14 серпня – «Пори року»… Геніальний італієць Антоніо Вівальді та українець Олександр Гоноболін
Два композитори – два цикли для скрипки з оркестром із топовою назвою у виконанні відомої скрипальки Богдани Півненко. Яскрава й лаконічна програма концерту Національного ансамблю солістів «Київська камерата» у Національній філармонії України, яка не потребує особливої реклами. Запрошуємо на концерт…
Трохи особистих роздумів…
«Пори року»… Тема така популярна, що не передбачає зайвих передмов. Вона обігравалася в кінематографі, втілювалась у живописі, відтворювалася в музичних образах.
При її згадці у моїй свідомості одразу виникають картини художника епохи модерну Алфонса Мухи. Його пори року символізовані образами витончених, розкішних, довговолосих і золотавих красунь – чуттєвих, із відтінком легкої та ненав’язливої сексапільності, але при цьому без плотської вульгарності й зайвої фактурної матеріальності. Вони вишукані у вигинах тіл, обплетені рослинним орнаментом природи.
У красуні «Весні» прямо відчувається ніжне дихання природи з безліччю запахів різних цвітінь, народження біосу, його пробудження від довгого зимового сну. Красуня «Літо» випромінює млосність, розслабленість, лінощі, спекотну насолоду. У них є щось від грацій із картин «Весна» та «Народження Венери» Сандро Боттічеллі.
Також спливають в уяві роботи геніального італійського живописця епохи Відродження Джузеппе Арчімбольдо. Захват просто не висловити – це слід бачити, описати неможливо. Його алегоричні портрети, що символізують певний сезон року, сконструйовано майстерним пензлем художника з овочів, фруктів і рослин, причому так, що впізнаваність людського обличчя просто вражає – і виразність міміки, і емоційний настрій передаються з такими тонкими психологічними подробицями, що не виразить жоден коментар.
У XX столітті ламали голову над сюрреалізмом, авангардизмом, постмодернізмом. А тут у картинах одного майстра, як кажуть, – все в одному флаконі. Арчімбольдо набагато раніше за сюрреаліста Далі, уславлених кубістів та авангардистів створив усе те, над чим вони ламали пензлі через чотири століття. Для мене цей художник – найчистіший продукт епохи постмодерну, тому що втілювати такі образи може тільки живописець, який дізнався про різне – пройшов у власному мистецтві крізь всі стилі й напрямки.
Феноменально саме те, що він якраз і не мав такого досвіду. Його картини – це доказ, що жодна стильова епоха не замурована у рамках певного часу, а історизм якогось мистецького вектора – умовне поняття. Творчі школи простягають щупальця далеко за межі чітко встановлених для них культурологами кордонів, тому і з сюрреалізмом, і з модернізмом можна стикнутися в процесі вивчення доробку художників як Середньовіччя, так і епохи Відродження.
Але повернімося до музики. З «нетлінкою» Антоніо Вівальді – все зрозуміло: коментарі, як то кажуть, зайві. Чого ніяк не скажеш про «Пори року» українського композитора Олександра Гоноболіна. Зізнаюся, особисто мені не лише твір, а й сам композитор зовсім невідомі. Гадаю, що я тут не самотня. Однак цей факт лоскоче та інтригує свідомість – одразу хочеться почути музику й через неї познайомитися з автором. Адже замахнутися на музичне прочитання такої каверзної теми, як «пори року», – вчинок сміливий, навіть зухвалий.
Після Вівальді композиторам просуватися шляхом «освоєння» теми пір року неймовірно складно, адже не очистиш гумкою слухову пам’ять, яка чіпко тримає у свідомості, не дає забути видатний, геніальний «трафарет». А в доповненні з його послідовником – ще одним дуже популярним сьогодні композитором Астором П’яццоллою, який також прославився «Порами року в Буенос-Айресі», – важкість ситуації посилюється.
Є небезпека потрапити під вплив цих усесвітньо визнаних метрів, піддатися стереотипу їхнього музичного бачення. Після них важко блиснути оригінальністю, непросто заявити про себе з такою темою, тому що слухацьке сприйняття – неймовірно інертне, чіпляється за улюблені кліше, змушуючи вільно чи невільно порівнювати новачків у цій справі з мастодонтами. А порівняння – річ невдячна: ніколи не вгадаєш, у чий бік перетягнеться канат. У кращому випадку – можливий нейтралітет і компромісна згода на існування інших «пір року» в орбіті кумирів.
