Богдан-Юрій Янівський (1941–2005) є представником львівської композиторської школи другої половини ХХ століття. Його творчість посідає важливе місце у нашій музичній культурі. Богдан-Юрій Янівський добре усвідомлював значимість своєї місії. Попри непрості умови життя, він сприяв поширенню українського пісенного мистецтва та робив усе можливе задля піднесення української культури. 4 липня був день його народження

Про музичний талант композитора видатна українська музикознавиця Стефанія Павлишин казала так: «Богдан Янівський був надзвичайно обдарований мелодист, у наші часи ми відносимося досить скептично до того, тому що музика є інша, а все ж таки, як хтось має такий дар, то це є вийнятково. І він представив, власне, українську пісню».

Романа Корецька – близька родичка дружини Богдана Янівського. У розмові з молодою музикознавицею Уляною Маланчук вона згадує багато цікавих деталей щодо життєвих колізій митця й умов формування його творчої особистості.

– Пані Корецька, ім’я Богдана Янівського не так часто згадується у мистецьких колах, але його творчість заслуговує на більшу увагу як слухачів, так і музикознавців. Почнемо з раннього періоду. Як виявився музичний талант майбутнього композитора?

– Богдан виховувався в музичній сімʼї. Його батько був хормейстром церковного хору, багато часу приділяв переписуванню нот. Він передав ту музичну грамоту синові. Згодом Богдана разом із сестрою Мартою віддали до музичної школи при Львівській державній консерваторії (нині національна музична академія) імені Миколи Лисенка. В дитинстві він був менш дисциплінований, але більш творчий, міг деколи не виконати домашніх завдань. Але був дуже талановитий, мав більше здібностей, ніж інші діти. Як бачимо, музичне обдаровання батька передалось синові.

– Коли Богдан Янівський вирішив стати композитором?

– Перший музичний твір Богдан написав у 16 років. Ще навчаючись в музичній школі він почав творити і зрозумів, що виходить непогано. Написав один твір, тоді інший і ще… загалом багато експериментував. Коли вступив на навчання до консерваторії, то зрозумів, що музика, а зокрема композиція, є його покликанням, і обрав її як професію. Бо по-іншому не могло й бути.

– Які особистісні риси характеру митця пригадуються у першу чергу? Як проявилися вони у творчій діяльності Богдана Янівського?

– Він був дуже імпульсивний, енергійний. Тільки-но починав якусь роботу, то одразу ставав лідером. Потім, уже в зрілому віці, він багато писав для театру юного глядача. Тут його темперамент виділявся в тому, що коли Богдан приходив на репетицію, сідав за фортепіано, тоді все оживало. Він віддавався творчості цілком, до такої міри, що всі буденні справи відходили на другий план. Тому часто з ним ставались каверзні ситуації: то поїхав далеко на репетицію, не взявши зі собою нот, то забув, де поставив машину, потім шукав її до півночі… Сам по собі був дещо розсіяний, не системний, але в нього була Іра (дружина), яка дала йому змогу цілком зануритись у творчість і забезпечила надійний тил. Вона була його порадницею, допомагала в усьому. Повністю брала на себе всі клопоти у бюрократичних питаннях. І це відіграло дуже важливу роль у його житті. Відчувати надійну підтримку від близької людини – безцінно.

– Чи був баланс між ratio та emotio в житті композитора?

– Оскільки, він був людиною творчою, то переважаючим фактором, на мою думку, було emotio. Але він мав багато обов’язків, які без елементу ratio не міг би виконувати. Коли Богдан брався за якусь справу, то одразу знав, що має робити. До прикладу, коли треба було їхати за кордон, щоб здійснити постановку мюзиклу, то він цілком займався питаннями організації: працею з документами, налагодженням логістики, домовленостями. Він любив брати на себе багато завдань.

З іншого боку, Богдан умів відчувати актуальність моменту. І постійно писав, усюди, де тільки міг. У голові були лише ноти. Він записував їх на тому, що було під руками – на серветці, листівці, в дорозі, у потягу, – так з’являлися фрагменти його мелодій. Творчість і дисципліна не були сумісними у його житті. І нема на то ради. Але без того не було б його творів, які свого часу так полюбилися слухачам.

– У Богдана Янівського доволі багато вокальних композицій. Як він обирав тексти для них? Ми знаємо, що з Богданом Стельмахом у них був особливий творчий тандем. Окрім Стельмаха, муза яких поетів виявилася близькою для композитора?

– Звичайно, з Богданом Стельмахом вони були щирими друзями. Пісню «Не забудь», яка згодом стала візитною карткою композитора, вони писали разом. Один Богдан награвав на фортепіано, інший писав слова. Бо не завжди було так, що текст з’являвся раніше. Часто було навпаки: спочатку створювалась мелодія, а тоді Стельмах складав вірші. Такі їхні творчі пошуки могли тривати аж до ранку.

Щодо інших поетів: якщо це були автори нашого часу, то винятково ті, з ким Богдан товаришував. Такого не могло бути, щоб він писав музику на чиїсь вірші й із тією людиною не подружився чи не був знайомий до цього. Так, Богдан був дуже товариський. То не були «сухі рядки» на папері. Це були емоційно забарвлені контакти з живими людьми, які супроводжувалися дискусіями, інколи суперечками щодо того, які ж слова краще вжити в тому чи іншому місці. Тобто пісні народжувались у тісній співпраці поета й композитора.

– Працюючи в архіві з нотами Богдана Янівського, я натрапила на невеличку збірку вокальних творів «Чотири солоспіви на вірші Василя Куйбіди». Коли почала її переглядати, один момент мене особливо зацікавив. В останньому творі назва й текст пісні витерті, а поверх цього від руки написані слова пісні «Коли зійде зоря моя» самого Богдана Янівського. Як ви гадаєте, чому в серію композицій на слова Куйбіди потрапила авторська пісня Янівського? Композитор із часом передумав і вмістив туди свій текст?

– Бували різні ситуації. Можливо він розсварився з Куйбідою, або хотів використати ту ж мелодію для власних слів. Так сталося, що на цю музику є два варіанти тексту – один Василя Куйбіди, а другий Богдана Янівського. Як на той момент йому було вигідніше чи потрібніше, як подобалось, так і зробив. Він композитор – власник своєї музики. Інших логічних пояснень цьому немає, ми можемо лише здогадуватись. Але такий випадок справді має місце у його творчості.

– Окрім композиторської діяльності, Богдан Янівський був організатором фестивалів, конкурсів, займався викладацькою діяльністю та робив усе це паралельно. Звідки він черпав натхнення для втілення всіх ідей?

– Богдан був людиною колосальної енергетики, котра жила всередині нього. Він мав її більше, ніж десять людей разом узяті! (Усміхається.) Але якщо говорити ширше, то він надихався природою, дуже любив гори, часто їздив туди машиною. Був близький до нашого карпатського етносу. Досліджував, як певні мотиви виконувалися в різних регіонах Карпат, якою була характерна мелодика. І все застосовував у творах.

Наприклад, коли писав оперу «Украдене щастя», то вивчав специфіку виконання, яка притаманна тому твору, з яким мав справу. Їздив Карпатами стільки, скільки це було потрібно. І він дуже багато слухав навколишніх звуків, інструментів, спів птахів. Адже, щоб творити музику, потрібно спочатку її почути в навколишньому світі, пропустити через себе і тоді відобразити у музичних звуках.

Бесіду вела Уляна МАЛАНЧУК

На головному фото: Вечір пам’яті Богдана-Юрія Янівського