«Якщо для світу українська пісня є дивиною мистецтва, то для нас вона не тільки естетична категорія, а й хліб і пам’ять, джерело життя, основа національної свідомості». Дмитро Павличко
Як можна об’єднати в невеликому нарисі такі теми: любов до Батьківщини і рідного порогу, життєві успіхи і часом драматичні негаразди, захоплення співом і музикою, яке розпочалося від скрипки батька-аматора та інше? Відповідь проста й очевидна. Ці та інші образи можуть бути висвітлені життєписом однієї людини. Такою особистістю є Богдан Щурик – заслужений працівник культури України, відомий співак і педагог, Відмінник освіти України, доцент ДДПУ імені Івана Франка. Чудовою нагодою для розмови є його 80-річчя.
Богдан Щурик пройшов усі етапи становлення справжнього заслуженого діяча освіти, культури і мистецтва. Розпочавши трудовий шлях завідувачем сільського клубу, викладачем музичної школи, невпинно продовжував професійне зростання. Вступаючи на цікавий, хоч і нелегкий шлях до вершин мистецтва, Богдан Щурик відчував, як багато він повинен знати в різних царинах культури, а найбільше у найпоширенішому в народі мистецтві співу – хорового, ансамблевого чи сольного.
Вирішальне значення мали зрозумілі чинники, крім таланту, – працьовитість і наполегливість в опануванні поставленої мети. Тому молодий культпрацівник не зупинився у своєму розвитку: після успішного завершення навчання як дириґента в Дрогобицькому музичному училищі замайоріла перспектива продовження фахового – вокального – зростання у Львівській державній консерваторії (нині Національна музична академія) імені Миколи Лисенка.
Цей заклад завжди був авторитетною музичною інституцією. На той час – 1960-ті роки – її мистецьким ядром були славетні композитори, музикознавці, педагоги з дириґування, фортепіано та інших спеціальностей. Богдана Щурика прийняли на вокальний факультет. Навчаючись у різних педагогів фахового циклу, він найбільше завдячує професорові вокалу Остапові Дарчуку, який прищепив необхідні професійні риси та підтримав мрії молодого співака.
«Майбутнє людини значною мірою залежить від того, кого вона зустріне на життєвому шляху. Якщо це щира і доброзичлива особа, яка не шкодує сил у праці, то вона своїм прикладом завжди засвітить вогник творчості у душах учнів», – так про співака слушно зазначила Лариса Соловей (Закоханий у спів і музику // Галицька зоря. 2010. 19-20 жовт.). Поряд із Богданом Щуриком справді знайшлося чимало порядних постатей. Окрім улюбленого батька – аматора-скрипаля, це багаторічний директор музичної школи в Дрогобичі Йосип Гадяк, відомий педагог співочої майстерності Микола Копнін, котрий виховав низку славних вокалістів, дириґент Ірина Байцар у Дрогобицькому музичному училищі і, нарешті, уже згаданий професор Остап Дарчук. Вони не лише «засвітили вогник» у душі молодого митця, а й розпалили багаття любові до мистецтва в його професійному обрамленні.
Життєвий шлях артиста в суспільстві неодмінно віддзеркалюється у публічному резонансі. Зрозуміло, що стрижнем у його мистецтві є жива музика, що лунає зі сцени. У Богдана Щурика – це понад тисячу концертів, у яких він брав участь як соліст, в ансамблі, у «товаристві» хору чи оркестру на різних сценах – від сільського клубу до концертних зал мистецьких закладів та участі в радіо- чи телепередачах.
Богдан Щурик, нагадаю, у пору активної співацької діяльності мав розгорнену програму музичних творів для баритона. Це – солоспіви композиторів-класиків, арії з опер, обробки народних пісень. Згодом, із пригасанням сценічної активності, ці зразки він використовував уже в педагогічній роботі.
Перебуваючи під «омофором» видатних українських співаків минулого, Богдан Щурик продовжував традицію формування і збагачення репертуару. Тому в його скарбниці – арії з опер Миколи Лисенка, Вольфганга Амадея Моцарта, Гаетано Доніцетті й Георгія Майбороди, Петра Чайковського і Джакомо Пуччині. Але основою є, зрозуміло, солоспіви українських композиторів, які міцно увійшли у наше життя. Це улюблена, знакова для співака пісня «Два кольори» (Олександр Білаш – Дмитро Павличко), пісні на слова Івана Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» (Анатолшій Кос-Анатольський), «Безмежнеє поле» (Микола Лисенко), «Як почуєш вночі» (Денис Січинський), пісні на слова Тараса Шевченка та інші.
