filipenko-vitaliy

2 лютого Віталію Аркадійовичу Філіпенку (1939–2022) – відомому композиторові, народному артисту України, професору виповнилося б 85 років

Час швидкоплинний! Здається, лише вчора відзначалося 80-річчя Маестро. Мріялося про випуск ювілейного буклета. На заваді стала всесвітня пандемія, згодом митця підкосила тяжка хвороба. Три дні не дожив Віталій Аркадійович до свого 83-ліття…

Професію музиканта хлопчику напророкували не лише зорі. Віталій народився в Києві, як згадував, «у квартирі на Бессарабці навпроти нинішнього Палацу спорту». (При підготовці статті було використано матеріали, надані вдовою композитора – Тетяною Олександрівною Філіпенко.)

Його мама Антоніна Едуардівна (з Чарноцьких) закінчила Луганське музичне училище, була арфісткою. Батько – Аркадій Філіпенко – самотужки навчився грати на багатьох інструментах, грав у шкільному оркестрі. Перш ніж потрапити на робітфак Київської консерваторії, закінчив «фабзауч», працював токарем на судноремонтному заводі, брав участь в аматорських виставах.

На час народження сина Аркадій Дмитрович якраз закінчував композиторський факультет у класі славетного Левка Ревуцького. У невеликій кімнаті, де мешкало молоде подружжя Філіпенків, дитячу колиску «втиснути» було неможливо, тож малюк спав на роялі. Бабуся переживала, що дитина виросте глухою, бо батькові весь час треба було займатися. Невдовзі після випуску Аркадія Філіпенка призвали да армії: він грав у військовому оркестрі, здійснював аранжування різних творів для цього складу.

Коли розпочалася війна, родині з останнім ешелоном вдалося евакуюватися до далекого Свердловська. З тих часів запам’яталися холод, голод (дітям давали морквинку «за хорошу поведінку»).

Після звільнення Києва від німецьких загарбників Філіпенки повернулися в місто. Кімната в комуналці (цього разу сусідами були дванадцять побратимів по «музичному цеху» з родинами). Кругом руїни, нестатки. Але хлопчаки завжди є хлопчаками: бігали по кроквам зруйнованих будинків, проштовхувалися на площу (подивитись, як вішатимуть полонених німців), пробиралися на Хрещатик, де проходив військовий парад (і саме той запах – танки чомусь пахнули морквою).

Водночас… батько починає навчати сина гри на фортепіано: Віталік має абсолютний слух. Ще не знаючи нот, підбирає знайомі мелодії, іноді й сам фантазує. З якою теплотою і вдячністю Віталій згадував першу вчительку музики – Аллу Давидівну Ямпольську – в студії при Київській консерваторії. Тоді ж – перші «походи» в оперний театр і філармонію, в клуб «РАБІС» (працівників мистецтва), де крутили трофейні фільми, зокрема «Дівчину моєї мрії» з неперевершеними піснями й танцями Маріки Рьок…

Правда, як зізнавався Віталій Аркадійович, «духовий оркестр тоді подобався мені набагато більше, ніж симфонічний. Можливо тому, що в ньому грав батько». (Бесіди авторки статті з В. А. Філіпенком проходили в період 2019–2021 років. – І. С.) Але музична наука давалася легко, надто подобалось імпровізувати на інструменті. Отже, питання «ким бути?» навіть не стояло. На сімейній раді було ухвалено: слід підтягнути сольфеджіо, гру на роялі та вступати до Київського музичного училища імені Рейнгольда Глієра.

Півроку серйозної підготовки – і 1954 року Віталій Філіпенко вступив на історико-теоретичне відділення. Щоправда, невдовзі перевівся у клас фортепіано Миколи Івановича Кузьміна, про якого теж відгукувався дуже позитивно. Розповідав, як з однокурсниками зачинялися в аудиторії і він грав їм «джаз» (відтворював почуте в кіно).

Проте, найвизначнішу роль у вихованні Філіпенка-піаніста відіграв, безперечно, легендарний педагог Костянтин Миколайович Михайлов – до нього в клас фортепіано Київської консерваторії Віталій вступив одразу по закінченні училища в 1958 році. Тут розкривалися секрети піаністичної майстерності, напрацьовувався репертуар: Моцарт, Бетховен, Рахманінов… Однак найкраще вдавався і найбільше вабив Шопен (мабуть тому, що відповідав романтичній натурі юнака, був суголосний його внутрішньому світові!).

