Київська прем’єра «Дідони та Енея» Генрі Перселла, здійснена за ініціативи проекту «Open Opera Ukraine», стала першим українським досвідом оперної постановки із залученням здобутків школи історично поінформованого виконавства.
Одразу слід зробити ремарку: «Дідона» презентувалася в Україні уже двічі. Це було відносно давнє концертне виконання, здійснене Романом Кофманом у стінах Національної філармонії України, і відносно недавня постановка в Одеській опері (диригент – Олександру Самоїле, режисер – Оксана Тараненко). Але на оперний продакшн із якнайточнішим відтворенням звуко-тембрової естетики бароко – тобто, із дотриманням відповідної вокальної виконавської манери, із використанням музичних інструментів, що були б виготовлені за зразками їх старовинних попередників, – на це досі у нас не наважувався ніхто.
Нistorically informed performance (НІР) – вже давно не новина у Європі. Але й у нас ця виконавська ідеологія має своїх прихильників: існують майстерні старовинних інструментів, музиканти за власною ініціативою (і власним коштом) купують чи переобладнують свої інструменти, доповнюють освіту у цьому напрямку на майстер-класах, переважно закордонних. Існують ансамблі, що виконують давню музику, при Національній музичній академії України функціонує кафедра старовинної музики, де поряд із музикологами працюють виконавці-клавесиністи. І проект «Open Opera Ukraine» (генеральна продюсерка – Галина Григоренко) став силою, котра зв’язала ці поодиноко пульсуючі точки, об’єднавши їх ідеєю оперної постановки. Як музичний керівник проекту був також запрошений російський диригент, фахівець у галузі НІР Назар Кожухар та декілька музикантів із Росії та Білорусі (виконавці на теорбі, бароковій гітарі, гобої та фаготі, ударних інструментах). Прикро, що Назара Кожухаря не довелося спостерігати за пультом на київській прем’єрі, імпрезу успішно провела хормейстер, артистична директорка «Open Opera Ukraine» та керівник київського вокального ансамблю старовинної музики «Vox Animae» Наталія Хмілевська.
Київська сценічна прем’єра «Дідони та Енея» стала «верхівкою айсберга», до якої вела детальна інформаційна підготовка у медіа, лекції по бароковій опері Анни Гадецької (програмна директорка «Open Opera Ukraine»), майстер-клас з барокового вокалу та концерт всесвітньо відомої британської співачки Емми Кіркбі, концертні виконання опери у Львові та Сумах, нарешті – прем’єрні виконання двох церковних творів Генрі Перселла та композиції його попередника Метью Локка у першому відділенні київської імпрези. Усе, аби максимально залучити публіку до музики, занурити в епоху, зруйнувати герметичну оболонку, що оточує академічну музику та оперу, – насамперед через фахове та доступне інформування й зацікавленість.
Неповторний, особливий тембровий колорит, який дає звучання старовинних інструментів, – невід’ємна частина привабливості давньої музики, наркотик, на якій «підсідають» слухачі, особливо чутливі до тонкощів творення звукової матерії. А на прем’єрі у Києві в антракті публіка мала можливість ще й поспілкуватися з музикантами, ближче роздивитися блокфлейти, барокову гітару і теорбу, клавесин і бароковий орган, струни і смички барокових скрипок.
У київській «Дідоні» дуже втішило те, що і музичне, і постановочне рішення виявилися далекими від стереотипу про монументальне, орнаментальне, серйозне і величне бароко. Камерність, легкість, рухливість аж ніяк не завадили «Дідоні», а навпаки – дозволили втілити присутні в музиці опери зіставлення серйозного та комічного, підкреслити її строкатість і наблизити до слухача. Постановники відмовилися від традиційного театрального залу, завдавши собі клопоту із монтажем відкритої квадратної сцени у «Мистецькому арсеналі». Зате це дало можливість влаштувати цікаве світлове рішення, споглядати оперу з усіх боків, а при бажанні – і дотягнутися рукою до сцени і виконавців – ані куліс, ані задників, ні оркестрової ями.
Досить несподівано хрестоматійний античний сюжет прочитала режисерка Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Тамара Трунова. У її версії він перетворився на історію про підступність і кохання. Лірична лінія залишилася в цілому незмінною: пристрасний роман карфагенської цариці Дідони і троянського героя Енея переривається рукою невблаганної долі – Еней залишає царицю, бо має скоритися волі богів і здійснити покладений на нього обов’язок побудувати нову Трою. Однак не суворі боги, як у «Енеїді» Вергілія, не Чаклунка та відьми, як у лібрето опери Перселла, стають силою, що підштовхує плин сюжету до трагічного кінця (Дідона, не в силах пережити розлуку, сходить на вогнище). У цій постановці сили зла нагадали кумедно-страшних персонажів із дитячих новорічних вистав: тамтешні поганці, що чинять усілякі капості, насправді лише граються в зло, каламутять воду заради забави.
