Почати розмову про цю знакову подію в історії українського оперного театру, певно, треба з кількох невідомих майже нікому подробиць першої (дійcно – першої!) постановки «Різдвяної ночі» Миколи Лисенка.
Ім’я Михайла Старицького до тієї опереткової редакції, як це кого не здивує, можливо, й не має стосунку. Принаймні 26 січня 1873 року до Петербурзького відділу драматичної цензури було представлено рукописне лібрето із заголовком «“Різдвяна ніч”. Святкова оказія в двох картинах. Спорудив по Гоголю до опери А[лександр] Ліндфорс. Музика М.В. Лисенка. Петербургъ, 1873 р. б.».
Нижче на титульній сторінці – напис «К представлению дозволено (с неб[ольшими] искл[ючениями] во 2ой карт[ине]) 30-аго января 1873 г. Цензор драматических сочинений Никольский» (Від тої першої редакції нотний матеріал не зберігся, а згадане лібрето зберігається у фонді Української драматичної цензури Театральної бібліотеки у Санкт-Петербурзі. – Р. С.). На останній сторінці автографа – розмашистий підпис Олександра Ліндфорса…
Як пояснити цей факт? Не виключено, що «іноземцеві» (Олександр Ліндфорс був шведом за походженням) легше вдалося отримати цензурний дозвіл на «малоросійську» виставу, – як бачимо, лібрето пройшло цензуру у неймовірно короткий термін!
Іще одна невідома загалу деталь: у першій виставі Київського аматорського гуртка Лисенка – Старицького – Ліндфорсів, що відбулася на зламі 1872–1873 років у приміщенні дитячого садочка сестер Ліндфорс, Вакулу співав Микола Русов – тенор. Як кадровий офіцер, він не мав права виступати на сцені, і у спектаклях 1874 року тенорову партію головного героя співав рідний брат першого виконавця – ліричний баритон Олександр Русов, якого Микола Лисенко за чарівний тембр називав «Шура-ангел».
Успіх «домашніх» показів «Різдвяної ночі» подвигнув авторів подати до цензури другу, розширену версію твору. Із цього приводу Микола Лисенко писав Григорію Залюбовському: «7 марта 1873 года, г. Киев… недавно получена от Главного управлення по делам печати его (М. Старицького) оперета “Різдвяна ніч”, написанная для сцены по Гоголю (“Ночь перед Рождеством”). Музыка к ней моя. Як дасть Бог Великодня дождемо, то й на кону великого театра Київ її побачить».
Однак, Софія Русова (Ліндфорс), безпосередньо причетна до перебігу справ, згадувала: «…Старицький взявся переробити сей чудовий твір на оперу. В його талановитих руках усяка праця горіла, і за дуже короткий час лібрето було виготовлено, але не так скоро могла посуватися творча робота Лисенка, який був обтяжений приватними уроками і виданнями збірників народних пісень.
Траплялося так, що у Миколи Віталійовича одбирали чоботи, щоб він залишався дома, працював коло нової опери. Ціле літо пішло на се, і восени розпочали знов розучувати “Різдвяну ніч”. В технічній комісії жваву участь приймав адвокат Леонтій Іванович Марковський, до режисерства на допомогу Старицькому запрохано було Павла Платоновича Чубинського. З двома режисерами, звісно, добра вистава була забезпечена, але скільки виникало тут конфліктів, гумористичних подій між обома режисерами і артистами: один вимагає, щоб Оксана в нестямі, побачивши Вакулу, стояла на скрині – і покорно весела завше Ольга Олександрівна легенько скакала на стіл, що мав бути замість скрині; другий режисер, навпаки, вважав це неможливими ефектами і ховав красуню в гущу хористів; один додавав Солосі занадто ґрівуазности, другий давав їй якусь поважну витриманість. Але усі ці конфлікти, суперечки не впливали на загальний захоплений настрій, а лише додавали жвавости. Скільки розпачу переживав теж Лисенко, коли солісти або хори не виконували усяку дрібницю з потрібною увагою. І тут Микола Віталійович зараз прикликав до себе Олександра Олександровича Русова як музикального свого помічника, як найкращого виконавця найбільш відповідальної ролі Вакули. Русов завше на усе згоджувався, що б не вимагав від нього Лисенко, і хоча Драгоманов намалював сатиричний малюнок, як Русов підстрибує, щоб спіймати високе до, – співав Русов свою партію з експресією і дуже гарно…
Тоді Русову і Старицькому впало на думку перенести вистави з приватного помешкання до міського театру, щоб дати змогу усьому Києву послухати першу українську оперу з цілком українським змістом. Почалися розмови з регентом Альтані, з директором театру Берґером. Українських артистів в трупі не було, хіба що хори можна було б доповнити оперними хористами. Доводилося ставити “Різдвяну ніч” в величезному міському театрі тими ж артистичними силами, які гарні були для приватної зали, а чи вистачить в них сили і змоги, щоб задовольнити театр? Було боязко і жагуче бажалося винести такий гарний твір перед очі широкого українського громадянства; забувалося тільки одно: що в ті часи українське громадянство в Києві було невпливове і що виносили твір не на його присуд, а на сувору критику зросійщених інтелігентних киян. Але усі заходи були зроблені, щоб вистава української опери в саме страдний час оперного сезону була добре обставлена. Лисенко спішно мав оркеструвати оперу, деяких артистів позміняли, вишукавши кращі голоси. Солоху грала талановита любителька пані Липська і т. ін. Се була для усіх нас дуже велична хвилина, коли при повнісінькому театрі залунали поважні звуки увертюри до “Різдвяної ночі”, і ми усі зрозуміли, що та дитина, в яку ми були усі так закохані, – наша театральна справа – перескочила за кордон приватного життя і опинилася перед широкою публікою. Страшно було за своїх артистів. Але і радісно було слухати, якими оплесками вітає їх виступи оця сама чужа публіка».
