Дзвінкий, сріблястий тембр її колоратурного сопрано чіпляє увагу слухачів з перших нот. Бездоганна вокальна техніка, повна віддача на сцені, здатність перевтілюватися і створювати виразні й переконливі образи приваблюють диригентів та режисерів. Тож цілком логічно, що Тетяна Журавель за декілька років увійшла в число українських співачок, які дедалі впевненіше рухаються європейськими оперними шляхами

Перемоги на престижних оперних конкурсах, контракти з театрами, виступи на фестивалях, сторінка в operabase, іноземний агент, що веде її справи, доволі насичений графік виступів за кордоном та в Україні – реалії її творчого життя, яке не хочеться називати сухим формальним словосполученням «професійна кар’єра». Це радше захоплююча подорож, нові виклики, що спонукають до росту і вдосконалення. Пунктами в ній вже було чимало країн, проєктів, здобутками – широкий та різноманітний репертуар різними мовами від бароко, оперети до творів сучасних композиторів. Серед імпрез в Україні варто згадати участь у постановці опери “Дідона та Еней” від Open Opera Ukraine, у концертах фестивалів LvivMozArt, Operafest Tulchyn, у міжнародному проєкті “Музика і діалог” в Сєвєродонецьку Луганської області та багато інших.

Про майбутній концерт французької барокової музики «День народження Людовіка ХV» від Open Opera Ukraine, де Тетяна виконуватиме арії з опер Ж.-Ф.Рамо та М.Ламбера, особливі музичні захоплення, знакові зустрічі та оперні партії – у розмові зі співачкою.

-Ваш шлях до співу був дещо особливим. Перша вища освіта у Вас музично-педагогічна

-Так. Я закінчила Національний педагогічний університет імені М.Драгоманова, а до того – музичне училище по класу фортепіано. В ранньому дитинстві любила співати, мріяла стати артисткою. Але ні оперного театру, ні опери у маленькому містечку Городище на Черкащині, на жаль, не було. У музичній школі вчилася по класу фортепіано, а на хор ходити не любила – важко було слухати, як хтось поруч фальшивить. Але щоб не подумали, що це я, намагалася співати тихіше й тихіше. У музучилищі піаністам вокал не викладають. Щоправда, був клас концертмейстерства, і моя викладачка просила не лише грати оперні клавіри, а й одночасно з акомпанементом співати вокальну партію. В університеті спів теж виник за необхідності, оскільки спеціалізація «вчитель музики» передбачає різні вміння: спів, керівництво дитячим хором, гра на інструментах. Там і звернули увагу на те, що в мене є голос і його треба розвивати. Але я не мала щодо цього жодного зацікавлення чи амбіцій – просто не вірила, що маю голос. Проте вдруге в житті (після дитинства) спів мені почав подобатися, сам процес приносив задоволення. Познайомившись з Іриною Вежневець, викладачкою музичного училища імені Р.Глієра, чудовою співачкою, яка мене змотивувала і підготувала, я перестала пручатися  і – вступила до консерваторії. А оскільки вже мала одну вищу освіту, мене взяли одразу на другий курс. І там почали вести як колоратурне сопрано. У консерваторії найдовше я провчилася в класі народної артистки України, професорки Євдокії Колесник; до того був недовгий період навчання у Ірини Вежневець, у Ольги Безсмертної (потім вона поїхала до Австрії працювати у Віденській опері) .

-Колоратура у вокалі – річ особлива, і нерідко її сприймають як ефектні трюки, вокальну акробатику

-До певної міри воно так і є. Партії для колоратурного сопрано написані зазвичай у високій теситурі, в них використовуються дуже різні види техніки: рухливість голосу, рівність у всьому діапазоні при стрибках, вміння філірувати звук , що особливо важливим є для колоратурних сопрано, тощо. Але щоб їх відтворити, природньо високого голосу не достатньо, потрібні ще й міцні навички, які кожна з моїх викладачок в мені формували, за що я їм безмежно вдячна. Але окрім педагогів з вокалу велику роль у навчанні співаків відіграє концертмейстер. В моєму житті це Наталя Королько, Фріна Семенівна Зіскіна – тонкощі стилістики різної музики, та й певні вузькоспеціальні нюанси, що стосуються колоратурного сопрано, я отримала й від них.

