Героєм другого за ліком діалогу із композитором, що пройшли цієї осені у рамках ІІ Всеукраїнської учнівської конференції «Мистецтво без меж: шлях до науки», став харизматичний і неперевершений Олександр Козаренко, доктор мистецтвознавства, професор, заслужений діяч мистецтв України.

На відміну від інших інтерв’ю цього проєкту, зустріч із митцем проходила водночас оффлайн і онлайн. У приміщенні ДМШ №39 діалог із Олександром Володимировичем модерували учні столичних шкіл Єлізавета-Марія Лемак (ДМШ №39) та Олександр Довгаль (ДМШ №13 імені Михайла Глинки). Онлайн бесіду вела Анна Абрамова, учениця ДМШ №3 міста Херсона.

Безперечно для юних учасників учнівської конференції зустріч із піаністом і композитором Олександром Козаренком стала незабутньою подією їхнього життя, відкрила нові горизонти для самовдосконалення і особистого зростання.

На початку зустрічі Олександр Козаренко звернувся до аудиторії універсальною мовою музики: композитор натхненно виконав «Інтермеццо» Нестора Нижанківського. Цей лірико-романтичний твір ніби задав тон усій бесіді, створивши атмосферу довіри і невимушеності.

Єлізавета-Марія Лемак: Це прекрасний твір і зараз маємо унікальну можливість поспілкуватися з музикантом, який його виконав – композитором, піаністом, мистецтвознавцем Олександром Козаренком.

Олександр Довгаль: Олександре Володимировичу, дякуємо Вам! Попри непросту ситуацію Ви приїхали на зустріч, виконуєте прекрасну музику, підтверджуючи своїми вчинками тезу – життя триває!

Є.-М.Л.: Пане Олександре, пам’ятаєте в якому віці Ви усвідомили, що музика Ваше покликання і яку роль у цьому зіграли Ваші викладачі?

Олександр Козаренко: Я досьогодні не впевнений, чи це моє покликання? Вперше це зрозумів на останніх курсах консерваторії. У нас така професія – треба до смерті доводити за інструментом, що ти професійно придатний. А проте, все одно буду до смерті сумніватися, чи це справа мого життя, а не, наприклад, біологія, якою я захоплювався у шкільні роки? Здається випадок показав, що не біологія. Я зрозумів це у 8 класі, коли на Республіканській олімпіаді в Одесі не зміг… розрізати жабу! Ось так усе з’ясувалося. Хоча тоді я отримав ІV премію!

О. Д.: Ось як, здавалося б, дрібниця може змінитися життя людини! Але коли Ви вже остаточно усвідомили, що Ви музикант – піаніст, композитор, науковець? І як Вам вдалося досягти таких результатів в усіх цих сферах музичної діяльності?

О. К.: «Когда б Вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда. Как одуванчик у дороги, как лопухи и лебеда…». Це слова великої української поетеси Анни Ахматової! Вона не знала, звідки приходять слова, рими…

Я навчався як піаніст і паралельно опановував композицію. Вже у Київській консерваторії професор Іван Федорович Ляшенко запитав мене: «Молодий чоловіче, а чи не хотіли б Ви займатися музикознавством?» Який із мене музикознавець? Із Коломиї приїхав… Але почав займатися у Ляшенка, захистив одну дисертацію, потім другу. Ось так я прийшов туди, де є зараз. Не ми вибираємо – нас вибирають, я у цьому глибоко переконаний. Але знаю також, що коли ти якусь стежечку топчеш, то маєш набратися терпіння. Адже результат приходить не одразу.

Є.-М. Л.: Дякую Вам за таку глибоку відповідь. А наступне питання суто практичне: скільки потрібно займатися на інструменті, щоби досягти гарного результату? Поділіться, своїм власним досвідом.

О. К.: Займатися треба постійно. Колись професор Львівської консерваторії Олег Романович Криштальський, видатний український піаніст і педагог, вказуючи на інструмент казав таке: «Оце є твій найкращий друг. Якщо ти з ним один день не поговориш – він тобі пробачить. Якщо два дні – він промовчить, а якщо вже три – будуть знати всі, що ти втратив друга». Тому треба грати щодня – півгодини, годину – це кожен сам для себе вирішує. Наприклад, Михайло Плетньов, один із лауреатів конкурсу Петра Чайковського, перед змаганням грав три години і йому вистачало.

О. Д.: У Вашому репертуарі – понад двісті різномасштабних творів українських і зарубіжних авторів, і Ви граєте без нот. Поділіться секретом, як Вам вдається утримувати в пам’яті такий величезний масив музики?

О. К.: Секрету немає. Я, по-перше, дуже погано читаю з листа, маю таку ваду з дитинства. Отож, я дуже довго той текст «розгрібаю», поки розбираю – вивчаю. А вже вивчивши, не забуваю. Ось так за роки усе й зібралося.

Я ще заграю «Вальс» Нижанківського. Важко говорити про музику, краще її слухати… (звучить музика).

Нестор Нижанківський прожив дуже мало – 47 років. Він був одним із найосвіченіших українських композиторів. Опанував музикологію у Львівському університеті, потім – фортепіано у Василя Барвінського у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка. Згодом навчався у Віденській музичній академії, Празькій консерваторії. Але роботи на початку не мав. Барвінський уступив йому своє місце. Нижанківський повернувся до Львова дуже хворим на туберкульоз кісток. І брат Барвінського, пульмонолог, вилікував його. У Львові Нижанківський став одним із співзасновників Спілки професійних українських композиторів (СУПРОМу). А 1939-го поїхав у Лодзь. Почалася війна, він не міг повернутися додому. Там і помер. Від чого? Ні, не від хвороби, – від туги. У кожному такті його «Вальсу» – безмежна туга…

До розмови онлайн долучилася пані Катерина Немира – скульпторка, членкиня Національної спілки художників України, письменниця, педагогиня, учасниця конференції від оргкомітету.

