї, очолював Українське наукове товариство дослідження і охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині.

У 1922 році Вадим Щербаківський емігрував до Праги. Натомість його брат, Данило Щербаківський, який залишився у Києві, не витримавши цькування і переслідування органів держбезпеки, наклав на себе руки у 1927 році. В подальшому своєму житті за кордоном Вадим Михайлович був професором Українського вільного університету (УВУ) в Празі, ректором УВУ – в Мюнхені. Останні роки життя провів у Великій Британії.
Саме там 1952 року з’явилася та вийшла друком у лондонському часописі «Визвольний шлях» (Ч. 12. – С. 25–31) його стаття до сорокових роковин смерті Миколи Лисенка.

Матеріал є біографічним за своїм змістом – у ньому Вадим Щербаківський розповідає про життєвий і творчий шлях Лисенка, про його похорон у Києві. Однак ці, загалом відомі на сьогодні, факти викладаються людиною, котра добре знала Миколу Віталійовича. Для Щербаківського Лисенко був безумовним авторитетом, прикладом, взірцем людини, науковця, громадянина, патріота. Звідси – особливий тон статті.

Родина Щербаківських (не лише брати Вадим і Данило, а й насамперед їхній батько, священик Михайло Щербаківський) активно спілкувалася з Рильськими та Антоновичами, а через них – і з Лисенками. Вадим Щербаківський часто бував в оселі композитора (він займався математикою з Лисенковою молодшою донькою), а ще – шість років (1901–1907) співав у аматорському студентському хорі Лисенка. Він був безпосереднім свідком багатьох важливих подій життя композитора, які описав у інших своїх спогадах про Лисенка, що також друкувалися за кордоном (у нас вони були опубліковані у спецвипуску наукового часопису «Пам’ятки України: історія та культура» лише 2007 року). Щербаківський згадує про ці події і в матеріалі, що пропонується увазі читачів «Музики».

Стаття «До сорокових роковин смерти М.В. Лисенка» в Україні публікується вперше і подається зі скороченнями. Основна частка таких купюр – великі цитати з відгуків закордонної преси на виступи Державної української мандрівної капели під орудою Лисенкового учня Олександра Кошиця. Загалом же у тексті збережено авторський стиль та орфографічні особливості оригіналу.

Сорок літ пройшло вже від дня смерти незабутнього Миколи Віталієвича Лисенка, але для того, хто його добре знав, його постать шляхотна, мила й лагідна стоїть, як жива, перед очима. Треба просто дивуватися, що тяжкі життєві умови не зробили його на старості літ яким-небудь тяжким гіпохондриком або людоненависником. Ні, він до самої своєї смерти залишався милим, привітним і дуже гостинним.

Але яке було його життя, це видно найбільше з його біографії. Микола Віталієвич народився в селі Гриньках Кременчуцького повіту 10 [22] березня 1842 року, на Полтавщині. Село Гриньки належало його дідові по матері М[иколі] П[етровичу] Булюбашеві. Рід Булюбашів дуже старий і славний. (Цей рід прийшов в Україну десь у кінці ХVІ в[іку] з Румунії, і члени цього роду займали високі становища серед козацької старшини. Але мені пощастило знайти докази, що цей рід існував уже в VІ в[іці] перед Р[іздвом] X[ристовим] у Лідії. Це ім’я було висічене на пам’ятнику того часу в руїнах города Мілета. А на наших берегах Чорного моря були Мілетські колонії.)

Рід же батька Миколи Віталієвича був теж давній – козацький. Предок його, що звався Вовгуря-Лис, належав до страшного загону Кривоносових Вовгурянців, учасників повстання Хмельницького 1648 р[оку]. Батько Миколи, Віталій Романович, був звичайним тогочасним поміщиком, що служив в Орденському кірасирському полку. Мати його, Ольга Єреміївна, походила з полтавського роду Луценків. Вона скінчила Смольний інститут у Петербурзі й зовсім не знала української мови, а розмовляла радо по-французьки.

Дитинство Миколи Віталієвича пройшло в м[істі] Крилові та в м[істі] Жовнині. Батько його добре знав українську мову і охоче говорив нею, але свідомим українцем не був, і в його колі звичайно панувала московська мова. Таким чином, джерела українськости Миколи Віталієвича треба шукати не в його рідній сім’ї, а десь інде, в інших умовинах його молодечого життя. Це, насамперед, був вплив рідного села, стихія якого впливала і на Гоголя, і на інших. <…> Ця стихія українська окружала його в домі бабуні, Булюбашевої Марії Василівни, яка жила по смерти свого чоловіка в Гриньках. Вона дуже кохалася в українських піснях і казках, держалася українських старосвітських традицій, і Микола Віталієвич, бувши в неї, знаходився в чисто народній українській атмосфері.

