У Києві впродовж 25 квітня – 3 травня відбувався Міжнародний фестиваль сучасної української музики «Київські музичні прем’єри-2025». Пропонуємо ОСОБИСТІ враження від заходів і творів, що прозвучали, одного з відвідувачів, якому вдалося побувати на всіх концертах!
Форум проводиться загалом із 1989 року (у 2022-му не відбувся з причини вторгнення ворога). Завдяки мужності вояків ЗСУ, котрі впродовж одинадцяти літ захищають наше сьогодення та виборюють майбутнє України, з ініціативи оргкомітету Національної спілки композиторів України, за підтримки МКСКУ, Київської організації НСКУ, Національної філармонії України, НМАУ та НАМУ нині пройшов ще один фестиваль. Його гаслом стали рядки Василя Симоненка: «Народ мій є! Народ мій завжди буде», котрі надихають до боротьби за життя всіх українців!
Музика та інші види мистецтва – то реакція людини як на зовнішній світ, так і глибокий, багатоплановий внутрішній всесвіт (зауважимо, що людина здатна не лише творити, а й свідомо руйнувати навколишній простір і себе). Найважливішим фундаментом для творчості композитора є його світосприйняття, котре формується під дією багатьох чинників, але так чи інакше стосується ієрархії системи цінностей: що для тебе є вищою реальністю. Композитор Ральф Воан-Вільямс виокремив таку думку: «Музика – то шлях досягнення вищої реальності методами впорядкування звуків».
Вплив музики різний: загалом і здебільшого може розважати (а наше життя не завжди розвага!), але й здатен збуджувати, примушувати, розчулювати, також лякати, лікувати, – діє різними способами. Можлива реакція на рівні інстинктів, інші шукають у ній ключ до розуміння себе, світу тощо. Таку багатофункціональність музики декотрі музикознавці розділяють на три сфери: 1) екстатичну, коли ритмо-темпова пульсація на фізіологічному рівні здатна несамохіть спонукати до рухів тіла; 2) символічну – музика може бути ознакою якоїсь інтелектуальної ідеї; 3) риторичну – здатність збуджувати емоції.
У вокально-інструментальній музиці ці сфери можуть безмежно розширюватися та поглиблюватися завдяки залученню найефективнішої сутності в передачі інформації – СЛОВА. При виконанні музичного твору ці аспекти музики, скоріше, нерозподілені, утворюють єдиний екзистенційний рух-потік! І в кожному опусі ці сфери переплетені тим чи іншим способом втілення завдяки особливостям музичної мови – словесно.
Ця вступна заувага, гадаю, допоможе точніше зрозуміти емоційний вплив музики під час безпосереднього «дотику» до визначного дійства у музичному житті сьогоднішньої багатостраждальної України – фестивалю сучасної музики.
Перший концерт. Відкриття фестивалю відбулося 25 квітня у Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України презентацією видання «Антології української симфонічної мініатюри» у виконанні Академічного симфонічного філармонійного оркестру під орудою Наталії Стець. Назва програми – «Подорож крізь час».
Симфонічні твори Юрія Пікуша, Ганни Гаврилець, Юрія Іщенка та Лесі Дичко занурили слухачів у царину сучасного стилю та задали тон сучасності усьому фестивалю. Опуси Василя Барвінського й Федора Якименка засвідчили факт активного життя української музики на початку ХХ століття, а 7-ма симфонія Михайла Вербицького та увертюра до опери «Сокіл» Дмитра Бортнянського – підтвердили композиторську майстерність і вишуканість українських авторів на рівні віденських класиків! Оркестр і дириґент – бездоганні!
Другий концерт вокальної та вокально-інструментальної духовної і народної сучасної музики «Співуча Україна» – то наче чарівна «музична казка», котра хоч-не-хоч підносить дух слухача до торкання з віковічними сутностями Отця («Отче наш»), Сина («Єдинородний Сине») й діючого в людях Духа Божого («Русинська», «Милість спокою», «Нехай будуть уста наші» та «Буди ім’я Господнє»). Ці чудові, хочеться сказати Богом навіяні, твори є фрагментами Літургії «Русинська», написаної Максимом Кучметом, котрі виконав чоловічий ансамбль a cappella «Хоранс»: і твори композитора, і рівень прочитання, щирості й майстерності – найвищого ґатунку!
Твори Ірини Алексійчук і Володимира Зубицького – то наче подих свіжого весняного вітру, – настільки приємно, виразно та щиро поєднувалися слово й музика з несподіваними м’якими чи гостренькими співзвуччями! А «Коломийський каприз» маестро Зубицького (з характером молодечого завзяття!) так розвеселив слухачів, що бурхливі оплески довго не вщухали! Віддаємо шану художньому керівникові та головному дириґентові маестро Дмитру Радику й дивовижній майстерності при виконанні складних вокальних партій всім солістам і учасникам Народної академічної хорової капели імені Павла Чубинського (дириґенти – Віталій Муляр і Павло Селінський)!
Другий відділ концерту «Весняні настрої» – то чудове тріо бандуристок Українського радіо у складі Тетяни Маломуж, Ольги Нищоти й Катерини Коврик. Слухачі поринули у світ народної та авторської української пісні завдяки соловейковому жіночому співу та проникливих негучних звуків бандур. Виконувалися вокальні твори у супроводі трьох бандур Віктора Реви, Романа Никифоріва, Сергія Зеленського, Богдана Весоловського (обробка Віктора Степурка), Мирона Дацка і Лесі Дичко.
Третій. Ним був «Фортепіанний речиталь» Євгенія Геплюка, блискучого піаніста, для котрого не існує технічних складнощів, окрім того – талановитого композитора. Перші три твори можна віднести до фортепіанних мініатюр, а подальші – до більш розгорнених у часі. Кожний твір – унікальний і неповторний у користуванні музичними засобами.
«Прелюдія» Олени Архипової – то підтвердження її майстерності й певного зв’язку, так би мовити, з неоекспресіонізмом. Спочатку поспівка у басах, потім пасажі, акорди – розмірені октавні ходи басів тримають, наче «каркас», усю музичну «будівлю» (що нагадує декотрі композиційні методи Бориса Лятошинського). Щільність і напруга музичної «маси» зростає. У кінці – знову перша поспівка, кілька акордів і… настає тиша! Твір, хоч і короткий, проте логічно вивірений!
«Ремінісценція постмодерну» – трихвилинний опус Юрія Баценка, проте вміщує кілька мінісимволів історично усталених музичних технік (або натякає на них), що розмежовані цезурами й певним чином зіставлені: атональна, політональна і тональна з елементами поліфонічного розвитку. Назва твору претендує на значно глибше розгортання таких ідей, або ця композиція могла би бути частиною якоїсь сюїти…
Твір Віталія Маника «Три українські мелодії» – то, можна сказати, приклад розгортання українського мелосу авангардним методом! Перша, «Веснянка» – наче бурхливі води прорвалися крізь дамбу: нестримний рух, пасажі, тремоло; тема в басах, також у середньому регістрі! Друга – «Уже сонечко закотилося» починається короткою фразою в басах: спочатку мажорна, потім мінорна поспівка (моя уява: подяка за минулий хороший сонячний день, але сумую, що він так швидко закінчився…), що супроводжує усю музичну «тканину» до кінця… Закінчується на мінорі… Третя – «Колядка».
Швидкий постійний рух у мінорі, хроматичні «перекати» у басах. Потім тема переходить до верхніх регістрів, виривається від залежності низьких «частот» і утверджується вгорі без перешкод! (Різдво в Україні наголошує не на скорботі, а на радощах!)
«Доторкання» Сергія Зажитька – то чудове володіння технікою пуантилізму, де поодинокі короткі звуки, не пов’язані між собою жодними закономірностями, викликають абстрактне уявлення випадковості. Конкретизація може бути у безмежних фантазіях. До прикладу: ти перебуваєш у відкритому космосі, де нема жодної точки опертя, і летиш невідомо куди… Але таке вражає!