-Як змінювалися Ваші музичні смаки протягом життя? Адже у Вас надзвичайно широкий репертуар

-Я закохуюся в те, чим займаюся на даний момент. Не маю постійного улюбленого композитора, кожна епоха подобається мені по-своєму. Нині я переконана, що ця якість сформувалась при перших кроках моєї професійної діяльності: відразу по закінченню асистентури в консерваторії 2016 року у мене розпочалося інтенсивне життя оперної співачки. Відспівала Джильду в «Ріголетто» в оперній студії – і поїхала по контракту у Будапешт на Царицю ночі угорською мовою (на сьогодні партію Цариці ночі виконала вже чотирма мовами – німецькою, італійською, угорською і шведською).

-Запрошення на партію Царицю ночі у «Чарівній флейті» Моцарта з’явилося, мабуть, після успіху на Міжнародному вокальному конкурсі Єви Мартон у Будапешті?

-Так. Я виграла там другу премію і приз глядацьких симпатій. Цікаво, що той приз для мене виявився важливішим, бо завдяки йому угорці запропонували мені заспівати сучасну музику – головну партію в опері сучасного угорського композитора Петера Етвеша «Про кохання та інших демонів» за Г.Маркесом. Це була національна прем’єра (цікаво, що світова прем’єра відбулася на 10 років раніше). Коли я отримала ноти цього твору і відкрила свою партію, одразу ж подумала: це виконати неможливо. Головна героїня, юна маркіза Сієрва Марія співає трьома мовами (екзотичною мовою африканського народу йоруба, іспанською та англійською), у самій музиці – атональність, швидкі стрибки на широкі інтервали, надзвичайно широкий діапазон у вокальній партії. Але все ж таки пішла до Наталії Королько, ми почали вчити, і якимось дивовижним чином «магічний реалізм» спрацював – я мала великий успіх в цій партії (одразу отримала запрошення виконати соло сопрано в «Реквіємі» Д.Ліґеті у Брюсселі), вона, як то кажуть, «лягла» на мій голос. Цікаво, що у тій Будапештській постановці був лише один склад солістів – усі дев’ять вистав ми відспівали одним складом. На сьогодні це один з моїх улюблених творів.

-Як загалом Ви ставитеся до виконавських конкурсів?

-Важливий не сам конкурс, а процес підготовки, бо на конкурсі ти виходиш на свій рубіж, перебуваєш на піку форми – видаєш максимум, який можеш показати на даний момент. Бо є можливість виграти призове місце, отримати контракт, знайомства, агента. Сам процес підготовки – це декілька місяців. До конкурсу Єви Мартон у Будапешті, наприклад, я готувалася півроку. І тому мені пощастило, бо була гарно зроблена програма і, звичайно, віра в свої сили.

-Хочу запитати ще про одну колоратурну партію – Цариці ночі. Адже її виконують дуже по-різному – від демонічного до кришталево-казкового варіанту. Якою, на Вашу думку, вона є?

-Мені здається, що трактовка образу залежить від загальної концепції, яку формує режисер-постановник. В Угорській національній опері «Чарівна флейта» була ближчою за тлумаченням до чарівної казки, де Цариця ночі – типовий для казки негативний персонаж, втілення зла. У Шведській королівській опері вона була більш демонічна. В Оперному театрі Валенсії у режисера Ґрема Віка це була соціальна драма. Цариця ночі тут – зніжена героїня з вищого світу, яка ні в чому не має потреби. Супергламурна, відверто сексуальна жінка без табу знищує світ. Бо, за версією маестро Віка, вбити можна і красою, з посмішкою на обличчі.

Я часто виконую партію Царицю ночі. І створювати однакові образи мені абсолютно не цікаво і безглуздо в плані творчості. З режисером працюю над роллю і вирішальною складовою є аналіз та пошук мотивів, якщо дозволите, внутрішніх посилів Цариці до вчинку та дій. Обставини, що задає режисер та інтерпретація диригента музичного твору є базовими для мого внутрішнього малюнку ролі. Саме він в умовах роботи за контрактами дає можливість знаходити в собі внутрішній ресурс, щоби проживати цей образ щоразу і перевтілюватися.