Також дуже великий вплив на нього мали його дядьки, які мали такі самі симпатії до народу, як і бабуня Булюбашева. Один дядько – Андрій Романович, брат батька, жив у селі Галицькому, а брат матері, Олександер Захарович, жив у селі Кліщинцях. Особливо останній мав на нього добрий вплив.

Микола Віталієвич вів дружбу з старшим і свідомішим від нього Михайлом Старицьким, що пізніше оженився з сестрою Миколи – Софією Віталієвною. Мати Миколи Віталієвича була прекрасною піяністкою, а батько любив собі імпровізувати на фортепіяні, хоч не знав нот і підбирав собі на слух пісні. Ще в зовсім малого Миколи Віталієвича виявився музичний хист. Він годинами стояв біля рояля і підбирав одним пальцем мелодії, так що вже з п’яти літ було взято для нього учительку музики. Через рік хлопець дивував уже слухачів легкістю, чистотою і виразністю гри.

…в 1851 році Миколу Віталієвича відвезли до пансіону Вейля, а через три місяці перевели до пансіону Гедуена в Липках (ця частина Києва вважалася аристократичною). Скінчивши за три роки науку в пансіоні Гедуена, Миколу Віталієвича переводять до четвертої кляси харківської Другої гімназії. Учителями музики Миколи Віталієвича були у Вейля чех Нейнквіч, у Гедуена – чех Паночіні (Паноцний). Паночіні особливо налягав на техніку і довів до того, що Микола Віталієвич міг грати деякі транскрипції Ліста. В Харкові Микола Віталієвич учиться музики у Вольнера, Дмитрієва та чеха Вільчека. З Дмитрієвим він студіював клясиків – Бетговена і Моцарта, а з Вільчеком Шопена, Шумана та Ліста. В часі переходу до Харкова, відповідно свідоцтву М[ихайла] Старицького, Микола Віталієвич уже пробував записувати українські народні пісні і навіть гармонізувати їх. Це значить – в п’ятій клясі гімназіяльній. До гімназіяльних часів відноситься і самостійна його композиція на слова М[ихайла] Старицького «Моя милованко».

Коли Микола Віталієвич кінчив харківську Другу гімназію, то матеріяльне становище його батьків значно погіршало. <…> Батько Миколи Віталієвича збудував у Жовнині винницю, заснував бурти, розпочав нові будівлі, але гроші упали в ціні, всі його підприємства скрахували і все майно загинуло.

Микола Віталієвич скінчив гімназію 1860 року з срібною медалею і того ж року вступив на природничий факультет Харківського університету. Але 16 грудня того ж року він перевівся вже в Київ, де і вступив на природничий факультет; бо його батьки… переїхали жити в Київ.

Це була якраз доба пробудження української самосвідомости. Пригадаймо собі, що саме тоді з правобережців польської культури визначилися двоє других славних українців – великий історик Володимир Антонович і його близький приятель і товариш Тадей Рильський, батько поета Максима Рильського. Тоді в Київськім університеті йшла боротьба між польською студентською партією і російською. Але одночасно з обох цих партій вилучилась партія українська. З польської партії… група, на чолі якої стояли Антонович і Рильський. А [з] …російської …Михайло Старицький і Микола Лисенко. <…>

Рильський писав під псевдонімом Гнат Чорний на економічні теми, Антонович був професором, основоположником т[ак] зв[аної] київської школи в історії. Старицький був поетом, письменником і артистом. <…> М[икола] Лисенко став основоположником української музичної науки і геніяльним композитором. <…>

У своїй автобіографії Лисенко відносить початок серйозного записування народніх пісень на студентські роки. Одначе праця музична студентських років набуває в нього хаотичних форм, і він починає думати про науку у заграничних консерваторіях. Для цього по закінченні університету у 1864 р[оці] Лисенко бере посаду кандидата на мирового посередника (мировий посередник – був це урядовець, який мав при переході землі від поміщиків до селян на випадок незгоди або спору розрішити справу в мировий спосіб) у Таращанському повіті Київської губернії, на якій пробув два роки. Заробивши грошей, він їде до Ляйпціґа, де вже в жовтні 1867 р[оку] був записаний у число студентів консерваторії.

В Ляйпціґській консерваторії Микола Віталієвич студіює фортепіянну гру у відомого приятеля Бетговена – Ігнатія Мошелєса (1808–1880), у К[арла] Рейнеке (1824–1910) та Е[рнста] Ф[ердинанда] Венцеля (1808–1880). Скрипкову гру та інструментальний ансамбль він вивчає у знаменитого Ф[ердинанда] Давіда (1810–1873); гармонію та гру на органі у Р[оберта] В[еніаміна] Папперітца (1810–1903); гармонію, контрапункт і фуґу – в Е[рнста] Ф[рідріха] Ріхтера (1808–1879). <…> З документів, що збереглися в Миколи Віталієвича, видно, що він мало працював над інструментуванням, обмежуючись кількома приватними лекціями у Ріхтера і Рейнеке, які самі для того часу були вже досить сухими схоластами. Весною 1869 р[оку] Лисенко з успіхом скінчив консерваторію (випускний іспит – концерт 10 квітня 1869 р[оку]).

