На продовження рубрики «З архіву журналу “Музика”» пропонуємо зовсім трохи осучаснене інтерв’ю з Іваном Гамкалом. Щодо його актуальності – судіть самі, шановні читачі!
Іван Гамкало – відомий диригент, народний артист України, член-кореспондент Національної академії мистецтв, член Національної спілки театральних діячів, Національної всеукраїнської музичної спілки, Національної спілки композиторів України, професор
Приводом для зустрічі з цим виконавцем, музикознавцем, педагогом, музично-громадським діячем могли б стати будь-які питання, пов’язані з українською культурою, бо він – володар величезного мистецького досвіду, людина насправді енциклопедичних знань, вільно володіє кількома європейськими мовами, автор численних статей, укладач збірників і довідників. Тому ми вирішили цього разу обмежитися музично-театральною проблематикою, оскільки дізналися, що 30 вересня 2022 року виповнилося 60 літ (!), як наш герой став за оперний диригентський пульт. А ще він – чи не єдиний з українців член мало знаної в нас Європейської академії музичного театру.
– Іване Дмитровичу, як народжувалася Європейська академія музичного театру?
– Академію було створено 26 травня 1992 року в Празі. Її засновники – єдиний в Європі Інститут музичного театру Байройтського університету, Академія наук Чехії, Інститут театрознавства Віденського університету і естонський театр «Ванемуйне» з Тарту. То був період, коли після падіння Берлінської стіни немов відчинилися ворота, – стрімко почали розвиватися контакти між Східною і Західною Європою. Було цікаво, у світі панувала певна ейфорія. У багатьох країнах йшли великі перебудовчі процеси, доводилося вирішувати безліч естетичних, культурологічних, економічних проблем, багато театрів і оркестрів закривалися.
Сам акт підписання установчого документа академії відбувся у Празі в тому театрі, де Вольфганг Амадей Моцарт диригував прем’єру «Дон Жуана» в 1787 році. Той театр XVIII століття зберігся, він дуже красивий, – як лялька з іншої епохи. Заклад входить до системи національних театрів Чехії і до 1990 року носив ім’я відомого чеського драматурга Йосефа Каєтана Тила.
На цій акції були присутні такі особистості, як Вольфганг Ваґнер, онук славетного німецького композитора – реформатора опери Ріхарда Ваґнера, багаторічний керівник Байройтського фестивалю, знаменитий художник-сценограф Йозеф Свобода з празького театру «Латерна Магіка», Август Евердінґ – керівник Баварської опери, – так би мовити, знакові для театру постаті із майже всіх країн Європи.
Звучала музика Моцарта, а потім було прийняття в Старій ратуші, я мав змогу зустрітися з багатьма людьми. Ваґнер цікавився чи звучать в Україні твори його діда, а ми тоді в Київській опері якраз планували ставити «Лоенгріна». Раптом він каже: «А мій дід був у добрих стосунках з вашим земляком». Я запитую: «Із ким саме?» – «Антоном Рубінштейном. Адже він народився у селі Вихватинцях Подільської губернії, що на кордоні України й нинішньої Молдови, певний час жив у Бердичеві, звідки був родом його батько». Пам’ятав Вольфганг Ваґнер багато, з ним було цікаво спілкуватися.
Наступного дня в Академії наук Чехії провели засідання, вибори президента, віце-президентів, правління, до складу якого обрали й мене. Кожен мав право виступити від своєї держави, сказати пару слів. Я теж скористався такою нагодою, зазначивши спочатку, що Україну як окрему державу на карті світу поки не знають…
– 1992 рік, – насправді не знали!
– Україна років 300 тому мала багато контактів з Європою, чимало українців навчалися там, співали. А тепер спостерігається, так би мовити, маленька експансія творчих сил з України в Європу. Я завершив виступ фразою з «Оди радості» Фрідріха Шіллера: «Всі народи будуть братами». В кулуарах велися дуже цікаві бесіди, бо всі покладали надії на майбутнє, жваво обговорювали, що треба робити, – зокрема, обмінювалися думками щодо менеджменту в театрах, естетики, якої дотримуються режисери й виконавці, вирішення проблем репертуару, подолання економічних негараздів… Це все дуже важливо.
