Оповідь про гідність і непоказовий патріотизм людей, які уособлюють справжніх українців та професіоналів, роблячи свою справу за великим «гамбурзьким» рахунком. Міра цінності збирання, архівування та відтворення національної спадщини із віковими традиціями у добу глобалізаційної ескалації культури – це питання для харків’ян не є риторичним
Харківський національний університет мистецтв (далі – ХНУМ) імені Івана Котляревського є східним форпостом ойкумени пісенного фольклору сучасної України, прикладом стратегічного мислення щодо програми збереження її національно-культурних традицій. Насправді, розповідь про повсякденну, на перший погляд, непримітну професійну діяльність навчальної лабораторії фольклору відомого українського мистецького вишу сьогодні сприймається як міфотворчість України ХХІ століття.
На жаль, остання розмова про цінність національної музичної спадщини, яка мала публічний розголос, відбулася 10 років тому – міжнародна науково-практична конференція з проблем аудіовізуального документування фольклору у Львові («П’яті Колессівські читання» 2015 року на базі Львівського національного університету імені Івана Франка). Тоді Харків представляла завідувачка навчальної лабораторії фольклору Ірина Романюк.
А сьогодні вже нова генерація молодих учених опікується долею історичної пісенної спадщини Слобожанщини. Від авіаудару руйнації зазнала будівля Харківської консерваторії, під «дахом» якої перебуває приміщення навчальної лабораторія фольклору. Втім її завідувачка, кандидатка мистецтвознавства, доцентка Дар’я Миколаївна Жалєйко вчасно забезпечила збереження матеріалів фонду.
Отже, йдеться про збереження спадкоємності музичного фольклору від далеких 1970-х до вкрай важких 2020-х (коли заняття проходять у реаліях війни). Багаторічна діяльність Навчальної лабораторії фольклору Харківської консерваторії (нині – ХНУМ ім. Івана Котляревського) є підтвердженням давніх традицій alma mater.
Пролегомени
Харківська фольклористика, яка сформувалась у ХІХ – на початку ХХ сторіччя силами Харківського університету (заснований 1805 року), динамічно скерувала поступ культурно-історичної школи та довела свою причетність до новаторських методів європейської науки.
Першокроком становлення фольклористики на Слобожанщині було заснування в 1877 році Харківського історико-філологічного товариства (ХІФТ), очолюваного видатним ученим, професором Харківського університету Олександром Потебнею. Йому належить думка щодо ролі силаби як основи віршової будови народних пісень, і саме ця ідея знаного філолога становить фундамент концепції кількісного складочислення як стрижня ритмоструктурування. Потім Петро Сокальський базував на ній трактат про музику усної традиції (1888, 1959 – друге видання). Отже, структурно-типологічний метод, започаткований славетними вченими-харків’янами Олександром Потебнею і Петром Сокальським у ХІХ сторіччі, став головною методологічною засадою сучасної етномузикології.
ХІФТу під проводом Олександра Потебні, а пізніше відомого науковця професора Миколи Сумцова належить провідна роль у вибудовуванні історико-етнографічної гілки досліджень Слобідщини. У збірниках товариства друкувалося чимало нарисів, у тому числі до ХІІ Археологічного з’їзду, що проходив у Харкові 1902 року.
Саме тут молодий Гнат Хоткевич репрезентував кобзарів, розпочавши культуртрегерську і наукову діяльність, яка увінчалась фундаментальною монографією «Музичні інструменти українського народу». Видана в 1930 році, вона стала точкою відліку етнокультурної перервності в історичній діахронії ХХ сторіччя, пов’язаної з урядовими утисками і репресіями 1920–1930-х років, нищенням традицій, моральних і релігійних норм.
Різкий історичний зсув, зафіксований у монографії Вільяма Нолла «Трансформація громадянського суспільства», не міг не позначитись на ситуації знецінювання національних артефактів. (Див.: Нолл. В. Трансформація громадянського суспільства. – Київ, 1991. – 870 с.). Відомий збирач фольклору Олександр Іванович Стеблянко (1896–1977) зміг видати свою знамениту нині збірку «Українські народні пісні» лише в 1965-му (див.: Стеблянко О. І. Українські народні пісні. – Київ, 1965. – 200 с.), майже через 40 років після подвижницького зібрання народних пісень Василя Ступницького (див. Ступницький В. Пісні Слобідської України. – Харків, 1929. – 46 с.).
