Постать австро-угорського композитора, диригента Бели Келера (1820–1882) не надто відома у широких колах українського музикознавства, але є досить цікавою з точки зору співпраці з Йоганнесом Брамсом, частковими зв’язками з Україною
Коротка біографічна довідка про цього автора міститься у музичному словнику Рімана, енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона, Вікіпедії. У словнику Рімана є відомості, що деякі мелодії Бели Келера були оброблені Йоганнесом Брамсом в його «Угорських танцях». Інтернет-джерела подають порівняння музики чардаша Келера «Спогади про Бардєйов» та «Угорського танцю» № 5 Брамса, основна тема якого запозичена з твору Бели Келера. Творчість композитора ґрунтовно досліджували словацькі музикознавці Ірена Меднянська, Франтішек Матуш, директор музею у Бардейові Петер Бубак. Твори Келера розміщені на International Music Score Library Project. Проте у вітчизняних новітніх і радянської доби джерелах, присвячених музиці епохи романтизму, ім’я Бели Келера зовсім не згадується.
Бела Келер (повне ім’я Адальберт Пауль фон Келер, словацькою Vojtech Kéler, угорською Béla Kéler) народився 13 лютого 1820 року в місті Бардєйові (Східна Словаччина) в родині судді Штефана Келера. Рід Келерів належав до верхньоугорської протестантської шляхти, преференції родина отримала від короля Леопольда 1699 року та мала власний родинний герб. Батько Штефан був сенатором місцевого магістрату, мати-домогосподарка виховувала дванадцять дітей.
Родина дотримувалася німецьких традицій, діти навчалися у німецькомовній євангелістській школі. Водночас активно вживаними мовами у Бардейові були словацька та угорська. Угорською мовою Келер не володів, пізніше вивчав її, але досконало не опанував. Свою прихильність до угорської культури він виявив у тому, що наполягав на імені Бела.
Музичне обдаровання проявилося у Бели Келера з дитинства. Навчаючись у школі, він почав брати уроки гри на скрипці у бардейовського регента Франца Шиффера. Гру на фортепіано він опанував самотужки. У жовтні 1834 року батько віддав сина навчатися до євангелістського ліцею у Левочі (Словаччина). Подальша освіта Келера продовжилася у Дебрецені (Угорщина), де у реформаторському колегіумі він вивчав право та філософію, угорську мову. Але згодом повернувся до Словаччини, де отримав диплом із відзнакою з юриспруденції у євангелістському колегіумі у Пряшеві. Там само він керував студентським оркестром.
За уявленнями батьків, Бела Келер повинен був присвятити життя сільському господарству. 1 липня 1840 року він їде працювати до Ліптова (Середня Словаччина), потім переїздить до Мукачевого (нині Закарпатська область), пізніше до Бескид. Майже рік змінював місця проживання. Але його думки постійно були пов’язані з музикою, а не з плугом і житом. Щоби догодити батькам, він поїхав до Галича, де працював у маєтку чоловіка сестри.
У вільний від важкої роботи час Бела Келер грав на скрипці вальси, написані ним у студентстві, імпровізував. За чотири роки сільського життя написав іще 50 творів, вивчив теорію музики за підручником Йоганна Ґеорґа Альбрехтсбергера, який був для юного музиканта цінним скарбом.
Поступово Бела Келер наважується залишити сільське господарство та присвятити життя музиці. Допоміг йому в цьому рішенні занепад господарства шурина, тож Келер повертається до Бардейова, а у 1844 році їде до Пряшева, де намагається заробляти на життя музикою. Давав приватні уроки, грав у театральному оркестрі, багато уваги приділяв грі на скрипці.
1845 року Віденський театр (Theater an der Wien) оголосив конкурс на місце першого скрипаля. Келер подав заявку та виграв конкурс. Майбутній композитор залишає дім і родину та вирушає до Відня. Професійну кар’єру починає як перший скрипаль оркестру Віденського театру, який тоді співпрацював із композиторами Алессандро Страделла та Фрідріхом фон Флотовим.