Однак має право на існування й протилежний погляд на це питання. Навіщо триматися за шаблони, нехай і всесвітньо відомі та справді неповторні? Такий підхід збіднює слуховий досвід, заганяє мислення під певні вузькі стандарти. Експеримент завжди цікавий, а тим більше, коли стежку вже прокладено. Чим здивує невідомий автор, як розкриє тему, як обіграє «сюжет», який уже «обмацаний» з усіх боків?
Із такого саме ракурсу можна підійти до сприйняття «Пір року» Олександра Гоноболіна. Знайомство з чимось новим ні до чого не зобов’язує, але розширює музичний кругозір. Та й здатне поштовхнути до цікавих власних висновків. Я вже не кажу про меломанів, які «тягнуться» від Вівальді, а хто й від П’яццолли, хоч він і не заявлений у програмі концерту. Їм сам Бог велів не пропустити нагоди послухати свіжий опус і виступити або в ролі ревнивих оберігачів-охоронців своїх кумирів і їхніх вічних хітів, або поблажливо дозволити новачку потрапити під свічення нетлінного німбу над славетними попередниками.
Отже, пропоную поміркувати про вічність для мистецтва теми «пір року»: чому вона завжди популярна? чому не згасає до неї інтерес? що притягує і зачіпає у ній композиторів, слухачів? І чому геніальними вважаються «Пори року» Вівальді й П’яццолли?
Крізь призму ретроспекції…
Історія цивілізації породила чимало постатей-брендів. Досить заговорити про єгипетські піраміди – одразу ж свідомість відсилає до гробниці Тутанхамона, згадка про Сократа асоціюється з мистецтвом оратора і полеміста, ім’я Гіппократа вживається у поєднанні з його клятвою. Однак якщо не сягати доісторичних розкопок, а окинути поглядом не таке далеке минуле, то постає ціла низка інших імен: Вільям Боїнг – людина-літак, Гастон Галіфе – людина-брюки, Волт Дісней – людина-парк, Джон Сотбі та Джеймс Крісті – люди-аукціони, Альфред Нобель – людина-премія, Карл Фаберже – людина-яйце, Олександр Ейфель – людина-вежа, Коко Шанель – жінка-аромат.
У нашому випадку продовжить і поповнить цей список Вівальді – людина-концерт. Вівальді – цей «рудий абат», як його прозвали за нетиповий для корінного венеціанця колір волосся, був уславленим на всю Європу скрипалем-віртуозом, зіркою італійського скрипкового мистецтва XVIII століття і неймовірно плідним композитором.
Йому приписують авторство приблизно 90 (!) опер, із яких поки що не всі вивчені й достовірність автографа підтверджено за одними джерелами приблизно в 40, за іншими – 50 випадках. Він – автор понад 500, за деякими даними навіть 550 інструментальних концертів для різних складів, із яких близько півсотні, точніше 49 (!) написано у жанрі кончерто гроссо, решта ж – для струнного оркестру й різних інструментів у супроводі струнного оркестру. Числа – неймовірні!
До речі, Вівальді – творець жанру сольного інструментального концерту. Йому належить патент на тричастинну циклічну модель кончерто гроссо. Він також автор кантат, серенад, симфоній і церковної музики. Але всесвітню популярність йому приніс саме цикл «Пори року».
Вражає насмішка долі: за такої неймовірної кількості музики, що на слуху, виконується і має попит, Вівальді фактично є автором одного твору. Йому достатньо було написати лише цикл «Пори року», щоб його ім’я назавжди було закарбовано на скрижалях історії. Чим же пояснюється притягальна сила, геніальність цього твору?
Думаю, що факторів кілька. По-перше, цей цикл, говорячи сучасним сленгом, розкручений. А розкрутили його, як, власне, взагалі звернули увагу на музику Вівальді, вже у XX столітті!
Будучи в зрілі роки відомим композитором, слава про якого поширилася далеко за межі Італії – практично по всій Європі, у фіналі життя композитор залишився біля розбитого корита. Через обставини долі Вівальді втратив постійне джерело доходу – помер його покровитель імператор Карл VI, інтерес до його музики охолонув – вона перестала відповідати актуальним, «модним» запитам часу. Музикант помер самотнім, у злиднях, був похований на цвинтарі бідняків у Відні, могила його не збереглася. Про музику Вівальді забули практично на 200 років.
