Переглядаючи свої приватні щоденники з львівського концертного життя, я виявила в них більше ста нотаток про виступи піаністки Оксани Рапіти. Несподівано велике їх число вразило мене, адже йдеться про концерти лише у Львові, і кожен мав іншу, а не повторювану програму. Бувало, вони чергувалися щотижня, а іноді навіть частіше.
От недавній приклад: 6 жовтня 2019 року Рапіта представляла добірку творів маловідомого у нас польського композитора Кшиштофа Майєра у Дзеркальній залі Львівської опери, а вже 13 числа того ж місяця заграла в обласній філармонії речиталь із концепційною програмою, що містила прем’єри галицьких композиторів. І такі випадки – не рідкість для неї.
Регулярно приходити на концерти цієї піаністки, слухати запропоновані нею щоразу нові цікаві програми давно вже стало нормою музичного життя у Львові – до доброго звикаєш швидко! А звикнувши, не замислюєшся, які унікальні здібності та скільки напруженої праці потрібно для такої діяльності. Тож у мене виникло бажання поглянути на мистецтво Оксани Рапіти саме з дистанції її концертного шляху.
Звичайно, львівські записки жодною мірою не віддзеркалюють всю напругу робочого життя артистки, яка не тільки гастролює містами України, а й виступає за кордоном (Польща, Швейцарія, Бельгія, Німеччина, Австрія, Росія, Казахстан, Киргизстан), а також викладає у Львівській національній музичній академії імені Миколи Лисенка та в Спеціальній музичній школі імені Соломії Крушельницької. Зрештою, особистий щоденник не претендує на абсолютну точність і вичерпність щодо фіксації львівських подій. Але майже кожна програма, що виконувалася на гастролях, була апробована у Львові, більше того, чимало творів Рапіта грала тільки у місті Лева. Тому ці нотатки можуть дати хоч не зовсім повну, все ж об’єктивну картину її творчого розвитку і здобутків.
Перший запис фіксує концерт Оксани Рапіти ще як студентки п’ятого курсу Львівської консерваторії 19 грудня 1987 року. Звичайно ж, і перед цією датою мені були відомі її неодноразові виступи, адже піаністка привернула до себе загальну увагу на Всеукраїнському конкурсі імені Миколи Лисенка у 1984 році. Окрім того, ми співпрацювали з нею при проведенні концертів із музики ХХ століття у Студентському науковому товаристві Львівської консерваторії. Але речиталь 1987 року знаменний дуже відповідальною програмою (згодом винесеною на державний іспит), твори з якої увійшли до концертного репертуару виконавиці на все життя: Бетховен, Соната № 28; Лятошинський, Соната-балада; Шуман, Фантазія до мажор.
Уже тут хочу особливо виділити Другу сонату Бориса Лятошинського. Оксана дебютувала з нею 1987 року на престижному міжреспубліканському студентському фестивалі в Баку (Азербайджан). А на державному іспиті її гра справила велике враження на екзаменаційну комісію, складену зі знавців фортепіанного мистецтва, й зарисувало такі прикмети піаністки, як надзвичайна емоційність, сильний темперамент і воля, спрямована на виразне втілення задуму. Вималювався лірично-захоплений, піднесений, навіть екстатичний настрій як визначальний у розумінні твору.
У наступні роки, в подальших концертах Рапіти це трактування засадничо зберігається. Воно стало окремою сторінкою в інтерпретаційній історії Сонати-балади й приваблює слухачів красою звучання, впевненістю, оптимізмом. Із часом у ньому з’явилися й нові риси. У щоденниках відзначено виконання Сонати-балади 1990, 1993, 1994, 1995, 2010 і 2015 років. У 1995-му на фестивалі «Відображення», присвяченому 100-річчю композитора, її інтерпретація дістала більш продуманий план, завдяки чому значно опукліше виявилася різноманітність тематичних інтонацій та їхніх змін. Надалі у трактуванні спостерігалося щоразу менше красивостей, а висвітлилася конструкція, і твір став ніби компактнішим і зрозумілішим. Водночас усе глибше прочитувалася його поліфонічна фактура. Виконання «дорослішало» разом із виконавицею.
