Богдана Фроляк про місію повернення втраченої спадщини

428

Музичне життя країни завжди, навіть за часів пандемії, спроможне задовольнити естетичні потреби найвибагливіших слухачів. Із останніх мистецьких подій варто відзначити Прем’єру року-2020 (за версією членкині ГМТ Аделіни Єфименко. – Ред.): Перша симфонія Стефанії Туркевич прозвучала 15 жовтня у Львівському будинку органної та камерної музики

Ініціативу відродження творів мисткині, офіційно визнаної першою українською жінкою-композитором, підхопила Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика. 8 листопада вперше в Україні здійснено постановку опери-казки Стефанії Туркевич «Серце Оксани» за грантової підтримки конкурсу «Львів 2020 – Фокус на культуру». Редакцію партитури здійснила Богдана Фроляк, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка (2017). З нагоди прем’єри відбулася зустріч із Богданою Фроляк, яка погодилася розкрити професійні секрети.

Анастасія Сисенко: Відомо, що місія відродження української музичної спадщини доручена вам не вперше. Як часто ви маєте пропозиції редагування творів відомих українських митців?

Богдана Фроляк: Так склалося, що з питання редагування творів інших композиторів звертаються саме до мене. Очевидно, для цієї справи потрібно кілька важливих рис, як-от відчуття стилю композитора і певна делікатність, щоб його не порушити. Це також забирає багато часу, який міг би бути присвячений власній творчості. Але, розуміючи те, для чого робиться певна редакція, а зазвичай це праця задля того, аби музика композиторів попередніх епох, котрі вже не живуть і в силу певних обставин не змогли довести партитуру твору до довершеності, звучала на високому професійному рівні.

У випадку з Василем Барвінським це особливо важливо, адже усі ми знаємо трагічну долю його творів, ноти яких були спалені енкавеесниками після арешту, більшість із них композитор старався відновити з пам’яті й не завжди це виходило добре. Щодо його Фортепіанного концерту, – це якраз той випадок, коли конче слід було упорядкувати оркестрову партитуру.

Історія твору така. Партитуру, фортепіанну партію та оркестрові голоси знищили енкавеесники у 1948 році разом із більшістю опусів Барвінського. Подарований піаністці Володимирі Кисилевській клавір поїхав з нею до Австрії і загубився, здається, назавжди. Та після великих старань і довгих років пошуків його віднайшов Роман Савицький-молодший в архіві о. Северина Сапруна в Аргентині. Сталося це в 1993 році, саме на 30-ті роковини Василя Барвінського.

Після передачі копії клавіру, а також частини оркестрових голосів до Львова партитуру концерту було реконструйовано зусиллями львівського музикознавця Яреми Якуб’яка, і в такому вигляді концерт звучав багато разів. Є думка, що це оригінальна партитура Барвінського, та, навіть припустивши таке, доведеться визнати, що в плані оркестрування вона не є вдалою. Відомо, що композитор не мав фізичної змоги багато творити для симфонічного оркестру через зайнятість, адже прийняв директорство Вищого музичного інституту у Львові, а це забирало майже весь час. Концерт – один із нечисленних оркестрових зразків у його творчості.

І коли до мене звернувся директор Львівської національної філармонії Володимир Сивохіп із проханням ще раз подивитися на цю партитуру та відредагувати її, оскільки щоразу при виконанні виникали проблеми перевантаженості оркестру, мало не кожен диригент намагався внести якісь корективи в ноти, я відгукнулась на цю пропозицію.

Та тут не обійшлося простим «зняттям» інструментів задля кращого балансу, бо в партитурі виявилося набагато більше проблем, і текстових у тому числі. Тому я вирішила зробити абсолютно нову оркестрову версію концерту, яка б, з одного боку, зняла усі технічні проблеми, а з іншого – розкрила б у повній мірі задум композитора в цій чудовій музиці. Думаю, мені це вдалося.