Справжнім втіленням зла у Тамари Трунової стає Белінда. Режисерка дає це зрозуміти одразу ж, із перших хвилин вистави – прямо й однозначно, без натяків і підготовчо-ввідних реверансів. Можна було би вважати таке тлумачення надуманим, якби не підкреслена окремішність постаті Белінди у опері Перселла, надто виразна для того щоб її не помічати: партія Белінди складніша, вигадливіша за партію Дідони (це неодноразово відзначали дослідники опери). Імовірно, це було обумовлено можливостями найперших виконавиць, у розрахунку на яких писалася музика. Але Перша служниця має власне ім’ я, якого не має Друга служниця, котра у версії Тамари Трунової виявляється справжньою, відданою до кінця подругою Дідони, котра сприймає її смерть як особисту трагедію. Трагічна лінія життя Дідони наперед прописана Перселлом у першій же її арії («Ah, Belinda»), і цього ніщо не зрушить: композитор оформляє її як пасакалію – вокальна партія звучить на фоні замкненої теми в басу, що «ходить по колу» (і остання арія-плач Дідони – теж пасакалійний рух по колу). Щодо Белінди, то тут ні у лібрето, ні в музиці не передбачено такої залізної визначеності, що і відкриває простір для інтерпретації.
Белінда – аж ніяк не вірна подруга, наперсниця, якій можна звірити свої таємниці, вислухати від неї пораду, попросити підтримки (зрештою, як видно з тексту лібрето вже з першої сцени, Дідона і не думає відкривати їй душу чи слухати її умовляння – цариця існує наче у мареві, повністю підвладна своїм почуттям, наодинці з ними, віддаючись їм повністю). Белінда відкрито знущається з цариці (це видно з міміки та жестів, із того, як побудовані мізансцени), постійно підштовхує її до краю і чекає, коли ж її володарка нарешті не втримається і впаде – щоб самій отримати омріяну владу. Коли Дідона звертається до неї в останні хвилини життя («Thy hand Belinda»), вона, само собою, не подає їй руки. Але у заключній сцені зі знаменитим плачем Дідони «When I am laid in Earth» тріумф Белінди виявляється водночас її крахом: корона, яку вона нарешті добула, символічно ламається у неї в руках, а сама підступна служниця падає у багаття. Усе, що відбувається у фіналі із Беліндою, дещо відводить слухацьку увагу від Liebestod Дідони, але є цілком логічною крапкою у розвитку образу Першої служниці. А Дідону, наче маленьку дитину, яка нарешті заснула і заспокоїлася, колише Чаклунка.
Солісти для проекту відбиралися постановниками по кастингу, що одразу ж спрацювало на результат. Усі вони вже мають певний, більший або менший артистичний досвід (ансамбль старовинної музики «Vox Animae», академічна капела «Думка», театр оперети), усі виховані у лоні традиційної вітчизняної вокальної школи. Але усім – більшою чи меншою мірою – довелося вчитися заново відповідно до нових вокально-виконавських та режисерських вимог.
Атлетична статура Євгена Прудника (Еней) у поєднанні із соковитим баритоном, засурдиненим делікатною атакою звука, справила просто-таки магнетичну дію – так, як це буває, коли зустрічаєшся з поєднанням у чоловіку сили і ніжності. Чудовою – жіночною і пристрасною була сопрано Інна Гусєва у партії Дідони. Дуже переконливо пронесла свою печальну і в основному мовчазну героїню Юлія Засімова (Друга служниця). Із задерикуватим азартом відіграли своїх героїв Ігор Воронка (Чаклунка – бас), Олена Нагорна (Перша відьма – сопрано) і Тетяна Яшвілі (Друга відьма – альт). А без Тетяни Журавель – блискучої актриси і вокалістки – не відбулася би Белінда.
Окремо слід відзначити хор. Власне, за фактом це був камерний вокальний ансамбль, дуже гнучкий у руховій пластиці. Хористи бігали босоніж по сцені, падали долу, водили хороводи, кумедно танцювали, усіляко взаємодіяли із солістами; деякі з них й самі перетворювалися на солістів – наприклад вже згадані Перша та Друга відьми, Перший моряк, а також Дух у подобі Меркурія у виконанні контратенора Олександра Лося. І найголовніше, що передбачені сюжетом різноманітні образи карфагенян, відьом, мисливців і моряків втілилися виконавцями у звукових образах.
Дуже хочеться сподіватися, що громадський артистичний проект «Open Opera Ukraine» (недержавний і некомерційний) буде підтриманий меценатами, і ця перша постановка відкриє низку інших постановок барокових опер у традиції історично поінформованого виконавства, концертів старовинної музики саме тут, в Україні. Як показав перший досвід, кадрово-творчого ресурсу нам не бракує.
Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ
Фото – Open Opera Ukraine