Ці матеріали стануть підґрунтям архівної бази Кабінету музичного фольклору, який було відкрито у 1947 році з ініціативи фундаторки кафедри історії музики Харківської консерваторії професорки Галини Тюменєвої. Кожен запис – оригінальний документ тогочасної фольклорної ситуації – відбивав стан природного побутування традиційної культури, коли «…сплелися в одне коло і стара українська пісня, і кічеві новотвори – дзеркало нових маргінальних прошарків», – як написала відома в Україні етномузикологиня, знавчиня слобідського фольклору Лариса Новикова (див.: Пісні Слобідської України. Пісні Лебединщини: Фольклорний збірник. Вип. 2 / Збирацька робота, нотація Олександра Стеблянка; упорядкування Лариси Новикової. – Харків, 1998. – С. 2).
У кінці 1950-х років робота Кабінету музичного фольклору припинилася за браком фінансування. Однак після тривалої перерви, з 1976-го функціонування Кабінету відновили. Продовжилися й польові записи зразків народнопісенної та інструментальної традицій Слобожанщини (завідувач – Сергій Нікітін; співробітники кабінету у різні роки – Лариса Новикова, Ірина Прісняк, Гаяне Войтова).
Протягом 1940-х здійснювалися експедиції в усі райони Харківщини. Польові записи склали основу фондів, архівних матеріалів, які сьогодні становлять виняткову цінність як для науковців, так і здобувачів вищої освіти. Результатом таких розвідок став унікальний аудіофонд експедиційних записів пісенного фольклору Слобожанщини, зібраних співробітниками лабораторії і студентами у різні роки (близько 400 годин звучання).
Щодо сценічної репрезентації фольклорної традиції, були створені студентські фольклористичні гурти «Кроковеє коло» (Лариса Новикова) та «Стежка» (Ірина Романюк). Як і славетні фольклорні гурти «Древо» (Київ) і «Муравський шлях» (Харків), молодь відповідала на актуальний запит з реконструкції майже зниклої автентичної пісенної традиції.
Новітня історія (2000–2014 роки)
У перші роки нового тисячоліття пріоритетом став процес комп’ютеризації фонду як передумова реорганізації Навчальної лабораторії фольклору в нових реаліях. Ірина Романюк, яка очолила Навчальну лабораторію фольклору 2005 року, розробила нову стратегію її функціонування. Забезпечення використання матеріалів фонду в навчальному процесі поліфонічно переплітається з іншими формами роботи, вимальовуючи співіснування різних складових. З одного боку йде постійне опрацювання архіву (каталогізація-систематизація, вдосконалення та оновлення), з іншого – поповнення фонду новими зразками традиційної пісенної культури, зібраними в наш час.
Фонд налічує понад 100 документаційних папок. Фото з експедицій переведено в електронний формат (бо їхня левова частка зберігалася не в роздрукованому вигляді, а в негативах). Карткову каталогізацію експедицій здійснено за територіальним (область, район, населений пункт) і хронологічним принципами.
Жанрова диференціація оцифрованих зразків дає змогу впроваджувати експедиційні записи в навчальний процес як документальний матеріал для транскрибування текстів і мелодій пісень, інших форм творчої роботи.
Студенти із задоволенням беруть участь у розшифруванні фондових записів (хоча це нелегкий процес!). Найбільш перспективним було їхнє озвучення в концертній формі, як, приміром, у 2011–2018 роках, у час діяльності студентського гурту «Стежка» (керівниця – кандидатка мистецтвознавства Ірина Романюк). Колектив не раз відзначався на конкурсах (лауреат другої премії Всеукраїнського фестивалю «Червона рута» у номінації «Український автентичний фольклор», Київ, 2013) і фестивалях відомими фахівцями.
На жаль, студенти з часом закінчують навчання, тому діяльність студентського колективу стає «на паузу». Втім наявні усі передумови для продовження пропагування й збереження національної спадщини: є автентичні матеріали, а також професіонали, зацікавлені у передачі традиції.
Навчальна лабораторія Слобідського фольклору працює у складі кафедри інтерпретології та аналізу музики, оскільки її діяльність вийшла за межі кола музикознавців і композиторів, бо спирається також на виконавців. Стратегія розвитку кафедри визначається лідерством етномузикології серед інших музикознавчих напрямів як ознака пріоритетності духовної культури України, визнання фольклору генокодом національної самосвідомості музикантів-виконавців. Тому таким важливим є контакт із державними й громадськими інституціями збереження національної культури.
Плідною була творча співпраця з Національним центром народної культури «Музей Івана Гончара» (виставка «Пам’яті цехмайстера Миколи Будника», Київ, 2013), мистецьким агентством «Арт Велес» у формуванні матеріалів для серії музичних компакт-дисків із автентичною музикою всіх етнографічних регіонів України (проект «Моя Україна. Барви», випуск «Слобожанщина»). Існують постійні контакти з Харківським обласним навчально-методичним центром культури і мистецтв, харківськими літературним і художнім музеями, мистецько-громадською організацією «Харківський кобзарський цех» на грунті реалізованих творчих проєктів.