Врешті, на початку 1874 року у Києві з’явились незвичні афіші: «С дозволения начальства в пятницу, 25 января, в Городском театре, гг. любителями драматического искусства и музыки поставлена будет в первый раз “Різдвяна Ніч”, малорусская опера, в 4х действиях. Текст по Гоголю М.П. Старицкого, музыка Н.В. Лысенко. В декорациях, костюмах и вообще в обстановке будет соблюдена этнографическая точность. Сумма, которая останется за покрытием расходов постановки, поступит в пользу голодающих самарцев».
Учасниця тієї вистави Олена Пчілка згадує: «Відповідальність брано велику!.. Се вже не опрічна своя світлиця й “свої” слухачі, а оперний театр, куди прийде слухати “Різдвяну ніч” “увесь город” разом з ворожими критиками!.. Тим-то до виконання “Різдвяної ночі” доложено було якнайбільшого дбання й пильности! На репетиції ходили навіть не самі тільки прихильники музики й співів, а й поважні наші вчені, історики, етнографи, робили авторам уваги і щодо побиту, і щодо вислову в тексті опери. <…>
Постанова “Різдвяної ночі” була таким видатним явищем у нашому літературно-мистецькому житті, що подивитись на ту оперету приїхало багато українців і з “провінції”, себто з інших кутків поза Києвом. Приїхали й ми, з Волині. <…>
Можливо, що колись-там ставитимуть “Різдвяну ніч” Лисенкову хитрі-мудрі “оформники” й режисери, а виконуватимуть видатні оперні співці й співачки; та чи буде в усіх тих митців стільки етнографічного знання й розуміння українського життя, побуту, стільки бажання вірно подати його, без пересади, без чудернацтва, що доходить аж до циркових “трюків”? Чи буде у виконавців стільки розуміння власне тих українських постатей, що вони подаватимуть? Чи буде стільки чулости у виконанні?
У центрі ж моїх спогадів про “Різдвяну ніч” красує Оксана. Се була Ольга Олександрівна Лисенкова. Здавалося, що власне таку полтавську дівчину-“чарівниченьку” уявляв собі Гоголь, малюючи постать Оксани в “Ночи перед Рождеством”: надзвичайна краса, чарівний погляд карих очей, зальотний усміх, знадливість усього поводіння химерної вродливиці! Власне такою вродливицею була Ольга Олександрівна, така принада була в кожному її рухові! Здавалося, що за таку Оксану сердешний Вакула дійсно міг “і чортові душу віддати”! <…>
Великий хор, що займає в “Різдвяній ночі” Лисенковій таке визначне місце, був як одна істота, як один діяч! Величні співи колядкові, особливо “Ой ходив-бродив місяць по небі”, розмаїтні хорові співи інші, то жваві, мов хвилі водограю, то смутні, захоплювали увагу слухачів міцно!»
Офіційна критика відгукнулась на подію досить схвально. Зокрема, газета «Санкт-Петербургские ведомости» (№ 91, с. 1–2) публікує велику статтю «М.» – «Малорусская опера в Киеве» з детальним аналізом київської прем’єри опери Лисенка «Різдвяна ніч», у якій, серед іншого, зазначається, що з оперою Миколи Лисенка «…не только прибавилось новое музыкальное поизведение к числу тех, которыми начинает богатеть русское искусство, но, что гораздо важнее последствиями, выступает на свет новый тип в этом искусстве. <…> Великорусская народная драма и музыка является на юге России естественным возбудителем потребности видеть рядом с нею и малорусскую народную драму, и музыку. Одним из ответов на такую потребность, естественным последствием представлений в Киеве “Ивана Сусанина”, “Рогнеды” и т. п. явилась опера Лысенко». Водночас автор рецензії зауважував: «По всей вероятности, сам композитор смотрит на свою оперу в настоящем ее виде как на черновую… Надо заметить также, что оркестровка весьма слаба: спешна, разношерстна… Необходимо не только тщательнее отделать оперу, но отчасти и переделать ее либретто, сократить явления прозою, которые теперь исполняются без музыки, и связать все музыкальные места так, чтобы музыка не прерывалась».
