lysenko-lesyaukrayinka

Із нагоди цьогорічних ювілейних дат Миколи Лисенка (180-річчя від дня народження і 110-річчя з дня смерті) пропонуємо увазі читача матеріал з архіву журналу «Музика» авторства відомої джерелознавиці, багаторічної очільниці київського Музею Миколи Лисенка Роксани Скорульської, перша роковина кончини якої припала на січень нинішнього, трагічного для України 2022-го

«Наше покоління – виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, – ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше, серед ворожих обставин, свідомими українцями в сповитку», – писала Людмила Старицька-Черняхівська. До тих перших українських дітей належить і Леся Українка, яка, власне, стала символом не лише свого покоління, а й покоління батьків. Безумовно, засадничу роль у формуванні її таланту і світогляду мали мати – Олена Пчілка та рідний дядько – Михайло Драгоманов. І майже з найперших років – спочатку музикою і піснею, а далі безпосереднім спілкуванням увійшов у її життя Микола Віталійович Лисенко. І зв’язок із ним став не лише творчим, а майже родинним

Лариса і Михайло Косачі

Уперше побачив композитор Ларису Косачівну п’ятирічною, очевидно, 22–29 травня 1876 року під час проводів до Відня її дядини Людмили Драгоманової. Вдруге доля звела їх восени 1881 року, коли Ольга Петрівна Косач з дітьми оселилася на розі Стрілецької та Рейтарської. Неподалік мешкали Старицькі – доньки їхні стали старшими подругами Лесі. Лисенки у той час жили на Хрещатику, № 41 – у будинку Де-Мезера. Але спілкувалися всі три родини досить регулярно.

Як писав Петро Косач у листі до Драгоманових, Леся була тоді «білява, бліденька, аж зеленкувата, тоненька та довгенька дівчинка, що починає відпускати собі косу. Надзвичайно лагідна, податлива і поступлива, – вона піддається впливові навіть малої Лілі» (тобто сестри Ольги).

Увагу композитора десятирічна поетеса привернула, крім іншого, ще й тим, із яким захопленням ставилася до музики, до гри на фортепіано. Проте ніде не згадується, щоб Микола Віталійович бодай одного разу давав Лесі уроки музики. Натомість її улюбленою вчителькою фортепіано (від вересня і до кінця 1881 року) була Ольга Олександрівна Лисенко (О’Коннор). Олена Пчілка згадувала: «Вона була дуже хорошою вчителькою, давала своїм учням глибокі знання і розвивала смак музичний», «…мала хороший метод і надавала учневі – це я бачила на Лесиній грі – вміння грати з толком добрим смаком».

Василь Забашта. Микола Лисенко слухає Лесю Українку

На початку вересня 1882 року в Лесі з’явилася невелика припухлість на лівій руці. Рука боліла, і для дівчинки великим горем стала необхідність відмовитися від занять з фортепіано, як виявилось – назавжди…

Зрозуміло, Микола Віталійович постійно був у курсі Лесиного здоров’я, розвитку її обдаровання, знав про перші публікації, читав її перші вірші… А вже 25 лютого 1883 року юна поетка і відомий композитор разом взяли участь у Шевченківському святі для дітей старогромадівців. Розповідала дітям про Кобзаря Олена Пчілка, музичну частину організував Микола Лисенко. Леся і її брат Михайло читали власні вірші. Олена Пчілка зазначила це у 1889 році в статті «До Шевченкового свята»: «Двоє дітей постачили вірші власної композиції: дівчинка 12-ти і хлопчик літ 13-ти».

Заспівом творчої співпраці двох видатних українських митців можна вважати початок 1888 року, коли на прохання Миколи Лисенка 17-річна Леся Українка написала слова до мішаного хору «Жалібний марш (до 27-х роковин смерті Тараса Шевченка)». Літературний текст цього твору був обумовлений музичним першоджерелом. Микола Віталійович особисто подав поетесі чіткі ритмічні параметри в перших рядках: «Умер батько наш, та й покинув нас, ох і сумний настав час…»

Із цього приводу Климент Квітка згодом писав: «Від часу до часу і діячі чисто культурних напрямів напосідали на Лесю, щоб вона зробила те або друге, що було потрібно для даної хвилі. Так, наприклад, Леся часто з досадою, хоча і скритою в гумористичному тоні, згадувала, як вона в ранній молодості мусила написати по вказівках Лисенка текст до “Жалібного маршу”, якого музика була написана раніше. Вказівки були настільки детальні, що, наприклад, до такої ноти треба було приточити склад з голосною “о”, а на другий – з іншою суголосною і т. д. Казала не раз <…>, що то тільки дуже молодою і з незвичайної поваги до Лисенка вона згодилася на сю роботу, а тепер би нізащо не згодилася».