– Отже, Європейська академія музичного театру існує вже кілька десятків років, а у нас, чесно кажучи, про цю інституцію й тим більше про характер її діяльності знають мало…
– Академія активно функціонує як свого роду методичний, методологічний, дослідницький і навіть навчальний центр. Його мета – пошуки продуктивних шляхів подальшого розвитку сучасного музичного театру на основі досвіду, набутого в процесі еволюції музично-театральної культури різних країн світу. Засідання, або семінари її членів і запрошених гостей проходять двічі на рік у різних місцях – то в Берліні, то в якомусь провінційному замку в Німеччині, то в Лісабоні, Відні, Зальцбургу тощо.
– Чиїм коштом?
– Члени академії сплачують внески, щоправда, окрім представників країн Східної Європи. Чималі донати роблять і спонсори. Доки академією опікувалася Німеччина, допомагала держава, й організатори кожного чергового заходу учасникам зі Сходу – Естонії, Білорусі, Росії, України, Вірменії – замовляли квиток, зустрічали в аеропорту, поселяли в готель, видавали добові гроші.
– Тобто вони розуміли, що у нас скрутно?
– Так! Згодом штаб-квартиру установи перенесли до Віденського університету в старий імператорський палац і Австрія вже не мала можливості так витрачатися. Як результат, – в академії дуже скоротився східний контингент. Наприклад, на деяких засіданнях я був один зі Сходу (бо мені сприяла дирекція Національної опери України), всі решта приїздили із Заходу: Іспанія, Франція, Бельгія, навіть США. Утім деколи я подорожував і за власний рахунок.
– Які теми ставали предметом обговорення на таких форумах?
– Дуже цікаві! Приміром, «Ріхард Ваґнер. “Перстень нібелунгів”. Європейська традиція і парадигми», та я на ній не був. У Лісабоні розглядали проблематику оперної інсценізації та інтерпретації. У Парижі, в Театрі на Єлисейських Полях відбулася презентація книги директора Віденської опери Домініка Меєра «Бароко в опері. Опера в XVII і XVIII століттях». У Цюріху в центрі уваги стояло питання «Магістр у галузі мистецтва адміністрації». Потім – на базі Віденської камерної опери – «Камерна опера. Мистецтво малих форм».
На останній темі хочу трошки зупинитися, бо, як на мене, це було надзвичайно захоплююче. Вони показали нам оперу Клаудіо Монтеверді «Скарга Аріадни». Грали два старовинних органи, нечисленна струнна група з блискучих виконавців на барокових інструментах – скрипках, віолах да гамба, д’амур… Були солісти, невеличкий хор. Усі музиканти й співаки виховані в традиціях саме такої музики, вони кохаються в цьому. От і звучання виходить зовсім інше. Вражаючий мистецький ефект!
– Так, у системі музичної освіти більшості країн світу практикується вузька спеціалізація: приміром, ті, хто співають сучасну музику, не виконують класики.
– Зате вони й голоси не зривають. У нас трапляється, що виконавиця береться за все – від Глюка до Шостаковича, а потім у 50 років її голос уже детонує.
– До речі, про освіту. Чи долучають у Європі до музичного театру дітей?
– Слушне запитання! Знаєте, одне із засідань Академії музичного театру називалося «Естетичні виклики і педагогічний обов’язок. Дитяча опера» – то була вельми неординарна тема.
Зазначу, що і в Америці, і в Європі дуже серйозно, на рівні державних програм займаються інтелектуальним вихованням малечі. Управління освіти спеціально готує педагогів, які мають навчити дітей правильно сприймати музично-театральне дійство, зокрема й дитячу оперу. Для дітей випускають буклети, де в малюнках відтворений кожний персонаж та інструмент. А у Відні зробили виставу за участі Віденського хору хлопчиків – і оперу діти грають для дітей. Це державний підхід.
– У нас теж колись в оперному театрі щотижня були дитячі ранки, існував дитячий хор, який брав участь у виставах, – знаю точно, бо сама співала у ньому. Регулярно ставили опери і балети для дітей, особливо пов’язані з літературою, котру проходять школярі на уроках…
– Обов’язково! Але зараз усе трошки інакше. Утім, гадаю, колись ми це відновимо, можливо, на якомусь іншому рівні.