Повернувшись 1869 р[оку] до Києва, Лисенко бере активну участь в організації музичної школи Київського «отдєлєнія музикального общества» вкупі з першими піонерами цієї справи Р[обертом] Пфенігом і В[асилем] Кологривовим й одразу стає модним учителем фортепіянної гри. Продовжуючи свою дружбу з М[ихайлом] Старицьким, він зближується з родиною Ліндфорсів. У цьому колі виникають «Чорноморці» 1872 р[оку] (це є переробка Кухаренкової п’єси «Чорноморський побут») і «Різдвяна ніч» 1873 р[оку] (на лібрето Старицького за Гоголем). Останню річ, спочатку зроблену і виставлену як оперета, Микола Віталієвич перероблює на оперу і ставить (1874 р[оку]) в Київському театрі з великим успіхом. Далі у нього зароджується думка написати оперу «Тарас Бульба» на лібрето, зроблене М[ихайлом] Старицьким за Гоголем. Але, почуваючи в себе брак оркестрової техніки, Лисенко виїздить до Петербурга, де перебуває від 1876 до 1877 р[оку]. <…> В Петербурзі він студіював оркестрування у Римського-Корсакова.

Реакція Росії сімдесятих років, з її законами Валуєва 1876 р[оку], дуже перешкоджала розвиткові української театральної і музичної справи. Тоді, власне, можлива була тільки етнографічна праця, та й то в певних рамцях, бо скрізь панувала сувора цензура. Тільки в цій галузі музики міг Лисенко працювати, повернувшись до Києва.

Коли він одного разу хотів дати український концерт, то губернатор не дозволив співати пісень українською мовою. Але артисти тоді співали українські пісні французькою. І от, коли замість «дощик, дощик капає дрібненько» почулися слова «льє плюй, льє плюй кі томб дусман, іль, іль е запрог маман», то публіка якось заворушилася, а після закінчення пісні артистка отримала не тільки звичайні апльодисменти, але великі гарячі овації. Поліція була дуже скостернована (здивована) такими великими оваціями на таку малу пісню, але, не розуміючи слів, не перешкоджала концертові іти далі, тим більше, що програма була підписана губернатором… <…>

В Петербурзі запрошували Лисенка на диригента в опері, але він відмовився, хоч це була дуже вигідна посада. Він бажав лишитися в Києві.

Вернувшись до Києва, Микола Віталієвич узявся за тяжку працю збирання і обробки українських пісень. Він випустив сім збірок народніх пісень на один голос, у кожнім збірнику – по 40 пісень, тільки в останньому, сьомому, – 42 пісні. Всі пісні з фортепіянним супроводом. Потім випустив 12 збірників хорових українських пісень, по 10 пісень у збірнику. Окремо випустив збірники обрядових пісень, а потім деякі для шкіл. Він збирав і записував українські пісні все і всюди, коли і де лиш було можна.

Уже зовсім літнім, щоб не сказати старим, бо це було 1900 року, коли йому було 58 літ, він зібрався виїхати для збирання пісень у Радомисельщину в т[ак] зв[ані] шляхетські села, як, наприклад, Малин та інші… Він зговорився з своїм товаришем з університету, уже згаданим мною Тадеєм Ростиславичем Рильським, і вони вибралися на великім возі з усякими припасами їди, щоб їхати іменно глухими селами. По дорозі заїхали до свого приятеля, члена т[ак] зв[аної] «Старої громади», доктора Юркевича, поміщика села Кривого. Тут вони спинилися і переночували. Микола Віталієвич попросив доктора закликати яких-небудь сільських музиків. Прийшло двоє – скрипач і клярнетист. Лисенко просив їх заграти весільних пісень і козачків та записав від них деякі йому незнані, особливо козачки, з яких йому дуже вподобався один триколінний і один рідкісний – двоколінний.

Записавши ці речі, він сів за фортепіяно і заграв, уже не дивлячись у записки, а напам’ять усе, що грали музики. Вони були надзвичайно тим здивовані, бо те саме у нього вийшло [в] багато разів краще, ніж у них. «От так музика, зразу все схопив і нічого не забув. Так нашу пісню і музику можна і на фортепіяно грати?» – запитали із здивованням музики. Тоді Микола Віталієвич прочитав їм цілу лекцію про вартість нашої музики та що їм треба любити і особливо не забувати старих мотивів. Вони поїхали далі, але через три дні вернулися, бо Рильський захворів. Він був трохи старший від Лисенка і помер три роки пізніше (1903 р[оку]). Лисенко після цього вже не брався виїздити далеко.