Раптова смерть улюбленого педагога, що називається, «увігнала в ступор»: як далі бути? У розпачі він перервав навчання. По серйозних роздумах, бажання пов’язати життя з музикою все ж таки взяло гору: оскільки Віталій уже пробував оформлювати свої імпровізації в перші самостійні опуси, батько запропонував йому перевестися на композиторський факультет у клас Андрія Яковича Штогаренка.

Пісні молодого автора виконував студентський хор, фортепіанні п’єси юнак показував численним гостям і комісіям. Залюбки виступав на знаменитих у Києві консерваторських «капусниках» та імпровізованих «концертах-міжсобойчиках». Він уклався в навчальні терміни – закінчив консерваторію в 1965 році. Відтоді творення музики стало його «хлібом насущним»…

У 1968-му Віталій Філіпенко вступив до лав Спілки композиторів України, і рекомендацію йому підписав сам Платон Майборода. Упродовж усього життя митець дорожив схвальним відгуком старшого колеги – визнаного майстра: «Віталій Філіпенко належить до того творчого поповнення, яке… ще в студентські роки… твердо стало на шлях самовизначення та самовираження… творчості й справжніх творчих пошуків».

А вже через рік молодих «спілчан» – Віталія Філіпенка й Мирослава Скорика відправили у відрядження на фестиваль «Варшавська осінь». Відтоді, допоки дозволяло здоров’я, Віталій Аркадійович брав активну участь у роботі спілки. У 1984 році в складі української делегації у Ханої зустрічався з в’єтнамськими композиторами.

У творчому «портфелі» Віталія Філіпенка – численні різножанрові твори для найрізноманітніших виконавських складів і на будь-які музичні смаки: вокально-симфонічні, інструментальні, хорові, джазові тощо. Тільки масштабних близько 50! Це, зокрема – Поема для симфонічного оркестру (1972), симфонічна поема «Батьківщина» (1975), Поема-концерт для скрипки з оркестром (1970), Триптих для голосу з оркестром, три кантати тощо. Їхніми виконавцями були Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки, Заслужений симфонічний оркестр і Хор імені Платона Майбороди Національної радіокомпанії України, Державний естрадно-симфонічний оркестр України та інші колективи.

Багато творів Віталія Філіпенка народилося як «соціальне замовлення». Так, для Київського хореографічного училища було створено хореографічну фреску «Єдність» (1967), із цією композицією юні артисти гастролювали в багатьох країнах! Багато писав композитор для «Українського балету на льоду» в постановці Вахтанга Вронського. На замовлення Міністерства культури створено цикл «Музичних гуморесок» та вірші Степана Олійника й Павла Глазового, з режисером Олександром Скрипниченком – літературно-музичну композицію «Всім жінкам я поклонюся». А для ВІА «Кобза» – вокально-інструментальний цикл «Київські фрески» (1982, вірші Олександра Вратарьова) в постановці Ірини Молостової на сцені Палацу «Україна».

Проте, наділений яскравим талантом мелодиста, він здобув широку популярність насамперед як композитор-пісняр. Так, його пісенний і романсовий доробок становить понад 200 творів! Ще від батька він навчився відчувати музику слова, його пісенність, чути у вірші музичну інтонацію. Його творчими співавторами стали Олександр Вратарьов, Віктор Герасимов, Любов Забашта, Ігор Лазаревський, Андрій Малишко, Лада Рева, Михайло Ткач та інші поети-сучасники.

Тематика пісень охоплює мало не всі сторони життя. У переважній більшості вона була суголосна викликам часу: свята й трудові будні, мирне небо й картини природи, почуття вірної дружби й кохання. Кілька творів композитор присвятив рідному місту. Серед них – «Привітальна Києву» на текст Олександра Вратарьова та «Київ – моя любов» на слова Миколи Сингаївського.

До речі, творчий тандем із Миколою Федоровичем склався ще у студентські роки «Урочистою піснею», що одразу запанувала в радіоефірі й набула шаленої популярності в найрізноманітніших верствах слухачів! На вірші Миколи Сингаївського було написано найбільше, – композитор згадував, як у колишньому Жовтневому палаці їхні патріотичні пісні співав зведений хор у триста (!) співаків. Співтворчість майстрів тривала майже півстоліття – аж до смерті побратима в 2013 році.

Пісні Віталія Філіпенка були різноманітними за характером: задерикувато-моторні й ніжно-ліричні, з фольклорним чи джазовим забарвленням. А такі перлини, як «Веснянка» на слова Анатолія Навроцького й «Співаночка» на вірш Ігоря Лазаревського стали в повному розумінні цього слова народними. Недарма ж їх залюбки виконували Віталій Білоножко, Дмитро Гнатюк, Раїса Кириченко, Микола Кондратюк, Валентина Купріна, Роман Майборода, Раїса Мкртчян, Анатолій Мокренко, Діана Петриненко, Тетяна Русина, Віктор Тіткін, Галина Туфтіна, тріо Мареничів та інші.