Просто вражаючий паралелізм жеребу геніїв, якщо згадати історію втрачених могил Максима Березовського, Вольфганга Амадея Моцарта. Аналогічна ситуація із загубленістю творчості у часі й просторі трапилася з німецьким генієм, найбільшим із великих – Йоганном Себастьяном Бахом. Щоправда, його музика блукала коридорами історії на 100 років менше і була відроджена романтиком Феліксом Мендельсоном.
Постать Вівальді ж реанімувала у 1920-х роках ціла плеяда різнопрофільних музикантів – скрипалів, диригентів, музикознавців.
Музика, яка розпочала жити повторно, завжди отримує попит і популярність подвійної сили. Вона стає топовою, тому що її дружно починають виконувати, причому в найнесподіваніших варіантах. Тріумф творів Вівальді, особливо циклу «Пори року», зашкалює вже понад століття.
До того ж, опус розтягнули на цитати композитори різних національних традицій, вони ж створили неймовірну кількість різних аранжувань, транскрипцій, парафразів. Цю музику підхопила поп- і рок-культура, а також кіноіндустрія: фрагментами озвучують численні саундтреки до художніх і документальних фільмів. Але то ще не все. Музичними фразами з цих концертів оформлюють заставки комп’ютерних ігор, рингтони мобільних телефонів і смартфонів. Грубо кажучи, мелодії звучать зі всіляких технологічних «прасок».
Виходить не тільки в енергійній розкрутці справа, а в самій музиці. Можна сказати, що музика бере красою самої музики, і не прорахуєшся, бо це саме так. Ось гарно – і все! Однак краса підживлюється певними внутрішніми струмами. Якими ж?
У «Пори року» композитор включив лише перші чотири концерти з дванадцяти його більшого циклу із вельми дивовижною назвою – «Суперечка гармонії з винаходом». Цей великий цикл із такою екстравагантною назвою став авторським експериментом у сфері технічного, сюжетного та емоційного винахідництва.
Композитор наситив музику пристрастю, чуттєвістю, внутрішньою вулканічною енергією. За психологізмом вона вийшла за рамки барокової культури. Різкі зблиски світла й тіні, миттєві градації і перепади регістрів: низ – верх, день – ніч, життя – смерть, рай – пекло. Контрасти у щільності звучання ансамблевих груп і туттійної оркестрової маси: пастель та олія, повітря і матерія. Запальна сутичка між солістом та оркестром, як поєдинок самотньої людини з натовпом, боротьба руху зі статикою.
За емоційною палітрою і тонкістю психологізму – це вже чистої води романтизм. А якщо до цього ще додати душевну трепетність і посилену виразність партії соліста, то взагалі не залишається сумнівів у правильності подібного твердження.
Вівальді відійшов від нейтрально-стереотипного для його часу барокового музикування з типовими для нього технічними прийомами. Він запропонував драматизований тип подачі авторського тексту й думки. І цим проклав ще одну стежку – до симфонізму доби класицизму.
Треба ще згадати сонети, які передують кожному концерту. Вважається, що авторство віршів належить Вівальді. А що це, як не образна й водночас метафорична, алегорична програма? Одразу ж згадуються Ліст, Берліоз, Мендельсон, які через 100 років на повну силу награлися з різноманітною програмністю. Тож маємо знову місток до романтизму ХІХ століття. Та й це ще не все.
Вівальді запропонував у концертах новий для свого часу сюжет – про довкілля, про те, що до болю знайоме кожній людині. Композитор чимало подорожував Європою із різною метою, а в тривалих поїздках тоді нічого не залишалося, як спостерігати з віконця диліжанса за місцевістю, що проноситься перед очима. Є також версія, що він музично змалював враження від околиць Мантуї, де нерідко бував у період написання циклу «Пори року».
Скільки витонченості, прозорості й дивовижної винахідливості у розкритті подробиць і нюансів життя! Антоніо Вівальді втілює картини природи різних пір року – весни, літа, осені та зими. Для достовірності відображає в музиці спів птахів, дзюрчання струмків, пориви вітру, гуркіт грому, шум дощу. Хіба не приємний слухачеві такий звукопис рідних пейзажів?
