
У київських меломанів навряд чи зберігся спогад про такі овації, які влаштували 19 червня слухачі виконавцям опери Моцарта «Cosi fan tutte» у Київській опері (КМАТОБ для дітей і юнацтва)
Для цієї непересічної події у найпривабливішій сьогодні музичній локації на Контрактовій площі зібрався зірковий склад: Ксенія Бахрітдінова-Кравчук, Анастасія Поліщук, Дар’я Миколенко, Андрій Бондаренко, Олексій Пальчиков, Тарас Бережанський. Не менші лаври належать відомій клавесиністці Олені Жуковій, артистам Національного камерного ансамблю «Київські солісти» під орудою диригента Сергія Голубничого. У програмці не вказані їхні численні звання, але популярність цих митців серед вітчизняних і зарубіжних слухачів промовляє сама за себе.
Головною радістю вечора була, звичайно, сонячна музика Моцарта – на час написання опери вже досвідченого автора визнаних шедеврів. Виконання відповідало їй стилістично, а постановка містила кілька дотепних моментів, що не суперечили «духу і ноті».
Вигадливий режисер концертно-сценічної версії Віталій Пальчиков запропонував виразні, іноді досить сміливі, як для наших театрів, мізансцени, що втілювали різні життєві ситуації: лікування, дружнє спілкування, кохання…
Не обійшлося і без типової сьогодні участі диригента як актора. Навприклад, він полишив робоче місце, щоб загасити «дим» від шашликів і на зворотному шляху ніби помилково прихопив шампур із м’ясом. Довелося повернутись і замінити шампур на свою паличку, що розважило публіку (до слова, у фіналі мюнхенського «Дон Жуана» було справжнє смаження з ароматом на весь зал).
Наприкінці всі шестеро героїв зголодніли й накинулися на їжу, після чого «згадали» про необхідність вклонитися публіці. Глядачі, які не звикли до сучасної режисури, вважали надто натуралістичною сцену з медсестрою і клізмами (таким бажано частіше знайомитися хоча б онлайн із постановками зарубіжних театрів і відвідувати звсідання Вагнерівського товариства в київському Будинку вчених). Але всі ці сценічні ефекти не відволікали уваги від головного – чудової музики і майстерності вокалістів.
Партію Дорабелли жартівник-Моцарт навмисне наситив карколомними стрибками і віртуозними пасажами, щоб дошкулити співачці. Почувши обидві її арії, ми пересвідчилися, що композитор поставив реальні завдання, для вирішення яких потрібні нереальні можливості і колосальна робота. Все прозвучало природно, виразно, без напруги і зайвих рухів.
Арія Феррандо № 24 зазвичай вилучається тенорами з партії через надзвичайну складність, приховану під зовнішньою простотою. У даному випадку ми стали свідками справжнього творчого подвигу і учасниками створення синергетичного ефекту phase locking – синхронізації оплесків, які диригенту довелося припиняти продовженням вистави.
Загалом склалося враження, що публіка хотіла, аби спектакль взагалі не закінчувався.
Особливу вдячність за роботу слід висловити «бійцям невидимого фронту» – концертмейстеркам Лідії Водик, Марії Поляшовій, художникам Марії Грабченко, Олександру Санаку, режисерам Ігорю Кисельову, Аллі Пригарі, а також комунікаційнику Олександру Островському. З нетерпінням чекатимемо їхніх наступних творчих звершень!
Олена ГАЛУЗЕВСЬКА