Сокиринський вертеп уперше буде відтворено у Києво-Печерській лаврі

14

15 і 16 жовтня у Великій лаврській дзвіниці за підтримки Українського культурного фонду відбудеться прем’єра музичного перформансу «Вертеп. Необарокова містерія»

В основі проєкту – робота із рукописом найдавнішого із збережених Сокиринського (Галаганівського) вертепу. Режисер дійства – Богдан Поліщук. Вокалісти-перформери – Надія Купчинська, Любов Титаренко, Руслан Кірш, Олексій Фіщук. Сценограф – Олена Поліщук.

Про музичну частину Сокиринського вертепу ми поговорили із клавесиністкою та перформеркою проєкту Любов’ю Титаренко.

– Що собою являє рукопис Сокиринського вертепу? Як із ним працювали у проєкті «Вертеп. Необарокова містерія»?

– Відомо, що у 1770 році ноти й тексти разом із вертепною скринею і ляльками київські бурсаки подарували родині Галаганів. Наразі збереглося чотири копії Сокиринського рукопису.

Перший із відомих переписів було здійснено у 1843 році. Власником цього рукопису був С.Г. Кондра. Зараз цей документ знаходиться в архіві Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського. Там він зберігається під назвою «Вертепная тетрадь» (ф. І, оп. № 2656).

Також у дещо скороченій версії Миколи Маркевича текст вертепу побачив світ у Києві 1860-го. У 1882-му Григорій Павлович Галаган вклався у передрук тексту вертепу з нотами, який вийшов у часописі «Кіевская старина». Що цікаво, у редакційних примітках йшлося, що текст видано з рукопису 1875 року.

Ще один варіант Сокиринського вертепу з нотами опублікував Євген Марковський у монографії «Український вертеп». Видання вийшло друком у 1929 році. За основу було взято текст, котрий зберігався у Прилуцькому краєзнавчому музеї. Нині цей текст XVIII століття знаходиться в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України. Саме з ним ми й працювали.

Сам рукопис виглядає як книжка із 80-ти сторінок. Тут і тексти, і ноти, навіть у дужках прописані зауваження до дії. Схоже це на смайлики – двокрапка і дужка. Ми жартували, що рукопис нам усміхається.

Для мене було магією торкнутися сторінок давнього рукопису. Відчувала хвилювання: ось вона – наша історія.

Оскільки ми маємо ансамбль із трьох співаків – два чоловічих і один жіночий голоси, – то довелося переробляти вокальну партитуру для такого складу. В оригіналі кількість голосів варіюється від 2-х до 6-ти. Окрім того, деякі сцени поміняли місцями, у другій частині дещо скоротили. Колись вертепники теж пристосовувались до кількості вокалістів. До слова, це поширена барокова практика.

– Що привернуло увагу виконавців у рукописі?

– Вертеп традиційно складається з двох частин: біблійної і світської. Цікаво, що у першій частині окремих інструментальних п’єс практично немає. Лише одна «Дудочка». Все інше – вокальні номери. Натомість друга частина насичена інструментальними творами, танцями (причому є окремі музичні епізоди для Поляка, Жида). Рукопис другої частини містить також два дуети: Цигана й Циганки, Гусара й Мажарки, в кожному з яких виписаний інструментальний супровід.

Ще з цікавого: саме в Сокиринському рукописі збережено текст і ноти пісні «Ой під вишнею, під черешнею». Багато хто приписує її авторство Іванові Котляревському, однак пам’ятаємо, що текст вертепу – 1770 року, а п’єсу «Наталка Полтавка» Котляревський написав 1819-го. Додам такий факт: оскільки це була доба Бароко, тоді поети вправлялися у словесних іграх. І якщо прочитати перші літери чотирьох рядків пісні – складемо ім’я можливого автора: Осип (Йосип).

– Чи прописано в рукописі які інструменти потрібно залучати?

– Там немає конкретних вказівок на те, які інструменти та голоси мають це виконувати, що є абсолютно бароковою традицією. Згадаймо, що композитори XVI–XVIII століть давали виконавцям певну свободу у виборі інструментів. Це відображалося, зокрема, у назвах збірок (Жан-Філіпп Рамо «Концертні п’єси для скрипки або флейти, віолончелі та клавесина»). Зазвичай автори виписували лише кількість голосів як у вокальних, так і в інструментальних розділах, а конкретні голоси та інструменти виконавці підбирали, виходячи з діапазону партій і характеру музики.

У рукописі Сокиринського вертепу вокальні партії записані у вигляді звичної нам сьогодні партитури. Виходячи з їхньої теситури, можна припустити, ніби розрахунок робився на чоловічий ансамбль, однак прямих вказівок на те, що абсолютно всі вокальні голоси виконуються чоловіками, немає. Головною умовою тут є однорідність звучання.

Інструментальні твори та супровід окремих номерів виписані у вигляді клавіру. При цьому конкретних інструментів, для яких це призначено, не вказано. Тобто, тут можуть бути як традиційні для українського вертепу інструменти (скрипка, цимбали, сопілка, колісна ліра), так і ті, які були у розпорядженні музикантів. У нашому проєкті звучить клавесин.

– Чому представлятимете вертепне дійство саме під клавесин?

– Згадаймо, що цей вертеп відноситься до другої половини XVIII століття, коли клавесин був надзвичайно популярним. Ми не маємо на меті автентично відтворити Сокиринський вертеп із залученням традиційних народних музичних інструментів, а намагаємося розглядати музичний матеріал рукопису з позицій, орієнтованих на західноєвропейську музичну традицію. Тому з’явився клавесин як основний інструмент групи basso continuo у XVIII столітті. Крім того, родина Галаганів могла мати у маєтку клавесин, тож цей вертеп під час домашніх вистав міг звучати і під клавесин (особливо на початку ХІХ століття).

– Наскільки можливо відтворити музику і спів, слідуючи за рукописом, – так, як це було у XVIII столітті?

– Сьогодні, вивчаючи тогочасні музичні трактати, передмови до збірок, досліджуючи загальний культурний контекст епохи, можемо лише наблизитись до того звучання, яке передбачали композитори. Тут важливо пам’ятати, що ставлення до фіксації нотного тексту і його інтерпретації було дещо іншим. Ноти не містять звичних для академічного музиканта позначок динаміки, штрихів, агогіки. Усе це стає зрозумілим із тексту, гармонії, особливостей мелодичної лінії, що у поєднанні з постійним дослідженням тогочасних звукоестетичних уявлень оживляє для нас цю музику і робить її актуальною для сучасної публіки.

Розмову вела Лідія КАРПЕНКО