Тут Келер знаходить сильні імпульси для свого музичного зростання. Як скрипаль оркестру він грає під керівництвом композиторів і диригентів Альберта Лорцинга та Франца фон Зуппе. Два роки вивчає інструментування та гармонію у Шлезінгера та контрапункт у Сімона Зехтера. Захоплюється творчістю Гектора Берліоза, Джакомо Меєрбера. У Відні, де Келер прожив 9 років, з’явився його перший визначний твір – «Романтична увертюра». Її високо оцінив Франц фон Зуппе, і за короткий термін вона увійшла до репертуару театру (у другій редакції вийшла друком 1872 року як ор. 75 у видавництві Spiegel C.J.W. у Лейпцігу).
Твори Бели Келера з 1846 року починають публікувати різні видавництва, його популярність зростає. До 1877 року друком вийшло 138 опусів Бели Келера у 12 європейських видавництвах. Окремі твори залишилися в рукописах і зберігаються у фондах музею міста Бардейов (Словаччина).
Широка видавнича популярність творів Келера свідчить про їхню якість і прижиттєвий успіх композитора. Бела Келер написав 26 розгорнутих вальсів та 31 марш, 20 чардашів, 28 польок, 17 пісень, 11 галопів, 10 увертюр. Високо оцінені його увертюри, видані у видавництві C.F.W. Spiegel у Лейпцігу.
До творів крупної форми належать балади для великого симфонічного оркестру «Полювання на метеликів», op.133, «Serenata Veneziana, quasi Cavatina», ор.93, «Карпати», «Ніч у Венеції». Багато творів не дійшло до нас, їхня доля невідома. Серед них – «Чоконай увертюра», «Великий концерт» для скрипки з оркестром, «Старий і новий рік. Музичний діалог у питаннях та відповідях», «Музичний телефон», попурі з опери Джузеппе Верді «Трубадур».
Його композиції написані у танцювальних формах і розраховані більше для слухання, аніж танців. За спогадами сучасника, одного разу, коли Келер диригував оркестром на одному з берлінських балів свій вальс «У новій Батьківщині», ор. 112, пари танцівників зупинилися і з великим захопленням дослухали вальс до кінця.
У 1854 році Келер переходить на роботу до Берлінського оркестру Й. Зоммера на посаду диригента. Прихильність берлінської публіки він отримав завдяки вальсу «Зірки надії», ор. 17. Подальший успіх йому приніс твір «Великий галоп» – ефектна концертна п’єса, яка виконувалася у Берліні ще 23 роки після того, як Келер залишив посаду.
У вересні 1854-го виступив у концертному залі в Гамбурзі (Hamburger Tonhale). Із цієї нагоди написав вальс «Шляхи моряків», ор. 43. За рік він знову працює у Відні, де керує оркестром. Наступні чотири роки музикант є диригентом військового оркестру Десятого піхотного полку графа Мацучеллі, з яким концертував у Пешті, Дебрецені (Угорщина), Брашові, Сібіу (Румунія).
У 1858 році, повертаючись із відпустки з Бардейова до Дебрецена, Келер написав чардаш «Bártfai emlék Csárdás» («Спогади про Бардейов»), виданий у Німеччині. 32 такти цього твору були використані Йоганнесом Брамсом в «Угорському танці» № 5.
Келер підтримував зв’язки з Брамсом, але деталі їхнього знайомства і характер співпраці нам невідомі. Зазначимо, що Бела Келер усе життя мешкав у німецькомовних країнах, за композиторським стилем дотримувався німецьких музичних традицій другої половини ХІХ століття. Окрім того, обидва композитори цікавилися угорським фольклором. Як зазначають фахівці, «віденська традиція у Й. Брамса виступає у вигляді інтересу до фольклору – музичного та поетичного – різних народів, насамперед слов’янського (чеського, сербського, моравського) та угорського, що проявилось у створенні пісень на відповідні тексти та відомих “Угорських танців”» (цит. за: Музыка Австрии и Германии ХІХ века: Учебное пособие / Под ред. Т. Цытович. – Кн. 2. – М., 1990. – С. 345).
«Угорські танці» Брамса дуже популярні у цілому світі. Їхнє створення, як відомо, пов’язують із співпрацею Брамса з угорським скрипалем Еде Ременьї. Але не лише Ременьї, а й саме різнонаціональне середовище Відня сприяло знайомству Брамса з угорським і слов’янським фольклором.