У 2018 році очолити лабораторію запроcили кандидатку мистецтвознавства Дар’ю Жалєйко. В передвоєнні роки до 500 зразків народнопісенної традиції успішно пройшли архівне опрацювання, оцифрування та систематизацію супровідної документації.
Випробування війною. Інтеграція цифрових технологій в освітній процес
У 2022 році війна поставила перед Університетом важкі виклики. У березні під час масованої ракетної атаки Харкова завідувачка лабораторії виїхала з міста евакуаційним потягом на Тернопільщину, забравши із собою копії аудіофайлів і документації на цифрових носіях, що становить сьогодні архів лабораторії та налічує понад 1000 аудіозразків музичного фольклору Слобожанщини. Внаслідок двох потужних ракетних та авіаударів вибуховою хвилею було пошкоджено будівлю Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського: вибито майже всі вікна (зокрема і в приміщенні лабораторії), дах перебував у критичному стані.
Важко переоцінити розпочатий на той час Дар’єю Жалєйко процес діджиталізації архіву лабораторії. Важливим стало рішення опанувати досвід кропіткої роботи з переведення значного документального масиву в царину медіатизації, оскільки кожної миті протягом війни він знаходиться під загрозою фізичного знищення. На встановлення такої мети вплинув той трагічний факт, що документальні свідоцтва національної ідентичності, котрі зберігалися у лабораторії, було зібрано в тих селах, які сьогодні зазнали великої руйнації або наполовину знищені ворогом.
Отже, архівні матеріали лабораторії, що ніколи не оприлюднювалися, становлять виняткову цінність! Констатуємо: збереження культурної спадщини засобами цифровізації і впровадження результатів цієї діяльності в навчальний процес реально забезпечило безперервність передачі живої традиції наступним поколінням через її вивчення та відтворення в конкретному місці й часі – «тут і зараз», а саме – у Харківському національному університеті мистецтв імені Івана Котляревського!
Створення цифрового простору буття матеріалів фонду шляхом використання різних форм медіалізації стало джерелом оприлюднення архівних матеріалів навчальної лабораторії, що уможливлює їхню подальшу актуалізацію для фольклористів усього світу. Але головною метою діджиталізації навчальної лабораторії фольклору все ж залишається надання здобувачам вищої освіти можливості бачити ці матеріали на цифрових платформах і вивчати рідну культурну спадщину, зокрема – в умовах дистанційного навчання.
Цифрова «Репрезентація архівних матеріалів навчальної лабораторії фольклору ХНУМ імені Івана Котляревського», створена завідувачкою лабораторії, не тільки допомагає вирішити стратегічні завдання структурного підрозділу, а й сприяє збереженню національної культурної спадщини Слобожанщини в умовах війни. Не менш важливим для студентів є забезпечення вільного доступу до цифрового продукту, контент якого містить неоціненні зразки нематеріальної культурної спадщини України.
Отже, формування умов для міждисциплінарного осмислення молоддю феномена цифрової культури першочергово спрацьовує на ґрунті наслідування національних традицій і їхнього збереження. Сьогодні це сприяє більш ефективному знайомству з традиційною музикою і її просуванню у медіапроєктах.
У цифровій репрезентації архівних матеріалів навчальної лабораторії народнопісенну традицію представлено як жанрову систему. Відображені всі етапи побутування матеріалів у цифровому просторі: від ретельного відбору з понад 1000 аудіозразків усної традиції, яким властива висока якість звучання (бо це ілюстративний аудіоматеріал для навчальних дисциплін «Музичний фольклор», «Етномузикологія», ведення фольклорної практики) – до автентичного виконання, в якому поєднуються аудіальний і візуальний компоненти.
Розміщена на офіційному сайті лабораторії цифрова репрезентація містить не лише аудіоматеріали, а й супровідну документацію (опрацьовані та систематизовані рукописи в цифровому форматі відповідних таблиць із паспортними даними, розшифровками окремих фольклорних зразків), науково-публіцистичні статті та фотоматеріали експедицій. Кожна рубрика має відеопрезентацію, присвячену фольклорним жанрам. Відеопрезентації розміщено на офіційному YouTube-каналі лабораторії, на який можна перейти безпосередньо із сайту. Ці відеоролики становлять аудіовізуальний контент кожної електронної сторінки репрезентації.