А ще на тлі італійських ландшафтів автор відтворює музичними засобами звичний побут людей, де є і трудові будні, і ледарство відпочинку. Тут і звуки полювання, і крики грициків, і гавкіт собак, і навіть дзижчання комарів. Інтонації колективних танців у ритмах сиціліани й жиги, пісень, яких співали селяни під супровід волинок.
У цій музиці є буйство фарб весінньої природи, що прокидається від сну. В ній також – розжарена спека літа і скутість холодом узимку. Але й це не все. Сучасники впізнавали в «Порах року» оперні арії, адже у «Весні», приміром, Вівальді використав мотиви своєї опери «Джустіно».
Звичайно, за все це музику оцінили сучасники. Вона породжувала в їхній свідомості знайомі образи, дарувала їм стійке відчуття звичності, адже вони в такому звуковому середовищі буквально жили, почувалися в інтер’єрі зручного їм побутування. Ну, а XX століття швидко ці сенси «зчитало», не розкладаючи на складові. Вівальдіївські новації були підхоплені «на ура». XX сторіччя підняло «Пори року» на королівський щит нетлінки.
І сталося так, що цей твір Вівальді став пупом землі, центром музичного Всесвіту, в орбіті якого з-під пера інших авторів з’являлися їхні «пори року». І хоч вони мали самостійне життя, та все одно з орієнтацією на прабатька. І тут згадується остання ораторія Йозефа Гайдна «Пори року» за однойменною поемою Джеймса Томсона.
У Гайднових «Порах року», так само, як у Вівальді, – чотири частини й теж весна, літо, осінь, зима. І в Гайдна є крики птахів, стрекіт коників і навіть квакання жаб. До речі, Гайдн, пишучи ораторію, обурювався необхідністю подібного звукозображання, нарікаючи на лібретиста барона Готфріда ван Світена: одна справа – звукопис побутового оточення, зовсім інша – квакання жаб (!). Однак, окрім жаб’ячого квакання, в ораторії чути й стрілянину на полюванні, і гавкіт собак, звучать співи трударів і відтворено п’яну сільську гулянку з піснями і танцями. І все це виконують солісти й хор.
Проста, нехитра філософія людського життя у вічній круговерті зміни сезонів – світовідчуття людини у затишку повсякденності. Про це ораторія Гайдна, яка досі цікава слухачам і по-своєму вічна. Як бачимо, досить багато спільного з хітом Вівальді.
Паралельно зауважимо цікавий факт. Вівальдіївські «Пори року» з’явилися на світ у 1725-му. Є імовірність більш раннього їх народження – 1723-го чи навіть 1720-го. Але видані вони були саме у 1725 році в Амстердамі. А приблизно через 70–75 років, у 1801-му постала ораторія Гайдна. А ще через 75 років, у 1875–1976-му – фортепіанний цикл із дванадцяти характеристичних п’єс «Пори року» Петра Чайковського. А ще приблизно (плюс-мінус) за 75 років вирішив заявити про себе відомий на вигадки авангардист Джон Кейдж, який прославився, як ніхто в минулому столітті, дуже багатозначною композицією «4’33», з її «музичним мовчанням» упродовж 4-х хвилин і 33-х секунд.
Так ось, у 1947 році Кейдж створив авангардний балет «Пори року», сказавши власне вагоме слово у хорі голосів любителів зображення природних сезонів. Скупа на фарби, немов чорно-біла графіка, музика його балету дуже цікава для знайомства й розпізнавання пір року. Є над чим голову поламати у пошуках контурів і характерних ознак різних кліматичних періодів.
У часовому проміжку між Чайковським і Кейджем, на стику тисячоліть – у 1899 році, теж одноактним, але, навпаки, барвисто-алегоричним, помпезно-парадним балетом «Пори року» порадував Олександр Глазунов. Ну, й нарешті, – знамениті «Пори року в Буенос-Айресі» Астора П’яццолли. Найцікавіше, що розродився композитор своїм опусом у 1965–1970-х роках, через 70-літ після появи балету Глазунова. Що за містична закономірність у такій точній періодичності написання нових «пір року»?
Справді, генії просто ніяк не можуть без містики. Нудно їм без неї жилося б! А може це Вівальді, як прабатько, спрямовує часовий вектор виникнення чергових «пір року», щоб налагодити якусь стабільність у цьому питанні?
