Юстас Дваріонас: «Учасників було важко судити, але приємно слухати»

128
Share Button

Третій міжнародний конкурс музичного мистецтва в рамках фестивалю «Харківські музичні асамблеї» за відносно недовгий час свого існування пройшов динамічний шлях і стрімко набирає вагу. Про конкурсні перегони розповів голова журі в категорії «Фортепіано», професор Музичної Академії Університету Вітаутаса Великого в місті Каунас, віце-президент Європейської спілки юнацьких музичних конкурсів (EMCY) Юстас Дваріонас (Литва)

Міжнародний конкурс музичного мистецтва – результат колаборації творчих сил і державних інституцій: Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського, благодійного фонду «Харківські асамблеї», фонду Марії Єщенко, Харківської обласної державної адміністрації, благодійного фонду «Vere Music Fund».

Більше 50 музикантів у двох категоріях «Фортепіано» і «Вокал» у двох вікових групах (від 18 до 24 та від 25 до 40 років) тиждень виступали, проявляли свої таланти, обмінювалися враженнями і неперевершено переконували журі і публіку. На одній сцені зустрілися виконавці з дев’яти країн світу (Великої Британії, Німеччини, Польщі, Швейцарії, Китаю, Литви, Румунії, Чорногорії, України) – студентська молодь і вже досвідчені музиканти, викладачі музичних вишів і шкіл. Насолодитися «живою творчістю» виконавців мали змогу всі меломани з різних куточків України і світу через прямі трансляції із концертної зали консерваторії.

Цей великий міжнародний проект окрім конкурсної програми містив сольні концерти і майстер-класи членів журі. Зі своїм сольним концертом виступив і голова журі в категорії «Фортепіано» Юстас Дваріонас. На його рахунку чимало концертних ангажементів, майстер-класів та участь в журі конкурсів у країнах Європи, Азії, Америки. В Україні в цього року він також брав участь у журі XII міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця (Київ), очолював журі XIII міжнародного конкурсу юних піаністів Володимира Крайнєва (Харків).

-Ви не вперше у Харкові і в ХНУМ імені І.П. Котляревського, які Ваші враження, що змінилося в університеті?

-Харків є приємним містом для мене, перш за все через людей, які мешкають в ньому, через колег, з якими я зустрічаюся, і через відчуття благородної творчості, яка у вашому місті існує. Разом з тим, коли я повертаюся до Харкова, в Україну, у мене є також відчуття великих можливостей, і я радий бачити, що вони перетворюються в реальні речі. Я дуже щасливий цим. Водночас, у мене склалося враження, що кожний приїзд в Україну, це як повернення назад у часі, але в позитивному сенсі. Тут залишилося багато людяності, душевності, які, на мою думку, через стрімкість повсякденного сучасного життя в інших місцях вже майже втрачені.

-Чи є в Литві подібні до нашого конкурси музичного мистецтва? Перш за все, маються на увазі умови щодо вікових груп.

-Як це не дивно – є. Поширена вікова група, до 40 років рідко зустрічається у світовій конкурсній практиці. Мені через професійні обов’язки доводилося бути присутнім на численних конкурсах в багатьох країнах Європи і світу. Але у Литві якраз через три тижні проходитиме конкурс-фестиваль з тією ж ідеєю включення до кола учасників конкурсу разом з молодими виконавцями і викладачів музики. Я дуже добре знайомий з цим конкурсом піаністів, бо він має присвяту імені відомої литовської піаністки Алдони Дваріонайте (Aldona Dvarionaite), моєї рідної тітки, чим я дуже пишаюся.

-Музична династія Дваріонас існує декілька поколінь і охоплює в часі понад два сторіччя. На концерті ви зіграли декілька творів Баліса Дваріонаса, вашого діда. Розкажіть, як ви відчуваєте себе в династії музикантів?

-Я представляю четверте покоління музикантів у сім’ї, до речі, мої діти теж займаються музикою: старша донька грає на скрипці, як мій тато, а молодша – на арфі. Мій прадід був органістом і мав 11 дітей. Кожному із своїх дітей він на день 18-ти річчя дарував фортепіано, і в мене досі зберігається інструмент, подарований моєму діду, а за рештою фамільних піаніно я слідкую і знаю їх місце знаходження. Мій дід і бабуся були піаністами, мій батько Юргіс Дваріонас і моя тітка Алдона Дваріонайте навчалися у Московській консерваторії – батько навчався у скрипаля Ігоря Бєзродного, а тітка у Густава і Станіслава  Нейгаузів. Тобто музична лінія в нашій родині не переривалася, триваючи з XIX сторіччя. Моя сестра теж піаністка. Я пам’ятаю, що з дитинства мав дещо викривлений світогляд. Мені здавалося, що всі люди є музиканти, тому що вдома говорили тільки про музику, а гості – гастролюючі музиканти, що приходили до нас – спілкувалися виключно на музичні теми.

