Петро Авраменко: «Людина мистецтва має залишатися душею в дитинстві»

341

Час після «відкриття завіс» у концертно-театральних закладах країни від травня – «найспекотніший» для Житомирського музично-драматичного театру: нові постановки, концертні програми та проєктні задуми на кшталт «Мистецької резиденції» вирують уже навіть за стінами театру. Один із примітних показів наприкінці поточного сезону – поновлення вистави «Одруження», презентація якої була запланована до Міжнародного дня театру. Пандемічна ситуація у країні скасувала плани, однак це не завадило поспілкуватися з режисером

Петро Авраменко – найзавзятіший універсальний митець Житомира, який має неабиякий хист до кількох видів культурної діяльності й вирізняється своєрідним експресивним характером як у творчості, так і в житті. Він – театральний і кінорежисер, актор, заслужений артист України, що вже чимало років працює у Житомирському академічному музично-драматичному театрі імені Івана Кочерги.
У діалозі з Катериною Петрушевською митець розповідає про особливості співпраці з сучасними композиторами, конкуренцію у театрі, необхідність залучення музикантів безпосередньо у драматичній виставі та вміння дивуватися.

– Ваш театральний шлях як режисера-постановника й актора триває навіть більше ніж робота в театрі вашої викладачки та головної режисерки Наталії Тімошкіної. Як почуваєтеся в одному колективі протягом стількох років? Коли саме та завдяки чому усвідомили себе режисером?

– Наталія Тімошкіна – мій перший викладач у Житомирському коледжі культури і мистецтва імені Івана Огієнка. Коли ми закінчували 3-й курс, то мріяли (але підсвідомо розуміли, що цього ніколи не станеться) у майбутньому працювати разом. Я думаю, що про таке мріють усі студенти, незалежно від факультету і навчального закладу. Пофантазували і роз’їхалися. Я з товаришем і однокурсником почав працювати у районному будинку культури смт Черняхів. Рівно через рік зателефонувала Наталія Миколаївна: «Хлопці, тут іде прослуховування в театр. Чи не хочете спробувати?» Звичайно ж, ми погодилися. Пройшли прослуховування і стали акторами Житомирського театру.

Так розпочалася моя акторська кар’єра. З перших днів почалися вводи у вистави. Причому були такі ситуації, коли нас, початківців, без репетицій випускали у масових сценах, і ми мали орієнтуватися фактично самі у запропонованих обставинах. Оце було реально страшно. Згодом – перші головні ролі, перше хвилювання, перші овації, перші квіти… І так відтоді й до сьогодні ти твориш постійно, як уперше. А згодом до нас у театр прийшла Наталія Тімошкіна. І вже багато років ми працюємо в тандемі. Якщо підсумувати: була мрія і вона здійснилася.

– Ви зрозуміли, що хочете бути режисером у процесі роботи актором чи одразу відчули, що маєте стати ще й постановником?

– На той час я такого поділу не робив. Мені подобалося бути актором, але ніколи не залишало бажання спробувати себе у режисурі. Якось під час репетиції вистави «Коханий нелюб», у якій я грав роль Степана, ми займалися мізансценуванням мого епізоду. Часу, як завжди, не вистачало, і я запропонував режисеру дозволити мені самому поставити цей епізод. І на мою радість він погодився. То був перший крок до майбутньої професії, а згодом і моя перша режисерська робота – вистава «Тартар» Олеся Бердника.

Я захопився матеріалом і разом із молодими акторами театру, моїми колегами й друзями в перервах між основними репетиціями ми самотужки створювали власний повноцінний спектакль. Прем’єра відбулася на сцені Житомирського театру. Була присутня донька Олеся Бердника – Громовиця. Після показу вона зустрілася з нами, висловила захоплення побаченим і запропонувала нам зіграти виставу в Національному театрі імені Івана Франка. «Тартар» з успіхом прийняла київська публіка, і ми були, як-то кажуть, «на сьомому небі».

Потім я виступив у режисерському тандемі з Григорієм Артеменком, із яким ми поставили п’єсу Тетяни Іващенко «Втеча з реальності», а невдовзі відбулася моя перша масштабна постановка «Забути Герострата» за Григорієм Горіним.

– Вам запропонували бути режисером чи самі проявили ініціативу?