«Романтична елегія для домашнього музикування» Ігоря Щербакова – то розгорнутий у часі твір, прослухавши котрий двічі, я перейнявся смутком і співчуттям… До кого? Безумовно, до того, хто страждає не лише від людського насильства, а навіть від дії природного зла, котре, на жаль, виявляється споконвіку… Басові мірні мінорні ходи, блукаючі терції, потім довгі репетиції, терції піднімаються до вищих регістрів – напруга зростає: наче крик і волання… Низькі баси ще підсилюють трагізм… Раптом удари, один за одним… безвихідь… гуркотіння басів (мов органний пункт) – на цьому тлі репетиції, що передають нестерпний біль душі (чи й тіла…) В кінці – блукаюча мелодія болю та розпачу… Можливо, запитує: «Чому? Що це? Навіщо?»… Мені навіть захотілося назвати твір інакше, до прикладу: «Нашестя орків-динозаврів на Україну», – це допомогло би слухачам точніше візуалізувати глибоку експресію і трагізм, втілені у цьому творі.
«Моління про чашу» Олександра Щетинського майстерно передає жахливу боротьбу Спасителя перед очікуваною Ним смертю як вершину страждань. «…на коліна припавши, молився: “Отче, коли можливо, хай обмине Мене ця чаша! Але не Моя, а Твоя воля нехай буде!”» Композитор влучно назвав твір, очевидно, глибоко відчувши біль і боротьбу…
Це вкрай актуально для сьогодення: біль нашого народу… Починається з одноголосної теми: повзучі півтонові хроматичні поспівки якраз і передають нестерпні муки та жах перед наступними подіями… Потім виринає неголосний, але жорстокий акорд-дисонанс, загрозливий… І до кінця твору – постійне чергування: то обриси хроматичної теми, то хижі загрозливі акорди… Закінчується болючим очікуванням…
«Українські писанки» Леся Дичко написала ще у 1972 році, але відстань не відчувається – наче сьогодні! Одноголосний початок – немов вигадливі архаїчні українські (чи й просто слов’янські) наспіви, передані кварто-квінтовими поспівками впереміш із секундовими перебігами… одразу налаштовують на сум… Поступово у наступних варіаціях звуковий потік розширюється та стає таким експресивним, напруженим, що, здається, провіщує якесь лихо… У своєрідному фугато швидкий темп і дисонантні співзвуччя як символ нашестя злих сил досягають кульмінації: страшенні удари! І тут поступово затихає все, повертаються видозмінені поспівки… але біль та смуток не зникають…
Останні чотири мініатюри, написані композиторами ще у віддалені від нас роки (відповідно, 1998, 1993, 1990, 1972), є своєрідно пророчими… наче попередження: «люди, не так усе безхмарно… є небезпека!»
Завершував концерт твір композитора-виконавця Євгена Геплюка «2022»: шквал акордових звуків і жорстких співзвуч, постійні удари виразно передають жахи наступу московської орди. Здавалося б, усе, – кінець… Коротка фраза з «Diez Irаe» нагадує про неминучу перемогу справедливості: Божий Суд здійсниться над усяким злом! Аж раптом виринає незламна упевненість у Перемозі – проглядає тема «Ой у лузі червона калина»! – то є маніфестація сили й мужності українських вояків. Вона поступово набирає обертів і засобами крупної акордової техніки перемагає та придушує загарбницьке нашестя! Хух! «Бій перемагає той, хто твердо вирішив його виграти!» – так і буде насамкінець!
Зазначимо одну «цікавинку»: за радянських часів більшість композиторів (і не тільки) давали творам найчастіше такі назви, котрі не викликали б у прокомуністичних цензорів підозр в «антикомунізмові» чи якійсь опозиції до панівної хижацької ідеології… На відміну від тих часів, нині українські митці можуть маніфестувати будь-які уподобання… Якраз імперські ватажки завжди ненавиділи рух до свободи, котрий Творець уклав у єство кожної людини! Хоча, завжди є певні умови, складнощі й проблеми…
Четвертий концерт: «Молитва за Україну». Дійсно, слухач наче торкнувся небес під час акапельного співу-молитви Віктора Степурка «Ликуй днесь, Сіоне!» на Благовіщення Пресвятої Богородиці! Твір короткий у часі, але безмежний у смислові! Гармонії консонантні та одночасно сучасні, доречні, жодного дисонансу, котрий символізував би сумнів чи неприйняття Божественних істин! Такої якості й мусить бути справжня духовна музика у відповідності з прагненням кожної нормальної людини до добра та спокою! Виконання чудове! Світова прем’єра! Тривалі оплески і «браво»!
Цикл «Відлуння» Валентина Сильвестрова у перекладенні для ансамблю бандур Владислава Лисенка, на мою думку, – шедевр, наче продовження попереднього твору Степурка в інших вимірах! Тихе звучання бандур, немов кожна струна найобережніше підтримує та виявляє потаємні сенси «м’яких» безконфліктних слів, неймовірна доречність і вагомість кожного не лише слова, а й звука, м’які політональні зіставлення консонантних акордів і співзвуч – сакральне відчуття, мовби ти серед ангелів!
Хочеться слухати й слухати, щоби не сполохати дотик до святості, а назавжди залишатися в ньому… Чудові виконавці: Капела бандуристів «Чураї» Київського національного університету культури і мистецтв, художній керівник і диригент – Владислав Лисенко.
Наступні твори – прекрасне продовження духовної тематики у виконанні Хору хлопчиків і юнаків сектору практики Національної музичної академії України, художня керівниця і дириґентка – Алла Шейко.
«Kyrie» Йосихіса Хірано (Японія) та «Ave, Maria!» Мянтюярві Яакко (Фінляндія) – чудові твори у сучасному стилі: поєднання, здавалося б, несумісних гармоній і співзвуч, але доречних м’якістю, котрі вносять свіжі «фарби» до передачі вічних істин! Так само «Алилуя» Вікторії Польової передає сферу пошани та вдячності Творцю за дарунок життя!
Твір Лесі Дичко «Благослови, душе моя, Господа» – то ще одне прочитання глибочезного за сенсом славня (за номером 103 книги Псалмів) царя Давида: «…не забувай усіх Його добро-дійств: Він прощає всі провини твої, оздоровлює всі твої хвороби… рятує твоє життя!» Насичені світлі політональні гармонії у поліфонічному викладенні по-новому передають емоції радості у благоговінні перед Творцем! Усі такі зразки найвищої композиторської майстерності варто частіше виконувати не лише у концертних залах, а пропонувати до виконання в церквах і релігійних громадах, аби здійснювати заклик 149 славня Давида: «Співайте Господеві нову пісню на славу Йому в зібранні вірних!»
На завершення слухачі звеселилися дотепним, яскравим, радісно-жартівливим твором Ігоря Шамо «Молотники» з фолк-опери «Ятранські ігри» – оплески довго не вщухали!
П’ятий концерт «Musique de chambre» почався двома романсами корифея Віталія Кирейка: «Маки» на вірші Миколи Луківа та романсу пам’яті Миколи Шопши «Стояла я і слухала весну» на слова Лесі Українки. Музика у класично-романтичному стилі, характерному для всієї творчості митця, – заспокійлива та втішлива, котра, можна сказати «лікує, просвітлює, дає надію», бо не акцентує на жахіттях земного буття… Оксана Нестеренко (сопрано) та Ірина Шестеренко (фортепіано) – ідеальне виконання, злиття навіть у прізвищах, окрім першої літери!
Наступні твори написані для квартету саксофонів. Перший – «Диптих» Віктора Степурка (світова прем’єра) за емоційністю та характером музичної мови переніс слухачів до вільного від класичних меж стилю сучасності. Певна темброва обмеженість такого складу інструментів вимагає від композитора майстерно користуватися іншими засобами гармонії, поліфонії, що добре вдалося нашому маестро.
Далі виконувалися не заявлені в програмі «Поема для п’ятьох» Віктора Теличка (світова прем’єра) та «Молитва на єврейські мотиви» Михайла Дулицького (Ізраїль) для п’яти саксофонів. Слід сказати, що Київський квартет саксофоністів під очільництвом Юрія Василевича, як завжди, був на висоті.
Шостий концерт фестивалю «Out of Context: звуки сьогодення» концептуально відповідає назві: у житті навколо (як в інтернеті) – таке розмаїття думок, позицій, ще й страшних подій, особливо в нашій країні, котра залита кров’ю та активно шукає порятунку, що молоді композитори геніально відобразили подібні жахи у творах. Виконував їх ансамбль «Margines», диригентка та мистецька керівниця – Єлизавета Огороднійчук.
