«Фініки, яблука, солодкий мигдаль…»: оздоровча «дієта» від Одеської опери

Гучними оваціями завершив черговий 211-й сезон Одеський національний театр опери та балету. Публіка вітала учасників прем’єрної вистави «Богема». Разом із солістами, хором і постановочною групою тріумф на сцені розділив і оркестр, який запросив у повному складі «на поклон» головний диригент театру В’ячеслав Чернухо-Воліч

Звичний ритуал закриття сезону цьогоріч набув особливого значення. Вдячна публіка вітала колектив, який витримав непрості випробування. У часи карантину, коли тільки й лишилося, що відвідувати супермаркет, театр працював, мобільно пристосовуючись до нових реалій.

Унікальну здатність вирішувати завдання в обмежених умовах проявила генеральна директорка театру Надія Бабіч. Як досвідчений менеджер, вона врахувала можливі ризики і знайшла спосіб із ними впоратися. Разом із колективом їй вдалося головне – підтримати контакт із публікою, зберігаючи потужний ресурс театру, в тому числі – творчий.

Ефективний менеджмент дозволив зорієнтуватися і мобільно пристосуватися до ситуації. «Одеська опера завжди з вами!» – під таким гаслом транслювалися відеовистави у соціальних мережах. Під час тотального локдауну театр продовжував виконувати свою місію: виховувати, навчати, розважати, давати розраду.

Майже половину запланованих заходів минулого сезону становили концерти, що проходили із дотриманням соціальної дистанції. Балетний, оперний, хоровий, симфонічний контенти потребували і нового сценарію, і нових постановочних рішень. Фактично кожний такий концерт був прем’єрою, яка потребувала і креативного «просування» у культурний простір.

Єдина серед оперних театрів України, одеська трупа вдруге провела масштабний фестиваль «Зимовий променад в Одеській опері» (художня ідея – В’ячеслава Чернухо-Воліча). У рамках заходу відбулися концерти, прем’єрні покази, зокрема – концертне виконання ліричної опери Жоржа Бізе «Шукачі перлів», постановка балету-феєрії «Лускунчик» у хореографічній редакції Сергія Бондура.

Золотий фонд музичної класики на одеській сцені поповнила і літня прем’єра «Богеми».

«A Midsummer Christmas story» / «Різдвяна історія з середини літа»

Написана у 1896 році, опера Пуччині за світовою популярністю поступається лише вердіївській «Аїді». Разом із винахідливим драматургом Луїджі Іллікою і вправним поетом Джузеппе Джакозою композитор опрацював для музичної сцени сюжет французького роману Анрі Мюрже «Сцени з життя богеми» (1851). Італійські автори зберегли французьку назву La Bohème, хоч у Мілані тогочасні поети й художники мали іншу назву для таких мистецьких угруповань.

Наслідуючи паризьку богему, вони називали себе «співдружністю розпатланих» (від італійського – scapigliato), маючи на увазі «розпатланість» власних почуттів і цікавих сюжетів повсякденного життя. «Скапільятура» – так вільно переклав Клето Арріго для назви роману слово «богема».

Хто знає, як сьогодні називалась би всесвітньо відома опера, якби її автори не вирішили все ж таки залишити дію у Парижі 1830-х років. Створюючи свій «богемний імпресіонізм» (визначення музикознавця Ернста Краузе, 1985) – протилежність модному на італійських сценах тієї пори оперному веризму, Пуччині не бачив Парижа, проте світ зачарувала відкрита ним поезія «щасливих злиднів і поцілунків» під дахами Монмартру. «Я не знаю нікого, – зазначав Клод Дебюссі, – хто так добре описав би Париж того часу!»