Чисто фортепіянними творами Лисенко займався на початку, під час свого перебування в Петербурзі, в роках 1876–1877. Крім народніх пісень, Микола Віталієвич особливо старанно працює над композиціями до «Кобзаря» Шевченка, що складають сім капітальних серій. Я якось не можу уявити собі «Кобзаря» без композицій Лисенка, та й не тільки я. Деякі навіть пам’ятник Шевченкові представляли собі конче з постаттю Лисенка на п’єдесталі з кобзою в руках. Та патетичність, якою просякнені твори Шевченка, просякає також і твори Лисенка. Як у Шевченка чути твердий ґрунт української поетичної народньої творчости, так і в мотивах Лисенка на слова Шевченка чується такий самий твердий ґрунт української пісенної творчости. <…>

Свої композиції на шевченківські теми Лисенко закінчив приблизно біля 1900 року. Крім цього, …він написав дитячі опери «Коза-Дереза», «Пан Коцький» і «3има й Весна». Потім він написав опери «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Енеїда», а далі музику до п’єс М[ихайла] Старицького «Чарівний сон», «Остання ніч» і до п’єс Л[юдмили] Старицької-Черняхівської «Сафо» й «Ноктюрн». Його опера «Тарас Бульба», хоч була викінчена до 1900 року, одначе, видрукувана значно пізніше. Ця опера була задумана у вагнерівському стилю.

Крім цих речей, він написав невідоме число дуже гарних композицій, цілком індивідуальних, коли так можна висловитися. У всякім разі їх було до двісті, якщо не більше, але з них було видрукувано дуже небагато. Це були композиції на слова поетів молодого покоління, що виступало після 1900 року. Написав він прекрасні композиції й на слова Франка (його сучасника), напр[иклад], «Безмежнеє поле», в якому також проявляється його патетизм. Також на Франкове «Не забуть, не забуть юних днів, днів весни». Переходовими можна вважати композиції на слова Гайне в перекладах, напр[иклад], «На півночі на кручі» або з Ади Негрі в перекладі Леcі Українки «Смутної провесни». А вже після 1905 року, написав композиції на слова Олеся та інших. І треба сказати, що всі ті речі були написані в зовсім іншому стилю, ніж попередні. <…>

Зовсім осторонь треба поставити його композиції на релігійні теми. Вони написані знову ж в іншому стилю. Особливо зовсім індивідуально написана композиція «Камо пойду от духа Твоєго [Лица Твоєго, Господи. – Ред.]», яку він приготовив для свого похорону і яка була проспівана дійсно вперше на його похороні. Одним із шедеврів його церковних композицій є різдвяний тропар «Діва днесь», увесь побудований на українських колядах. Теж чудові його т[ак] зв[ані] вінки: один вінок сплетений з колядок, а другий – з веснянок.

З перечисленого видно, яка це була велика творчість! А коли хто знає його родинне домашнє життя, той здивується, коли це все він міг зробити, бо його життя було надзвичайно тяжке. Він мав [п’ятеро] дітей, жінка померла скоро після того, як народився останній син… З трьох його дочок тільки найстарша Катря давала сяку-таку раду меншим дітям. Лисенко мусів заробляти на хліб тяжкою педагогічною працею в дівочім інституті, від десятої години ранку до п’ятої по обіді. Тут мусів учити фортепіянної гри не тих, що мали якесь внутрішнє покликання до музики, а таких, яких музика може й зовсім не цікавила. Крім цього, давав ще лекції в приватній музичній школі Тутковського. Але там учнів мав не багато і тому заробляв дуже мало, при чім мав навколо себе ворогів …з числа учителів приватних музичних шкіл, які агітували проти нього.

Яким тільки болотом не обкидали його за те тільки, що він був українець, який незвичайно високо тримав свій прапор. Нестримна українська екстаза примушувала його віддаватися не тільки композиційній творчості. Він до цього всього старався ще зібрати аматорський хор і виступати з ним. Але це була дуже тяжка і невдячна праця.

Як уже раніше було сказано, Валуєвський закон 1876 року, а потім реакція за царя Олександра III не давали можливости виступати з українськими піснями. Особливо гостро забороняв українські пісні київський генерал-губернатор Дрентельн. Коли одного разу українці просили дозволу виступити українському хорові на якімсь концерті, то він сказав: «Я знаю, что Шевченко пісал, что українская пєсня не памрет, не заґінет; нєт, она памрет, заґінєт». І він не дозволяв українських концертів.

Тоді ж і українські театри не сміли виступати в Києві і в Київськім генерал-губернаторстві, яке простягалося на три губернії: Київську, Подільську і Волинську. Тому театри українські виступали в Москві, Петербурзі і взагалі там, де… дозволяли їм виступати. Дрентельн помер на параді під час святкування 900-ліття хрещення Руси 15 липня 1888 року. Після того переслідування української мови в Києві трошки зменшилися, але не відразу. Коли генерал-губернатором став Драгомиров, то він почав зм’ягшувати строгості проти української мови, особливо після смерти царя Олександра III.