Складний «механізм» і структура людського голосу, «перш ніж будуть виконувати свої функції у повному обсязі, проходять тривалий шлях розвитку» (Богдан Щурик). Чи потрібно наголошувати на ролі органів дихання, м’язових тканин, носової порожнини, а також враховувати вік людини, особливо в ранньому періоді тощо? Ось у цьому випадку автор методичних праць, спираючись на педагогічні досягнення видатних українських співаків світової слави (переважно називають Олександра Мишугу, Соломію Крушельницьку чи Модеста Менцинського, який, до речі, розпочинав навчання у Дрогобичі), обґрунтовує власну методику викладання вокалу і широко впроваджує її у практику. Богдан Щурик робить логічний висновок: потяг до мистецтва, музики і співу потрібно плекати з ранніх літ, освічену людину можна виховати лише тривалою працею і впевненістю в опануванні поставленої мети.
Вищезгадана друга сфера діяльності Богдана Щурика – педагогічна – важлива тим, що відбувається тяглість-естафета передачі майстерності. У викладанні він досяг вершин, що вже давно підтверджено авторитетом (всеукраїнським і міжнародним!) його вихованців. Це відомі нині співаки академічно класичного та естрадного стилів, що несуть українське мистецтво далеко за межі держави. Не в змозі перелічити всіх, бо це десятки персоналій, які в час становлення України вчителюють, працюють солістами, музичними керівниками хорів, ансамблів, а віднедавна опанували звання маґістрів під керівництвом доцента Богдана Щурика та колег з Інституту музичного мистецтва ДДПУ імені Івана Франка.
Імена його учнів нині добре відомі не лише в Україні: світлої пам’яті Ігор Кушплер, професор ЛНМА імені Миколи Лисенка, народний артист України; Сергій Магера, лауреат Шевченківської премії, народний артист України, провідний соліст Національної опери; Петро Петрик, заслужений артист України; Марія Шалайкевич, народна артистка України. А ще солісти опери та філармоній Степан Тарасевич, Володимир Сич, Микола Корнутяк, Марко Герчак, низка діячів – музикантів, передовсім дириґентів, яким школа вокалу, набута у Богдана Щурика, є необхідною в професійній праці. Це – Мирон Юсипович, Володимир і Юрій Курачі, Микола Гобдич та інші. Частина з них опановувала ази вокалу під час тривалої праці Богдана Щурика в Дрогобицькому музичному училищі, інші – вже в стінах його багаторічної діяльності в ДДПУ імені Івана Франка. Характерно, що вихованці пана Богдана пам’ятають, звісно, звідки вони, чий прапор несуть. Сергій Магера, підтверджуючи колись за кордоном як конкурсант свою національну тожсамість, твердо заявив: «Не совєт басо, а басо Україно!»
У цивілізованому суспільстві мистецтво Богдана Щурика як співака пізнали не лише в Україні, зокрема на Львівщині, а й у Польщі та Румунії. Він не обділений увагою суспільства: відзначений почесним званням, лауреатськими нагородами як переможець всеукраїнських і міжнародних конкурсів.
Ще одна риса Богдана Щурика як доброзичливого й вдумливого вчителя: коли він помічав непересічні вокальні здібності в когось зі студентів, не вагався передати їх у руки інших педагогів, до іншого навчального закладу. Так сталося з Сергієм Магерою, Миколою Корнутяком, Марком Герчаком та іншими. А в цьому з розумінням допомагали колеги – професори Володимир Ігнатенко, Ігор Кушплер.
На свою долю Богдан Щурик ніколи не нарікає, попри перешкоди й труднощі. Оптимістично дивиться в майбутнє, не забуваючи втрати першої дружини, яка через невиліковну хворобу передчасно пішла з життя, залишивши на руках чоловіка двох маленьких доньок. Матір’ю їм стала викладачка музичного училища Любов. «Такої дружини я сам би не знайшов. Яка вона чудова мати! Як вона любить моїх діточок, яка вона чудова бабуся…» Так зворушливо розповідав пан Богдан в статті А. Онищак («Червоними і чорними нитками…» // Галицька зоря. 2000. 17 листоп.).
Дійсно, перебуваючи у поважному віці, Богдан Щурик оточений великою увагою в ґроні численної родини – доньок, онуків і правнуків. Чи варто нагадувати, що й музична традиція в родині не переривається? Його нащадки продовжують іти мистецьким шляхом.
Завершити ці рядки хочу таким припущенням: перебуваючи в ювілейному віці, Богдан Щурик, напевно, не раз подумки повертається до юних років, проведених у рідному селі Унятичі, на Франковій землі, коли виростав під опікою працьовитих, люблячих матері й батька, який дозволяв хлопчику торкатися до таємничої скрипки. Можливо, татусь говорив подібні слова, як в оповіданні Ольги Кобилянської «Дума старого»: «Щоб твоя мрія збулася, треба не забувати найважливішого, коли хочемо, щоб слава нашої пісні не вмерла, – співайте ті пісні, що я їх дитиною співав… А коли вас доля розкине бути тут і там – по піснях тих пізнаєте себе…»
Володимир ГРАБОВСЬКИЙ