Сама назва ансамблю відсилає до таких смислів: «той, хто втратив колишні соціальні зв’язки і не пристосувався до нових умов життя», або іще радикальніше – «хто не визнає загальноприйнятих правил поведінки (або моралі загалом)». Майже всі твори були світовими прем’єрами: Злати Примачок, Кшиштофа Морачевського (Польща), Ренати Сокачик, Моніки Кендзьори (Польща), Андруся Якшала (Польща), Сергія Вілки та Андрія Мерхеля, – це здебільшого молодь. Особливістю всіх творів є атональна мова, де не проглядається жодних закономірностей (окрім одної!).
Від першого твору «trazA» Злати Примачок для духових, струнних і фортепіано я відзначив композиторську майстерність і вигадливість у чергуванні як окремих звуків, так і цілих музичних прошарків, – то дуже добре. Але будь-яке розмаїття має джерела-основи, котрі формують кінцеву чи бодай похідну (тимчасову) мету: до чого те приводить? Висновку не було… Хаотичні звуки ні до чого не привели… Емоційна невизначеність лякає: «чи тебе приголубить хто, чи може й ударить?»
Сучасний український музикознавець Анатолій Іваницький у книзі «Основи логіки музичної форми» пише: «Музика, як і будь-які прояви людського мислення, спирається на апарат логіки… Простежити можна, аналізуючи взаємопов’язану тріаду “мислення-мова-музика”… людська комунікація (у вигляді мови, музики, танцю тощо) є продуктом мислення. Щоправда, цей процес не такий простий: формотворчість відбувається на двох рівнях: свідомості та підсвідомості. Обидва вони спрацьовують при формотворенні, спираючись на логіку…» (Іваницький А. І. Основи логіки музичних форм. Київ: Альтерпрес, 2003. С. 5, 15.)
Проте, слухаючи, я співпереживав (разом зі Златою) біль страждань… Ця концепція показу ідеї незавершеності й хаотичності, ще й трагічності проглядається у більшості творів, представлених на цьому фестивалі, проте з різним ступенем інтенсивності! І то не дивно. Ймовірно, це свідчення небайдужості митців до проблем зла у світі, що присутнє у мистецьких творах усіх часів, але особливо гостро та виразно – у просторі ХХ–ХХІ століть, та найгостріше – в авангардизмі (маються на увазі повні атональність і аритмія).
Твори цього концерту, різнобарвні щодо моделювання звуків і пауз, на мою думку, відображали таку «макрофілософську» концепцію: «Буття не має жодного сенсу – кожен моделює його на свій смак!» – то є кредо філософії постмодернізму, котра намагається осмислити й віднайти щось нове, але частіше – заперечити взагалі можливості віднайдення кінцевих значень.
Найболючіше враження я «пережив-перетерпів», слухаючи останню «музику»: це твір Андрія Мерхеля «Вівіксекція» (термін означає «хірургічні експерименти над живими тваринами»). Якби навіть автор інакше назвав твір, сутність би не змінилася… Але ще влучнішою була би назва: «Катування живих людей у Бучі»… А в кінці мідні духові виразно пародіювали поховальний марш під мірні удари великого барабана… Причому, то була неначе в’їдлива насмішка та маніакальне вдоволення… На цьому концерт закінчено… Згідно з моїми емоційними та інтелектуальними враженнями та поняттями, – то було «музичне катування», незалежно, чи отримував хто задоволення від слухання…
При тому, дякую кожному композитору й виконавцям за майстерність, а головне – за пошук! Насамкінець, насмілюся дати пораду: не боятися критичного, проте справедливого та доброзичливого аналізу щодо себе, а відтак – тішитися не лише своїми здобутками, а й шукати помилки. «Хто серйозно шукає – той знайде!» (а що шукає – то вже кожен сам визначає!) Цю пораду застосовую й до себе, згадуючи вислів древнього Фалеса: «Що найлегше у світі? – Давати поради! А що найтяжче? – Приборкувати себе!»
Сьомий концерт: «Українська фортепіанна музика ХХ сторіччя» – «Лятошинський та його учні», до 130-річчя від дня народження композитора. Виконував усі твори славнозвісний і неперевершений у виконанні сучасної музики піаніст Євген Громов!
Перший твір – «Відображення» – сім п’єс для фортепіано, тв. 16. Композитор писав його, здається, у 1921 році (насправді у 1925. – Ред.). Цей твір показав вектор усієї майбутньої творчості Бориса Лятошинського: максимальна експресія, трагічність, наче безвихідь. Музична мова: опертя на тональну систему та український народний мелос. Особливості: крупна техніка, акорди й співзвуччя складної будови, майже усюди мінор, «криголам» – переважають «масовані» удари у низькому регістрі, надзвичайно складні пасажі. Сміливість до краю!
Сама назва «Відображення» абстрактна: хто кого чи що відображає? де суб’єкт, а де об’єкт? Що ж відображав композитор? Розуміючи його глибоке єство, зробимо припущення, котре має незаперечне реальне підґрунтя: він жив тоді у страшні часи світової кризи (як ми зараз!) періоду Першої світової війни й не міг не помітити жахливий наступ комунізму на Україну початку ХХ століття. А митці навіть на рівні підсвідомості здатні відчувати майбутнє…
Вочевидь не випадково, що в клас композиції до Бориса Миколайовича потрапили надзвичайно талановиті учні. У концерті Євген Громов виконував твори, написані учнями Лятошинського переважно у 1960-ті роки: Володимир Губа – «Три замальовки», Віталій Годзяцький – «Розриви площин», Валентин Сильвестров – «Елегія», Освальдас Балакаускас – «Каскади-1», Володимир Загорцев – «Ритми» і Леонід Грабовський – «На незабудь Елізі».
Одразу, з перших тактів була помітна різниця: якщо у творах Лятошинського, виконаних у цьому концерті, неймовірна експресія не відривалася від тональних орієнтирів загалом, то його учні відірвалися від традиції «тональності». З одного боку, така музика відображає непевності й філософські пошуки постмодерністського мислення, впритул до ідеї, нібито «істини не існує» взагалі (правда, без визначення категорій істинності), а з другого – відводить слухача у світ жахів за допомогою таких прийомів, як удари долонею по клавіатурі, раптові зміни динаміки тощо.
Твори знаних композиторів школи Лятошинського, виконані у концерті, – майстерні, експресивні, емоційні, вражаючі. Але… Чим більше слухаєш – тим усе більше тисне на твої емоції, розум, сподівання якогось спокою важкий «камінь» відчаю, безвиході, трагізму… Тоді хочеться якнайшвидшого закінчення такої музики (заряд музики нa 100%, виконання чудове!). Попри те, – величезна вдячність як композиторам за їхню нелегку працю, так і виконавцю!
Кожен з учнів Лятошинського мав і має неповторні особливості, але у них сформувалася особлива музична естетика-кредо: повністю відійти від класичної ладо-гармонійно-тональної музичної мови. Альтернатива лише одна – додекафонна система різних модифікацій, започаткована Шенбергом і його учнями. Умовно саме учнів Бориса Миколайовича назвали «український музичний авангард 1960-х». Безсумнівно, вони – сміливі люди, бо у творчості виявляли критичне ставлення до панівної хижацької ідеології: принципово не писали творів на схвалення влади, за що й терпіли утиски.
Восьмий концерт: «Знайомтеся! Ансамбль “Etc.duo”». Львівський дует у складі Наталії Кожушко-Максимів (флейта) і Роксолани Кіт (фортепіано) – то свідчення того, що юнацькому вікові під силу досягати вершин як технічної, так і художньої майстерності!
Твір Олени Архипової «Відображення» мене схвилював щирістю (як і всі інші твори!). Сама назва абстрактна, бо не відсилає уяву слухача до чогось конкретного, але я угледів відображення філософської концепції – «невдоволення хаотичністю світу, а відтак – інтенція до впорядкування: надія є!»
Вступ: перша фраза флейти соло – болючий запит, далі – романтичний діалог із роялем: політональний розвиток, експресія, емоційність. Пошук зображено атональними витівками обох інструментів на кшталт: «А може так… а може по-інакшому… і… нарешті – є!». Цю «знахідку» подано за допомогою споконвічного принципу розв’язання шляхом повернення до тональної площини, – кінець застиг на мажорній «ноті». То і є «мінівисновок», що викликає відчуття задоволення!
Ганна Горобинська написала твір «Is The Message Received?» («Чи отримано повідомлення?» – ЗАПИТ/очікування як категорія). Пригадав приказку: «Що ковток холодної джерельної води для спраглого – то добра звістка з далекої країни». Або ще: «…тобі запропоновано найціннішу життєдайну інформацію, найкориснішу для тебе серед усіх інших. До тебе дійшло? …очікування триває… триває… воно не завершується».