Втім нова одеська вистава історичний антураж не зберігає. «Бельгійська команда»: режисер Жан-Франсуа Д’Онд, сценограф Марк Кнопс і художник костюмів Ненсі Авондт обрали універсальний urban-стиль межі ХХ–ХХІ століть, який своєю «розпатланістю» якнайкраще відповідає відомому історичному аналогу. Більше того, марковані брендом «Укрпошта» ящики з мотлохом в останньому акті, як і еклектизм сценічного вбрання натовпу, суто вітчизняна прив’язаність кожного до грубезної сумки або пакету явно натякали на більш близькі для нас локації.

Ключом до модернізованої версії опери став стилізований під графіті вислів, який розташований на «сліпих» вікнах приміщення, що винаймає «мистецький кагал» у складі журналіста Рудольфа (він же за сумісництвом драматург і поет), художника Марселя, музиканта Шонара і філософа Коллена. У цій компанії автор знакової сентенції «The earth without art is just “eh”», відомий американський комік Деметрі Мартін міг би бути п’ятим. Ніби для нього, в оселі стоїть гримувальний столик із дзеркалом і лампочками за периметром. Цей суто знаковий театральний атрибут не задіяний у мізансценах (хіба що раз, коли Мімі шукає у шухлядах ключ), проте він чудово характеризує атмосферу гри, що панує у взаєминах мистецьких аутсайдерів, котрі обрали життя поза офіційних сходинок до Парнасу. Як і самого Деметрі Мартіна, кожного з них можна назвати «хлопцем, одержимим паліндромами», «непродуктивними думками», «даремними талантами» і «маленькими іграми, в які можна грати всюди і з усяким».

Запозичена з усної комунікації цитата, як і більшість сучасних українських графіті-надписів, виконана латиницею і у перекладі звучить так: «Земля (у сенсі планета) без мистецтва – це точно казна-що!» Англійський вигук ‘Eh’ має багато значень. Одне з них – сказане зі стверджувальною інтонацією ‘Eh’ несе семантику зневаги. Зрозуміло, що таким є кредо мешканців студії – так, саме студії, а не затишної тісної мансарди: тут немає ліжка, тут можна тільки несамовито працювати.

І знову пригадується Деметрі Мартін: «Диван – ворог продуктивності» \ «The sofa is the enemy of productivity». Натомість природно вписуються у богемний безлад будівельні ліси й драбина. Звичайно, з підсобних засобів тут легко спорудити і ліжко, що й відбувається, коли в останньому акті смертельно хвора Лючія, «яка зветься Мімі», завітала до друзів. Її прощання із життям у тимчасовому притулку підкреслює скороминущість життя. Наслідуючи вердіївську Віолету, Мімі приймає «любовну смерть», лишаючи наостанок розпач. Життя, що обіцяло все, чого так хочеться у молодості, урвалося. І нічого не вдієш… Пізно!

Концептуальний проєкт «гостьового складу» постановників «Богеми» отримав гідну музичну реалізацію. Одеська оперна трупа вкотре виправдала реноме колективу, що відповідає високим виконавським стандартам. Дотримуючись італійського оригіналу з українським перекладом словесного тексту на світловому табло (це поки є найкращою можливістю вийти на рівень еталонної майстерності, котрої вимагає «Богема»), автори вистави запустили живий процес художньої ферментації. Він дозволив виконавцям відтворити вражаючу напруженість твору, винайти нові глибини там, де палають пристрасті. У підсумку дві вистави 3 і 4 липня, кожна із новим виконавським складом, набули магії.

Атмосфера для «Богеми» це – все! Опера – не психологічна драма, а калейдоскоп яскравих персон, кожна з яких має свій зірковий вихід. Так, епізодичний персонаж – домовласник Бенуа (він же службовець Альциндор) у виконанні Василя Навроцького стає добре впізнаваним самовдоволеним пихатим буржуа – любителем хильнути чарочку «на дурняк» і похизуватися любовними перемогами. У його уявленні ті, хто живуть у злиднях, – ущербні люди, котрі не мають права на надмірність.