Від найперших виступів Рапіті притаманна здатність створювати на сцені свято. Державний випускний іспит у Львівській консерваторії став великим святом передовсім для вчительок піаністки – Лідії Юріївни Крих у Львові та Лесі Пилипівни Корній із Тернополя. Підтримати Оксану приїхали з Тернополя її батьки.
Мисткиню оточує дружна і любляча родина, до якої належать сестра Олена, чоловік Мирослав Драган, його родичі, молодше покоління – син Андрій, племінниця Надія. Тут панує любов до музики і радість музикування, що йде ще від Оксаниного батька – відомого в Тернополі диригента-хормейстера Михайла Рапіти. Оксана Рапіта зберігає тісні зв’язки з рідним Тернополем – не тільки відвідує близьких, а й виступає з концертами, бере участь у конкурсних журі, консультує педагогів.
Роки на зламі 1980-х і 1990-х піаністка провела, вдосконалюючись у московській аспірантурі та беручи участь у конкурсах (1990 – дипломант Міжнародного конкурсу імені Паломи О’Ши в Іспанії; 1993 – лауреат Конкурсу камерних ансамблів «Золота осінь» у Хмельницькому). Водночас уже від 1990 року регулярно грала нові твори для львівських слухачів.
То був, як відомо, важкий час для української музичної культури. Держава не надавала жодної фінансової підтримки, і багато музикантів, шукаючи кращого життя, просто втікали за кордон. У Львові ж молоді виконавці під егідою Спілки композиторів об’єднали зусилля, щоб не допустити занепаду музичного життя. Володимир Сивохіп, Роман Стельмащук, Йожеф Ермінь, Юрій Ланюк, Мирослав Драган, Етела Чуприк, Оксана Рапіта – ось плеяда реаніматорів львівської музичної культури 1990-х.
У цей час з особливою силою проявилися контактність і дружній характер Рапіти. Вона виступає в ансамблях, без проблем вивчає твори різних композиторів, легко і охоче бере участь у концертах – чи це «Музика українського зарубіжжя», чи фестиваль до 200-річчя пам’яті Вольфганга Амадея Моцарта, чи до 150-річчя від дня народження Миколи Лисенка, або ж відзначення 90-ї річниці заснування Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка тощо.
Складається дует зі скрипалькою Оксаною Андрейко, який протягом 1993–1995 років виносить на сцену п’ять різноманітних програм. Особливо запам’яталася остання з них – вечір сучасної української скрипкової сонати з творів Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика, Євгена Станковича та Валентина Сильвестрова, що відбувся в Університеті імені Івана Франка.
19 березня 1993 року – етапна подія нашого огляду: виконання в рамках філармонійних заходів до 160-річчя Йоганнеса Брамса важливого для Рапіти твору – його Першого концерту ре мінор. Вивчений до випускного іспиту, цей твір став улюбленим і супроводжує піаністку протягом її сценічного життя (щоденникові записи 1988, 1993, 2008, 2016, 2019, 2020 років). При його виконанні Рапіті довелося зустрітися з відмінними між собою інтерпретаціями різних диригентів й уміти знайти з кожним із них спільну музичну «мову».
У 1993-му оркестром керував Василь Василенко – талановитий диригент Донецького оперного театру, і піаністка прекрасно почувалася під його батутою. Виконання вийшло дуже цілісним, різноманітним був характер частин. І цей юнацький твір Брамса отримав схвильовано-юнацьке трактування молодої мисткині.
Серед наступних відтворень Концерту, які я чула у Львові, не можна оминути 2016 року. Під керівництвом Руслана Дорожівського Рапіта грала цей опус на вечорі, присвяченому пам’яті передчасно померлого піаніста Олега Рудницького. Грала дуже щиро, з повною віддачею, бездоганно. Відповідно до нагоди, прочитала твір зовсім інакше, суворо і драматично, однак переконала й зворушила слухачів.
І знову ж по-новому Концерт зазвучав у лютому 2020 року у співпраці з американським диригентом українського походження Теодором Кучаром.
А 1994-го до репертуару піаністки увійшов ще один дуже важливий твір – Концерт Станіслава Людкевича. Вивчити його Рапіті запропонувала старша колега Марія Крушельницька, яка свого часу в 1960-х роках була першою виконавицею цього монументального музичного полотна.