Ще перед смертю цього царя Лисенко зібрав хор аматорів, головним чином семінаристів, і влітку зробив поїздку з концертами по Чернігівщині і Полтавщині. Скрізь його приймали дуже гаряче. <…> Лисенко був у тяжкому положенні з хором, бо студенти університету чомусь не вступали до нього, а семінаристи могли виступати тільки не в Києві, бо семінарське начальство гостро забороняло семінаристам брати участь у такім «страшнім хорі». Отже, вони могли виступати тільки влітку, на вакаціях…

<…> …коли генерал-губернатором став Драгомиров, то уже можна було виступати з українськими концертами, і Микола Віталієвич зараз же використав цю можливість. Але скільки це відбирало в нього часу, енергії і нервів, це знав тільки він сам. Семінаристи не сміли брати участи в українських хорах, а студенти університету не хотіли, хіба тільки свідомі українці, таких було не багато, тому хор складався з аматорів, серед яких, особливо серед жінок, були зовсім незнаючі нот, а навіть і неписьменні. Але після тої неймовірної праці, ще перед 1900 роком Лисенко виступив з хором у Києві і зразу завоював симпатію київлян. Як він встигав справлятися з усею цією працею – треба просто дивуватися.

Треба, очевидно, було бути геніяльним чоловіком, яким він і був у дійсності. До цього треба додати, що він брав надзвичайно діяльну участь у т[ак] зв[аній] «Старій громаді». В ті часи він був одиноким українцем у Києві, якого майже всі знали. Бо в той час майже всі інші члени «Старої громади» були нікому невідомі ближче. Три четверті з київських членів були вже старі, а деякі й повмирали. Отже, тому всякі українці, які приїздили з провінції або з заграниці, приходили до Миколи Віталієвича і вже від нього одержували інформацію, як і де шукати того, кого їм треба.

<…> …вийшло так, що… українці, ходячи на концерти Лисенка, якось мимоволі українізувалися і в особі Лисенка бачили єдиного українця, який високо держав український прапор. Правдиво писала газета «Рада» (ч[исло] 247, 1912 р[оку]): «Лисенко був одним з найдужчих пропаґаторів українства, що своєю непереможною силою здобував для нього все нові й нові позиції навіть там, куди іншим діячам ніяк було і доступитися. Де не брала ні наука, ні письменство, де спинялися розум і логіка, туди йшла українська пісня, і перед нею розкривалися двері і душі, м’якли серця й приймали віщого посланця відродження України».

Багато значить тут і особливо чутлива, ніжна душа Лисенка, який був відзивчивий надзвичайно на всяке горе й біду. Напр[иклад], коли в 1900 р[оці] в селі Кривому згоріло 123, а в селі Соболівці 132 хати, то він дав у місті Ходоркові концерт на допомогу погорілим і зібрав для них більше тисячі карбованців. У цім змислі дуже гарно характеризує Миколу Віталієвича Кошиць у своїх споминах: «В 1904 р[оці] я вже мав посаду в Києві і зараз же записався в нововідкриту школу Лисенка на композицію до проф[есора] Любомирського. При школі існував аматорський хорик, в котрім я почав провадити музичну працю. Від моменту цієї роботи в мене почалася дружба з Миколою Віталієвичем. Я найшов у ньому людину надзвичайно чулу, з ніжною душею й самої шляхетної вдачі. Навіть із самими інтимними питаннями свого родинного життя я ділився з ним і завжди находив у нього найщиріший відгук і пораду. Його український гумор і найсердечніша веселість були мені великою втіхою і бадьорили мене в прикрих обставинах тодішнього персонального мого життя». Оскільки я сам шість літ співав в аматорськім хорі Лисенка і був особисто дуже близький до нього, бо вчив математики його меншу дочку і тому мало не щодня бував у його домі, то можу цілком підтвердити цю характеристику Миколи Віталієвича. Не дивлячись на дуже важкі життєві умови та різного роду утиски, він до кінця… життя зберіг ці риси… характеру, і особливо дивував… гумором. Здається, що він був втіленням тої ідеї, яку Франко вклав у своє «Не забуть, не забуть юних днів, днів весни». І він до кінця життя зберіг… юність.

У всякім разі, коли в 1903 році настав 35-літній ювілей його музичної діяльности, то виявилося, що його популярність далеко переходила границі, які собі уявляли навіть найближчі його приятелі. Це святкування, з яким його зустріли в Галичині, лишилося в житті Лисенка найсвітлішим спомином.

Лисенко, вернувшись зі свого галицького тріюмфу, оповідав нам, близьким до нього людям, з таким захопленням про те, що бачив тоді й переживав там, що це й сьогодні здається якоюсь казкою із «Тисяча одної ночі», настільки це все неможливе тепер. Звичайно, що при тім російськім режимі, який був у Києві в 1903 році, святкування ювілею українця не могло відбутися так, як хотілося б, але все ж таки святкування пройшло несподівано пишно. Оперу «Різдвяна ніч», що пройшла з великим успіхом, треба було на домагання публіки ставити ще раз на другий день. Так святкування замість півтора тяглися два з половиною дні – 19, 20, 21 грудня. Звичайно, найліпше вийшов на тому антрепренер, який мав два повні бенефісні збори в такі дні, коли оперний театр не міг продати більше як 50 або 60 білетів.