-Продовжуючи тему династії. Чи пишете Ви музику?

-Ні, бо я завжди відчував тиск авторитету мого діда Баліса Дваріонаса, його визнання. Бути в такій музичній сім’ї має свої хороші і негативні сторони, на моє переконання. Позитив я бачу в тому, що з самого дитинства я зміг надихнутися середовищем людей, захоплених музикою, які з’являлися у нашому домі. З іншого боку, все одно я завжди відчував великий тиск. Усі мої досягнення й успіхи завжди викликали у мене внутрішнє запитання, чи справді це зробив я своїм умінням і талантом, або ж цим успіхом я зобов’язаний своїй родині, тому що я син і таке інше. Але завдяки тому, що частина мого життя проходила за межами Литви, я переконався згодом, що ті конкурси, що я виграв – я виграв сам, а те, чому я навчився і що досяг – я вивчив сам, і всі останні надбання – теж всі мої, тобто – це моя творчість і мій результат.

В Україні зараз триває реформа професійної музичної освіти. Яким є стан музичної освіти у Литві?

-Тепер у Литві 100 музичних шкіл та шкіл мистецтв, які мають статус муніципальних, тобто навчання в таких школах є або безкоштовним, або за символічну плату. У великих містах, таких як Вільнюс, Каунас, Клайпеда існують також спеціалізовані школи мистецтв із 12-ти річним навчанням, Вищий рівень – це музичні академії, наприклад у Вільнюсі, також музична академія при університеті в Каунасі, де я зараз викладаю. Музичні училища спробували закрити зовсім, але згодом вирішили, що не такі великі гроші потребує існування таких навчальних установ, і зберегли їх, передавши до бюджету міністерства.

Наші контакти з Україною зараз дуже гарні. Я маю у своєму класі студентку з України, яка закінчила Харківську середню спеціалізовану музичну школу. Сьогодні для вступу до вишів Литви українським студентам запропоновані сприятливі умови і преференції, бо Литва всіляко підтримує Україну і допомагає.

-На концерті ви зіграли твори Й. С. Баха, Й. Брамса, О. Скрябіна, Б. Дваріонаса, і виступили не тільки як піаніст, а і як ведучий. Вразили ваші емоційні й образні розповіді про особисте життя композиторів, їх взаємини з близьким оточенням, взаємини видатних музикантів між собою. Ви багато розповідали про погляди митців на світ, на мистецтво, охоплюючи цілий комплекс питань у коментарях перед виконанням творів. Це допомагає вам у процесі роботи?

-Так, допомагає. Я думаю, що торкаючись музичного твору, ми черпаємо не тільки із суто звукової скарбниці, а й занурюємося у цілковиту глибину культурного скарбу. На моє переконання, це стосується не тільки персони композитора, його розуміння чи його бачення. Не менш важливо спитати себе, звідки цей митець з’явився, бо композитори не виникають у вакуумі: оточення, особливості часу – усе важливо. Мені здається, що європейська традиція виконання пов’язана саме із цими коренями та знаннями. Пригадую слова Андрія Тарковського, який говорив, що мистецтво, якщо воно не слугує задоволенню посередності, то виявляється таким, що відкриває безмежні й вічні якості – те, що люди не змогли би пізнати в інший спосіб, а тільки через мистецтво. Інколи я чую музикантів, які вважають, що достатньо бездоганного технічного виконання твору. На мій погляд, такий короткий шлях веде в нікуди.

На концерті для мене також важливо допомогти слухачеві, мені хочеться своїми словами перед звучанням музики трохи привідкрити двері у музичний світ, а потім виконанням музики – відчинити.

-Парадоксально Ви зв’язали історію знайомства Йоганнеса Брамса з Кларою і Робертом Шуманами зі створенням Брамсом Чотирьох балад ор. 10 за мотивами шотландської балади про Едварда з книги «Голоси світу»

-Райдужне життя рідко підштовхує до будь-яких творчих одкровень; як правило, творчий шлях проходить через муку, через переживання та внутрішні терни – або конфлікти вирішуються у творчому процесі. Поміркуймо, хто з видатних музикантів був у зручному життєвому становищі? Між Й. Брамсом і Р. Шуманом з першої зустрічі у Дюссельдорфі зав’язалася неймовірна творча тяга. Брамс ставиться до Шумана, як до свого «музичного батька», а той, в свою чергу, відкриває Брамсу усі «музичні двері». Але Брамс побачив не тільки Роберта, а й Клару. Серце його палало, і тільки згодом він знайшов хистку гармонію у відносинах з Кларою Шуман. Болісний шлях переживань композитора став тим двигуном, що зрушував творчість.

