Композитор і піаніст Дмитро Найдич – киянин, випускник Національної музичної академії України імені Петра Чайковського. Нині він мешкає у Франції, де є одним із найяскравіших музикантів, які працюють на межі класики і джазу. У грудні 2011-го Дмитро Найдич побував в Україні, виступивши на сцені Національної філармонії у рамках проекту «Різдвяні зустрічі: Три піано», що відбувся під егідою Міжнародного фестивалю «Сходи до Неба». В інтерв’ю музикант поділився міркуваннями про статус джазу в сучасному музичному світі, школу джазу в Україні, джаз у контексті традиції класичної музики, а також особливості впливу на розвиток джазу національної культури й менталітету
– Судячи з усього, джаз сьогодні втратив свої соціальні функції: він перестав бути музикою протесту. Який сьогодні статус джазу?
– Справді, історично джаз асоціювався з незгодою чорношкірих американців із їхнім становищем у суспільстві. Джаз – музика опозиції, свободи у середовищі соціальної системи несвободи. Але роль опозиції багатогранна. З одного боку, важливим є соціальний аспект. З іншого – джаз якоюсь мірою опонує традиції класичної музики, де встановлено надміру жорсткі, консервативні рамки щодо всіх складових творчості. Це надзвичайно потужний тиск історії, відповідальності перед виконуваним композитором. І він буває таким сильним, що іноді вбиває свободу і безпосередність підходу до музики взагалі.
Відтворення класики фактично стало ритуалом: не дай Боже зіграти не так, як заведено. Однак до ХХ століття імпровізаційність у професійній музиці культивувалася – виконавець був одночасно імпровізатором, композитором. Потім ця традиція поступово зникла. А між тим мене цікавить саме таке мистецтво, – джаз для мене завжди був і залишається елементом свободи, способом і можливістю писати, імпровізувати і виконувати музику.
Проте, за великим рахунком, джаз, як і класика, зараз відійшов в історію. Це не актуальна музика. Я кажу дещо провокаційно, але в цьому є частка правди. Той період, коли джаз був революційним, минув. Зараз він має доволі усталену мову.
– Чи можна говорити про національну специфіку джазу? Якою мірою відмінні один від одного французький джаз, польський або, скажімо, російський?
– Звісно, особливості історії, традицій, темпераменту, ментальності кожного народу позначаються на всіх сферах його діяльності, у тому числі інтелектуальній, артистичній. Але поняття «французький джаз», «польський джаз» тощо доволі відносні. Існує категорія європейського джазу. Вплив національних культур відбувається постійно й повсюдно (якщо ти українець – дихатимеш і думатимеш по-українськи). Утім безліч музикантів у світі грають джаз, і нічого національного в цьому немає.
Я використовую у своїх композиціях українські архаїчні пісні, тому що мені це цікаво, я це дуже люблю. Там – багатство неймовірне, казкова сила нашої землі, правда історії. Мені здається, ефект виходить вельми оригінальний, коли «окультуриш» такі інтонації, додавши джазові, класичні, сучасні елементи… Це називається метисаж (від слова «метис» у значенні суміші різної крові, а в музиці – міксу музичних культур і напрямків). Він неймовірно поширений у світі. Але мода на метисаж пов’язана в основному з південними культурами, що базуються на святі, танці, радості. А наша слов’янська безмежна туга не завжди цікава європейському слухачеві, – до неї може й бути інтерес, але вона часом шокує.
Уже сама манера фольклорного співу в нас – терпка, «землиста», шорстка. Я не знаю, хто це ще робить у світі, окрім мене. Співпрацюю з українськими фольклористами – співачкою Сусанною Карпенко і скрипалем Сергієм Охрімчуком. Загалом це проект, яким я займатимуся все життя. Він мій особистий і не характеризує український джаз.
Узагалі джазовий музикант, як, зрештою, й будь-який інший, – це насамперед особистість. Ми завжди причетні до певної культури, але при тому важлива індивідуальність. Тому зрозуміти, що є наслідком приналежності до тієї чи іншої культурної групи, а що є притаманним виключно митцеві – завжди складно.
– В Україні є джазова школа?
– Ні. Немає, але це не заважає кожному музикантові, який цікавиться джазом, «створити» себе. Відсутність школи не означає браку музикантів. Український джаз для мене – це сума індивідуальностей, котрі за рахунок таланту і наполегливої праці вийшли на орбіту. Про школу говорити не можу, бо цьому не вчили ні в училищі, ні в консерваторії. Сьогодні дещо змінилося, утім не достатньо. Ми завжди були і у певному сенсі залишаємося за залізною завісою. За радянських часів це було пов’язано з політикою, а тепер – з іншими обставинами.
Для того, щоб навчитися грати справжній джаз, треба їхати до Нью-Йорка. Якщо ж говорити про столиці світу, де джаз облаштувався серйозно, то Париж – одна з них. Багато американців жили і живуть у Франції, вплив американської школи дуже сильний – тут є все: і записи, і клуби, американські та французькі музиканти грають разом…
– Джазові імпровізації всередині класичних творів – одна з особливостей вашого виконавського стилю. Якою мірою це практикується в світі?
– Загалом це не прийнято. Але дехто (таких людей дуже мало) не зважає на традиції. Таких піаністів у світі я знаю кілька. Хоча в традиції класичної музики це принципово не сприймається. І в цьому моя роль – трохи розхитувати, оживляти цю традицію. Я уже казав, що класична музика закомплексувалася, законсервувалася. Окрім того, вона зараз зблизилася з певним соціальним класом – асоціюється із буржуазною культурою. Це аж ніяк не демократична музика. Маси слухають радіо і дивляться телевізор, а еліта ходить в оперу. Загалом же це пов’язано з такою собі формою снобізму: ходити в оперу стало престижним. У Європі це дуже дорого, не кожен може дозволити собі купити квиток за 50, 100 чи 150 євро. Тому в класиці слід відповідати іміджеві й, не дай Боже, не шокувати публіку.
Це реально дуже жорстка традиція, і я її якомога розхитую. Але постає питання смаку. Все можна зробити, якщо закладено добру основу. Взяти, до прикладу, Вольфганга Амадея Моцарта: якщо його зіграти у супроводі регтайму, це буде вульгарно і нецікаво. Я же завжди намагаюся знаходити якісь органічні зв’язки з сучасним мисленням.
Востаннє я імпровізував із бароковими творами – Георг Фрідріх Гендель, Доменіко Скарлатті. Вставляв імпровізації у п’єси, але то не був джаз. Я завжди міркую стилістично широко, імпровізую, наприклад, на теми того ж Георга Фрідріха Генделя, і моя мета зробити не просто джазову версію, а, відштовхнувшися від матеріалу, імпровізувати, додаючи сучасніші засоби. І то може бути і романтизм, і джаз, і сучасне музичне мистецтво.
– Як прийняли пропозицію виступити на фестивалі «Сходи до Неба»?
– Із задоволенням. Я завжди із сумом констатував, що доводиться концертувати всюди, крім України. У цьому сенсі концепція фестивалю – привабити яскравих музикантів з усього світу – вже сама по собі цікава. І дуже приємно, що є бажання популяризувати митців, які, ймовірно, не дістали б іншої можливості виступити в Україні.
Олеся НАЙДЮК
Фото Олександра ЗУБКА
На головному фото Дмитро Найдич і Анатолій Кочерга
Друковану версію матеріалу див.: Олеся Найдюк. Дмитро Найдич: «Моя роль в тому, щоб оживляти традицію» // Музика. – 2012. – № 1. – С. 62–64.