Мабуть тут діють закони Всесвіту, адже в нумерології число 70, як відображення властивостей числа «7», є точкою перетину, перехрестям «зустрічі Часу з Вічністю», коли у Всесвіті перетинається на якусь мить те, що ніколи не може перетнутися, бо знаходиться на різних рівнях Буття. Виходить, що паралельні осі індивідуальних «світів буття» геніїв у певну мить усе ж перехрещуються, – стикаються світи потойбічний і земний. Можливо, тоді й народжується наступний опус на тему «пір року». І, напевно, це робиться для того, щоб ми не забували про вічний закон нашого матеріально-земного буття – закон циклічності життя й природи.
Але спрямуємо фокус на Астора П’яццоллу. Чому весь світ буквально збожеволів від його танго і, зокрема, від «Пір року в Буенос-Айресі»? Всі «пори року», які створювалися від Вівальді до П’яццолли, – безперечно талановиті, красиві, естетичні, витончені, по-своєму винахідливі та навіть у певних рішеннях геніальні. Однак вони не дивують, тому що традиційні.
Не став винятком навіть Джон Кейдж. Чому? Та все просто. Якби його «Пори року» розглядалися лише у вузькому спектрі решти «пір року» попередників, то він би тоді хизувався тягою до нестандартності й епатажу, пуантилістично-штриховою музичною майстерністю. А на тлі цілої повені авангардних опусів XX сторіччя він зі своїм балетом елементарно загубився.
Чого не скажеш про П’яццоллу, від якого всі прямо-таки з глузду з’їхали. Його твір, як і музику Вівальді, також розтягли на цитати, масово розтиражували, напхали танговим звучанням і фільми, і ігри, і звукові заставки для смартфонів. Причини начебто зрозумілі, хоча про це – трохи нижче. Ось тільки виникає запитання: чому в XX столітті масово втратили розум як від Вівальді, так і від П’яццолли? Адже Вівальді, на відміну від «чуттєвого неподобства», яке буяє в музиці П’яццолли, дуже цнотливий автор.
«Пори року» («Cuatro Estaciones Porteñas») П’яццолли – це чотири танго-композиції, котрі, як і концерти Вівальді, автор створював у різний час і різних життєвих умовах. Що ще цікаво: послідовність «сезонних композицій» може бути така, як у Вівальді – весна, літо, осінь, зима, або інша – осінь, зима, весна, літо, оскільки вважається, що аргентинський річний цикл починається з осені. Вони можуть виконуватися як окремо, так і циклом. До речі, у вигляді циклу твір звучав в інтерпретації створеного П’яццоллою струнного квінтету, в котрому він був солістом-бандонеоністом. Адже в оригіналі соло належить бандонеону, а не скрипці, хоча саме скрипкова версія стала найпопулярнішою.
Композитор постійно підкреслював, що програма його «Пір року» – це не зовсім природа, а життя бідняків припортових районів Буенос-Айреса, на що вказує в назві слово «porteñas». Там, у нетрях, серед злиднів і бідноти й народився чуттєвий, пряний аргентинський танець танго. Цю програму сформульовано в назві твору – «Зміна пір року в житті бідного жителя передмістя Буенос-Айреса».
У музиці П’яццолли є і річна циклічність сезонів, і буття простого мешканця в цій круговерті, з його радощами та неприємностями, любов’ю і розставаннями, одне слово – багатобарвна драма життя. І все це обволікається дивовижною чуттєвістю танго, яке не танцюють, а слухають, бо композитор призначав свої композиції саме для слухання.
То чому світ збожеволів від П’яццолли? Відповідь очевидна – такий композитор міг народитися лише у XX столітті з його духом граничної розкутості, нівелювання заборон, норм і канонів колишнього патріархального устрою. Чуттєва, майже тваринна сексуальна пристрасність, звукова напруженість, порівняна з натягнутою тятивою, – це розбурхує слухацьку свідомість, тримає увагу на короткому повідці, діє чарівною музичною магією, як удав на кролика.
П’яццолла змішав традиції і стилі, створив неймовірну стилістичну какофонію, але при цьому дуже оригінальну. Він зміксував модель барокового концерту з класичними законами мистецтва, прикрасивши гарною і міцною дозою джазу. Ну, а вишнею на торті стала іспано-африканська мелодійна чуттєвість. Музика від поєднання непоєднуваного стала такою пластичною і багатобарвною, пристрасною і бажаною, прекрасною у своїй богемності, що її можна порівняти з грацією пантери. Як тут не втратити розум!..