– Узагалі в житті мало кому щось пропонують. Коли таке трапляється, то дійсно пощастило. Як на мене, – не слід чекати пропозицій, а самому пропонувати. У мене був всесвіт ідей, я хотів їх реалізувати. Та що там: я «горів» цими ідеями, і мені просто необхідно було випустити полум’я фантазій із себе.

– Чи існує в театрі конкуренція між режисерами (адже вас лише двоє)?

– Це – норма. Здорова конкуренція – рушійна сила прогресу. Зазвичай між режисерами, акторами, художниками, музикантами (тобто творчими людьми), постійно є конкуренція. Але я наголошую, що вона мусить бути передусім здоровою, передбачати не протиборство, а бажання пошуку чогось нового, ще ніким не відкритого.

– Чи може в театрі бути один режисер?

– Ні! Має бути кілька штатних режисерів і обов’язково запрошені. По-перше, це урізноманітнює репертуар театру. А по-друге – дає безумовну користь акторам, які можуть познайомитися з іншими режисерськими стилями. Ми практикуємо це у нашому театрі. Ось нещодавно один з акторів запропонував зробити власну постановку. І ми йому надаємо таку можливість. Звичайно, це не за принципом хто захотів, той і ставить. Ми враховуємо творчий потенціал режисера та аналізуємо узятий ним матеріал, виходячи з репертуарної політики театру. На жаль, зараз, тим паче у цей складний час, у нас немає змоги ще когось запросити до нашого театру.

– Через ситуацію з можливим черговим локдауном?

– Це насправді катастрофа. Навіть не тому що все зупинилося, а тому, що загальмувався розвиток культури і театру зокрема по країні. Наша культура й так у порівнянні з європейськими державами відстає щодо фінансування. А в період локдауну ми взагалі залишилися голі й босі. Потрібно розуміти, що питання культури – це формування майбутнього народу і держави. І далеко не останню роль у культурному будівництві відіграє мистецтво, у тому числі й театр. Але радує те, що, попри труднощі, багато театрів в Україні почали рухатися вперед і шукати інші рішення й форми в мистецтві. І наш театр не є винятком у цьому плані. Ми сказали собі: якщо глядач не може приходити до нас, то ми прийдемо до нього. І завдяки інтернет-ресурсу ми це зробили.

– Під час першого локдауну доволі резонансним проєктом театру стала ваша серія відеороликів «За залізною завісою». Чи плануєте надалі розвивати цей формат?

– Цю серію ми придумували, знімали і монтували разом із заслуженою артисткою України Оленою Заведією. Звичайно, в цьому процесі брав участь також весь творчий і технічний склад театру. В цих відеороликах ми знайомили глядача з дистанційним репетиційним процесом акторів, оркестру та балету нашого театру. Ну і, звичайно, нагадували про наш репертуар і те, що рано чи пізно ми, актори і його величність глядач, обов’язково зустрінемося. Це був дуже вдалий досвід, і ми плануємо його продовжувати незалежно від локдауну.

– Музично-драматичні театри мають рідкісну специфіку. Ваші вистави (зокрема, «Вій», «Чудо Святого Антонія», «Одруження» та інші) підкреслено виводять музикантів у рівноправну площину з акторами. Якими принципами ви керуєтесь і чому для вас так важлива жива музика у виставах?

– По-перше, музика надихає, запалює, щось у тобі збуджує. Насправді мені складно пояснити як народжується майбутній музичний супровід дійства. Буває так, що спершу іде аналіз драматургії, який і диктує музичний зміст, а трапляється й навпаки. Вперше я вирішив замовити музику для вистави «Чудо Святого Антонія». До того я використовував у постановках музичні треки, які довгими ночами прослуховував і відбирав. Однак, приступивши до роботи над «Чудом Святого Антонія», я стикнувся із серйозною проблемою: нічого з почутого мені не сподобалося. Репетиції тривали, а музичного ряду я не знаходив. Мені хотілося чогось такого, що відчував, але ніяк не міг сформулювати. І в якусь мить я зрозумів: музика повинна бути створена спеціально.