Диригент Ростислав Бабич жартував: «Якщо увімкнути праску, то й звідтіля звучатимуть пісні Віталія Філіпенка». Упродовж 1961–1997 років вони були удостоєні перших премій на 15 міжнародних конкурсах (а весь гонорар перераховано «у Фонд миру»). У 1987 році композитора запросили бути членом журі фестивалю «Празька весна».

З авторськими концертами, творчими зустрічами й звітами Віталій Аркадійович об’їздив буквально всі куточки України, виступав у Росії, Білорусі, Узбекистані та інших республіках колишнього срср. Ось де згодився його піаністичний хист! А вдячними слухачами були трударі села й прикордонники, робітники й шахтарі, дітлахи й сивочолі ветерани.

Як згадує Тетяна Філіпенко: «…він виступав у шахті, став “Почесним шахтарем”; на заводі, де після плавки жінки (тому що тільки вони могли витримати ту температуру) зішкрібали окалину; на колгоспних ланах (так було створено відому пісню “Таврія жниця”); у прикордонників, де на оглядовій вежі споглядав, як ведмідь ласував малиною. А потім приїжджав додому і розповідав про все побачене…» Найвідомішими, напевне, за їхні щирість і безпосередність стали пісні «Поле моє, поле» на слова Лади Реви та «Від серця до серця» на вірш Миколи Сингаївського.

Мелодичне обдаровання Віталія Філіпенка уповні розкрилося в музично-сценічних творах, до яких композитор також відчував неабиякий потяг і був вельми затребуваним. Щедрими мелодичними розсипами насичені, насамперед, сім оперет, переважно на класичні сюжети (за Іваном Нечуєм-Левицьким, Григорієм Квіткою-Основ’яненком, Миколою Кулішом). Прикметно, що естафету й творче благословення у цьому жанрі він перейняв від батька.

Перший досвід у «легкому жанрі» – оперета «Зоряний час» про нашого легендарного земляка-льотчика Сергія Уточкіна – була написана у співавторстві з Аркадієм Дмитровичем іпоставлена в Сімферополі, Києві, Вінниці, Запоріжжі. Саме яскравий тематизм, що добре запам’ятовується, дотепні драматургічні знахідки оперет Віталія Філіпенка (як і музики до драматичних вистав) сприяли їхній постановці у численних театрах України й зарубіжжя.

Приміром, «Блаженний острів» (лібрето Дмитра Шевцова за п’єсою Миколи Куліша «Отак загинув Гуска») упродовж 1991–1993 років було поставлено в Києві, Дніпропетровську, Красноярську та Сиктивкарі. П’єсу «Циганка Аза» Михайла Старицького з музикою Віталія Філіпенка 1998 року ставили в Сімферополі, прем’єру встигла побачити мама Антоніна Едуардівна.

Ще одна яскрава сторінка доробку Віталія Філіпенка – твори для дітей і юнацтва. Найвідоміші – опера-балет (до слова, перша в Україні!) «Барвінок» (1995, лібрето Богдана Чалого та Едуарда Яворського, прем’єра в Одеському театрі опери та балету), оперети «Пригоди в країні “Запіччя”» (1984, лібрето Яна Козлова) та «Викрадення принцеси» (1993, лібрето Яна Козлова).

Вельми популярними з-поміж наймолодшої співочої спільноти є дитячі пісеньки, зокрема «Котик» на вірш Олени Журливої, «В лісі» на слова Тетяни Ковалевської, «Породила мати сина» на Тараса Шевченка, гумористичні «Ганнуля-бруднуля» та «Муха-набридуха» на вірші Григорія Бойка й багато інших. І в цьому, напевно, Віталій Аркадійович є продовжувачем традицій батька – Аркадія Філіпенка, на піснях якого зростав чи не весь колишній радянський союз.

На окрему увагу заслуговують твори Віталія Філіпенка для естрадно-симфонічного оркестру. Адже не так багато в Україні композиторів, хто б писав саме для цього, донедавна вельми популярного складу. Його опуси, зокрема, «Концертний вальс» (1980), сюїта «Східні ескізи» (2002) та інші залюбки включали до основного репертуару подібні оркестри.