Врешті, Лисенко у 1877–1882 роках зробив третю редакцію опери (на 4 дії), прем’єра якої відбулась 27 січня 1883-го силами Харківської опери. Цю ж остаточну редакцію було видано 1884 року Болеславом Корейвом (друкарня К. Милевського).
Варто, на наш погляд, навести далі спогади ще одного учасника тієї вікопомної вистави – Луція Кобилянського: «Київський городський театр держав тоді в оренді Берґер. Він згодився дати театр на чотири вистави – дві увечері та дві удень – в кінці сезону (на Масниці 1874 року) за половину “валового” збору… Почалась пильна робота, бо часу лишалось небагато, а роботи було сила: треба було насамперед побільшити п’єсу, щоб усіх актів було щонайменш чотири. Отож Старицький написав ще два акти (в тім числі зовсім нову сцену – у Пацюка) – сі були вже без прози, тоді як перші два акти (в хаті Чуба та у Солохи) лишились, як і були, з прозою. П’єсу прозвали тепер не оперетою, а “музичною комедією”. Лисенко заходився складати музику до нового тексту, писати увертюру та антракти. Лисенко писав для фортепіяна, а на оркестр перекладав режисер Київської опери – француз Dаvіd; деякі тільки уривки інструментував диригент Альтані та сам автор (як відомо, Лисенко вже після “Різдвяної ночі” поїхав до Петербурга, де спеціально студіював інструментовку під керівництвом Римського-Корсакова).
Орудувати своїм твором сам Лисенко не побажав, кажучи, що се не його спеціяльність; опріч того, він дуже хвилювався ще на репетиціях. Тому-то орудувати “Різдвяною ніччю” запрошено помічника диригента Київської опери І.К. Альтані. <…> У великій пригоді в справі вистави “Різдвяної ночі” став також відомий п. [В.] Тарновський, який з своєї багатої колекції української старовини дав запорозьке вбрання, зброю, сідло, килими, посуд і все, що потрібне було, щоб прибрати хату Пацюка.
Виконавці головних ролей були ті самі, що й в школі Ліндфорсів; тільки, на жаль, не можна було знайти виконавця нової партії Пацюка. Партія ся, з технічного боку досить-таки трудна, вимагала й доброго голосу, а головне – доброї школи (Пацюк в лібрето Старицького, як відомо, нічого спільного не має з Пацюком Гоголя). <…> Смутні та невеселі зійшлись ми, хористи, одного ранку на репетицію до “Народного дому” та, ждучи Лисенка, балакали про те, що невже ж таки між нами немає нікого, хто б зугарний був виконати партію Пацюка?.. Се ж сором, далебі!..
Аж ось відчиняються двері – і до кімнати шпарко входить Лисенко, а слідом за ним – якийсь панок, високого зросту, з невеличкою борідкою; дивиться з-під лоба, видимо, почуває себе трохи ніяково. Обличчя ж в Лисенка сяє, як весняне сонечко.
– Ну, панове, – гукає він радісно ще на порозі хати, – годі сумувати! Ще доля наша до нас всміхається. Рекомендую – отсе Пацюк… чи то пан… Станіслав Іванович Габель, артист з Паризької консерваторії, bаssо саntаntе, що ласкаво згодився виступати в партії Пацюка…
Тут ми довідались, що п. Габель – поляк, родом з України, добре володіє українською мовою; вчився співу в Парижі, а тепер вернувся до рідного краю, бажаючи розпочати артистичну діяльність. Приїхавши до Києва, він нечайно одвідав Лисенка, а той і запропонував свойому гостеві виконати басову партію у своїй першій опері. Таку пропозицію молодий артист вважав для себе за честь і, не вагаючись, згодився.