Актуальна аналогія: «Правда виявлена, тепер очевидна! Коли ж закінчиться ця проклята війна в нашій Україні!? Боже, доки?!?» Музичну мову пояснив би так: тема запиту і у флейти, і у фортепіано, далі – поспівки-перегуки, ніби болюче очікування, непевність… Напруга зростає, фактура насичується… пауза-цезура. Під кінець – тихі мірні «краплі» фортепіано, глісандо флейти – ніби зітхання, crescendo наростає, веде до кульмінації, баси рояля – наче грім гримить, темп presto і… несподіване закінчення на мажорній «ноті»!
Соната Сергія Каденка (1 частина) – перегуки суперечливі, різкі акорди, короткі пасажі флейти і фортепіано впереміш із тремоло, поступ басів – наче якийсь «наступ», флейта то «пищить», то «просить», то «вишукує» котрусь тему й не може віднайти… Каденкочергування пасажів, на тлі помірного руху акордів зависає звук флейти у низькому регістрі – ніби чекаю… Враження від цього оригінального твору таке, немов я рухаюсь у колі «хаосу», але є надія: у творі проглядається певна структура як закономірність! Очевидно наступні частини можуть прояснити задум молодого композитора. Чекаємо, продовжуйте писати!
Цікава та дуже дотепна, хоч і коротка, робота Євгенії Марчук «Суперечка», де перегук реплік флейти й фортепіано у просторі мажорного ладу якраз і викликає у слухача відчуття суперечки як незгоди між твердженнями, що актуально й для сучасного соціуму. Але музика налаштовує на позитивні емоції, дотепно, кумедно – мов пропонує: «Не переймайтеся надто, панове, – дійдемо згоди, все буде добре!»
Соната-веснянка Дмитра Малого – зайду здалеку: твір – ніби болючий відгук на сьогодення нашого українського буття… Спочатку – impression-фарби при атональних загострених співзвуччях, дисонанси… Потім «краплі» перемежовуються з короткими пасажами, різкі секундові співзвуччя у партії рояля, цезури-паузи та короткі поспівки флейти створюють враження чогось нестійкого, випадкового (як погода навесні). Монолог флейти переважно з гамоподібними пасажами. Друга частина починається остинато у фортепіано, далі – як неузгоджений кострубатий діалог, радше гротеск…
Сальмі Партіцька запропонувала до виконання «Дві п’єси» – і на слухачів війнув подих радості, спокою, злагоди, приємності – Lirico на основі світлої техніки impression. Саме ці ознаки виокремили, на мою думку, її твір серед інших! Очевидно, такі опуси дуже потрібні там, де переважає напруга під тиском «бурхливих» емоцій (нам усім потрібна втіха, відпочинок після жахів і тривог).
Перша частина – impression: септакорди у низхідному секвентному рухові, виразна мелодія розвивається у межах тих же септакордів, що сприймається як м’якість, неконфліктність – флейта з фортепіано у згоді! Ліричний настрій спокою, роздумів. Логічний розвиток. Друга п’єса – спочатку переважає мінорна сфера, але потім переходить до мажору. Закінчення приємно радісне, однак ніби зависло, незавершене…
Цікава композиція «Між краплями» Юрія Пікуша. «Краплі» – то, безперечно, не обов’язково у прямому розумінні, бо музика викликала у мене таку картинку: «Миша потрапила у клітку-пастку й бігає, шукаючи виходу…» Звісно, це моя фантазія, вірніше, одна з кількох, – проте концептуально-структурно музика до цього підштовхує…
Початок: репетиція на одному звукові – наче щось нависло над тобою та від нього не втекти… Флейта, – стрибки на малі секунди й малі нони, немов противиться гнобителю і хоче вирватися… Схоже на якесь знущання… У кінці баси рояля звучать дуже загрозливо! Цією музикою можна чудово озвучити мультфільм на відповідну тематику…
Твір Олексія Шмурака «Henry Ford in Paradise», здається, передає механістичний рух, статику. А може це витлумачити як зображення філософської, украй узагальненої ідеї Парменіда, що світ сталий, суттєвих перемін нема, одне й те саме повторюється? Або простіше: бездушна механістичність рано чи пізно занурює людину у розпач… Чи ще простіше: «Не переймайтеся?»
Починається композиція серією однакових акордових розрізнених ударів – ніби автівка чмихає та не заводиться… Механістичний рух, повторення однакових поспівок секвенціями. Відсторонено: схоже на поступ якихось хижацьких ідей на людину, штучних, неприродно «металевих» (як вислів Карла Барта «залізне дерево»), – їх важко/неможливо позбутися… Наприкінці, як і спочатку, – ті ж акордові ритмічні послідовності…
Зазначимо, що всі твори – світові прем’єри, причому здебільшого написані саме на замовлення цих чудових і чарівних львів’янок! Нехай їм щастить творити у вільній і незалежній Україні!
Дев’ятий концерт – «Завжди в пошуку – музичний інтерактив із композитором Сергієм Пілютіковим!» Імпрезу було присвячено творчості знаного авангардиста Сергія Пілютікова з нагоди 60-річчя від дня його народження. «Завжди в пошуку» – один з основних принципів постмодерністського мислення. Але не обов’язково вживати термін «постмодернізм», достатньо пригадати вислів Геракліта: «…двічі неможливо вступити до тої самої річки: кожна мить – зникає вмить…» (парафраз). Ця думка філософа передає ті ж смисли…
Перший твір «Крізь кольорове скло» сам маестро перед початком виконання прокоментував: «Пам’ятаєте такий пристрій “калейдоскоп”, улюблений малюками часів мого дитинства? Чи не уподібнюється до нього наше життя?» (одразу філософські запитання!). Назва цілком відповідна: у музиці розгортаються та зіставляються окремі звуки, співзвуччя, кластери тощо …потім затишшя… поодинокі репліки… Дійсно, «калейдоскоп» життя ХХІ століття…
Другий твір – Квінтет для камерного ансамблю написано у тому ж стилі. Впродовж слухання у мене з’являлися наступні образи-думки: «Що? Де? Як? Для чого? Короткі поспівки… заспокоєння… раптовий удар – і знепритомнів… знову удар… потім марш злодіїв… московитів… далі катування». Можна застосувати назву «калейдоскоп жахів»… Цією музикою дуже добре було б ілюструвати страхи війни в Україні: наприклад, відео катувань у Маріуполі…
Третій твір «Металева вівця» створено для незвичного складу – чотирьох туб. У класичній традиції оркестрування (впритул до ХХ–ХХІ століть) таке сполучення духових як форма самостійного ансамблю не схвалювалося через темброву однотипність і низький регістр інструментів. У самій назві віддзеркалено принцип поєднання несумісностей: вівця належить до категорії біологічно живого у Всесвіті, метал – до неживого.
Цікаво, що поняття Всесвіту як найбільш узагальнене, збірне, неосяжно широке хтось розумно поділив на три категорії: 1) неживе, 2) живе та 3) свідомість! І серед наукових експериментальних даних ніхто, жоден учений у світі, хоч би й лауреат Нобелівської премії, не наведе підтвердження про момент переходу від першого до другого, від другого до третього! Це відповідає закону біоґенези Луї Пастера: «Живе – лише від живого».
Отже, композитор музичними засобами імпліцитно натякнув на поширений у сучасності «принцип можливості» будь-яких поєднань. Опус оригінальний, безперечно!
Струнний квартет «Дорогою до Вудстока» та композиція «Не залишаючи слідів» для камерного ансамблю – ці твори демонструють майстерність автора у володінні технікою авангардизму.
На завершення вечора присутнім було запропоновано чудову річ: інтерактив – ставити будь-які запитання композитору, диригенту, виконавцям тощо. Ось декотрі коментарі та думки маестро Пілютікова: «Авангард, маючи безмежну свободу, сам потрапив до в’язниці!»; «Метамова – то використовувати будь-яку мову: рокову, іншу… Кейдж, Штокгаузен – зараз як музейні експонати…»; «Як історик, я вам скажу: історія – далеко не точна наука!»; «Авангард – то йти шляхом неходженим, відійти від тенденцій… писати для задоволення, незважаючи на те, що академічна музика не дає грошового прибутку…»
Сергій Зажитько запитав: «Чи впливає література або живопис на твою творчість останнього часу?» Сергій Пілютіков відповів: «Я не можу писати формальну музику: писати просто форму абстрактної назви – соната, рондо, поема, – мені не цікаво. Назва повинна бути закладена у самому творі, його сутності й змістові! Тут виринає питання як доцільніше називати твір… У музиці не ті категорії будови, як у літературі, слові… Музика має відображати мою сутність – продовжувати моє “я”».