Крушельницька познайомила з Концертом Людкевича слухачів Києва, Одеси, інших українських міст, відзначала його виконанням усі ювілеї композитора у Львові. Але вона з жалем спостерігала, що ніхто, крім неї, не зважується опанувати складний твір. Тож, звертаючись із пропозицією про його відтворення до молодої колеги, славетна піаністка не тільки виявила велику довіру, а й поклала на неї серйозне зобов’язання.
Оксана Рапіта винесла Концерт Людкевича на філармонійну сцену 4 лютого на пошану 115-ї річниці від дня народження автора. За диригентським пультом стояв Роман Филипчук. Інтерпретація була продумана, солістка грала впевнено, бездоганно щодо техніки, цілісно. Водночас вона відчула ті великі труднощі, що їх ставить Концерт перед виконавцем.
Композитор-симфоніст написав дуже потужну оркестрову партію, змагання з якою забирає у піаніста багато сил. Кожен наступний виступ потребував нової праці й пошуку. Зразком завжди залишалася інтерпретація Крушельницької, але Рапіта формувала власне ставлення до музики. Виконання повторювалися з періодичністю п’ятирічок і відрізнялися співпрацею щораз із новими диригентами: Іваном Юзюком, Яремою Колессою, Айдаром Торибаєвим.
Найбільш вдалим і довершеним виявилося трактування, здійснене разом з останнім із цих маестро, і воно було записане й видане на компакт-диску. Диригент і піаністка знайшли спільне розуміння монументального твору – грали його легко, різноманітними штрихами, не сповільнюючи темпу, з бадьорим настроєм.
Неоціненна здібність Рапіти безвідмовно, швидко і справно вивчати нові великі й складні композиції для фортепіано з оркестром була зауважена у Львівській філармонії, і надалі мисткині почали регулярно надходити творчі пропозиції. Раз за разом їй доручали відповідальні виступи у симфонічних програмах.
Жанр концерту для фортепіано з оркестром виявився близьким Оксані й посів провідне місце у її репертуарі. Для неї є органічним концертний стиль виконання, що передбачає яскраві засоби виразності, узагальнені образи та емоції, на противагу суб’єктивності й деталізованості інтонацій у камерній музиці.
Ще того самого 1994 року, крім Концерту Станіслава Людкевича, Рапіта вивчила, заграла і записала до фондів Українського радіо Фортепіанний концерт Богдани Фільц. Загалом же артистка опанувала понад 30 творів для фортепіано з оркестром – у середньому по одному на кожен рік концертування. Однак насправді доводилося виступати з оркестром, граючи різні твори, і чотири, і п’ять разів на рік. Особливо любить піаністка сяючу урочистість славетного Першого концерту Петра Чайковського, із задоволенням ефектно виконує його у найсвятковіших своїх програмах.
Та опановувала вона і складні монументальні композиції, такі як Симфонія-концерт Кароля Шимановського чи Фантазія для фортепіано, хору та оркестру Людвіга ван Бетховена й зовсім невідомі твори сучасніших авторів (Елізабет Белл, Павла Шиманьского, Юзефа Кофлера, Мартіна Дерунґса, Віктора Камінського, Марії Олійник, Ґії Канчелі, Еммануеля Сікори та інших). Чимало з її виконань були прем’єрами – українськими або й світовими. А декотрі з них, до того ж, доводилося вивчати в «турборежимі» за пару тижнів.
Наголошу, Рапіта жодного разу не підвела, активно і без довгих роздумів включалася в процес, завжди готовою та усміхненою виходила на сцену. Виступи з оркестром збагатили її співпрацею із такими видатними диригентами, як Гунгард Маттес, Симон Камартін, М. Дюфур (Швейцарія), Роман Ревакович (Польща), Михайло Кац (Франція), Юрій Ткаченко (Росія), Юкіо Кусакава (Японія), Петер Маркс (Німеччина), Роман Филипчук, Іван Юзюк, Юрій Луців, Микола Колесса, Володимир Сіренко, Ігор Пилатюк, Богодар Которович (Україна).
У 1995 році у Львові був започаткований щорічний Міжнародний фестиваль сучасної авангардної музики «Контрасти». Оксана Рапіта одразу ж активно приєдналася до його підготовки та разом із Йожефом Ермінем і Мирославом Драганом узяла на свої плечі левову частину фестивальної програми. Майже жоден із двадцяти п’яти фестивалів «Контрасти», що відбулися до 2020 року, не обійшовся без її участі.