Тоді ж – наприкінці 1880-х – виник літературний гурток, який називався «Плеяда молодих українських літераторів». Один із найактивніших його членів Володимир Самійленко згадував: «Щотижня в визначений згори день сходилася ця громадка в композитора Миколи Лисенка. Тут читали автори свої нові твори й переклади, тут же вони й обговорювалися, складалися проекти нових літературних робіт… Тут же Лисенко знайомив нас із своїми новими композиціями».

1892 року вийшов друком перший результат натхненної діяльності «Плеяди» – «Книга пісень» Генріха Гейне в українському перекладі Лесі Українки і Максима Славинського. Для Миколи Віталійовича її поява стала своєрідним подарунком до п’ятдесятиріччя.

Віктор Зарецький. Леся Українка в гурті «Плеяда»

Нова зустріч із творами улюбленого поета пробудила спогади студентської юності, котрі тепер вступили у діалог із поміркованим досвідом полудня віку. Романтичне кохання юних літ і шлюб з Ольгою О’Коннор закінчилися трагедією. Їх заступила проза сімейного життя… Нині родина Лисенка – четверо дітей і їхня мати Ольга Липська. Громадянська дружина Миколи Лисенка – щира подруга і помічниця, яку він глибоко поважає, якій вдячний за дітей і сімейний затишок, але ніколи так і не присвятить жодного твору… І завжди десь поруч – бодай у переказах рідних і спільних друзів – та, з якою разом колись опановували німецьку мову, зачитуючись віршами Гейне, колишня Лесина вчителька музики – Ольга Олександрівна О’Коннор…

Найперший Лисенків солоспів, із якого, вочевидь, розпочалася робота композитора над переспівами з Гейне – навдивовижу автобіографічний: «У сні я плакав, снилось…» («Ich hab im Traum geweigt…»). Особливо його фінальна строфа: «У сні я плакав, снилось, // Що й досі ти моя. // Прокинувся, та й досі // Чогось-то плачу я…»

Перші три солоспіви на вірші Генріха Гейне Микола Віталійович показав Лесі Українці 5–7 липня 1893 року і вона одразу написала про це матері: «Лисенко грав мені свої композиції на Гейне і я прийшла од них у нестям, бо вони справді дуже гарні. Він зложив музику на 3 пісні: “Коли настав чудовий май”, “Чого так поблідли ті рожі ясні” і “З мого тяжкого суму”. “Не жаль мені” ще буде писати». Загалом Лисенко у 1890-х роках створив 13 солоспівів і 2 дуети на вірші Генріха Гейне, серед яких 6 – переспіви Лесі Українки, 7 – Максима Славинського, 1 – Людмили Старицької-Черняхівської і 1 – самого Миколи Лисенка. До цього циклу належить і один з найпопулярніших Лисенкових творів – дует «Коли розлучаються двоє» (1893 р.), який чи не одразу був сприйнятий слухачами як ліричний відгомін родинної драми Лисенків.

Знаючи тепер про спадкову нервову хворобу в родині О’Коннорів, яка зачепила й Ольгу Олександрівну, задаєшся питанням: чи не є перший Лесин драматичний твір – «Блакитна троянда» (1896 р.) – екстраполяцією життєвих перипетій її любої вчительки музики?..

У Будинку-музеї Миколи Лисенка

Небайдужість Лесі до родинних справ Лисенків засвідчують спогади середньої доньки Миколи Віталійовича – Галини: «Десь наприкінці 90-х років, коли Косачі, здається, уже перебралися на вулицю Саксаганського, у нас сиділа Леся і розмовляла з мамою (О. Липською. – Р. С.)… Леся уважно слухала, а моя мама якось збуджено усе говорила і говорила, і в її голосі відчувалася скарга на свою долю, на долю жінки, що зреклася власного імені і незалежності, зігнорувала свій талант і стала придатком свого чоловіка, загубленою тінню… Далі вже відверто говорила про себе, про те, що її ображає, що їй болісно, коли чує або згадує, як про неї запитують: “Хто вона – ота пані? – Та се жінка Лисенка…” Виходила Леся від нас зосереджена, замислена».