А що ж Вівальді? У його музиці немає сексапільності, як у творах П’яццолли, – скажете ви. Так, у Вівальді немає тілесної чуттєвості. Але є не менша пристрасність напруженого внутрішнього нерва, підвищений пульс серцебиття, різкі перепади від споглядального умиротворення до звукового вихору й шаленства оркестрового тутті. Його музика має прихований гвинт: від поступового наростання динаміки, густини, об’єму, що буквально здіймає слухача з місця, аж дух захоплює!
Ось вам і місток між талантами – Вівальді та П’яццоллою, двома яскравими й неповторними оригіналами. Адже вони «взяли світ» саме неординарністю на тлі більш традиційного та стереотипного прочитання теми «пір року» іншими авторами.
Усе ближче й ближче до нас…
Розібравшись в анналах історії, прояснивши ситуацію із геніальністю «Пір року» Вівальді, можна просунутися далі та спробувати відповісти на ще одне запитання: чому сама по собі тема «пір року» така популярна і «вічна»?
Відповідь сформулюється сама собою. Ми ж візьмемо в об’єктив українську музику. Хто з вітчизняних авторів звертався до цієї теми?
Облишмо поки Гоноболіна, тим паче, що його музика, принаймні переважній більшості слухачів, незнайома. А от хто відомий, то це Золтан Алмаші з його «Порами року», написаними 2011-го. До речі, саме цей твір наблизить нас до відповіді на питання щодо вічності обраної теми.
Золтан завжди йшов власним шляхом, у нього свій неповторний стиль. Цим він і підкуповує – постійно шукає себе, весь час пробує у творчості щось нове, і щоразу – він оригінальний. Автор розповідає: «Цей твір виник завдяки Богдані Півненко. Вона з “Камератою” в той час часто грала проєкт “Пори року” Вівальді та П’яццолли. І виникла у неї ідея, щоб хтось написав українські “Пори року”.
За жанром я свої “Пори року” відніс до concerto grosso, бо при розвиненій сольній партії скрипки є багато різних сольних епізодів солістів з оркестру, велика увага до взаємодій soli й tutti. Також це доволі розгорнутий циклічний твір. Щодо структури… Вона дивна. Вона не вписується в класичні схеми відомих нам “пір року”, тут частин не чотири і не дванадцять, їх тут… Дев’ять! Чому так вийшло?
Мені важливо було передати своє внутрішнє відчуття саме українських пір року. І тому – зима починає цикл і закінчує його, бо ж рік починається у січні, а закінчується у грудні. Тому дві перші частини присвячені січню і лютому, а далі – йде триптих “Весна”. Тут три частини, які я намагався зробити максимально різноманітними та барвистими. Як і наша весна, така довга, пишна, багата. А далі час починає бігти швидше, тому літо складається вже з двох частин (це вже диптих). Дещо втомлений від буяння весни, ностальгійний червень. Перша частина диптиха – “Дуже швидко” – об’єднує липень і серпень. Назва означає те, що частина є вельми жвавою, а також те, що липень і серпень минають таки дуже швидко. Далі йде “Осінь”. Так, осені присвячено всього одну частину. Наша осінь коротка та монолітна. Ну й епілог – грудень, “Перший сніг” з епіграфом із поезії Богдана-Ігоря Антонича “Поцілувала землю вічність”».
Оригінальність «Пір року» Золтана Алмаші навіть не в тому, що починає він річний цикл із зими, а не весни, як звичніше. Зимою починають свої «Пори року», до речі, Глазунов і Кейдж у балетах. Оригінальні задум та ідея твору. Він починає і завершує цикл одним і тим же річним сезоном, чого немає в жодного іншого композитора. Ще символічніше, що автор стартує і повертається в кінці циклу до однієї і тієї самої тональності, а це, за його визнанням, є метафорою вічної циклічності – усе може початися і незмінно почнеться спочатку.
«Поцілувала землю вічність». Вічність – це ключове слово, вона – у константному законі буття. Вічність – основа нашої світобудови. Ми, люди – такі ж живі організми для Всесвіту, як флора та фауна, і підкорюємось незмінному закону вічної циклічності.