Надзвичайна енергетика піаністки, згадане вміння швидко вивчити, охопити в загальних рисах твори будь-якого стилю і складності виявилися дуже доречними, адже фестивальні програми пропонували музикантам і слухачам зустріч із зовсім незнайомими їм авангардними композиторськими техніками. Піаністці на власному досвіді довелося відчути які саме музичні контрасти представляє новий фестиваль, виконуючи то Третю сонату Валентина Сильвестрова, то «Діахромію» Маріана Кузана, «Видіння Аміня» Олів’є Мессіана, твори для препарованого фортепіано Джона Кейджа чи додекафонні композиції Юзефа Кофлера. Тут уже не можна було обійтися емоційним піднесенням, а доводилося виконувати напружену інтелектуальну роботу.
З організацією «Контрастів» збіглося виникнення фортепіанного дуету Оксани Рапіти з колегою-піаністом і її чоловіком Мирославом Драганом. Дебют на фестивалі 1995 року започаткував тривалу діяльність цього напрочуд вдалого ансамблю, що відзначається прекрасною зіграністю і високою майстерністю. За 25 років спільних виступів (які не перешкоджають індивідуальним концертам музикантів) дует виконував твори різних композиторів – і класиків, і сучасників (чужинних та українських): Баха, Моцарта, Шуберта, Мендельсона, Дебюссі, Пуленка, Бартока, Хіндеміта, Мессіана, Нікодемовича, Станковича, Скорика, Рунчака, Щетинського та інших. Проте все ж таки запрограмований «Контрастами» зв’язок ансамблю з новою музикою ХХ–ХХІ століть виявився найміцнішим.
Не тільки «Контрасти», а й різноманітні просвітницькі, ювілейні чи монографічні фестивалі стали від 1990-х нормою концертного життя у Львові та в Україні загалом. Невдовзі Оксана Рапіта – вже учасник «Віртуозів» (Львів), «Київ Музик Фесту», «Прем’єр сезону» (Київ), фестивалю «2 дні та 2 ночі нової музики» (Одеса), «Барви музики ХХ століття» (Вінниця), «Стравінський та Україна» (Устилуг), а надалі – й закордонних імпрез «Дні музики краківських композиторів», «Варшавські музичні зустрічі», Фестиваль сучасної музики імені Вітольда Лютославського (Люблін, Польща), «MENHIR» (Швейцарія), Фестиваль музики Франца Шуберта (Швейцарія–Німеччина), «Новое передвижничество» (Росія–Киргизстан) та інших.
Регулярна співпраця з фестивалями, підготовка на їхній запит щоразу нових програм формували особливий тип музиканта-виконавця, метою якого було не просто тішити слухачів улюбленими хітами романтичного фортепіанного репертуару й не тільки завоювати їхню прихильність чаром своєї мистецької індивідуальності, а в співпраці з колегами по мистецтву розкрити певну концепцію, донести до публіки власну думку, збагатити розуміння і уяву. Саме такий принцип безперервного опанування нових творів і представлення тематичних або проблемних концертних програм швидко став характерним для діяльності Оксани Рапіти.
Вихована просвітницькими фестивалями позиція почала визначати й підхід до індивідуальних концертів. Окрасою львівських сезонів стали її цікаво скомпоновані програми: монографічні – з творів Франца Шуберта (1997), «Барви Барвінського» у співпраці з Наталією Дитюк і Мирославом Драганом (2018–2019), «Скорик в стилі джаз» (2018–2019) чи тематичні – згадана вище «Сучасна українська соната» (зі скрипалькою Оксаною Андрейко, 1995), виконана сімейним тріо «Музика води», родзинкою якої стала світова прем’єра транскрипції для фортепіано на шість рук поеми Клода Дебюссі «Море» (2014), «Галицький контекст» (2019).
Сьогодні нелегко навіть оцінити, якою мірою збагатила музичну культуру Львова діяльність музикантів покоління 1980-х і серед них Оксани Рапіти. Кількість нових для Львова творів, виконаних нею, давно перевищила пів сотні. Львівські слухачі щиро полюбили піаністку.