Вірш «Забута тінь» став єдиним мистецьким твором, присвяченим Ользі Липській. Згодом велика Лисенкова втрата – смерть Ольги Антонівни спонукає Лесю поділитися гіркою новиною з Ольгою Кобилянською.

Поява перших збірок поезій Лесі Українки «На крилах пісень» (1893 р.) та «Думи і мрії» (1899 р.) не могла пройти повз увагу Миколи Віталійовича, хоча, найвірогідніше, йому були відомі й окремі публікації Лесиних віршів у періодиці. Коли саме розпочав композитор роботу над «заведенням у музику» Лесиних авторських віршів – невідомо. З них точно датовано лише солоспів «Не дивися на місяць весною» для тенора в супроводі фортепіано – 31 грудня 1906 року. Решта датуються умовно: «Смутної провесни» (з Ади Негрі для сопрано в супроводі фортепіано, 1906–07? р.), «Східна мелодія» (для сопрано або мецо-сопрано в супроводі фортепіано, 1907? р.) та «Напровесні» (дует для сопрано й альта в супроводі фортепіано, 1906? р.).

Марко Кропивницький, Микола Лисенко і Микола Садовський з учасниками Київського аматорського хору Лисенка

Ще одним музичним напрямком співпраці Миколи Лисенка та Лесі Українки стала турбота про збереження народних пісенних скарбів. Слідом за Миколою Віталійовичем і матір’ю Леся й собі з юності почала збирати українські пісні, дитячі та обрядові ігри. Безпосередньо від неї композитор записав щонайменше три десятки обрядових та ігрових пісень.

Тут слід згадати, що у 1891 році Леся, перебувши середину літа в Євпаторії, 7 серпня переїхала до села Шабо (поблизу Акермана під Одесою). 16 серпня Микола Лисенко, який відпочивав тоді в Одесі, навідався до неї. З цього приводу поетеса писала матері: «…Тепер у мене пані Комарова з Марг[аритою] і сьогодні хотять їхати додому. <…> Приїздив з ними до мене Лисенко, але він виїхав учора, бо спішився на якийсь раут».

Це були дві доби довільного спілкування. Про вірогідність саме у ці дні спонтанних, але глибоко професійних консультацій з Миколою Віталійовичем говорить те, що Леся надалі звертає особливу увагу саме на обрядові пісні, в яких бриніла далека давнина і які вже в ті часи помалу зникали, а також те, що від запису самих лише слів з осені 1891-го вона переходить до записування мелодій. Це робив тоді рідко хто з фольклористів, але саме такий підхід до справи фіксації народної пісні завжди обстоював Микола Лисенко.

Оксана Старицька, Леся Українка та Ольга Косач

Повагу, з якою Микола Віталійович ставився до фольклористичної праці Лесі Українки, композитор висловив у листі до Бориса Грінченка від 25 квітня 1897 року: «Я гадаю, що саме на потребі стоїть видання спеціяльно дітського співочого збірничка. Я вже від давна гадаю скласти такий збірничок. Але то за нікольством, то за тим, що не знаєш дійсне, з чого брати, не здійснив своєї думки.

Я мислю, що з народньої словесності до цієї збірки придобні стали б хіба деякі обрядові пісні: веснянки, весняні танки, игри, деякі колядки, щедрівки. Є, здається, цикл – хоч и невеличкий – дитячих пісень, але в мене йіх є хіба дві. Не траплялося чути й записати. Позаяк цей матерьял є дуже не великий, то я б гадав, що було б не вражаючим, якби наші тямкі й дотепні письмовці, от як п[ан]на Леся Косач, Ви, Коцюбинський да ще може дехто дали до цього збірничка свої невеличкі твори з дитячого змісту й світогляду, які б можна було покласти на спів чи то сольовий, а чи гуртовий, а чи то двоєспів (дует)».

Саме тому, здійснивши 1908 року омріяне видання, Микола Лисенко у передмові до «Збірки народних пісень у хоровому розкладі, пристосованих для учнів молодшого і підстаршого віку у школах народних» зазначив: «Відділ дитячих ігор увійшов у цю збірку завдяки люб’язному дозволу в[ельми]ш[ановної] Лесі Українки і д[обродія] Квітки помістити ними записані пісні-ігри на Волині, за що впорядчик складає свою сердешну подяку».