Хоча через надто юний вік радянсько-німецька війна майже не закарбувалася в пам’яті Віталія Філіпенка, її трагічні й героїчні образи назавжди увійшли до його творчості. З-поміж них – симфонічна поема «Батьківщина» (1981), хорові поеми «Партизанська дума» (1985) та «Сапун-гора» на вірші Леоніда Татаренка (1987), композиції «Солдати стоять на сторожі» для хору (1966) й «Балада пам’яті» для баритона (1984, обидві на вірші Миколи Сингаївського) та «Ветерани» на текст Анатолія Славути-Логвиненка (1985) тощо.

Любов до рідної землі, позиція громадянина-патріота відобразилися у хорових полотнах «Любіть Україну» на поезію Володимира Сосюри, «Радуйся, земле», «Земля єднає нас» (1990), «Україно, зоре моя» (1991) на вірші Миколи Сингаївського та багатьох інших.

Найвідомішим інструментальним твором Віталія Аркадійовича є Токата для фортепіано. Написана на прохання онуки композитора-класика Ради Остапівни Лисенко. З 1968 року опус став обов’язковим на виконавському Конкурсі імені Миколи Лисенка. Відтоді вона звучала у багатьох країнах світу, зокрема в Німеччині, Швейцарії, Росії та інших державах. Автор зробив транскрипцію Токати й для баяна, що значно розширило ареал її звучання.

Понад 100 зафіксованих концертних інтерпретацій випало й на Сонату-поему (1967). Першим виконавцем твору був видатний піаніст Борис Архімович, а тепер його грає Марія Віхляєва.

Понад 40 років композитор співпрацював із кіномитцями, серед яких Микола Мащенко («Дівчинка»), Віктор Івченко («Срібний тренер», «Шлях до серця»), Серафима Цибульник («Нема невідомих солдатів»), Георгій Ніколаєнко («Народжена революцією» і «Йшов четвертий рік війни»), Віктор Живолуб («Театральний сезон» із Богданом Ступкою у головній ролі й «Карпатське золото» з Костем Степанковим та Іваном Гаврилюком) та інші майстри ігрового та документального кіно. Зокрема, завдяки замовленню написати музику для документального фільму «Наша Україна» для монреальської виставки, народилася відома пісня «Україна – зоре моя!» Свідченням визнання заслуг Віталія Філіпенка в галузі кіно став членський квиток від Національної спілки кінематографістів України (2004).

Сам композитор чи не найвизначнішим своїм твором вважав кантату «Чорнобильські дзвони» на вірші Леоніда Татаренка для хору a cappella, написану слідами Чорнобильської трагедії. Маестро із помітним хвилюванням і неприхованою гордістю переповідав, як у 1990-му році (до чергових роковин) у колишньому Жовтневому палаці після останнього акорду переповнений зал піднявся в скорботній хвилині мовчання у пам’ять за загиблими героями. А по закінченні автора благословив святійший Філарет, висловивши захоплення. Цей твір виконували різні колективи. Він звучав навіть у Канаді. Режисер Георгій Давиденко відзняв документальний фільм про Чорнобиль, де кадри кінохроніки супроводжувалися «Чорнобильськими дзвонами».

Набувши професійного творчого досвіду, Віталій Аркадійович багато років віддав педагогіці: у 1995–2000 роках працював у Київському інституті культури. У 1997-му здобув учене звання професора (необхідну характеристику йому склав видатний театрознавець, доктор мистецтвознавства Юрій Станішевський, підкресливши яскравий музично-сценічний доробок композитора, його численні успіхи, високі оцінки преси). На запрошення тодішнього ректора Олега Тимошенка перейшов на кафедру композиції в рідну аlma mater, де викладав до 2017 року.

Не можна оминути увагою людські чесноти Віталія Аркадійовича: доброту, товариськість, готовність прийти на допомогу. Як чудового оповідача (мав у «арсеналі» безліч прецікавих історій із життя колег-композиторів, поетів, письменників etc.), його завжди оточували чималі гурти вдячних слухачів-студентів. А ще був гарним сім’янином і турботливим батьком. Дуже любив дружину – Тетяну Олександрівну – володарку впізнаваного контральтового тембру голосу, багатолітню ведучу філармонійних концертів. Обожнював дітей – сина Богдана, який продовжив музичну традицію династії, та дочку Августину. Був щасливим дідом, – мав онуків, для яких натхненно грав колискові та музичні присвяти…

Уже два роки Віталія Філіпенка немає серед живих, а перед очима – жива картина: Маестро за роялем у супроводі оркестру виконує надзвичайно красиву, ніжну, щемливу імпровізацію «До тебе», присвятивши її усім жінкам, а насамперед дружині (цю п’єсу було написано до срібного ювілею їхнього подружнього життя, а пізніше режисер Георгій Єфименко зняв документальний фільм, що так і називався «Срібний ювілей»). Уперше Віталій Філіпенко публічно зіграв п’єсу в Палаці «Україна» з Президентським оркестром під орудою Анатолія Молотая.