До ХХІ століття мисткиня увійшла, не зменшуючи інтенсивності концертної роботи й не втрачаючи цікавості до нових творчих завдань. Показова для піаністки, наприклад, така записана у щоденнику серія львівських виступів чотирьох років 1999–2002: Станіслав Людкевич. Концерт фа мінор; Віктор Камінський. Концерт «Пам’яті Василя Барвінського» (прем’єра); Петро Чайковський. Концерт № 1; Дмитро Шостакович. Концерт № 1; Юлія Олійник. Концерт «Обрядовий» (прем’єра); Вітольд Лютославський. Концерт; Юзеф Кофлер. Концерт (прем’єра); Людвіг ван Бетовен. Фантазія до мажор для фортепіано, хору і оркестру; Олександр Чайковський. Концерт. Тут і домінування симфонічного жанру, і світові прем’єри, і співпраця з різними диригентами та оркестрами.
2003-го ювілейна академія до 115-ї річниці від дня народження Василя Барвінського відзначилася сенсацією: уперше після 95-ти років від написання були виконані три неопубліковані прелюдії композитора. Їх заграла Оксана Рапіта, вивчивши з копії рукописного тексту, привезеної до Львова Романом Савицьким-молодшим. Це викликало велике зацікавлення львівських прихильників музики Барвінського й було кілька разів повторено.
Відтоді прелюдії Барвінського стали регулярно з’являтися у виступах піаністки. До трьох неопублікованих п’єс додалися й інші прелюдії із числа оприлюднених і відомих. Артистка любить представляти їх невеликими добірками у різних поєднаннях.
Її трактування музики Барвінського складалося поступово. Спершу переважала притаманна піаністці активність, що не завжди узгоджувалося з прийнятим розумінням цього композитора як лірика за натурою. Поступово зростала академічна викінченість інтерпретації, розкривалися особливі відтінки змісту кожної п’єси. Улюбленою виявилася славетна Прелюдія Fis-dur «Пасторальна». Оксана Рапіта випробувала різні варіанти її подання: то швидший і безтурботно грайливий, то спокійніший із любуванням витонченими, щоразу новими відтінками.
Своєрідним підсумком, результативним етапом творчих пошуків у прелюдіях стала програма вокальних і фортепіанних творів Барвінського, підготована до 130-річчя композитора у 2018 році разом із Наталією Дитюк і Мирославом Драганом. Рапіта грала всі 8 прелюдій, прийшла до цілісного їхнього розуміння, близького до імпресіоністичного стилю. Вона домоглася тонких нюансів, заохотила слухачів любуватися знахідками гармонії, мелодії і фактури Барвінського. Ця концертна програма була кілька разів повторена у різних залах Львова, виконувалася в Тернополі, Хмельницькому, Кам’янці-Подільському, Івано-Франківську і врешті записана та видана на компакт-диску «Василь Барвінський. Вибране».
Поміж тим у 2013 році до репертуару Рапіти увійшов ще один, цього разу великий твір Барвінського – Концерт для фортепіано з оркестром. Опус має складну долю – був утрачений за трагічних обставин життя композитора, а через багато років наполегливих пошуків віднайдений і очікував на адекватну інтерпретацію.
Виступ Оксани Рапіти 2013 року був своєрідною презентацією першого видання партитури цього Концерту, здійсненого директором Львівської філармонії Володимиром Сивохіпом. Симфонічним оркестром диригував Ілля Ступель. Він запропонував ліричне, позбавлене патетики розуміння твору, і піаністка прийняла його, підтримала.
Вдруге у Львові Рапіта виступила з цим Концертом у 2017 році з нагоди відкриття меморіальної дошки Василя Барвінського у філармонії. Цього разу диригував Богдан Дашак, і твір був потрактований у юнацькому дусі – піднесено, життєрадісно, досить швидко. А третє львівське виконання в лютому 2019-го стало представленням нового оркестрування Концерту, зробленого львівською композиторкою Богданою Фроляк, і знову продемонструвало ліричне інтерпретування музики. Диригував Тарас Криса.
При розгляді різних трактувань Концерту Барвінського само по собі напрошується порівняння з Марією Крушельницькою – першою виконавицею цього твору після його віднайдення у 1990-х роках. У репертуарних списках обох львівських піаністок – Оксани Рапіти й Марії Крушельницької – загалом існують не поодинокі паралелі: концерти Барвінського, Людкевича, Брамса, Прелюдії Барвінського, Фантазія Шумана. Але їхні інтерпретації істотно відмінні.