Відповіддю на таке соціальне упередження стає іронічний оптимізм і завидна впевненість молодих у тому, що сьогодні-завтра все піде краще. Носієм такої світоглядної позиції, насамперед, виступає філософ Коллен – дивак-аскет у виконанні Сергія Узуна і дотепний цинік в інтерпретації Дмитра Павлюка. Кожен з акторів є щасливим власником не старенького, а насправді шикарного дизайнерського витвору – «zimarra» – «халата» (у перекладі театру – «плащика»). Задля ближнього довелося з ним розпрощатися. Знамените аріозо Vecchia zimarra, senti сповнюється пародійного підтексту в одній версії і стає відвертим глузуванням у другій.

За сценічним вбранням представники богеми мало відрізняються від натовпу, проте саме в одязі наочно виявляється їхня схильність до пошуків власного стилю. Музикант Шонар – баритон Юрій Дудар з’являється у строгій концертній уніформі (чорна сорочка замість фрака) – вбранні, яке залишила попередня традиція академічного музикування. Він також має «власну історію» з папугою, котру розповідає в арії di triumfo у першому акті. Всі засоби згодяться, щоб довести «ефективність» впливу музичного мистецтва. У фінальній сцені, перевдягнений у червоний худі, він лишається мовчазним свідком прощання Рудольфа й Мімі, розділивши з поетом життєвий досвід непоправної втрати.

Ватажок, заводила серед богеми – художник Марсель. Усі витівки – справа його рук. Темпераментний «байкер» у виконанні Василя Добровольського і спонтанно реагуючий на ритми сучасності Марсель Богдана Панченка створюють зони турбулентності у просторі вистави. Кожний крок для Марселя – можливість відкриття чогось нового. Життя «без гальм» дарує йому справжню радість: чи це миттєве відновлення роману з Мюзеттою, чи сварка з нею, чи жартівлива бійка з друзями.

«Фрагменти мови закоханих» концентрує в опері головна вокальна партія Рудольфа. Для її виконання необхідний справжній тенор-прем’єр. У виконанні Владислава Горая Рудольф – харизматичний поет, його романтична фантазія змінює реальність, голос чарує і передає стан закоханості як такої у граничних почуттях. Більш земний і запальний Рудольф Олега Злакомана захоплює високим градусом драматичних сцен, коли для богеми починається «життя всерйоз».

Жіночі образи в опері не так контрастують, як доповнюють одне одного. Витончена Мімі, як і Мюзетта, – не ангел, а людина між людей. Її крихкість, солодкість (dolcissima) тактовно підкреслюються Анастасією Голуб, яка віддає перевагу, радше, делікатним натякам, ніж прямим ствердженням. Легкий мелодійний дар із виразними експресивними моментами властивий Мімі Марини Наймитенко.

Вокальна палітра обох співачок жива й пластична. Безпосередність, може трохи ніяковість і боязкість у спілкуванні відчувається, коли Мімі Анастасії Голуб запалює свічку. Створена для щастя, їй судилося залишити світ, коли удача почала посміхатися… Дитяча зворушливість у фіналі не залишає байдужих. Натомість Марина Наймитенко – втілена ніжність, тінь приреченості супроводжує її кохання від початку, протягом вистави вона ніби дорослішає, м’який оксамитовий голос насичується трагедійним сенсом розриву із Рудольфом уже в третьому акті, коли на зупинці закохані з’ясовують неможливість бути разом. Прощання у фіналі – згасаючі спалахи світлих спогадів, що перетворює минуле на «втрачений рай».

Мюзетта Аліни Ворох сміється над буржуазною мораллю. Шаржований рисунок її ролі нагадує зірок кабаре, персонажів живопису Тулуз-Лотрека. Вона – зірка Латинського кварталу: кокетлива, честолюбна і …справді «ніякої орфографії» (як характеризується Мюзетта у романі). Більш елегантний оперетковий каскад демонструє Аліна Ткачук. Її Мюзетта – дійсно «радість усіх!» Потреба дихати вільно, примхи – закон життя, що ніби пісня: «кожне нове кохання – строфа, але Марсель – це рефрен» (Анрі Мюрже).