Символіка ж пір року наочно демонструє філософський закон буття: природа народжується, прокидається – це весна, цвіте в період зрілості – літо, старіє, втрачає сили – осінь, умирає – зима. І так до нескінченності. Люди народжуються і мужніють, переживають період цвітіння в зрілості, старішають і йдуть у небуття, а на зміну їм приходять нові й нові покоління. Цей процес – альфа та омега земного існування. Отже, річний перебіг сезонів – метафора людського життя.
Але є і більш концентрований біоритм життя Всесвіту. Він виявляється упродовж доби: ранок – це народження, південь – зрілість, сутінки – старість, ніч – смерть. І в українській музиці є дивовижний за красою твір, що підтверджує висловлену тезу. Це камерна симфонія Євгена Станковича «Тривоги осінніх днів…» Її три частини – метафори добового циклу вселенського макробіосу: І – «Світанкові…»; ІІ – «Денні…»; ІІІ – «Вечірні. Нічні…»
Музика буквально візуалізує картину народження ранку в паростках мелодій у першій частині. Гра різними ритмічними фігурами, все більше нагнітання ритмічної пульсації передає повноту і буйство дня в другій частині. Застигла статика звукових ліній символізує умирання життєвого циклу в третій.
І знову напрошуються аналогії – Соната для фортепіано «Чотири віки» відомого свого часу піаніста-віртуоза, а також композитора-романтика Шарля Валантена Алькана. Чотири її частини – це чотири вікові віхи чоловіка: І – «20 років», ІІ – «30 років», ІІІ – «40 років» (має другу назву «Щаслива сім’я») і IV – «50 років» (друга назва – «Прикутий Прометей»). Коментарі зайві, все зрозуміло: це забіг людського життя від ранку (початку) до заходу сонця (завершення).
Пори року – філософський закон Всесвіту в циклічній круговерті зміни сезонів. Це дуже близько людині, кожному з нас, тому що за цим законом ми просуваємось по життю, ми спостерігаємо його на власні очі щодня протягом усього життя. Тому тема «пір року» вічна й через це проситься для втілення у мистецтві.
Але є ще глибший зріз розуміння вічності закону життєдіяльності всього і вся за безперервним циклом народження та смерті. Це знання записано у підкірці нашого мозку, на рівні ДНК.
Усі давно вже забули про язичницькі дохристиянські священнодійства на честь єгипетського бога Осіріса або грецьких богинь Деметри та Персефони. А колись через культ оспівування у містеріях народження та вмирання цих божеств в ім’я вічності Всесвіту люди висловлювали розуміння циклічності зміни пір року. Адже міфи – не просто казки, легенди й перекази, в них міфологічні персонажі у доступній та зрозумілій для звичайних людей формі обігрують істини й закони світобудови.
У слов’янській міфології теж існує міф про бога-сонця Ярила. Саме він становить сюжет хорового концерту на народні тексти Ганни Гаврилець «Кроковеє колесо». Кроковеє колесо – це і є Божич-Сонце, вічний символ зміни пір року, закон циклічності життя.
Тож «Пори року» будь-кого з авторів не обтяжують слухачів зайвими смислами та підтекстами, все в них ясно. Душа й свідомість тут відпочивають, оскільки найчастіше – це просто гарна музика, без жодних «але». Вона зрозуміла нам, бо всі пори року – поряд, ми живемо з ними. І ця глибинна, вічна й водночас ненав’язлива філософія життя нам дорога й близька. Тему вичерпано…
Фінальний епізод…
Звернімося до «Пір року» Олександра Гоноболіна. Але спочатку познайомимося з музикантом – композитором, скрипалем, диригентом, який здобув освіту в Київській державній консерваторії за класом скрипки професорки Ольги Пархоменко. Він – народний артист України, член УААСП, Академічного суспільства Франції ART-SCIENCES-LETTRES, французьких асоціацій композиторів C.A.S.E.M. і виконавців SPEDIDAM, лауреат багатьох всеукраїнських та міжнародних конкурсів композиторів, зокрема, у Німеччині й США (2015), міжнародного музичного конкурсу у Південній Кароліні (США, 2016), а також Президентський стипендіат, Почесний громадянин міста Херсона.