Зазначимо високий рівень майстерності всіх учасників Ансамблю нової музики «Рикошет» Київської організації Національної спілки композиторів України та диригентки Вікторії Рацюк. Сам композитор підтвердив, що існування цього колективу, завдяки котрому є можливість виконувати будь-які нові твори композиторів, завдячує його давній мрії, котра здійснилася! Успіхів і надалі автору й усім виконавцям!
Десятий концерт «Практика з Ансамблем нової музики “Рикошет”» – то світові прем’єри молодих митців із Києва, Дніпра, Одеси.
Твір «Перса святої Агати» Акіма Зварича оригінальний тим, що композитор уникнув різких зіставлень динаміки та зіткнень гострих співзвуч шляхом довгих перегуків різних інструментів на піанісимо. Можливо, основна ідея – передати враження якогось калейдоскопічного спокою…
Надзвичайно оригінальний твір Хе Джигова «Вітер співає елегію Чу» – ніби замальовки «змученого» вітрами степу, якийсь розпач… Потім автор розповів, що до написання музики його надихнула міфічна трагічна історія загибелі славного героя Чу…
Олександра Романова з Одеси представила твір «Chroma», де характер Сходу та грайливості було передано мажорною пентатонікою. Звучало приємно!
Ангеліна Слободянюк запропонувала «Агорафобію» для камерного ансамблю. Музика викликала таку алюзію: «Хочу об’єднатися з усіма, але …не можу… Шукаю… Удар! Перешкода! Якась зла сила не дає…»
Багатель для камерного ансамблю Максима Іванова – вочевидь, ще один твір, що уособлює споконвічну ідею людського пошуку сенсу життя. І я вражений, що наші молоді автори не втратили цю спрагу – «завжди в пошуку»! Мене особисто не лякає ніяка композиторська техніка (згодний з маестро Пілютіковим), – аби опуси утверджували цінності життя, моралі навіть шляхом зображення негативів, але не зупинялися на них! Тож у музиці Максима я почув: «Вступ… Пошук… Техніка пуантилізму у високому регістрі (3 та 4 октави)… Відправної ідеї ще нема… Але шукатиму!»
Марія Берестова назвала твір «Де закінчується ехо?» Ну й вигадливі наші юнаки та дівчата: такі модерні назви! Це теж форма пошуку: «Якщо ти упіймаєш кінець ехо – я вкажу тобі, де захований скарб!» Заплющивши очі, я окреслював свої емоції так: «…спочатку м’який пошук… перешкоди… загроза…» Марійко, «скарб» обов’язково знайдемо! Напишеш про знахідку!
Venera – таке дивне ім’я ще однієї юної українки-композиторки. Вона майстерно зобразила наступ злих сил, про що я собі занотував: «Спочатку один звук… глісандо… скрегіт… буревій… удари на ff… шторм… Московити лізуть… Жах!… Удар!… Затишшя… біль!» Твір названо «Thunderstorm», що означає «гроза», або «грозова буря».
Одинадцятий захід фестивалю – виступ-доповідь музикознавиці, кандидатки мистецтвознавства, докторки філософії мистецтва, лауреатки мистецьких премій України імені Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича та Міжнародної літературної премії «Сад божественних пісень» імені Григорія Сковороди – Валентини Кузик. Тема – «Символи єднання, виявлені у славнях-гімнах країн, солідарних з Україною у її борні з ворогом». Модераторка – Ірина Сікорська.
То була цікава зустріч із корифейкою українського музикознавства. Музикознавиця розповіла про віднайдену нею нову методику музичного аналізу творів, яку визнано справжнім досягненням у галузі музичної семіотики й відзначено спеціальним патентом (Свідоцтво № 131541 Укрпатенту). Результати своїх досліджень мисткиня також продемонструвала на прикладах вивчення мелодики державних гімнів понад десятка країн Євросоюзу, показавши їхні графічні схеми-зображення. Насамкінець слухачі прослухали декотрі гімни в аудіозапису і згадали, що Гімн України організацією ЮНЕСКО визначено найкращим як щодо смислу тексту, так і милозвучності та урочистості музики!
Дванадцятий концерт – «Перегуки поколінь» виконував уславлений Національний ансамбль солістів «Київська камерата». Художня керівниця – визнана майстриня скрипки Богдана Півненко та молодий перспективний диригент Олег Маринченко. Також віртуози-солісти: Дмитро Кузьмін (флейта), Золтан Алмаші (віолончель) і Макар Ганапольський (кларнет), якого відзначили найбурхливішими оплесками (йому близько 12 років!).
Концерт розпочав твір Богдана Сінченка «Musica Desolata» (світова прем’єра), що означає «скорботна музика», або, за висловом ведучого Золтана Алмаші – «музика спустошення». Назва дуже влучна, бо звучання передає глибоку тугу…
Упродовж усіх трьох частин витримано органний пункт у контрабасів на «сі» (наче зависла чорна хмара над Україною). Вступна лейтмотивна фраза з двох співзвуч у півтоновому співвідношенні викликає відчуття нестерпного болю – і такий стан напруги посилюється протягом цілого твору. Звуковий рух перебуває в полоні мінорного ладу «сі» – виходу поки що нема… Найглибший розпач і плач. Закінчується опус тією ж фразою двох співзвуч…
Навіть не відчувається поділ твору на три частини: суцільний рух болю. Твір максимально випромінює трагізм, спричинений загарбницькою війною. Композитор вельми майстерно відтворив цей транс усіх страждальців нашого сьогодення…
Елегія для струнного оркестру Євгена Геплюка наче продовжує цю тему й починається з тривалого гудіння звука «ре», та згодом обростає півтоновими оспівуваннями. Експресія посилюється поступово, crescendo, чого композитор легко досягає за допомогою динамічних хвиль, немов закладених у самій природі струнно-смичкових інструментів… Кульмінація, потім цезура і… знову один звук, затухає (зупиняюся на відчутті: виходу все ще нема… чекаємо на переміни до кращого, до Перемоги).
Мар’ян Філь, молодий львівський композитор, назвав твір «Lemberg Wolf». Lemberg – так колись (1772–1918, 1941–1944) звався Львів, отже – «Львівський вовк». Чи передає назва якусь ідею хижацтва? Ймовірно так, і це майстерно зроблено атональними засобами. Початок: скрипки пищать угорі на тремоло. Поступово сходять донизу, звук наростає до форте. Кілька жорстких акордових ударів… Безупинний тиск, пауза, pizzicato. Потім починається наче поліфонічне фугато у більш швидкому темпі, рух активізується і… stop… спад… мінор – кінець. Композиція здалася мені задовгою…
Назва опусу Івана Тараненка – «Пантеон», цебто, «храм усіх богів». Музика виключно мінорна, без експресії, що викликає асоціації із блуканням у невідомому просторі… Це чудово відповідає заголовкові, бо Джон Локк колись зазначав: «…ідея політеїзму суперечить здоровому глузду: Природа (а не людська воля!) впорядкована єдиними та сталими Законами, а багато богів не здатні поділити поміж собою владу… Отже, мусить існувати Одне Божество!» (Це – парафраз на вислови Локка.)
Наступний твір – Диптих для віолончелі та оркестру Віктора Степурка засвідчує, що знаний композитор майстерно володіє не лише тональною технікою у написанні чудових вокальних творів, а й легко оперує засобами авангардизму. На початку – якесь намацування, потім – щось схоже на карпатський танок, але з гротеском… Знову мінорні поспівки… Друга частина – остинато, поодинокі фрази, поліфактура. Відчуття тривоги передане глісандо струнних і соло cello. Замість формального визначення «Диптих» чи можна було знайти інше, що відповідало б характеру «пошуку», котрий я і уявив, слухаючи?
Святослав Крутиков запропонував фестивалю твір «Ешельбронн 2022», котрий написав на знак подяки німецькій родині за їхню турботу про біженців з України (Ешельбронн – громада в Німеччині у землі Баден-Вюртенберг). Звук валторни ніби закликає до уваги, а подальша звукова палітра насичена різними барвами струнних, дерев’яних духових, фортепіано. Під кінець – флейта соло, перегуки, заспокійливі співзвуччя.