– Однак повернімося до європейського досвіду. Чи були якісь теми засідань академії, або, приміром, їхнє розкриття, котрі стали певною несподіванкою для вас – зовсім не новачка у сфері музичного театру?
– Уявіть собі – були. Хіба не парадоксально звучить фраза: «Оперета – нечуване мистецтво»? А чи багато ми знаємо в Україні про: «Маркетинг в оперному театрі», «Музичний театр і виробничі форми», «Персонал і фінанси»? Закцентую таку деталь: у німецьких театрах працює лише 40% творчого персоналу, а 60% – технічного. Адже хтось має, скажімо, квитки на весь світ розповсюджувати в інтернеті, причому на рік наперед, робити рекламу… Що стосується Віденської опери, зважте, – якщо в її сезоні зайнято 200 співаків, а кожного потрібно знайти, запросити, укласти угоду, видати гонорар, поселити, – це ж скільки треба персоналу!
– Так. Але ж у театрі є й інші представники технічного цеху – робітники сцени, освітлювачі, електрики тощо…
– Авжеж їх чимало. Зазначу, що зараз на Заході скрізь застосовується надсучасна апаратура. Усе комп’ютеризовано, широко використовуються голограми. Чорних ліхтарів, які контрастують із позолотою оздоблення театру, немає. Вже не стоїть на сцені й суфлерська будка.
– То вони працюють без суфлера?
– Так. Цієї професії там уже не існує. Артисти мусять ідеально знати ролі й партії.
– Розкажіть детальніше про семінар, на якому ви побували 2012 року.
– Він називався «Поетичний вираз душі. Мистецтво співати Верді». Учасники у яскравій, доступній формі якнайглибше розкрили ситуацію в галузі вокального мистецтва у россініївський, передвердіївський, вердіївський періоди й екстраполювали її на сучасні процеси в стані співаків. Демонстрували рідкісні фотографії, записи, які збереглися. На тему «Криза і переорієнтація. Ситуація оперного співу в першій половині ХІХ століття» розмірковував Зіґхард Дерінґ, котрий, до речі, певний час був президентом академії.
– То в керівництві академії відбуваються ротації?
– Звичайно. Першим президентом був Массімо Боджанкіно, керівник Театру «Комунале» у Флоренції. Другим став Йон Голєндер – тодішній директор Віденської опери. Зараз президентом є Домінік Меєр – нинішній її директор. Переобирають і членів правління. Я, наприклад, був членом правління академії до 2005 року.
– Які доповіді найбільше схвилювали в семінарі 2012-го?
– «Виклик – співати Верді», – говорив Лєо Нуччі, співак з Італії. На тему «Варезі, Пенко та інші співаки ХІХ століття» розмірковував професор Зальцбурзького університету Д. Бранденбурґ. «Вердіївський спів у німецькомовному просторі: Мета Штайнмаєр і німецький вердіївський ренесанс», «Традиція співу Верді», «Верді та співаки. Від естетики до інтерпретації на сцені», – промови, які також прозвучали.
Потім були зустрічі з легендами оперної сцени Крістою Людвіґ, Рене Папе (знаменитий бас), тенором, мексиканцем Рамоном Варґасом. І Крассиміра Стоянова була, болгарська співачка. Вони давали майстер-клас молодим співакам – показували як треба співати Верді. Його вела відома артистка Ілеана Котрубас, румунка, – вона викладає у Відні.
Знаєте, що заявив директор Віденської опери? Зараз існує проблема вердіївського баритона. У них в «Дон Карлосі» Родріго ді Позу співав Сімон Кінейсайд – англієць, могутній, насправді драматичний баритон, але не вердіївський – ваґнерівський. Тож у тому вони вбачають проблему. Нам би так!
– Пропагуєте в Європі українську музику?