Працював Олександр Гоноболін у різні періоди творчої діяльності концертмейстером Державного симфонічного оркестру Абхазії, був солістом сухумської, херсонської, миколаївської філармоній, а також диригентом миколаївських камерних оркестрів «Капричио» та «ARS-NOVA». Деякий час викладав у сухумському та херсонському музичних училищах. Музикант активно гастролює в Україні, Франції, Болгарії, Угорщині, Німеччині, Голландії, Іспанії, Ізраїлі, Грузії, Абхазії, виконуючи музику відомих композиторів і власні твори.
Ще Гоноболін написав понад 400 творів для симфонічних і камерних оркестрів, ансамблів, струнно-смичкових інструментів, фортепіано та вокалу. Зарекомендував себе також як автор театральної музики. З його музикою були поставлені вистави у Ризі, Києві, Херсоні та Миколаєві. Чималу частину творчості композитор присвятив учням дитячих музичних шкіл.
Наразі він тимчасово мешкає в Руані, бо у перші дні війни спішно залишив Херсон. На річницю російського вторгнення, 24 лютого цього року його твір «Адажіо та Алегро» для оркестру виконувався у Берлінській філармонії.
Ще можна додати до сказаного, що Гоноболін – автор переважно інструментальних опусів. Судячи з назв і жанрів, – це музика полегшеного характеру, з відтінком гумору й театрально-ігрової специфіки. «Крива полька», «Тарантела» для оркестру, Концерт «Дуель» для скрипки та віолончелі з оркестром, твори для камерного оркестру – «Верхи на необ’їзній секунді», «Соль-ре-соль» – музичний жарт на тему Моцарта «У лабіринті почуттів», «Попурі на аргентинські танго», «Жартівна фантазія», «Парад-алле», «Кадриль», «У країні чудес», «Чотири дефіле: Аромат. Наївність. Ніжність. Азарт», «Маятник і стрілки»… Ці опуси мають свого слухача, вони «заходять» публіці, бо веселять, розважають, не дають нудьгувати й не змушують ламати голову над складними ідеями.
Із портфоліо видно, що музикант реалізувався як композитор і виконавець. Наявність досить гучних міжнародних та національних нагород свідчить про його певну публічність і музично-соціальну активність. Особисто я ніколи не зупиняюсь на «нагородних моментах» біографії будь-якого композитора, бо для мене це «ні про що». Завжди керуюсь власними оцінками щодо творів певного автора. Тому, переглядаючи довідкові матеріали чи рекламні буклети, швидше переходжу до опису творчості, чекаю на звучання музики.
Що треба знати ще напередодні знайомства з композитором Олександром Гоноболіним і його твором?
«Пори року» нещодавно прозвучали в Україні – 13 квітня на відкритті фестивалю Kharkiv Music Fest, причому з солісткою Богданою Півненко (скрипка), яка гратиме й зараз у камератівському концерті. У Харкові, до речі, «Пори року» Гоноболіна прозвучали разом із «порами року» Антоніо Вівальді, Золтана Алмаші та Астора П’яццолли – всіх персонажів статті.
За коментарем автора, чотири частини своїх «Пір року» він виписав у різній манері: «Зиму» – у стилістиці бароко, «Весну» – у дусі романтизму, з легким відтінком брамсівської специфічності, «Літо» – у ключі джазової естетики, в «Осіні» ж панує дух танго П’яццолли з домішкою шостаковичівскої аури. Доволі хитре та оригінальне рішення, принаймні ще ніхто «Пори року» поки не зображував як такий строкатий стильовий калейдоскоп.
Поєднавши майже всі музичні стилі, композитор уникнув загрози потрапити під чийсь конкретний вплив, убезпечився від звинувачення в ідейному та стильовому плагіаті. Що ж, слід віддати належне, – тонкий і розумний хід! Начебто і є наслідування, та не підкопаєшся.
Лоскоче свідомість інтрига знайомства з черговим опусом на сезонно-річну тематику. Чим здивує композитор досвідченого слухача, замахнувшись на таку топову, тому й небезпечну тему? Чи зачепить красою музики, оригінальністю авторського задуму? Чи все ж таки залишить байдужим і невдоволеним слухача? Такі питання розбурхують свідомість у передчутті знайомства з «Порами року» Олександра Гоноболіна. Що ж, залишилося чекати недовго…
Анна ЛУНІНА