Також у планах дирекції філармонії є редакція Фортепіанного концерту Станіслава Людкевича, з пропозицію якої уже звернулися до мене. Чекаю тепер слушного часу, аби почати роботу.

А. С.: В одному інтерв’ю ви зазначили, що редакторська робота має бути непомітною. Як вам це вдається? Чи маєте певні секрети?

Б. Ф.: Так. У випадку з Фортепіанним концертом Василя Барвінського можу сказати, що це не була просто редакція, а більш фундаментальна праця. Вийшла нова оркестрова версія твору. Але навіть тут я старалася зробити звучання оркестру дуже наближеним до ідей Барвінського, добитися такого ефекту, коли б підсилювався кожен музичний нюанс, закладений автором.

А солоспіви Барвінського у моєму оркестровому варіанті сприймаються зовсім інакше, аніж звучать із фортепіано. Хоча тут теж стояло завдання розкрити усю красу цієї музики в оркестровому вирішенні. Однак результат виявився усе-таки іншим. Солоспіви отримали більш колористичну та витончену інтонацію. Та головне правило у такого роду роботі – не нашкодити композиторському тексту, зробити так, щоб втручання редактора було непомітним. Це і є секрет.

А. С.: Цей рік був для вас дуже продуктивним. Незабаром має відбутися світова прем’єра твору «Звучання Пінзеля» для органа й струнного оркестру, написаного на замовлення Львівського будинку органної та камерної музики. Як вам вдалося поєднати композиторську і редакторську працю?

Б. Ф.: Насправді перше виконання мало бути 20 листопада, але, на жаль, захворіла органістка, тому концерт перенесли на грудень, отож, чекаємо нагоди представити твір. Щодо редакції опери Стефанії Туркевич «Цар Ох», то я одразу погодилася подивитись цю партитуру, знову ж таки, на прохання директора філармонії Володимира Сивохіпа. У нас уже склалася гарна творча співпраця, яка часто пов’язана з редагуванням творів композиторів попередніх епох, що, зрештою, тішить, бо робиться дуже багато для того, аби ця музика поверталась в Україну.

Редакторська й творча робота – трохи різні види праці. Хоча редагування – також великою мірою творчість, яка, усе ж, не потребує аж такої великої емоційної і розумової віддачі, як написання оригінального твору, їх насправді можна поєднувати.

А. С.: Що для вас як української композиторки означає ім’я Стефанії Туркевич? Коли ви вперше відкрили для себе її музику?

Б. Ф.: Опуси Стефанії Туркевич насправді майже не виконувалися в Україні та у Львові зокрема. До нечисленних презентацій можна віднести її Тріо для духових, яке прозвучало на фестивалі «Контрасти» у Львові у 2017 році. Також у вересні 2019-го під час «Людкевич-фесту» український піаніст Йожеф Ермінь у сольному концерті зіграв Два експромти й Сюїту «В горах» Стефанії Туркевич. Відомий британський баритон Павло Гунька представляв у Львові кілька її солоспівів, а також записав їх у проєкті «Українська мистецька пісня». Зрештою, подружжя Павла та Лариси Гуньок зробило величезну справу на шляху повернення цієї композиторки в Україну, оцифрувавши весь її архів і подарувавши його Львову. Уже після цього, як перший результат – виконання Першої симфонії у Львівському органному залі зусиллями його керівників Івана Остаповича й Тараса Демка. Далі – прем’єра дитячої опери Стефанії Туркевич «Цар Ох, або Серце Оксани» у Львівській національній філармонії імені Мирослава Скорика.

Для мене Стефанія Туркевич є насправді дуже цікавою постаттю, композиторкою, музика якої має усі підстави, аби виконуватись не лише в Україні, а й світі. Тим паче, що вона йшла абсолютно «в ногу» з музичними європейськими тенденціями свого часу, застосовуючи у творчості, зокрема, додекафонну дванадцятитонову систему.

А. С.: Розкажіть, будь ласка, про етапи редакторської роботи над партитурою опери-казки «Серце Оксани».