– Так, намагаюся. Якось я приїхав на семінар, а Інститут музичного театру знаходився у замку Турнау, десь за 20 км від Байройта, – там величезна бібліотека. Я поцікавився, що є про Україну, і з’ясував – майже нічого. В інституті видано багатотомну «Оперну енциклопедію» (мені навіть подарували, ледве довіз). Там з українців згадані тільки Лисенко і Гулак-Артемовський. Я їм привіз партитуру «Алкіда» Дмитра Бортнянського, а потім – клавір «Сокола». У мене просили клавіри українських опер, балетів. А де ви їх зараз дістанете? В Україні майже нічого не видається.
– Тепер про Віденську оперу…
– В останній мій приїзд я отримав у подарунок від директора театру Домініка Меєра квиток на прем’єру «Дон Карлоса» Джузеппе Верді.
…Але спочатку розповім про сам театр. Якщо в «Ла Скала» іде одна опера цілий місяць, – одні співаки приїжджають на «Чарівну флейту» Моцарта, інші – на оперу Верді, на Ваґнера – треті, то Віденська опера функціонує як репертуарний театр. У них, наприклад, у вересні минулого року йшли: чотири «Дон Карлоси» – прем’єрні вистави, чотири «Арабелли» Ріхарда Штрауса, чотири «Сіцилійські вечірні» Верді, три «Електри» того ж таки Ріхарда Штрауса, два «Бориси Годунови» Мусоргського, одна «Мадам Баттерфлай» Пуччині. Але потім, у жовтні, вони виїхали на гастролі до Японії – демонстрували «Електру» і тетралогію «Перстень нібелунгів» Ріхарда Ваґнера. На «базі» залишалися більш камерні вистави, дитячі спектаклі. Коли оперу показують чотири місяці, а не раз на пів року, як у нас, то вона зберігає енергетику, темп, настрій, емоційне наповнення.
– А у них і балети є?
– Так, іде «Лускунчик» Чайковського, «Ромео і Джульєтта» Прокоф’єва.
– Але все ж таки більше оперних вистав?
– Авжеж, тому і театр називається «опера». Що мене здивувало – буклет, котрий я купив. Він коштує 2 євро, як квиток у трамваї. Тут є інформація про всіх співаків, диригентів, режисерів сезону, їхні портрети.
– Театр щороку видає такий каталог?
– Саме так! І ще товщий на кожен день про тих, хто співає у виставах. Наголошу: мені було особливо приємно, що українці вже з’явилися там. Першим назву тенора Мар’яна Талабу – випускника Національної музичної академії України. Він у тому сезоні співав Пінкертона («Мадам Баттерфлай» Джакомо Пуччині), Самозванця («Борис Годунов» Модеста Мусоргського), Кассіо («Отелло» Джузеппе Верді) – все розписано. Зоряна Кушплер – дочка співака Івана Кушплера, який, на жаль, трагічно загинув. Вона співатиме Сузукі («Мадам Баттерфлай»). Оксана Дика виконуватиме партію Чіо-Чіо-сан. Стажисткою прийнята до Віденської опери Ольга Безсмертна, випускниця нашої консерваторії. Їй доручено ролі Ехо в «Аріадні на Наксосі» Ріхарда Штрауса, Марцеліни в «Севільському цирульнику» Джоаккіно Россіні й Паміни в «Чарівній флейті» Вольфганга Амадея Моцарта. Олена Бєлкіна, теж із нашої консерваторії, з 2012 року вже в трупі, співає Керубіно («Весілля Фігаро» Моцарта), Флору («Травіата» Верді), Паміну («Чарівна флейта» Моцарта) і Тибальта («Ромео і Джульєтта» Шарля Гуно) – поки що невеличкі партії, але є.
Загалом, як я вже говорив, тут зайнято 200 вокалістів з усього світу, котрі співають у сезоні одну або дві вистави. Подивіться, яка географія – Німеччина, Аргентина, США, Мексика, Австрія, Англія, країни Скандинавії, Білорусь, Башкортостан, Україна, Румунія, Італія, Болгарія, Польща… І який зорепад на публіку! Вона не чує одного артиста від молодості й допоки постаріє, а слухає різних – найкращих.
– Дорогі квитки?
– Квиток у партері коштував десь 185 євро. Що цікаво – я сиджу, а переді мною на кожній спинці крісла переднього ряду – маленький екран.
– Трансляція?