На перший план в обох виставах вийшли чудові ансамблеві сцени з характерною динамічністю музичних діалогів, сплесками кантилени, постійною зміною характеру вокалізації, тембру, «диспозиції» учасників. Саме ансамблі задають параметри того ідеального світу, де панує порозуміння, взаємність і дружба.

Цей дещо ідеалізований світ богеми органічно вписаний у реалії міського життя. Зміна декорацій між першим і другим, а також між третім і четвертим актами відбувається при відкритій завісі під звуки дощу (?) і сирен невідкладної допомоги, що додає ефект тривоги у святковий (до антракту) або повсякденний (після антракту) побут мешканців міста.

«Ртутною рухливістю» відрізняється багатолюдна сцена різдвяного розпродажу із вигуками: «Aranci, datteri! Caldi i marroni…» \ «Апельсини, фініки! Теплі каштани…» Хор працює на високому рівні напруги, без статики як деталізована кіномасовка. Еталонне звучання складних хорових сцен (хормейстер – Валерій Регрут) створює барвисте тло для потужного пуччиніївського вокалу солістів, радісних дитячих голосів (ансамбль «Перлини Одеси», керівник – Лариса Гарбуз), брейк-інтермедій.

Баланс драматичних сцен, контрастів світла і тьми, лірики інтимних сцен і жанрових епізодів по-різному вибудовують диригенти вистав. Головний диригент опери, музичний керівник постановки В’ячеслав Чернухо-Воліч майстерно єднає «мозаїчну» композицію Пуччині у симфонізоване ціле, підкреслюючи переходи, трансформації музичного матеріалу, «нескінченність мелосу». Часом інтенсивне розгортання затримується заради пильного вслухання у фермати, освячені більш ніж столітньою історією сценічної долі опери.

Диригент Ігор Чернецький, навпаки, – менше піклувався про музичну єдність пуччиніївської партитури. Оперну партитуру він представив як серію прогулянок – веселих або не дуже, зрештою, як життєвий променад серед марнот бульварного життя.

Загалом дві прем’єрні вистави, що завершили 211-й сезон Одеської опери, показали: нинішнє художнє керівництво робить ставку не лише на зірковий статус солістів чи яскраві виходи перших із перших, а створює нові поля можливостей для реалізації наявного сузір’я талантів. Завдяки цьому нова генерація оперних митців знову по-своєму переказує витончену, трагічну і завершену історію із життя богеми.

«Дивись уперед! \ See Front!»

Винахідник звукозапису Томас Алва Едісон колись радів: «Люди вмирають, уряди змінюються, а співаки у “Богемі” завжди живуть»… Додам від себе, що їхня майстерність мотивує, стимулює наступні покоління митців. Та, попри будь-які несприятливі умови, одеські виконавці здатні пропонувати власні, часом ризиковані відповіді на виклики сучасності. Адже це лише спосіб уточнити вічні питання.

Закриття театрального сезону – не календарна віха, адже для театру сезон – не проста сума подій, і не просто акт присутності у музичному житті (що само по собі важливо). Прем’єрна «Богема» – як завойована висота сфокусувала актуальний погляд на світ, який за останні десять місяців помітно змінився. Незважаючи на набутий досвід, неможливо передбачити майбутнє, тому із вдячністю за теперішні здобутки Одеської опери нагадаємо слова того ж такі Деметрі Мартіна, який зізнавався: «Мені не подобаються картки з вдячністю, тому що я не знаю, що ще сказати. Що я вкладаю всередину? Дивись уперед!» \ «I don’t like thank you cards because I don’t know what else to say. What do I put on the inside? See Front!»

Ірина ДРАЧ

Фото надано театром