Б. Ф.: Виникла ідея постановки опери у філармонії. Відсканували рукописну партитуру. Скан вийшов досить якісним, за що (й узагалі за весь архів творів Туркевич) маємо подякувати Павлові та Ларисі Гунькам. Це не є опера в класичному розумінні. За визначенням самої композиторки, – то «опера для молоді», яку повинні виконувати юні артисти, тобто камерна опера, написана для солістів, невеликого хору та інструментального ансамблю, що включає фортепіано, струнний квінтет і флейту. Наголошую: це саме струнний квінтет, а не оркестр, бо саме так написані партії струнних інструментів. Моїм завданням було перевірити чи немає незавершених епізодів, чи сама опера є завершеною, партія флейти переривається випадково або логічно, а також, очевидно, «просканувати» партитуру на предмет помилок звуковисотних, ансамблевих та інших.

У процесі роботи я дійшла висновку, що усі музичні вирішення в опері є довершеними. А от помилок було багато, – мабуть, технічних, випадкових, але, якби виконати твір із ними, звучало б не дуже добре. А якщо музиканти почали б виправляти їх під час репетицій, це забрало би чимало часу. Тому професійна редакція тут була однозначно потрібною. Окрім того, ноти завжди будуть готові до наступних виконань чи постановок.

А. С.: Чи задоволені ви результатом постановки?

Б. Ф.: Постановка справила гарне враження. Режисура, сценографія, костюми – усе «грало». Та й виконавці були на висоті. Може трохи мені бракувало інструментального ансамблю, як за балансом звучання, так і за візуальним рядом. Так, інструменталісти й диригент були сховані за декорацією, їх практично не було видно. Як на мене, роль оркестру не повинна зводитись тут до ролі акомпанементу солістам, це абсолютно рівноцінна і важлива партія, більше того, саме у партії оркестру чуємо всю колористику і модерновість музичної мови Туркевич. Бо партії хору та солістів – доволі прості.

А. С.: Наостанок дозвольте поділитися своїми думками. Вважаю, що ця опера є художньо довершеною, попри скромні масштаби. Проявом майстерності письма є багатогранність музичної мови: я почула тут лади Прокоф´єва та цілотонові побудови поряд із авангардною додекафонічною технікою і новаторськими прийомами звуковидобування. Звернула також увагу, що, незважаючи на наскрізний розвиток, в опері присутня одна тематична арка з репліки «ох» у хору. Можливо, у такий спосіб композиторка хотіла підкреслити, що поруч із Оксаною, яка жертвує серцем, щоб урятувати братів, головною фігурою є Цар Ох – він носить на собі «усі скарги світу».

Б. Ф.: Ваші рефлексії дуже цікаві. Коротко розповім про свої враження від музики. У цій опері Стефанії Туркевич вдалося досягти певної простоти висловлювання, адже опера дитяча, тому має бути їм зрозумілою. Це виражається здебільшого у музичній мові вокальних партій і хору. Натомість в оркестрі композиторка залишається вірною собі у сенсі музичної стилістики (цікаві складні гармонічні структури, колористичність інструментального вирішення, модернові оркестрові прийоми та інше). Унікальність партитури полягає в тому, що, попри технічну складність музичної мови, сама музика зберігає ясність виразу та стрункість побудови. Опера, як ви і зазначили, справді є музично довершеною.

А. С.: Дякую вам за цікаву бесіду. Тепер хотілося б дізнатися про ваші подальші творчі плани, а саме – чи хотіли би ви написати оперу?

Б. Ф.: На це запитання я не можу наразі вам відповісти. Опера – це жанр, який потребує дуже багато ресурсів для реалізації. Тому має бути запит, а далі – час покаже.

Розмову вела Анастасія СИСЕНКО

Автор фото Богдани Фроляк – Сергій ГОРОБЕЦЬ

Фото з вистави – Світлана БАЧИНСЬКА