Так склалося, що я випадково (а може й ні), познайомився із сучасним композитором Віталієм Вишинським. Знайомство було дуже цікавим: коли Віталій приїхав до нас, то, як серйозний і відповідальний автор, розраховував на певний гонорар за працю, але сума, яку запропонував йому я, виходячи із можливостей театру, виглядала смішною. Ми посміялися разом (хоча мені не дуже було весело) і пішли до кафе випити чаю. Там продовжили обговорення і я більш детально розповів про задум постановки та її сценографічне вирішення. Просиділи досить довго. Було одразу зрозуміло, що Віталію подобалася драматургія і моя ідея щодо її втілення. Згодом ми потиснули один одному руки і розійшлися.

Я далі проводив репетиції і безнадійні пошуки музичного супроводу спектаклю. Якось у мене спрацював телефон. Бачу на дісплеї: Віталій! Беру слухавку. І тут Віталій питає: «Слухай, Петро, а ти випадково не з такого-то району?» – «Ну,– відповідаю, – із нього». А він: «А в тебе там не було таких-то родичів?» Кажу: «Зачекай, дізнаюся у батьків». Телефоную до тата, він підтвердив: були. Дзвоню Віталію: «Були». Ну, і так далі…

Нарешті Віталій говорить: «Значить так, у мене дещо вже написано. Коли приїхати?» Я у повному шоці, нічого не розумію. Поточнюю: «Віталік, гонорар не збільшиться». А він: «Який там гонорар? Працюємо!»

Пояснюю, що насправді відбулося. Віталій повернувся додому, розповів мамі про поїздку до Житомира, режисера, який запропонував йому роботу, й оплату, з котрої мама теж довго сміялася, а потім перепитала прізвище режисера. Він повторює: «Авраменко». Мама: «А він випадково не з тих Авраменків, що з такого-то району?» І Віталій зателефонував мені, щоб з’ясувати. Це неймовірно, але виявилося, що наші бабусі чи дідусі свого часу дружили. Мало того, вони разом грали й співали.

Потім Віталій приїхав до мене і каже: «Слухай, це просто доля нас звела. Якщо вже були такі перехресні моменти в житті, то давай разом працювати». Отак і з’явилася прекрасна музика для нової вистави. Утім вона стала справжнім викликом для нашого оркестру, бо дуже відрізнялася від репертуару, який музиканти виконували раніше. Але всі ми впоралися із поставленими завданнями – разом створили те, що відчували!

– На завершення нинішнього театрального сезону 25 червня глядачам був представлений оновлений варіант вистави «Одруження» за Миколою Гоголем. Що скажете про роль музики у ній?

– Зауважу, що ця п’єса колись була в репертуарі нашого театру і я брав у ній безпосередню участь у ролі Жевакіна. Так вийшло, що коли я навчався у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення іменi Івана Карпенка-Карого, то дипломною роботою нашого курсу також було «Одруження» і я, за іронією долі, теж грав Жевакіна. Оскільки я двічі прожив цю виставу як актор, мені дуже хотілося представити власне прочитання класичного твору Гоголя. Але коли ставиш відому п’єсу, яка йде у багатьох театрах України і за кордоном, тебе переповнює надзвичайна відповідальність. Це – випробування для режисера. Проте саме це й спонукало мене рухатися вперед, пройти цей нелегкий шлях.

Ключовим моментом для створення саме музичної вистави «Одруження» став епізод, де Агафія Тихонівна вибирає женихів. Гоголь запропонував таке рішення: Агафія пише на листочках імена претендентів, складає їх до ридикюля, перемішує і навмання має когось обрати. Однак мене більше цікавив психологічний стан персонажа. Що саме відчуває Агафія під час цього процесу? Та окрім «какофонії» я всередині нічого не чув.

Мене це навіть злякало, а потім осяяло: «А чому б і ні?!» Адже Яїшниця – це може бути барабан, Подкольосін – туба, інші – маракаси, гітара… Тобто усі женихи для неї – як музичні інструменти. По суті виходить от що. Вона каже: «Якщо взяти ніс одного й прикласти до губ другого, а талію узяти третього, то це й буде ідеальний чоловік». Тож, коли взяти один інструмент, а до нього додати другий, а потім третій і четвертий, тоді вийде справжній оркестр, який зможе виконати ідеальну музичну композицію.

Так один епізод спровокував сценічне вирішення усієї вистави. Кожен персонаж, у тому числі й Агафія, не просто асоціюється з музичним інструментом, а ще й грає на ньому. Звісно, в такому разі не можна обійтися без оркестру театру. Але зауважу, що у нашій виставі оркестр не сидить в оркестровій ямі чи десь за лаштунками сцени. Музиканти постійно рухаються у заданих мізансценах, живуть у запропонованих обставинах, а деякі навіть мають епізодичні ролі. Отже оркестр стає ще одним образом вистави.