Тепер головні ролі в “Різдвяній ночі” було поділено так: Чуб – студ. Новицький; Оксана – Ольга Олександрівна Лисенко; Одарка – Н.А. Булах; Солоха – пані Липська; Вакула – О.О. Русов; Пацюк – С.І. Габель; Дяк – студ. Матвіїв; Голова – учитель воєнної гімназії П.І. Богданов. Хор складався більш як з 50 душ. <…>
Перед початком вистави Лисенко стояв біля завіси і, заглядаючи крізь дірку в завісі на публіку, важко дихав і раз у раз витирав хусткою піт на обличчі. Коли ж залунали перші акорди увертюри, Лисенко зблід, як стіна, і трохи не зомлів. Його посадили на стілець та стали напувати водою, валеріянкою… А згуки увертюри ширяться по залі. <…> Загримів, нарешті, й урочистий мотив другої колядки (“Добрий вечір тобі, пане господарю”), яким кінчається увертюра…
Оркестр замовк – і зала здригнулась від оплесків. Тоді тільки Лисенко опам’ятався, перехрестився та й став на своє місце, щоб орудувати хором за лаштунками. А коли після першої пісні Оксани знов розляглись гучні оплески, Лисенко вже зовсім повеселішав та підбадьорився. Що ж до нас, виконавців, то ми анікришечки не боялись, а навпаки – радісно хвилювались, що от, мовляв, дочекались ми свого святонька – беремо участь в виконанні першої української опери.
Успіх опера мала величезний. Публіка з захопленням вітала і самий твір, і його виконання. Габель дав високохудожній тип останнього запорожця. Се був ідеальний Пацюк як з музичного, так і з сценічного боку. Хоч всі добре виконували свої ролі, але найбільш відзначались своєю художньою грою, крім Габеля, пані Липська (Солоха), п. Матвіїв (Дяк) та колективна особа – хор. Дійсно, се не був той оперний хор, де хористи здебільшого стоять стовбурами, неначе їх зовсім обходить те, що діється на кону. Ні, Лисенків хор – се було саме життя. Розуміється, що й з боку музичного хор був на високості свого завдання.
Так принаймні висловлювався кожен, хто бував на виставах “Різдвяної ночі”. Навіть Альтані – і той не раз дякував хорові за гарне виконання. “Лисенків хор, – казав він, – виявляє таку солідну школу, техніку й дисципліну, що його не можна вже вважати за аматорський хор. З таким хором не страшно виставити хоч яку оперу”. А відомо, що Альтані був дуже суворий критик і зроду нікого дурно не хвалив.
Щирі та гучні овації були зроблені Лисенкові й Старицькому. Публіка після кожної дії безліч разів викликала обох авторів, всіх виконавців і хор. Паням Лисенковій та Липській були піднесені розкішні букети, а п. Габель одержав великий вінок. Чималий ефект справила жива картина (цариця Катерина, Вакула й запорожці).
Годиться згадати й про танці в кінці 4-ої дії, якими публіка була теж вельми задоволена. Танцювали: панночка М.О. О’Коннор (тепер пані Марковська), студент Юрко Крамаренко (тепер городовий лікар в Умані) та… аз, многогрішний».
Через кілька десятиліть Олена Пчілка писала: «Хтось, може, спитає: чом же тая опера, коли вона була така гарна й коли слухаще громадянство приймало її так добре, не йшла потім на урядовій оперній сцені? Адже показано її ще в 1874 році! Півстоліття назад… Чом же кияни після того, як виконували ту оперу “любителі”, не бачили її тоді ж в оперній постановці? <…> Не суджено!.. Надто неприхильно, неймовірно, а то й просто вороже ставилися завжди впливові сили до всіх муз українських! Досить сказати, що й після першої постави “Різдвяної ночі” в Києві на оперній сцені у 1874 році М. Лисенко мало не підляг карному суду за ту першу свою оперу: бо чиєсь “недрімане око” й пильне вухо побачило в ролі Дяка, в його співах “кощунство”. Миколі Віталійовичу довелось давати пояснення кому слід, відбиваючись від того обвинувачення…
Отже, до прийняття Лисенкових опер на державну сцену було далеко…»
Іллюстрації:
Перше лібрето – автограф Олександра Ліндфорса
Сестри Софія і Марія Ліндфорс
Учасниці першої вистави опери Миколи Лисенка «Різдвяна ніч»: Оксана – Ольга Лисенкова (крайня праворуч), Одарка – Надія Булах (внизу ліворуч) і дівчата (вгорі) – Марія Марковська-О’Коннор і Софія Марковська.1874 р.
Андрій Віталійович Лисенко – хорист
Луцій Кобилянський у ролі Парубка
«Група мала» з першої постановки опери Миколи Лисенка «Різдвяна ніч»: Голова – [П.] Богданов , Оксана – Ольга Лисенко, Одарка – Надія Булах, Чуб – [І.] Новицький
Роксана СКОРУЛЬСЬКА
Друковану версію див.: Перша українська опера на київській сцені // Музика. – 2014. – № 3. – С. 4–7.