Цінність створеної репрезентації полягає в тому, що вона відбиває регіонально-жанрову антологію музичного фольклору Слобожанщини та вміщує задокументовані зразки народної культури, що були зібрані в другій половині XX століття провідними фольклористами й здобувачами вищої освіти ХНУМ імені Івана Котляревського. На цифровій платформі представлено жанри у сольному та гуртовому виконанні, що втілюють народнопісенну традицію Слобідської України та Донбаського регіону. Завдяки зафіксованим результатам польових експедицій, здійснених протягом часового відтинку з 1976 до 1989 року, збережено цілий пласт традиційної культури Близнюківського, Дворічанського, Балаклійського, Ізюмського, Валківського, Борівського, Богодухівського районів Харківської та Слов`янського району Донецької областей.
Завідувачка лабораторії є авторкою ідеї та керівницею комплексної наукової теми «Фольклорна спадщина Слобожанщини: ідея вітальності української нації та її культури», що з 2024 року включена до плану науково-дослідної роботи університету і впроваджується у життя.
Апробація результатів дослідження була представлена Дар’єю Жалєйко під час виступів на міжнародних конференціях і круглих столах, а також цій тематиці було присвячено лекцію у рамках Міжнародного форуму «Сила традицій: музика, театр, етнос, інклюзія» під патронатом Національної комісії України у справах ЮНЕСКО (Харків, 2024). Діяльність навчальної лабораторії фольклору, тематичний вектор її досліджень, практична спрямованість заходів відповідають цій комплексній науковій темі університету.
Не зайвим буде відзначити талант завідувачки навчальної лабораторії фольклору Дар’ї Жалєйко не тільки як організаторки, а й науковиці, котра опікується зовнішніми зв’язками підрозділу. Низку її наукових публікацій присвячено проблемам використання інформаційно-комунікаційних технологій у системі дистанційного навчання, вивченню трансформації методів цифрового збереження культурної спадщини, аналізу міжнародного досвіду в цій галузі.
Дар’я Жалєйко є співзасновницею та співорганізаторкою (спільно з Радою молодих учених) ряду науково-дослідницьких проєктів ХНУМ імені Івана Котляревського, тематичні вектори яких спрямовані на пропагування музичного фольклору й національної стратегії розвитку мистецької освіти України: «Мистецтво та наука в сучасному глобалізованому просторі» (2020–2024 рр.), Всеукраїнський круглий стіл «Сучасна мистецька освіта в умовах війни» (2021–2024 рр.), Всеукраїнський конкурс юнацької наукової творчості «Юні науковці в музичному всесвіті: у пошуках таємниць та відкриттів» (2023, 2024 рр.).
Підсумуємо. Дар’я Жалєйко стала не лише авторкою ідеї архівної репрезентації фонду, а й розробницею методу впровадження діджиталізації у процес архівного опрацювання матеріалів лабораторії. Так під часи війни структурний підрозділ продовжує виконувати місію служіння університету із забезпечення високої якості вищої освіти. Цифрову репрезентацію спрямовано на формування багатовекторної моделі просвітницької та науково-популяризаторської діяльності лабораторії.
Значний корпус матеріалів експедицій із фонду Навчальної лабораторії фольклору використовується здобувачами вищої освіти в наукових дослідженнях. Ясна річ – не всі з них стануть фольклористами. Але стратегічно важливим є прищеплення зацікавленості, любові та поваги до традицій співу наших предків, глибинне розуміння їх здобувачами освіти. Забезпечення передачі живої традиції майбутньому поколінню – молоді та юнацтву, посилення інтеграції національно-культурної спадщини в навчальний процес визначають її вітальність і життєстійкість, сприяють формуванню освіти нового рівня.
Post scriptum. У 2024 році за підтримки міжнародних донорів відбулося значне оновлення й удосконалення матеріально-технічної бази лабораторії, що становить вагомий внесок у збереження та охорону скарбів культурної спадщини України, до збирання яких протягом сорока років були причетні кілька поколінь дослідників і здобувачів вищої освіти. Така дослідницька діяльність у ХХІ столітті набуває значення культурної місії – далекосяжної стратегії збереження народної пісні як ДНК рідної культури.
Тільки на засадах виховання у молоді відчуття спадкоємності й зв’язку поколінь можливе збереження скарбниці традиційної музичної культури. Отже, коли ми говоримо про контекст забезпечення життєстійкості нашої спадщини, то розуміємо, що це є захисним механізмом тих цінностей, заради яких прагнемо перемоги, адже саме вони формують почуття нашої національної гідності.
Тому Навчальна лабораторія фольклору, безперечно, виконує функції культурної фортеці, задокументованого свідоцтва історичної спадкоємності поколінь. Її існування та діяльність самі по собі сприяють консолідації української нації, убезпеченню національної ідентичності молоді, яка навчається у важкі часи в рідній країні, та збереженню культурної спадщини на теренах держави.
Людмила ШАПОВАЛОВА
Фото надані авторкою статті