Я вже писав один раз про цей ювілей і тому більше спинятися над ним тепер не буду. Організатори встигли зібрати для ювілейного дару Лисенкові якусь суму грошей, за які можна було під Києвом купити невеличку дачку і доживати там у спокою свої дні. Але Микола Віталієвич був не того роду чоловік. Він, повний енергії і діяльности, вписав ті гроші на відкриття своєї української школи і відкрив її на Малій Підвальній вулиці, недалеко [від] Софійського собору.

Школа ця була відкрита в 1904 році, і вже Кошиць пише, що він… вступив до неї. Він між іншим пише, що в тій школі тільки частина викладачів викладала українською мовою. Це правда, але головна вага полягала в тім, що атмосфера там була українська, ніяких виступів проти українства там не могло бути. …там свобідно гуртувалися українці, які не скривали своїх українських інтенцій. І… якраз у Любомирського (не українця, але симпатично настроєного до українців) училася та група українських композиторів, до якої входили такі особи, як Кошиць, Леонтович, Ступницький, Вериківський, Козицький, Костів (Верховинець), Стеценко і Кривусів. Як не як, а з них самого Лисенка, Кошиця і Леонтовича можна назвати українською геніяльною трійцею, але і решта, як Ступницький, Стеценко, Вериківський, Козицький і Костів, були люди великого таланту, тільки совєтський режим одних зліквідував, а другим не дав дорозвинутися.

Співочий відділ теж дав чимало добрих співаків, з яких особливо виділився Михайло Микиша з кляси Мишуги, який співав у Київській опері.., а потім у Москві… Було і багато більше співаків і співачок, які походили зі школи Лисенка. Таким чином, школа Лисенка, проіснувавши вісім літ, рахуючи до смерти Лисенка в 1912 р[оці], зробила своє діло і при тім велике. Після його смерти ця школа стала зватися Школою ім[ені] М[иколи] Лисенка.

Лисенко брав жваву участь у громадському житті, в Українському клюбі, що незвичайно прикро відбивалося на його здоров’ї, підірваному грудною жабою.

Щодо оцінки його значення для української музики як такої, то треба найліпше звернутися до оцінки об’єктивними чужинцями. Особливо ясно вони висловилися при оцінці концертів Кошиця під час його подорожі по Европі. От, напр[иклад], що пише чех Ярослав Кржичка: «Ті послідовники Лисенка – Кошиць, Демуцький, Ступницький, Леонтович та Стеценко виходять з даних (пісні), які з бігом часу випрацював і витворив сам народ, і тільки доповнюють природну народню поліфонію в народньому дусі. Звідти – поруч виразної мелодики іде виразна гармоніка, чисто вокальна, продиктована народнім контрапунктом».

А от що пише другий чех, історик музики і професор університету: «Таким родом виникає цілком своєрідна хорова література, яка скромно називає себе “аранжировкою народніх пісень” для хору. В дійсності це є мистецтво цілком особливе, оригінальне, а при тому велике мистецтво, яке високо піднімається над обробками народніх пісень у других націй, а зокрема у нас».

Отже, Лисенко виступив першим з таким розумінням української народньої пісні… Той самий автор далі говорить, що такі аранжування «є можливі тільки там, де народня пісня сама вже співається багатоголосно. Одначе тут потребується найживіше почуття змислу, природньої народньої поліфонії, почуття всіх особливостей народньої ритміки, мелодики і гармоніки. При цій тільки умові можуть бути осягнені такі знамениті наслідки, які знаходимо в українських композиторів цього напрямку»… <…>

І от це все започаткував і створив Лисенко, а його учні, школа зрозуміли це й продовжували його, так би сказати, музичний заповіт, а Кошиць із могутнім розмахом показав це здивованим очам европейців. <…>

…в часи Лисенка ніби тільки тим і цікавилися, що співали. В дійсності ж, іншим не можна було цікавитися, бо на всьому накладена була цензура. Але от що написав Кошицеві славний французький учений Сеньобос: «Не може бути кращої, досконалішої пропаганди, як пісня, для того, щоб дати світові пізнати українську націю. Вам заперечують існування вашої нації, отже ваші співаки доводять світові, що ця нація має незрівняно могутню і музикальну душу».

Кошиць про Лисенка пише так: <…> «У його музиці, як в жолуді, заховується вся будучність широкої української музики. І коли він тепер нам здається застарим у музичній техніці, то основні принципи його – чисто національні – зостануться вічно живучими, вічно молодими. <…> …кожна нота творів Миколи Віталієвича співає вам ту пісню, про яку, здається, мріяла українська душа перш ніж попала в тіло людини.