Далі прозвучала Фантазія № 2 для флейти, фортепіано і струнних Всеволода Сіренка. Спершу – поступ контрабасів як наближення та загроза якихось чудиськ… Ця нечисть наступає… Удар рояля… Ось війна! Але надія є! Мов пошук захисту, – благання, іноді мажорні поспівки… Завершення – як початок: можливі нові небезпеки… Летимо вперед! Війна кілком увігналася в свідомість українців, і у творах наші юні маестро відобразили біль всієї України.
Концерт підсумував надзвичайно показовий твір Левка Колодуба «Танець» для кларнета й оркестру. Золтан-ведучий заінтригував на початку: «Цей твір зіграє виконавець, ім’я котрого скоро стане відомим!» На сцену вийшов хлопчина років 12-ти… А після останньої ноти зала гриміла вигуками «браво!» й тривалими оплесками!
По-перше, юний музикант грав блискуче: впевнено, без жодної помарки! По-друге – оркестр відповідно! По-третє: твір Левка Миколайовича – то наче небесна радість життя й перемоги добра! Він написаний напрочуд логічно, згідно форм танцю, майстерно, на українських інтонаціях, у досить швидкому темпі, з виразним простим ритмом! Виявлено мало не всі можливості інструмента, що в сукупності викликало радість буття, зняло певну втому від слухання напруженої музики пошуку (це теж надзвичайно потрібно!).
Тринадцятий концерт «Зламана тиша» відкрило фортепіанне тріо Золтана Алмаші під дивною, але глибокою назвою «Відповіді, що відбулись без запитань». Мої враження: м’яка атональність переплетена з тональністю – не переобтяжує – кожен голос висловлюється… Проте «крапки» нема… І знову: в контексті сучасної загарбницької війни в Україні – де вона візьметься? Чекаємо!
Назарій Стець – «50\50» для віолончелі соло». Одразу пошук… якісь голосові звуки… glissando + pizzicato – і так далі… То чудово відображає напругу й біль вибору між двома дилемами: «буде – не буде», «кохає – не кохає», «дихає – не дихає», «поразка чи Перемога»… «Ні, Перемога буде!» – хотілося б ствердити! Та поки зарано… (посеред твору якась пані не витримала вишуканої атональності й покинула залу…)
Роман Горобець подав надзвичайно оригінальну Сюїту на 5 частин для віолончелі та фортепіано під назвою «Напівтони». 1 ч. – наче impression, про спокій, але не буквально… 2 ч. – Forte, Energico – утім доброзичливо! 3 ч. – знову impression, однак «світліше»… Далі – тривожно… приховано інтонації з Diez Irаe – мінор… 4 ч. – гротескний марш, потім вальс – острівець лірики… знову гротеск. 5 ч. – impression і спокійне завершення.
Віктор Рекало – «Пливе кача». Кінець… нема… життя зависло… Але, продовження буде. Пригадується епіграф до відомого літературного твору: «Оце – там!» (у контексті «Небесної сотні» – «їхні душі поза тілами, на небі під захистом!» Але нам на Землі – смуток…)
Шон Хед (США) назвав опус «Я порушив тишу, а потім вона зламала мене». Навіть сама назва втаємничена й налаштовує на містичний зміст! Музика викликала в мені такі образні алюзії: «…логічне чергування поспівок… роздум… раптовий удар; знову роздум – настає спокій… тривога… наче болючий пошук істини. (Гете висловив думку: «Досконалість – норма неба; прагнути досконалості – норма людини!») Доторкання до басових струн та їхнє затихаюче гудіння у фортепіано – наче відповідь із неба на пошук людини-особи: «Я – є, “зламався”, здався, але не ворогу, а споконвічній тиші, котрої ТУТ дарма шукати».
І логічно та чудово завершила концерт ще одна композиція Золтана Алмаші – теж з утаємниченою назвою «Вступ до неіснуючої пісні». Ця пісня може поки не отримала звукове втілення, але існує у розумі-відчуттях, подібно до філософсько-науково-теологічного твердження “На початку була інформація = на початку було Слово”»?
Твір написано «для скрипки, фортепіано, автора та інших випадкових людей ad libitum»! Тут проглядається любов до людей як найдорожчої цінності на землі…
А музика почалася м’яко: мажорні септакорди, пасажі скрипки, мелодійність, у партії cello – щось потаємне, невідоме. Але очікуємо лише позитивне!!! Чудові виконавці: Кирило Бондар (скрипка), Лідія Ночовська (фортепіано), Золтан Алмаші (віолончель).
Чотирнадцятий концерт – «Головує альт». Виконавці: Олександр Свєт (альт), Станіслав Павлович (кларнет), Анастасія Чеснокова (фортепіано). Розпочався Сонатою для альта соло Мирослава Волинського. Перша частина – експресія, мінорна площина, наче серйозний запит… Друга – наче пошук відповідей («Україна шукає вихід!…). У кінці блиснула надія!
Надія Куріна написала Дует для альта і фортепіано. На початку – романтичне захоплення буттям! Аж раптом виринають «динозаври»: боротьба, аби вижити! Затишшя, роздуми, молитва, знову боротьба. Надія є!
Шон Хед: Дует для кларнета і альта – наче медитація, – «раптом знайду!»… Потім мирний діалог… Злагоджені канонічні поспівки!
Євгенія Марчук – «Inside the mountain» («Усередині гори»). Романтичний тональний рух у мінорному ладі – емоційно, виразно! Потім зупинка… Альт неначе запитує: «Що то є?».
Олександр Чорний представив оригінальний твір «Польові квіти», і назва – дуже вдала, по-імпресіоністськи світлі, пуантилістичні короткі репліки та замальовки – гарно, дотепно! Не втомлює серйозністю, дає відпочити. Калейдоскопічна мозаїка без мелодії, pizzicato sul ponticello, – м’яко. Враження – дійсно, ніби різнобарвний букет польових квітів і витончених пахощів!
Соната для альта і фортепіано № 1 Валентина Бібіка – то вже інша сфера: біль, півтонові поспівки-рухи з глісандо. Рояль одноголосно вторить альтові, біль підсилюється. Удар! Плач, рвані рани… Знов удари фортепіано – альт плаче – зла сила не залишає.. Знову півтонова поспівка, як і спочатку, але вже у басах. Волання альта й sul ponticello… Знову знайомі поспівки у середньому регістрі. Траур: tremolo + glissando; баси загрозливі та на піано – плач…
П’ятнадцятий концерт – «Оркестр “Лик домер” – іпостасі». Усі твори – світові прем’єри, окрім двох опусів Євгена Мілки (1950–2011).
Євген Мілка, Три українські пісні-балади для дуету домристів: 1. «Ой закувала зозуленька у гаю, у гаю» – поліфонія, світлий неконфліктний діалог; 2. «Там долов, там долов далеко» – швидкий рух, енергія! 3. «Ой молоденький козаченьку!» – українські інтонації, двоголосся, мажор, – дуже гарно!
Борислав Стронько, «Три веснянки» для дуету домристів. Дуже гарний рух, світлий настрій – хочеться слухати!
Віталій Вишинський, «Curved music» (перекладається «викривлена музика» за аналогією: наш світ як сфера діяльності людини загалом – теж, можна сказати, «викривлений», як-то назва старого фільму «Цей безумний, безумний, безумний світ!»). То є максимально актуальним. Якраз тут повністю доречна атональна техніка будь-яких видів! Починається поспівкою «анданте», потім – окремі репліки без усякого зв’язку, придуркуваті перебивання музичної тканини будь-де, стуки… Музика відтворює сферу, визначену назвою, напрочуд відповідно!
Женев’єв Стронська назвала твір теж вигадливо: «Postlude. Carried away by waves of the purple ocean». Варіант перекладу: «Захоплений хвилями пурпурового океану».
Дозволю собі короткий історичний відступ-екскурс. Необізнаний слухач легко (тому що буквально!) асоціює таку назву з реальними хвилями якогось світового океану. Проте, очевидно, що назва пов’язана з «психоделікою» (псюхе – душа, делос – ясний), що означає коло явищ, пов’язаних із досягненням зміненого стану свідомості. Психоделічна музика – то екзотичні інструменти, сюрреалістичні, химерні, езотеричні літературні тексти, акцент на окремих розширених інструментальних сегментах, часто дуети типу «флейта-ситар» тощо.