Крушельницька підкреслює в музиці драматичну ноту. Граючи Концерт Барвінського, вона пам’ятала про трагічну долю композитора та його дітища й відчула у музиці відгомін тих подій і відповідних їм настроїв. А Оксана Рапіта не схильна драматизувати, вона розкриває ліричний і життєрадісний настрій твору. Адже Концерт Барвінського був написаний задовго до Другої світової війни, коли ніхто ще не передчував майбутніх страшних подій. Тож, попри репертуарні паралелі, у музичному сприйнятті Рапіти можна побачити, скоріше, подібність не з Крушельницькою, а з іншою відомою львівською піаністкою – Любкою Колессою, вічно молодою і чарівною, про яку критики писали, що її гра ощасливлює слухачів.
Навчаючись, працюючи, концертуючи у Львові, Оксана Рапіта природно була залучена до регулярного виконання творів українських композиторів, що є важливою складовою львівського музичного життя. Їй пропонували підготувати програми для філармонії, запрошували до участі у фестивалях, доручали свої прем’єри композитори-сучасники… Так без якихось спеціальних намірів з боку артистки у неї назбирався чималий репертуар української музики – твори Миколи Лисенка, Василя Барвінського, Станіслава Людкевича, Миколи Колесси, Бориса Лятошинського, Юрія Олійника, Антіна Рудницького, Мар’яна Кузана, Богдани Фільц, Валентина Сильвестрова, Лесі Дичко, Михайла Степаненка, Євгена Станковича, Ігоря Щербакова, Ганни Гаврилець, Геннадія Ляшенка, Віктора Камінського, Любави Сидоренко, Юрія Ланюка, Святослава Луньова. Проте є композитор, із яким Рапіту єднає тривала і плідна співпраця, музика якого їй особливо близька. Це – Мирослав Скорик.
Фортепіанні п’єси Скорика Рапіта, як і більшість галицьких піаністів, грала ще з учнівських років. Нагоду ближче познайомитися з композитором дала їй співпраця з театром-студією «Доля». Цей камерний музично-поетичний театр, заснований 1990-го Євгеном Козаком, за головну мету обрав повернення забутих творів і популяризацію української сучасної музики, поезії, малярства. Шанувальники театру мали можливість слухати в авторському виконанні опуси Мирослава Скорика, Юрія Ланюка, Олександра Козаренка, поетичне слово Ігоря Калинця та Ігоря Боднара, надихатися виконавською майстерністю Оксани Рапіти, Йожефа Ерміня, Оксани Андрейко, роботами художників Ореста Скопа, Петра Сипняка, Василя Федорука. Саме тут дует Оксани Андрейко та Оксани Рапіти вперше виконав Сонату для скрипки і фортепіано № 2 Мирослава Скорика (1992). Пізніше піаністці не раз доводилося грати з оркестром під батутою Скорика, виступати у його авторських концертах. Композитор мав добрі нагоди, щоб оцінити її майстерність.
У 2003 році Скорик запропонував Оксані Рапіті заграти його Третій концерт для фортепіано з оркестром. Цей твір був написаний кількома роками раніше, однак прем’єра оригінальної і несподіваної постмодерної композиції у коректному та стриманому виконанні автора не переконала слухачів, не принесла йому визнання в Україні. Тож Рапіті випало складне завдання реабілітувати Концерт, і вона спромоглася це зробити.
Вирішальну роль відіграли імпонуючий піанізм, запальна емоційність, позитивна енергетика піаністки. У її відтворенні слухачі сприйняли Третій концерт Скорика позитивно. Відтоді Рапіті випало ще дуже багато, не менше двадцяти разів, грати цей твір у багатьох містах України й за кордоном. Так у Брюсселі він прозвучав у презентативній програмі української музики, підготованій Київським камерним оркестром Богодара Которовича, а в Алма-Аті виконувався під орудою Айдара Торибаєва.