Цікавим є те, що «Угорські танці» (їх 21) не позначені самостійним опусом. За твердженнями музикознавців, танці № 1, 3, 10, 11, 14, 16 написані на основі власних мелодій, а решта – з угорсько-циганського репертуару Еде Ременьї та доробку різних тогочасних авторів. Сам Брамс у перших виданнях танців вказував, що мелодії запозичені в угорських і німецьких композиторів. «Угорські танці» Брамса аналізував і Бела Келер й визачив, що у дев’яти танцях використані мелодії, які належать таким авторам, як Віндт, Різнер, Травнік, Шаркезі.
Як вказує словацька дослідниця Ірена Меднянська, тогочасна музична критика гостро звинувачувала Брамса, що він скористався духовним надбанням інших композиторів. Але, за словами музикознавця Франтішека Матуша, у титулі до першого видання «Угорських танців» йдеться про обробку народних мелодій (“gesetzt”), а не власну композиторську творчість (“komponiert”). У пізніших виданнях угорських танців ці відомості вже не наводилися і поступово нівелювалися. Проте художня цінність «Угорських танців» Брамса є незаперечною, вони, за словами Володимира Стасова, «є гідними своєї великої слави».
З 1860 року стан здоров’я Бели Келера погіршується, він залишає військову службу. Пізніше у Пешті він із другом дитинства Й. Дубецом засновує оркестр, на першому концерті якого прозвучить його дует для скрипок, а «Увертюрою Ракоці», op. 76 у Будапешті відкривали новий оперний театр.
Із 1863 до 1866 року він був музичним керівником воєводи з Нассау у Вісбадені. Диригував оркестром, обслуговував бали та інші заходи. З 1867 до 1870 року займався композиторською творчістю, у літній період багато подорожував, концертував у Швейцарії, Парижі.
Влітку 1868 року під час відпочинку у Бардейові організував концерт зі своїх творів, а прибуток віддав мешканцям Бардейова, які постраждали під час великої пожежі. Після повернення до Вісбадена з великим успіхом пройшла прем’єра вальсу «На гарному Рейні згадую тебе», ор. 83. Цей вальс часто порівнювали з вальсом Йоганна Штрауса-сина «На прекрасному блакитному Дунаї». Згадуваний твір є найвизначнішим у творчості Келера, який був виданий у видавництвах Берліна, Парижа, Мілана, Лондона. У грудні 1868 року Келер диригував у Амстердамі великим циклом концертів.
З липня 1870 року він керує оркестром у Вісбадені та на посаді диригента працює до грудня 1872 року. Присвячує багато часу композиторській творчості. Келер, будучи дуже педантичним, зберігав програмки всіх концертів, у яких диригував. Із цих відомостей видно, що у 1871 році він провів 366 концертів.
З травня 1872-го Келер диригує оркестром у Вісбадені виключно як гість. Весь вільний час віддає створенню музики. У вересні 1874 року за запрошенням Лондонської опери він організовує та диригує так званими «Концертами популярної музики», у Лондоні презентує свої твори «Гарна лимарка», ор. 102, «Чудова англійка», ор. 109. Далі дає концерти у Free Trade Hall у Манчестері. Через рік диригує творами берлінських симфоністів, у червні того ж року очолює Гунглів оркестр у Мюнхені, на початку вересня концертує у Цюріху в Tonhalle, у Люцерні теж диригує серією концертів.
У січні 1875 року знову їде до Лондона, де концертує і пише нові твори. Після великих успіхів повертається до Вісбадена. Починаючи з 1877 року інформація про життя Бели Келера відсутня. У 1881 році він провів 134 концерти у Вісбадені, Берліні та Лейпцизі.
Помер Бела Келер у Вісбадені 20 листопада 1882 року, де і був похований. На його могильній плиті викарбувані перші такти вальсу «На гарному Рейні» та напис: «Бела Келер, композитор, диригент воєводи з Нассау, народжений та вивчений у верхній Угорщині, працював і помер у Вісбадені». Свою творчу спадщину композитор заповів рідному місту Бардейову, де нині у музеї зберігаються рукописи його творів, працює товариство його імені.
За життя Келер був нагороджений різними відзнаками: король Швеції і Норвегії Оскар нагородив композитора золотою медаллю (лат. «Literis et artibus»), пруський король Вільгельм IV подарував йому скриньку з коштовних металів, німецький імператор Вільгельм І нагородив його золотою оздобленою брошкою, а воєвода з Нассау подарував великий срібний хрест “За досягнення у науці” (нім. “Für Verdienste und Wissenschaft”).
Надія ГАНУДЕЛЬОВА