Таким він і залишиться у наших серцях. Світла пам’ять!

P. S. Під час роботи над матеріалом я звернулася до старших колег, які добре знали Віталія Філіпенка, йшли поруч по життю і творчості, – з проханням згадати про (на їхню думку) найголовніше.

Галина Степанченко – музикознавиця, заслужена діячка мистецтв України, кандидатка мистецтвознавства:

«Віталій Філіпенко – неординарна особистість сучасного музичного процесу. Композитор, який вирізняється яскравим мелодійним даром, романтичним світосприйняттям. Його твори завжди хвилювали й колег-професіоналів, і слухачів, і виконавців. Вони увійшли в музичний побут завдяки оригінальності: насамперед, романси, пісні, твори для камерного складу. Знаємо його Токату – її переграли талановиті піаністи багатьох поколінь, і не лише в Україні. Я добре знаю його хорову творчість. Зокрема, кантата “Чорнобильські дзвони” (я слухала її в рамках фестивалю “Київ Музик Фест”) – визначний внесок у сучасну українську хорову культуру.

Свого часу творчість Віталія Філіпенка сприймалася з великим ентузіазмом, мала схвальні відгуки завдяки тому, що його музична мова – надзвичайно зручна для хорових виконавців. Композитор використовує широку гармонічну палітру, будує драматургію через романтичне бачення світу. Тому його твори залишаються і досі сучасними й актуальними».

Віктор Тіткін – співак (баритон), заслужений артист України, соліст Національної філармонії України, професор кафедри теорії та методики постановки голосу Інституту мистецтв НПУ імені Михайла Драгоманова:

«Віталій Філіпенко – це моя молодість, зрілість. Найсвітліші спогади… Ми зустрілись на початку 1980-х років. Я тоді розпочинав співацьку кар’єру і ми з Віталієм дуже багато їздили по Україні. Адже він був не лише композитором, а й чудовим піаністом, прекрасно акомпанував мені. Ми здійснили дуже багато записів його пісень на радіо, телебаченні: патріотичних, ліричних. Пам’ятаю, якось вони з Миколою Сингаївським приїхали до мене ввечері з новою піснею “Синові в дорогу” – для щотижневої телепрограми “Нові мелодії року”. Кілька годин ми попрацювали, а назавтра пісня вже прозвучала в прямому ефірі з його акомпанементом. Останній раз я проспівав “Синові в дорогу” у фортепіанному супроводі автора на зібранні мистецької громадськості в Плютах (Архівно-музейний комплекс “Мистецькі плюти”. Зустріч проходила в рамках “Київ Музик Фест-2020”. – І. С.)… Шкода, що не можна зупинити час…»

Леся Дичко – композиторка, педагогиня, громадська діячка, народна артистка України, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка, членкиня-кореспондентка Національної академії мистецтв України:

«Віталій Філіпенко був дуже яскравою постаттю: талановитий, з винятковим слухом, прекрасний музикант, який працював у багатьох жанрах. Але найбільше йому вдавалася пісня та камерні, фортепіанні твори. Він був дуже сердечною людиною. Завжди прагнув допомогти. Мав прекрасну родину. Чудову дружину, яка завжди була його музою, надихала на творчість. Дуже шкода, що його вже немає серед живих. Але найкращим пам’ятником йому залишається його музика, яка, впевнена, буде звучати».

Олександр Злотник – композитор, народний артист України, ректор Київської муніципальної академії музики імені Рейнгольда Глієра:

«Із Віталієм Філіпенком я познайомився в 1975 році у Віктора Герасимова – тоді головного редактора музичних програм Українського радіо. Я показував свою першу пісню “Маки червоні”. Він її послухав – сподобалась.

Відтоді ми товаришували по життю, часто зустрічалися в Будинку творчості композиторів у Ворзелі. Демонстрували один одному твори, обмінювалися враженнями, стали добрими друзями. Він був людиною м’якою, дуже доброю, завжди допомагав, коли міг. Дуже пишався батьком – Аркадієм Дмитровичем… Зазвичай композитори не дуже товаришують, але у нас вийшло інакше. Можливо тому, що ми були схожі за характером. Один із найкращих його творів, на мій погляд – Токата, яку грає дуже багато різного рівня піаністів. Звісно, й пісні – на вірші різних поетів, які співало чимало відомих виконавців… Світла пам’ять!»

Ірина СІКОРСЬКА