Слухаючи цю музику, хоча й перший раз, почуваєш, що чув її давнім-давно, що іншою вона бути не може, як не може український дух бути якимось іншим. Почуваєш, що в ній уся наша психіка, наша історія, наші традиції, наші святощі, наші завдання і наші надії. <…> Скажімо одне, що коли великі наші поети оперували вже готовим українським словом, то Микола Віталієвич відкрив новий національний світ у широкій світовій музичній справі, і що той прекрасний, так би мовити, ідейно-романтичний настрій суспільства на протязі більш півстоліття виховався його духом, і ним натхнений він міг поставити й дати потугу до вирішення тих національних ідеалів, яких ми є свідками. <…> Він є великий, воістину, навіть більший, ніж його талант, як це не буде парадоксальне» (Кошиць: «Спогади», частина друга, ст. 248–250).

Мені здається, що тяжко висловитися про Лисенка ліпше… І коли Кошиць висловився, що Микола Віталієвич був навіть більший, ніж його талант, то це відноситься до його незвичайної шляхотности, ідейности, гідности, поважности і беззавітньої відданости Україні, для якої він працював неустанно вдень і вночі, коли був здоровий і коли був хворий, і навіть на смертельному ліжку. Бо ж, умираючи, він просив дітей післати за Кошицем, але ті в розпачі не вміли навіть виконати це останнє прохання батька, а він, очевидно, мав сказати, щось дуже важне… Я думаю, що він хотів передати Кошицеві своє благословення, свій лавровий вінок, свою позицію в українстві й, так би сказати, своє первосвященство, …право первородства в українськім музично-хоровім мистецтві. <…>

Лисенка в останні роки його життя мучила грудна жаба. Йому треба було якнайбільше спокою, але …власний темперамент не дозволяв… сидіти, склавши руки, …як і його власна музична школа…

«Смерть Миколи Віталієвича сталася несподівано. В театрі Садовського готували якусь виставу. Увечері під час вистави, як грім, розійшлася чутка про наглу смерть Лисенка. <…> Другого дня я побіг до помешкання Миколи Віталієвича і застав його вже в домовині…

У хаті пустка смерти; блукала з заплаканими очима родина. Почувалося, що сталося щось незвичайне, ваги чого ще й не можна збагнути. Якийсь студент над домовиною читав українського псалтиря. Домовина стояла на долівці. Великий портрет Лисенка закрито наміткою і всі меблі винесено з цеї кімнати, що ще більше давало враження холоду і пустки. Я, пригноблений, вдивлявся в лице небіжчика… <…> Прийшли священики. Студенти і курсистки проспівали панахиду, я пішов додому й тепер мене душила думка – що то буде далі. Але ясно було, що Микола Віталієвич не вспів зробити всього, що йому належало, і це ще більше пригнічувало, бо молоде покоління музик, що вже давало про себе знати, полишалося без керівника», – так споминав Кошиць про смерть Лисенка (ст. 250–251).

Я тоді служив у Полтаві, і коли наш клюб одержав телеграму про смерть Лисенка, то я виїхав скласти кондоленції від декількох інституцій. <…> Я приїхав увечері й зараз же пішов на Маріїнсько-Благовіщенську вулицю, ч[исло] 95, де жив Лисенко. <…> Мене душили сльози. <…> Почувалося, що ми лишилися без когось Великого, без когось єдиного, незамінного. Я не пам’ятаю, коли відбулося перенесення тіла до Володимирського собору. Наступного дня до обіду на Володимирській площі стояв натовп народу, який займав усю площу. Я ледве протиснувся у церкву, де вже стояв гріб. Мені дуже хотілося почути панахиду і особливо квартетну композицію Миколи Віталієвича «Камо пойду от духа Твого [Лица Твоєго, Господи. – Ред.]». Я почув і те, і друге. Цей квартет співали бувші учні школи Лисенка: Михайло Микиша – тенор, Павловський – бас, здається Гребеницька – сопрано, а альт – не знаю хто. <…> Я вслухався і в мотив, і в слова. І тут думка шукала символіки та невільно перескакувала від Духа Божого до Духа України. Здавалося, що це була його сповідь про свою любов до України, сповідь і заповіт своїм епігонам: любіть і ви так, як я, бо я від цієї любови до України не можу скритися нікуди, ні на небо, ні під землю; любіть і ви так, і ви будете великі. <…>

Сам похорон мав відбутися після третьої години дня. <…> Коли я прийшов десь перед третьою до собору, то ледве протиснувся через натовп, який не [просто] займав усю Володимирську площу, але де тільки ловило око – тобто цілий Бібіковський бульвар (нинішній бульвар Тараса Шевченка. – Ред.), т[ак] зв[ану] Університетську вулицю, виходи на Бессарабку і Велику Васильківську.