«Психоделічна музична ера» виринула у 1960–1970 роки, що розпадається на численні підвиди (до «психоделічного попу» відносять і The Beatles). Цей напрям стосується глобального світового напряму філософії та культури, яка й до сьогодні формується, поширюється під назвою NEW AGE. Але витоки цього руху беруть початок від заснування 1875 року в Нью-Йорку російською громадянкою Оленою Петрівною Блаватською теософського товариства. Третя президентка цього товариства, Еліс Бейлі (1880–1949) – англійка, котра переселилась до США й заснувала Нью-Ейдж, і вважається кимось на зразок його первосвященика.
Як спіритистка-медіум, вона приймала послання від так званого «учителя мудрості», тибетця Джавали Хули. Ці численні «одкровення» вона записувала під впливом іззовні, навіть не розуміючи змісту записуваних слів, з яких вона пізніше сформулювала план у вигляді таємного вчення, який і донині регулює й визначає розвиток нью-ейдж. Згідно з цими таємними вказівками, до 1975 року рух повинен був бути суворо засекреченим. Тепер практичні кроки полягали в здобутті великого числа прихильників шляхом розвитку пацифістської, антимілітаристської діяльності (що перегукувалося навіть з декотрими хитро-лицемірними закликами комуністів).
Наступним етапом була скептична, руйнівна критика релігій, що містять ідеї особистого безсмертя. Якраз основні положення індуїзму і суперечать монотеїстичним релігіям, і добре узгоджуються з «теорією еволюції» як вічного розвитку матерії, де є структурні паралелі з нікому невідомим «брахмою» – вічною безособовою сутністю, де розчиняться всі душі, зібрані з усіх реінкарнацій, що досягли «нірвани», з відсутністю логіки, з ірраціоналізмом тощо. А нью-ейдж «купається» в індуїзмі!
Здоровий спосіб життя визнає майже кожна людина здорового глузду. Тому програми груп нью-ейдж, які часто рекламували теми здорового способу життя, знайшли відгук в економіці, причому в усіх прошарках суспільства. Але вони, як правило, включають такі пункти, котрі є різними формами східних окультних методик: медитація, йога різних видів, методи «відновлення душевної рівноваги», гіпноз, позасвідомі нетрадиційні методи лікування, візуалізації і, так зване, «ПОЗИТИВНЕ МИСЛЕННЯ» – «наша підсвідомість здатна перетворювати наші думки в реальність!» Непогано? Тоді вперед, зануримося у «фіолетовий океан» наших мрій!
Повертаємося до музики Женев’єв. Твір написано для флейти і бандури, а виконувалася версія для домри з бандурою. Музика чудово відображує певний заспокійливий рух – мінорна сфера… Пливемо крізь хвилі… Але – сумно…
Антон Чеботарьов представив Сонату сі-мінор для домри та фортепіано. Теж лишаємося у мінорних фарбах… Емоційність, утім без «надриву»! Дотримано єдиного стилю! То добре заспокоює!
Юліан Печений подав твір «Adagio y fuga B-A-C-H. Preludia y fuga» для симфонічного оркестру, але у версії для домрового. Гарне прочитання Баха сучасною мовою, проте, концептуальну стратегію великого поліфоніста, на мою думку, збережено! Драматизм, експресія!
Петро Петров-Омельчук запропонував два твори: 1) «Посвята Карлу-Марії фон Веберу» – проста, гарна, салонна музика. Веберу сподобалася б! і 2) «Can can Dlue e Dixieland» – дуже веселий джаз! Після попередніх серйозних творів маестро дав усім відпочити, за що йому подякували бурхливими оплесками!
Концерт для гітари та струнного оркестру (у версії домрового) Володимира Карлаша – то приємна, легка, дотепна танцювальна й віртуозна музика, Композитор добре знає можливості й особливості тихозвучної класичної гітари – тому впродовж твору зберігався хороший акустичний баланс між гітарою та оркестром.
Заключним твором була Симфонія для камерного оркестру домристів Євгена Мілки на три частини (київська прем’єра). Перша частина (Allegro deciso – швидко, рішуче) – то одразу рух, поліфонія, за принципами, схожими на фугато Баха, але поза тональністю, хоча вся фактура просякнута мінорним ладом… Друга частина (Andante) – поодинокі репліки, різнорідні удари, що нагадують крик, розпач, пошук… Третя частина (Allegro) – наче якийсь божевільний танок, гротеск. А закінчення – у мажорі!
Усі твори прекрасно виконував оркестр під орудою дириґентки Світлани Білоусової, котра водночасно є віртуозною домристкою! Чудові й солісти-виконавці: Аліна Прокопенко (домра), Ольга Атаманчук (бандура), Михайло Гончаров (гітара), Тетяна Савкова (фортепіано), – за що їм великий уклін!
Шістнадцятий концерт «Творча майстерня Лесі Гришко» почався твором Віктора Степурка «Триптих» для кларнета і фортепіано. Перша частина: композитор одразу передає атональними засобами відчуття болю через секундові фрази й поспівки… Потім тихенькими звуками – наче роздуми: «Чому?»…Пошук… Друга частина: неголосна, гротеск… Передано за допомогою вальсу-«насмішки»… Третя частина: теж на ¾, гротеск, але більш жорсткий…
Олена Сєрова – «Буча». Перед очима й у пам’яті – жахи перших днів вторгнення ворогів… Поспівка на основі малих терції та секунди якраз і викликає такий біль… Сrescendo наростає до fortissimo… Удари – плач… У фортепіано залишається одна нота-звук… Плач… Дійсно. Передано вищою мірою майстерно… Але краще цього не сталося б…
Геннадій Ляшенко – «Екзерсиси» для фортепіано, флейти і фагота – київська прем’єра. Загалом значення жанру – вправи для вдосконалення майстерності. Музична мова атональна: акорди-кластери, випадкові звуки як блукання, «репліки» флейти і фагота.
Наступний твір (київська прем’єра) – «Збій» Бруно Мантовані (Франція). Атонально до нестями… «Гульня» по всьому діапазону, свищі, зозуля, високі тягучі звуки… Нема за що зачепитися. Рresto, постійні «репліки», «рвані» – нічого стійкого…
Тріо для фортепіано, скрипки та віолончелі Сальмі Партіцької (світова прем’єра) врятувало слухачів від попередньої емоції жаху, непевності. Перша частина – мелодійна, сповнена визначеного запиту, серйозності смислів, полі-тональна – є що слухати! Друга частина – інший образ: лірично, логічно, радісно. То була «розрядка» та приємна втіха!
Наступний твір Ренати Сокачик Три п’єси для фагота і фортепіано (світова прем’єра) повернув емоції слухачів знову до жахів нашого сьогодення: перша – фагот починає, щось питає; друга – хижак суне.., сховатися б, але нема куди; третя – навіщо це все? що далі буде? не знаю.
Сьомий номер концерту – «Три п’єси для квінтету» Пауля Гіндеміта (фортепіано, скрипка, віолончель, кларнет, труба). У першій – гротеск з усталеним чітким ритмом… «Придуркувато». Друга частина циклу – роздуми, але… нікуди… Третя п’єса – 2/4 на «м-ца, м-ца». Як у супроводі польки – гротеск, але жорсткіший…
Восьмий твір. Дмитро Демченко – «Абсида» для фортепіано, флейти і віолончелі (світова прем’єра). Абсида, або апсида – додаткова вівтарна частина храмів, що виступає, орієнтована на Схід – «обережний вхід» на mezzo piano, покроково… Загрозливі баси. Потім – танці нечистої сили… Кінець. Знову мірні акорди, як на початку, але відповіді нема…
Андрій Фомін представив твір «Марія» для валторни та фортепіано. Якщо назва певним чином розкриває або хоча б вказує на зміст твору, тоді слухач намагається відповідно коригувати свої враження. Коли ім’я Марія стосується Діви Марії, слухач очікує певних натяків на євангельські чи історичні характеристики її особи. Тут безмежне поле для фантазій. Можливе таке тлумачення: Ангел сповіщає їй про народження Спасителя світу, але Марія мусить пережити не лише радість, а й трагічні моменти: «…ворожа зброя проколе твоє серце!» Твір мінорний…
«Небесний океан» Надії Курінної яскраво передає контрасти, зіткнення різних сфер. На початку – як impression: спокійно, мирно. Потім – лютий ураган на ff (чи це не гнів Божий!? А може злі сили розважаються!?) Далі затишок (impression) – і слухачеві стає легше!