З матір’ю, письменницею Оленою Пчілкою

Відірвана хворобою від рідних і близьких, поетеса завжди прагнула хоч якоюсь мірою бути причетною до загальних тривог друзів і визначних подій. І тим-то з гіркотою, майже образою закидає матері за неуважність громади і рідних у справі, для неї дуже важливій: «Шкода мені, мамочко, що я не знала, на коли був назначений ювілей Миколи Віталійовича, все ж таки хоч телеграму прислала б! Уже ж коли якась пані Грушецька од своєї тільки одної особи одважилась урочистий привіт послати, то і я могла б від себе голос подати на всеукраїнському святі! А то ж тут [у Тифлісі] і більше українців є – Квітка з охотою зібрав би їх підписи, можна було б і якусь адресу зладити. Я навіть, здається, питала якось у тебе, коли той ювілей буде, та хоч би й не питала, то все ж комітет, де були приязні і рідні люди, міг би про мене згадати… Та що вже тепер! Передай Миколі Віталійовичу хоч тепер мій запізнений привіт і скажи, що я дуже жалую про те, що не могла ні своєю особою, ні хоч би підписом взяти участі в його святі…»

Вони все ж побачились невдовзі у косачівському маєтку Зелений Гай. Двоюрідна сестра Лесі Аріадна Драгоманова-Труш згадувала: «Я пам’ятаю наш побут у Зеленому Гаю у 1900 році. Леся тоді була… після операції. Ми шкодували, що вона не мала можливості брати участь у наших забавах. Збиралося нас до 25 осіб. Були Галя Лисенко, Леся. Квітка написав мені в альбом пісню, яку я люблю до нинішнього дня. Це тоді моя тітка (мати Лесі Українки) запросила туди мого майбутнього чоловіка (тобто художника Івана Труша. – Р. С.), і в Гадячі рішилася моя судьба».

Від іншого гостювання у Зеленому Гаю вже після їхнього одруження залишилося у Львівському музеї Івана Труша дуже пошкоджене фото. На ньому бачимо Миколу Віталійовича між Лесею та Іваном Трушем у колі ще 13-ти осіб, серед яких легко пізнати його дочку Галю та Лілю Косач-Кривинюк, Мар’яну Лисенківну, Климента Квітку, ліворуч з краю – Аріадну Драгоманову поруч із Михайлом Кривинюком… На жаль, вичерпно анотувати фото неможливо через його надто поганий стан. Датувати фото можемо червнем-липнем 1904 року, коли присутність там більшості осіб зафіксована у листах та інших документах.

Востаннє два велети української культури бачилися, очевидно, між 20 і 25 травня 1911 року, коли Леся спеціально прибула з Одеси до Києва перед виїздом у Кутаїсі. Звістка по смерть Лисенка застала поетесу в Одесі напередодні подорожі до Єгипту. З цього приводу Леся писала своїй подрузі Людмилі Старицькій: «З Миколою Віталійовичем зв’язані в мене спогади найдорожчих молодих літ, в його хаті стільки незабутнього пережито! Старицький, Лисенко – сі ймення для інших належать тільки для літератури і хисту, а для мене вони вічно викликатимуть живі образи, як імення близьких і рідних людей, що, властиво, ніколи не вмирають, поки живе наша свідомість. Не знаю, чи буде хто з молодшого покоління згадувати коли про мене з таким почуттям, як я тепер згадую про Миколу Віталійовича і Михайла Петровича (я все їх бачу тепер поруч!). Але я б хотіла на те заслужити».

Поетеса ще раз побувала у Києві 28 квітня – 4 травня 1913 року. На честь Лесі Українки відбувся вечір у клубі «Родина». На ньому була присутня й письменниця. Але вже не було Лисенка…

І року не минуло, як Київ знову збирав українську громаду на жалобний похід. Тільки на Байковому цвинтарі процесія звернула ліворуч – до давніших могил. Лесю поховали на Старому кладовищі, Лисенка на Новому, ніби змішавши тим актом питання належності до різних поколінь. І нині, вже у ХХІ сторіччі, Микола Лисенко і Леся Українка у свідомості українців – постаті достоту співмірні: у проєкції на шляхи культурологічного розвитку нації, популярності їхньої творчої спадщини у найширших колах і надалі лишаються вони найвищими символами української культури.

Роксана СКОРУЛЬСЬКА

Друковану версію див.: Скорульська Роксана. Лисенко і Леся Українка. – 2013. – № 4. – С. 10–13.

На головному фото: оголошення у Житомирській музичній школі за день до початку нападу путінської Росії на мирну Україну