– Чи були музиканти, які не бажали виходити на сцену?

– У будь-якій професії завжди є люди, котрі виступають проти чогось. Завдання режисера якраз і полягає в тому, щоб не змушувати учасника постановочного процесу щось робити, а «заразити» його своєю ідеєю. У сучасному театрі, який мені подобається, людина поліфонічна. Митець не може бути однобоким. Якщо ти творча особистість, то маєш максимально розкритися. Коли музиканти (а вони всі – творчі особистості) вийшли на сцену й злилися в єдиний ансамбль з акторами, їм надзвичайно це сподобалося.

– Розкажіть, будь ласка, чому вирішили оновити виставу «Одруження»? Чим вона відрізняється від попередньої?

– Спектакль, поставлений кілька років тому, припинив існувати через хворобу одного з головних героїв. А змінювати артиста я не хотів. Згодом актор одужав, але бракувало вільного часу для поновлення вистави. Дорогоцінну паузу в роботі надав нам локдаун, чим ми й вирішили скористатися.

Щодо самого поновлення, то слід розуміти, що це складний процес насамперед для режисера. Не так просто повертатися до того, що ти вже робив, адже сплив час і ти по-іншому відчуваєш життя, інакше бачиш подієвий ряд сюжету з його конфліктними ситуаціями. Розпочинається боротьба з самим собою. Я вам більше скажу: навіть коли вистава не оновлюється, а постійно йде в репертуарі, то щороку вона все одно трансформується. Адже світ змінюється, а з ним і людина. Актори – люди, які грають свої ролі. Якщо змінився актор, він автоматично перелаштовує свого персонажа. Саме цим вистави відрізняються від кіно. Вони щоразу нові.

– «Вій» – одна з найпопулярніших вистав у вашому театрі. І знову ж таки – музична. Чим вона відрізняється від інших?

– Прем’єра «Вія» відбулася у 2018 році й до сьогодні збирає аншлаги. Шлях до цього був досить важкий і перш за все через те, що я прагнув зберегти гоголівську манеру розповіді, переклавши оповідну, описову її частину на сценічну мову, яка б була зрозуміла сучасному глядачеві. Слід було також знайти стилістику вистави, призвичаїти акторів до ряду нових для них принципів сценічного втілення образів. От і сталося так, що я був і автором сценарію, і сценографом, і режисером. Я балансував між побутовим і містичним, реальним і фантастичним, святим і грішним. Спектакль – не про «нечисту» силу, а про шлях людини до світлого дня прийдешнього. Тому і Вій у моїй виставі не страшна потвора, яка просить підняти вії, – він дитина, котра закликає людей розплющити очі й подивитися на свої вчинки.

Вирішального значення набули у виставі народні сцени і сам образ народу як носій і виразник одвічної мудрості. А через що як не через музику можна передати нашу українську душу? Я використав у постановці пісенні мотиви різних регіонів України, прагнув показати всю Україну від заходу до сходу. Тому й оркестр став повноправним учасником театрального дійства, його емоційним камертоном. Узагалі я люблю Гоголя, бо він, як на мене, долучає до такого потужного мистецького світу, який надихає на пошуки, знахідки і набуття нових художніх просторів.

– Сучасний театр дуже активно використовує цифрові технології. Чи плануєте поєднувати у виставах віртуальну реальність і дійсність? Розкажіть детальніше про задум вистави, присвяченої Сергієві Корольову.

– Ми свого часу відзняли документально-художній фільм про Сергія Корольова «Незламний. Шлях до мрії». Ще під час роботи над сценарієм у мене зародилася ідея створити виставу про Сергія Корольова, але насамперед про Митця, а вже потім видатного конструктора. Це буде масштабна перформативна художньо-дукументальна постановка із використанням нових видів і напрямків театрального мистецтва. У ній ми плануємо застосувати мультимедійну проєкцію для трансляції не тільки документальної кінохроніки, а й реальної відеозйомки персонажів під час вистави та спеціально відзнятий відеоряд для підсилення драматургії дійства. До цього проєкту ми хочемо долучити саме кіносценариста. Адже для реалізації мого задуму потрібна вже не класична п’єса, а кіносценарій, за яким і буде вибудовуватися театральне дійство. Звичайно, не обійдеться і без музичного супроводу за допомогою оркестру театру. Запланована вистава про Корольова – це пряме поєднання театру й кіно.