К. Н.: Мене вражає з яким пієтетом Ви згадуєте своїх вчителів, композиторів, як не боїтеся розповідати про них, відчуваючи, що це не суперники, а колеги, які збагачують Вас. Такий приклад, надзвичайно важливий для нашої конференції, адже у ній бере участь молодь.

Моє питання до Вас стосується поєднання у композиторській творчості традицій народних із сучасністю. Як вам це вдається?

О. К.: Дякую, пані Катерино! Серед своїх вчителів я не згадав Євгенію Агроскіну, яка, до слова, вчила і Вашу донечку, Всеволода Воробйова…

Сьогодні під час конференції прозвучали гарні доповіді про Едварда Гріга і його «Танець Анітри» та про Фридеріка Шопена і його листи. Хтось із критиків сказав, що Фридерік Шопен навчив Едварда Гріга писати норвезьку музику. Лишень вдумайтеся: поляк навчив норвежця писати норвезьку музику! Вочевидь, закони мистецтва однакові. І не тільки в межах музики, а й усіх мистецтв. У цьому проявляється ота дивовижна всеєдність світу, про яку писав філософ Володимир Соловйов.

А тому дякую Вам за запитання про народне в академічному. Я не бачу різниці у цих категоріях. Народне створене за абсолютними законами, а академічне намагається ті абсолютні закони опанувати. Тому деколи буває доречним цим двом сутностям об’єднатися: щоби народ згадав сам себе, а академічне хоча б наблизилося до осягнення універсального.

Є-М. Л.: Пане Олександре, ми знаємо, що у Вашому репертуарі чільне місце займають твори українських композиторів. Розкажіть, у чому полягають особливості виконання саме української фортепіанної музики?

О. К.: На моє глибоке переконання до виконання української музики можна приступати лише тоді, коли ти опанував увесь західноєвропейський репертуар. Тільки після того, як осягнув Шопена, Ліста, Шуберта, Шумана, ти можеш заграти Лисенка. Інакше ти нічого не зрозумієш у тому тексті, який Лисенко привіз як випускник Лейпцизької консерваторії. І це є велика проблема виконання української музики.

У музичній школі діти певне грають дитячі п’єски Косенка, Барвінського. Але я знаю, як верне скули у студентів консерваторії, коли їм треба грати твір українського композитора. І не від злобності, ні, вони у більшості талановиті молоді люди. Але їм треба показати стежку до тої української музики.

Я мав велике щастя спілкуватися з Марією Байко, Марією Крушельницькою, музикантами, які проторували свої власні стежки до української музики і мені показали, як це робити. Згадаю, також і Раду Остапівну Лисенко, яка 10 липня відсвяткувала 99 років! До слова, скажіть мені, яка європейська культура може потішитися тим, що має таку піаністку? І не просто піаністку, а внучку Миколи Лисенка? Ми дуже багаті і, особливо, нашим мистецтвом національним.

О. Д.: 1 жовтня у рамках «Київ Музик Фесту» Ви мали концерт, у завершенні якого закрили кришку роялю і поцілували її. Це був якийсь ритуал, чи емоційна реакція? Розкажіть, будь ласка.

О. К.: «Непроизвольное телодвижение». Мене захопив цей інструмент, здавалося, що я граю на струнному інструменті. Він мені помагав. У мене вийшло все, чого я хотів. Чи зможу ще за нього сісти? А тому ми повинні радіти кожній сторінці нашого проживання на цьому світі.

Анна Абрамова: Пане Олександре, багато запитань надійшло до Вас онлайн. Ось деякі з них. Стаднійчук Тимофій, учень ДМШ №10 міста Києва, запитує: «Минулого року, готуючи на конференцію тему про підготовлене фортепіано, я знайшов Ваш твір «Concerto Ruteno». Що надихнуло Вас використати підготовлене фортепіано у цьому творі?»

О. К.: Все просто – я хотів відтворити звучання цимбал і тому постелив газети на струни. Виник ефект, наче цимбали грають.

А. А.: Анастасія Диптан питає: «Які надалі Ваші творчі плани?

О. К.: Жити далі!

А. А.: Ще питання, від мене. В одному інтерв’ю Ви якось зауважили: «П’єро мені подарував Київ, а Дон Жуана вже Львів». Чи завжди місто, в якому Ви знаходитесь, впливає на твір, який Ви пишете? Які ще твори у Вас асоціюються з певними містами?

О. К.: Дійсно, П’єро за творами Михайля Семенка (йдеться про твір «П’єро мертвопетлює» для контртенора і камерного ансамблю – ред.) мені подарував Київ. Я ходив у хату на розі Великої Житомирської і Володимирської, де жив Михайль Семенко разом зі своєю дружиною Наталією Ужвій, яка на нього сама написала донос. Трагічна історія!

А Дон Жуана мені подарував не Львів, а Коломия, тому що твір називається «Дон Жуан з Коломиї». Він написаний за мотивами новел Леопольда фон Захер-Мазоха, Тургєнєва німецької літератури.

О. Д.: Дякуємо. Олександре Володимировичу за розмову.

О. К.: «Дух місця» висить і над Пущею-Водицею, тут, де ми зараз. Це прекрасне місце і прекрасні діти – надія і шанс для нашої держави. Ці молоді люди – для мене потрясіння. Хочу привітати організаторів, які надали унікальну можливість поговорити про музику. Принагідно хочу згадати слова Юлія Словацького: «Якщо не зараз – то коли? Якщо не ми – то хто?»

Матеріал підготувала
Ганна КОВАЛЬ