-Який шлях обрали Ви – болісний, або в гармонії з самим собою?

-Вийти на сцену і зіграти – це не просто; кожний раз це сповідь перед собою і сповідь з публікою. Концерт потребує великих внутрішніх зусиль. Хоча можуть бути твори, які вивчив ще в часи студентства, не секрет, що ми здебільшого «живемо» на репертуарі молодих років. Я вважаю, що необхідно студентам, навчаючись у виші, накопичити якомога більший репертуар. Життя продовжується далі, з’являється багато інших обов’язків і, наразі знайти час, наприклад, півтори години занять за інструментом стає щастям. Те, що в студентські роки давалося через резерви фізичної сили, порив душі, зараз приходить через розуміння, через з’єднання різних моментів досвіду, навичок, школи. Я й досі так само схвильований, так само переживаю.

-Чи буває у вас втомленість від своєї роботи?

-Такий стан притаманний усім людям, у музикантів трапляються моменти втоми від музики. Так, виникає під час тривалого прослуховування виступів та конкурсах. І вже не знаходиш сил піти на концерт ще слухати, а хочеться тиші. Музика не може з’явитися зі звукової метушні. Щоб зазвучала музика, потрібна внутрішня тиша, тобто внутрішня гармонія, з якої відроджується музика. Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет казав, що найголовніше в картині – рамка, обрамлення, тому що плакат є частиною стіни, а коли з’являється рамка, тоді картина від стіни відокремлюється. Теж саме з музикою, бо існує багато фонової музики (у кафе, магазинах, транспорті), але те, чим ми займаємося – є момент музичної творчості, і йому потрібні обрамлення тишею і зосередженістю.

-Молоді музиканти дуже захоплюються конкурсами. Як Ви до цього ставитеся?

-Я є віце-президентом Європейської спілки юнацьких музичних конкурсів (EMCY), і з цієї позиції дивлюся на конкурси дуже позитивно, адже вони є частиною педагогічного процесу. Якщо порівняти підготовку до конкурсу з підготовкою інших виступів чи репетицій в класі, то цей процес особливий. Не кажучи вже про внутрішні відчуття піднесеності, важливості ситуації, гордості конкурсантів. Нерідко молоді музиканти виявляють в собі нові якості, тобто пізнають себе.

Як пов’язані між собою конкурс і кар’єра музиканта?

-Я би не став розглядати конкурс виключно як місце, де можна «засвітитися» й підштовхнути свою кар’єру. Не завжди кар’єра складається завдяки конкурсам. Мені імпонує такий підхід, що на конкурсі кожен має можливість виступити перед зацікавленою публікою, і передусім – перед членами журі, які найчастіше є професіоналами. Не всі стануть переможцями, але ваш виступ запам’ятається, і такий момент може принести більше, ніж навіть перемога на конкурсі. Конкурс це також можливість зустріти своїх колег, які приїхали з різних місць. По собі знаю, що такі зв’язки можуть несподівано спливти через роки і допомогти скластися професійній долі. Так само склалося і моє життя. Завдяки конкурсам, у яких я брав участь, і навіть завдяки тим, з ким доводилося змагатися.

-Чи складно було оцінювати виконавців?

-Учасників було важко судити, але приємно слухати. Знову-таки, хотілося б, аби молоді виконавці, учасники конкурсу не тільки самі грали, а й були присутні на виступах інших конкурсантів. Слухаючи увесь конкурс, виконавець отримує безцінне знання про існуючий рівень виконавства і усвідомлення свого місця. Зрештою, конкурс дає можливість пізнати репертуар, іноді почуєш незнайомий цікавий твір. Для викладачів може бути корисним з’ясувати тенденції і напрямок руху виконавства, почути різні традиції. Можна згадати Белу Бартока, який казав, що змагання – це для скакових коней, а не для музикантів. Він правий, тому що музичний конкурс є перш за все місцем, де можна проявити свої здібності, перевірити себе і показати свій потенціал. А ще він може вказати шлях, до якого прагне молодий виконавець.

-Що ви побажаєте молодим піаністам?

-Треба вчитися, простіше не буде.

Марина ДЕРБАС

Фото надані автором

Share Button