– Коли зможемо її побачити?

– Нині ми подали проєкт в Управління культури й сподіваємося, що його підтримають. Слід зауважити, що вистав про Сергія Корольова в Україні зараз немає, та й на пострадянському просторі їх також фактично не було. Щоправда, в архіві театру ми знайшли п’єсу про Сергія Корольова, а це означає, що колись вона в нас імовірно йшла. То ж кому, як не нам, житомирянам, поставити новий твір про свого земляка.

– Із попередньої відповіді випливає, що ви не хотіли перейти в кіно- і телережисуру?

– Я поєдную театр і кіно, хоча за освітою театральний режисер. Дуже хотілося б повчитися ще й кінорежисурі, але, на жаль, усе не встигаю. Хочу звернутися до молоді: коли навчаєтеся, то засвоюйте якомога більше, бо потім не буде часу. Наразі вчуся самотужки, а більшість відеоробіт знімаю «на інтуїції».

– Чи вмієте дивуватися у житті?

– Мені здається, якщо ти перестаєш дивуватися, то це кінець. Маєш дивуватися всьому. Знаєте, хто найбільше дивується у житті? Діти. Тільки вони вміють по-справжньому дивуватися всьому побаченому: дереву, листку, падінню сніжинки. Дорослий, дивлячись на цю сніжинку, або не помічає її, або сприймає її просто як сніг, котрий йому потрібно буде прибирати. Людина мистецтва має залишатися душею в дитинстві. Більшість із роками втрачає спроможність дивуватися, а з нею – відчувати чудо. А без цього складно самому здивувати інших.

– Що та коли справило на вас враження у музично-театральній галузі й змінило ваше сприйняття? Можливо зарубіжний досвід чи певні відкриття…

– Мені пощастило побувати у Німеччині на стажуванні в Аугсбурзькому театрі. Я був другим режисером у постановці вистави Антона Чехова «Платонов». Ця поїздка багато що мені дала і, звичайно, надихнула на нові ідеї.

– Якою мовою йшла постановка?

– Німецькою, котру я зовсім не розумію і не знаю. Скажу чесно: спершу це був для мене просто жах. Щоправда, мені дали українську копію п’єси, до того ж, зі мною був перекладач. Перші репетиції вистави проходили, як то кажуть, «зі скрипом», але згодом багато репетицій відбувалися навіть без перекладача. І це попри те, що я з німцями, розмовляв українською. Як виявилося, у мистецтві мовний бар’єр – не перешкода для творчості.

– У виставі «Смішні гроші» ви – режисер і водночас актор. Чи не шкодить таке роздвоєння професійному результату?

– Коли я вийшов на сцену у своїй постановці не як режисер, а як актор, то у мене одразу стався конфлікт із режисером (посміхається). Я просто був у шоці: «Хто взагалі міг таке поставити? І як це зіграти?» Складно було перемкнутися на суто акторські задачі й не думати про концепцію дійства. Не знаю як партнерам і глядачам, але мені сподобалося. У власних виставах я фактично напам’ять знаю всі ролі й у будь-який момент готовий замінити виконавців.

– Наприкінці розмови: топ-5 режисерів, які на вас вплинули й чи є серед них ті, котрі пов’язані з музично-театральними жанрами?

– Я не думаю, що маю право визначати саме 5 режисерів. Насправді їх багато – і кожен так чи інакше вплинув на мене в різних жанрах. Ба більше: одного разу мене запросили в журі на аматорський дитячий театральний фестиваль. І ось показують дітки постановку за Шевченком «Льох». Наголошую, це не професійний театр. Я дивлюся і не можу повірити в те, що бачу. Прекрасний режисерський хід, бездоганна гра акторів (наголошую – дітей). Я був просто шокований! Аматорський колектив зумів здивувати мене і вплинути на мої майбутні постановки. Дякую їм. І кажу: браво! Ми постійно маємо дивуватися, щоб дивувати інших. І хто це вміє робити, той щаслива людина. А така людина може ощасливити й інших.

Розмову вела Катерина ПЕТРУШЕВСЬКА

Світлини з архіву Петра Авраменка