Останнім був твір «Маленький концерт» для квартету дерев’яних духових інструментів уславленої Лесі Дичко! Майстриня чудових хорових та інструментально-хорових творів різної тематики довела цим опусом, що не відстає від молоді у володінні сучасними композиторськими техніками! У і музиці можна відчути пульс і сучасної тривоги за майбутнє, і діалоги, і дебати, і проблиски радості…
Величезна подяка кожному виконавцеві за старання, натхненну гру та професійність, особливо – піаністці Лесі Гришко, котра ініціює, запрошує, підтримує, надихає та й сама майстерно виконує камерні твори українських композиторів!
Сімнадцятий концерт – «І на оновленій землі…» – то апофеоз надії, радості та упевненості у Перемозі, котрі надихають слухачів не впадати у відчай від жахів загарбницької війни, а плекати надію на перемогу добра в усіх сферах життя, – на Божу підтримку! Такі життєдайні ідеї, думки та емоції були втілені у хорових творах Михайла Кречка «Благослови, душе моя, Господа», «Єдинородний Сину» з Літургії Святого Івана Золотоустого, «Хваліте Господа» Василя Гайдука, «І на оновленій землі» Андрія Бондаренка. Два хори Валентини Мартинюк «Зове рідна мати» на слова Вадима Крищенка та «Яблунева солов’їна» на слова Юрія Рибчинського, – як то кажуть, супер! Музика усіх творів особливо вразила витонченою гармонією та українським народним колоритом.
Юлія Корженко представила (до 400-річчя від Дня народження Марусі Чурай) чудове втілення ідей, висвітлених у творі Ліни Костенко. То був уривок із хорової театралізованої вистави «Царівна української народної пісні» для мішаного хору, читця, рояля та бандури.
Ще два твори Михайла Кречка у чудовому виконанні підтвердили, що маестро – визначний майстер сучасної духовної та народної вокально-хорової музики!
Також гарний твір Сергія Горюновича «Я утверждаюсь» тим, що піднесена та урочиста музика надихає до осмислення високих істин (звісно, не в тому розумінні, котре випливає з «просовітських» текстів знаного поета).
Відзначимо високу майстерність хорових колективів, диригентів і солістів: Академічний хор студентів «ANIMA» КНУКіМ під орудою Наталії Кречко (концертмейстер – Андрій Бондаренко), солісти – Ярослав Комарніцький (тенор), Вікторія Осадчук (сопрано), Оксана Хавтур (бандура), Катерина Сідельникова (народний вокал), Максим Калюжний (читець). Також два чудових дитячих колективи: 1) хор київської ДМШ № 22 «Струмочок», керівниця – Євгенія Пучко, концертмейстерка – Наталія Лук’янчук; 2) хор дівчат молодших класів Київського державного музичного ліцею імені Миколи Лисенка, керівниця – Віра Шемчук, концертмейстер – Юрій Заходякін. 3) камерний дівочий хор того ж ліцею під орудою Юлії Пучко-Колесник, хормейстерка – Віра Шемчук.
Вісімнадцятий концерт – закриття фестивалю, Колонна зала імені Миколи Лисенка Національної філармонії України. Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України, диригент – усіма знаний маестро Володимир Сіренко.
Програму відкрив монументальний твір «Софія» Сергія Пілютікова. У передмові пані ведуча подала словесний анонс змісту цього твору, нагадавши, що слово «Софія» означає «мудрість», котру необхідно шукати… Відповідно до такого означення, композитор ніби ставить основні філософські питання про сенс людського життя, причини тоталітарного та індивідуального (різних категорій) зла у світі тощо. А це якраз актуально для жахливого сьогодення у час загарбницької війни проти України…
Опишу мої емоції упродовж слухання: звук валторн пронизує до кісток, стверджує – істина тут, на сфорцандо! Але діє протидія, котра поступовим crescendo нагнітає усе більше… sff! – тиша… кларнет… Раптом виринає наче церковний хорал, але з малосекундовими домішками, котрі псують його… Далі – загрозливі ostinato (чи може доброзичливі?). Страшенний удар (раптове tutti!!!) – і… знову церковні дзвони (а може, все-таки, десь там…). Настає тиша… pianissimo… роздуми…
Другий твір – Концерт для скрипки з оркестром Наталії Боєвої (світова прем’єра) так вразив і захопив увагу слухачів, що бурхливі оплески було не зупинити! І не лише тому, що соліст – скрипаль Дмитро Ткаченко віртуозно та надемоційно грав, а через те, що оркестр і скрипка-соло були якось дивовижно збалансовані: скрипка дуже серйозно подавала певну ідею, запит (мелодію–фразу–речення), а оркестр наче підтримував, розгортав її.
Логічно узгоджувалися складові інтерпретації! Скрипка грає соло під акомпанемент арфи, – плаче-волає! Мінорний лад підкреслює серйозність і важливість запиту… Партія скрипки – наче центральна особа у діалозі з громадою… Перемога України неминуча і, гадаю, маестро Наталія зможе написати Концерт № 4 на підставі пережитої нею і всіма нами радості від тріумфу Правди на білому світі!
Далі був Концерт для фортепіано з оркестром Петра Соловкіна, – мало кому відомий твір, котрий гідний уваги і виконання. Полістилістика, де майстерно переплетено елементи тональності й атональності, імпресіонізму та джазу, – енергія руху! Приємно слухати!
Наступний Концерт для альта з оркестром Олександра Чорного (світова прем’єра) – то наша юнь, майбутнє України. Твір виключно авангардовий (у розумінні: «жодних натяків на тональність не пускати на поріг»).
Враження слухачів від сприйняття будь-якого твору мистецтва здебільшого класифікують як суб’єктивні, а цей термін часто пов’язують із поняттям «далекий від реальності» або навіть «абсолютної істини не існує: вона у кожного своя!» Але подібна конотація не вичерпує можливих смислів і знаходження серед усіх варіантів такого, котрий найближче чи й безпосередньо вказує на категорію «саме так, і не інакше!»
Отож, твір викликав у мені як емоційні відчуття, так і певні образні картини: «…пошук… блукання у темряві, та ще й у печері, з якої виходу нема. Годі й шукати… Жахи лякають… Привиди… З’являється ВІЙ, тебе хапає… Ти вже у підземному царстві у його руках… Катування…»
Потім виконувалася Симфонія № 4 Юліана Печеного (Іспанія) під назвою «Рапсодія на тему буковинської пісні “Та не будем разом жити”, ор. 20 (світова прем’єра). «Жирний вступ» одразу вказує, що Юліан – майстер-симфоніст. Тема із загрозливими барабанами та контрабасами… За нею – наче гротескні коломийки, а крізь них «прориваються» мелодії надії… Але гримає (гуркіт литаврів постійно супроводжує гру оркестру, що трохи втомлює). Затим якесь шарудіння… До чого? …Нагнітання аж до tutti fortissimo… Тема у «низах»… І так постійно…
Слухач чекає висновку – його нема… Рух ні до чого не приводить… Хотілося б щось конкретне дописати…
Останнім номером програми був твір нашого знаного симфоніста Євгена Станковича під назвою «Прадавні гірські танці Верховини». Вони написані композитором для двох фортепіано у 2002 році, а молодий композитор Всеволод Сіренко майстерно оркестрував їх. Вийшло гарно, «соковито», – чимось нагадує «Весну Священну» Стравінського, – ніби дихає «архаїка»! Ймовірно, далося взнаки, походження маестро Станковича (Закарпаття), а його учень Всеволод продемонстрував майстерність симфонічного письма.
Зазначимо найвищий рівень професіоналізму Національного заслуженого симфонічного оркестру України, головного диригента та художнього керівника оркестру Володимира Сіренка, а також солістів: Романа Рєпку (фортепіано), Дмитра Ткаченка (скрипка) та Олександра Свєта (альт).
Велика подяка всім композиторам, виконавцям та організаторам визначного музичного дійства в Україні! Творчого натхнення кожному через побажання повного звільнення України від зовнішніх і внутрішніх ворогів як нашого народу, так і його чудової культури!
Особлива подяка прекрасному майстру звукозапису Юрію Паниці, завдяки котрому весь світ має змогу дивитися та слухати усі концерти «КМП-25»!
Іван ПІДЛІСНИЙ
Фото надані Юрієм Паницею