Між піаністкою й композитором встановилося хороше творче взаєморозуміння, що сприяло наступній співпраці. Зокрема, від 2006 до 2019 року в численних концертах у Львові й на гастролях Рапіта стала незмінною його партнеркою при виконанні джазових парафраз. Вона грала їх у чотири руки з самим автором, фортепіанним дуетом із Мирославом Драганом, соло і дуетом з оркестром. Прекрасне відчуття ритму, блискуча віртуозність і яскрава святковість звучання незмінно викликають захоплення публіки. Це – одна з небагатьох програм, яку всюди охоче слухають. Вона записана на відео і випущена на компакт-диску.
У майже безперервному потоці філармонійних і фестивальних виступів Рапіти окремими острівцями, своєрідними розділовими віхами постають нечасті її сольні клавірабенди у Львові. До цих програм піаністка включає найцікавіші твори, для яких рідко знаходиться місце у збірних концертах фестивалів: Фантазію і Токату Шумана, Сонату Шуберта, 29-ту сонату Бетховена, сцени з «Петрушки» Стравінського, «Картинки з виставки» Мусоргського. Тут вирішуються дуже складні завдання, адже інтерпретація шедеврів світової музики – це щось інше, ніж прем’єри нових опусів. Особливо ж цікаві її сольні тематичні речиталі останніх років.
2017-го в храмі Лазаря Рапіта натхненно заграла відділ концерту з модерних мініатюр першої половини і середини ХХ сторіччя: Барток, 7 Ескізів; Стравінський, Етюд, ор. 7 № 3, Largo з циклу «Для п’яти пальців»; Шимановський, 4 мазурки; Кофлер, «Балетна музика»; Ляшенко, «Відлуння»; Колесса, «Осінній прелюд»; Нікодемович, «Імпресія». Зіставивши п’єси різних за індивідуальними стилями композиторів певного часового періоду, артистка зуміла знайти риси, які їх об’єднують: характерність задумів і колористичну винахідливість фортепіанного письма, – й зі зрілою майстерністю і тонкою емоційністю донесла це до слухачів.
Якщо програма 2017 року звернена була до історичного стилю, то в 2019-му речиталь Рапіти під назвою «Галицький контекст» ознайомив із національним і локальним стилем західноукраїнських композиторів. Твори визнаних стовпів галицької музики Людкевича й Барвінського піаністка поєднала з наново вивченими маловідомими композиціями: Сонатами Зиновія Лиська та Антіна Рудницького.
Виконання Сонати Лиська було для сучасних слухачів фактично прем’єрою, оскільки після Другої світової війни вона вважалася втраченою і не звучала. Першопрочитання цього великого, складного твору можна назвати виконавським подвигом. Рапіта ж не просто познайомила слухачів із незнаними композиціями, а й привернула увагу до стильового прогресу в західноукраїнській музиці 1930-х років, що відбувся ще перед тим періодом, із яким Лисько і Рудницький пов’язують традиції своїх галицьких учителів.
Ідея «Галицького контексту» зародилася в артистки як певний підсумок проробленого, бо вона мала вже кілька концертів із музикою галичан. Але запропонована програма істотно розширила цю панораму і стала справжньою подією, цікавою для знавців. Концерт не замикає роботи у даному напрямі, а стає її проміжним етапом – піаністка планує культивувати виконання музики галицьких композиторів ХХ століття у наступних речиталях.
Останній на сьогодні запис у щоденнику – 1 березня 2020 року: на львівській філармонійній сцені концертна агенція UkrArtists представила присвячену 210-й річниці від дня народження Фридерика Шопена програму у виконанні трьох піаністів – Йожефа Ерміня, Геннадія Дем’янчука та Оксани Рапіти. Рапіта грала один із найскладніших творів Шопена – Сонату сі мінор. Вона зробила це на прекрасному виконавському рівні, щиро й водночас продумано. Залишалася у цьому вірною собі – молодою, чарівною, ліричною і піднесеною. Приворожила м’яким звуком, гнучким і виразним фразуванням. Дуже сподобалася слухачам і одержала на подяку тривалі овації зали.
Піаністка досягла відмінної артистичної форми, вона має великі заслуги перед львівськими слухачами, але плекає і перспективні творчі плани. Бажаю їй ще багатьох цікавих та успішних концертних виступів і сподіваюсь, що вони збагатять мій концертний щоденник.
Наталя КАШКАДАМОВА