Уже стояв катафальк і виносили труну. Перед катафальком у напрямі до Васильківської вулиці ціла площа була зайнята хорами. Тут були: Студентський університетський хор, який нараховував більше 200 душ, перед ним хор Комерційного інституту, який налічував, як мені потім говорили, більше 400 душ, бо майже всі студенти того інституту були з різних духовних семінарій із цілої України і всі вміли співати церковні пісні. Далі був якийсь аматорський хор, а спереду група церковних хористів, які раніше колись співали в аматорськім хорі Лисенка, потім хор Яциневича. Позаду був хор Високих жіночих курсів (Університет св[ятої] Ольги), хор Політехнічного інституту, хор Школи Лисенка і потім знову хор аматорів з оперного хору та інших хорів, а далі низка церковних хорів без назв. Усіх разом було, мабуть, більше як півтори тисячі співаків. Коли голова цілого походу дійшла до театру Садовського (нинішня будівля театру оперети. – Ред.), то домовина ще була біля університету.

«Святий Боже» співали всі по черзі. Ті хори, які йшли поперед студентського, яким керував Кошиць, …тримали цю чергу і співали дуже добре. Але ті, що були позаду, …відставали, і тому Кошиць мусів нав’язати хустку на палицю і так ними правити. Хор був дійсно могутній, імпозантний. З вестибуля університету хтось фотографував на фільм для кінематографа, і студентський хор попав на фільм. Але де той фільм тепер?

У Лисенка було ще одне бажання щодо свого похорону, а саме, щоб над ним заграли марш, …який Микола Віталієвич скомпонував для п’єси «Дорошенко». Садовський звернувся за дозволом до поліції… Але поліція на це дозволу не дала. Тоді Садовський зробив так. Він наказав вийняти раму з великого круглого вікна, яке виходило на …дорогу, по якій мав проходити похоронний похід. Вікно це мало в діяметрі не менше трьох метрів. <…> Перед вікном у залі було поставлено театральну оркестру, якою диригував Верховинець, помічник Кошиця. Двері в театр були замкнені зсередини.

Перед театром була Троїцька церква. Біля церкви спинився катафальк із труною і прочитано Євангеліє. Коли ж він наблизився до театру Садовського, то почулися звуки маршу Дорошенка, так ніби оркестра грала на вулиці. Поліція кинулася шукати і почула, що звук виходить із вікна. Кинулися до Садовського, який ішов за труною. Він пояснював поліції, що у нього в театрі іде репетиція і що в нього ключа немає. Йому сказали, щоб він помахав рукою, щоб перестали, але він, відповідно умови з Верховинцем, помахав так, що оркестра грала далі. Поліція побігла до дверей, щоб як-небудь увійти в театр, але двері були добре замкнені. Тимчасом передні хори по умові стали так, що катафальк мусів спинитися перед вікном. Так хор стояв, аж музика програла три рази цей марш, і потім рушив далі.

Треба додати ще, що труна була покрита гарною великою червоною китайкою, по козацькому звичаю, що дуже дразнило поліцію, бо їй здавалося, що це революційний прапор. Народу була страшна маса, досвідчені люди говорили, що було до ста тисяч. Київ ще ніколи не бачив такої маси людей на похороні.

На цвинтарі один адвокат сказав дуже гарну промову. Він почав так: «Споконвіку було слово, слово було від Бога, і Бог був слово. І все було словом роблене. На слово українське була наложена заборона. Шевченко сказав: на сторожі коло вас поставлю слово. Микола Віталієвич також весь час непорушно стояв на сторожі цього українського слова. Він його розповсюджував піснею…» <…>

Уже смеркало, почали засипати яму, зняли червоне покривало і тут зараз же поліція хотіла його забрати, але присутній отець Остап Нижанківський, який приїхав із Галичини, вхопив його й попросив віддати йому: «…Я ж з Австрії, зараз туди від’їжджаю і заберу з собою». Ми всі, що стояли якраз біля нього, …підтвердили це, і поліція пустила покривало, а о[тець] Нижанківський, старанно згорнувши, взяв під полу пальта і пішов.

Було вже темно! Ми розходилися, а в голові цвяхом сиділа думка, що тепер буде? Це ж разом із Лисенком відійшла в історію ціла епоха. Хто його замінить? Хто встоїть на своїх позиціях так твердо, як стояв він?

Дійсно, за подіями, які наступили пізніше, за тими катаклізмами, ім’я Миколи Віталієвича якось забулося. Люди говорили: «Нам не до пісень тепер». Але все ж таки пісня знову виринула і показала нас світові. Світ, байдужий і навіть ворожий до нас, із здивованням побачив, або, ліпше сказати, почув нас у себе і мусив признати, що ми існуємо…

Вадим ЩЕРБАКІВСЬКИЙ

02.11.1952 р.

«Визвольний шлях» (Лондон). – 1952. – Ч. 12 (63).

Друковану версію див.: Щербаківський В. До сорокових роковин смерті М.В. Лисенка // Музика. – 2013. – № 1. – С. 4–11.