– Текст, зміст. Натискаєте – німецькою мовою, англійською, французькою, японською, арабською, російською – я далі не дивився. Не треба вам кудись іще заглядати, все видно, якщо не розумієте – читаєте переклад. І тоді люди набагато краще сприймають виставу.
– Які враження від прем’єри?
– «Дон Карлоса» Верді вирішено цікаво. Оформлення умовне – все відбувається в сірому ящику, але працюють стінки, які відкриваються-закриваються, підлога – тюрма, задня стінка трошки показує перспективу, все у прожекторах.
– Тобто таких монументальних декорацій, як у нас, немає?
– Так. Дуже все умовно. Може в інших виставах дія відбувається якось інакше, бо я колись бачив «Чарівну флейту», – там навіть звірі ходили по сцені. Але «Дон Карлос» – особливий спектакль.
Публіка дуже емоційно, бурхливо приймає вокалістів. А які співаки! Рене Папе, бас, – як би оркестр не грав, голосом його перекриває. Дон Карлос – Рамон Варґас, мексиканець, Родріго – Сімон Кінейсайд із Великої Британії, Головний інквізитор – Ерік Гальсварсон, мабуть, зі Скандинавії (коли співає нижні ноти, то вже навіває страх), Елізабета – Крассиміра Стоянова, Еболі – Лучіана Д. Інтино.
До речі, директор театру казав, що зараз найбільша проблема на світовому ринку голосів – брак мецо-сопрано.
Ще цікава деталь. Гуляю я в неділю вулицею Кертнерштрассе, що пролягає від Опери до собору Святого Стефана, і бачу – повно людей сидять біля театру, величезний екран на всю стіну, транслюється із зали опера «Лючія ді Ляммермур» Доніцетті. Отже, хто не може потрапити в театр, дивиться вистави з вулиці безкоштовно.
Розповім іще про одну важливу річ: у театрі є стоячі місця в кінці партеру. Ви можете сісти на сходи або стояти. Ці вхідні квитки дуже дешеві, треба лише в черзі провести пару годин і потім вас проведуть через якийсь технічний вхід. Це дуже добре для молоді, студентів.
– Отже, є що запозичувати…
– Скажу більше. Я не знаю, що то в них за форма роботи з глядачем – День відкритих дверей, але вона є. Коли я ще працював студентом у Львівському оперному театрі, то там двічі на рік проводили пресконференції з любителями опери. Керівництво розповідало про плани, а шанувальники мистецтва ставили часом дуже гострі запитання: а чому ви випускаєте цю співачку, бо вона вже не має співати? а чому в тій виставі таке? чому не йде та чи інша опера? як поясните у такому-то спектаклі недоречність? І театр мусив виправдовуватися, враховувати зауваження.
Я знаю європейську практику. Приміром, після фестивалю Бетховена в Бонні кожен може висловити думки щодо того чи іншого концерту. В Київській опері, коли я прийшов туди в 1970-му, був директор Володимир Колесник і талановитий завідувач музичної частини Лесь Герасимчук. Вони запровадили таку карточку-анкету, де кожен мав право надати пропозиції. Років 15-20 це працювало, а потім…
Висіли фото артистів у театрі. У Європі такого не зустрінеш, бо там немає трупи. Не може Віденська опера на 200 співаків, частина з яких змінюється щосезону, робити фотографії.
– То на це має працювати спеціальна команда!
– Звичайно. У нас є фахівці – в літературній частині Національної опери десь із п’ять співробітників.
– Але я не бачу такої кількості продукції.
– Вони б зробили, та, можливо, немає замовлення від керівництва, а може й фінансування.
– Невже у Відні усе так просто?
– Ні. Там є проблеми, наприклад, із диригентами: коли працювали Джозеф Крипс, Карл Бем чи Герберт фон Караян, – то були зовсім іншого масштабу спеціалісти, аніж зараз. Та це вже – тема наступної розмови.
– Ви щаслива людина?
– Дякую Богові, що дав стільки часу займатися улюбленою справою. А далі – буде видно!
Ольга ГОЛИНСЬКА
Друковану версію див.: Голинська Ольга. Європейська академія музичного театру і віденські враження від Івана Гамкала // Музика. – 2013. – № 2. – С. 36–41