-Моцартівських партій у Вас загалом чимало: були також Церліна і Донна Анна в «Дон Жуані». А зовсім нещодавно на концерті в Національній філармонії з «Київською камератою» Ви співали фрагменти з «Орфея та Еврідіки» К.В.Глюка та «Ідоменея» В.А.Моцарта

-Виконуючи партії Церліни і Донни Анни в різних проектах, знаковою для мене, і прошу порадійте зі мною, була саме Донна Анна в Оперному театрі Кальярі в Італії. В «Дон Жуані» вчергове відкрила для себе Моцарта і своє захоплення ним. Відкрила в собі, я так відчуваю, глибину свого особистісного переживання музики Моцарта, його музу і своє нове професійне становлення. Ансамблі в «Дон Жуані» за побудовою , закладеними там емоціями і подіями я сприймаю як голлівудський блокбастер. Але, на відміну від кіно, тут можна просто заплющити очі і слухати – Моцарт всього досягає суто музичними засобами. Для передачі різних психологічних нюансів він знаходить такі рішення, що ти йому віриш цілком і повністю. Іще цікава річ щодо «Ідоменея», який віднедавна є моїм новим захопленням: в цій опері так прописані музичні номери та речитативи, що виходить наскрізний розвиток, хоча формально вони виглядають як окремі номери.

-Із Ваших оперних робіт у Києві надзвичайно цікавою, як на мене, була Белінда в «Дідоні та Енеї» Г.Перселла з командою Open Opera Ukraine та режисеркою Тамарою Труновою 2017 року. Цій постановці передували майстер-класи барокового співу з Еммою Кіркбі.

-В момент знайомства з Еммою Кіркбі – особистістю такого масштабу, співачкою, яка була моїм особистим орієнтиром щодо виконання барокової музики – я не могла повірити, що це відбувається. Що людина справді існує, вона дуже тепла у спілкуванні, відкрита, інтелігентна. Особливо це відчувалося в партнерстві: на концерті після майстер-класів ми з Еммою виконали дует Перселла і до сьогодні я відчуваю тепло від музикування з нею. Радію, що очікувана та реальна Емма Кіркбі надали поштовх, натхнення, орієнтир на майбутнє в оперному і, звичайно, бароковому співі.

-Програма з творів Перселла «Fairest Isle» – чи не результат зустрічі з Еммою Кіркбі?

-Так. Перселл загалом є одним з моїх улюблених барокових композиторів. Мені подобається в ньому душевність, людяність. Він наче простий, і ніби там нема чого співати, але щоразу ти починаєш і не можеш зупинитися. Він зачіпає глибинні струни.

З Еммою ми працювали над партією Белінди, над конкретними практичними професійними речами – вимовою, приголосними, фразуванням. Англійська (тим паче старовинна англійська) дуже відрізняється від сучасної, і цього треба навчитися, натренуватися. Емма не пропускала жодного невірного звуку, домагалася точності, працювала прицільно, що надзвичайно важливо.

Образ Белінди придумала Тамара Трунова. Працювати з нею – велике щастя. Вона завжди прислухається до особистості артиста, і це завжди спрацьовує: загальна форма, концепція наповнюється конкретним змістом. Ти довіряєш режисеру, а режисер – тобі. Співтворчість дає надзвичайне задоволення.

-На концерті барокової музики «День народження Людовика ХV» у Києві Ви співатимете французьку музику. Давно вона у Вашому репертуарі?

-Так, ще з консерваторії, бо саме серед французької музики багато творів для колоратурного сопрано. Французька музика особливо рафінована – там навіть страждають вишукано і красиво. Колоратура – сріблястий, тонкий голос, так би мовити, французький за фактурою. У нас з Наталею Королько є ціла концертна програма з творів К.Дебюссі і Ґ.Форе. Для мене це також було відкриттям: у тексті – «Іде дощ в моєму серці», а в музиці розливається неймовірна краса. Але французьке бароко співатиму вперше – Ж.-Ф.Рамо і М.Ламбер. І зараз відкриваю його особливості. Перше – мова, друге – примхлива ритмічна організація, незвичне фразування цієї музики. Французька опера виросла із театру, там завжди величезна роль відводилася слову, декламація була надзвичайно важливою. Наша, українська вокальна школа більшою мірою базується на італійському репертуарі. Та й українцям італійська мова є ближчою – там все дуже природньо розспівується. У французькій музиці все раціонально, ритмічно, чітко, і при цьому ще має бути витончено та душевно. Ставлю перед собою завжди складніше завдання та вищу ціль. А інакше й бути не може – саме це дає можливість мені розвиватися та досягати нових вершин. Тож для мене французьке бароко – це певний виклик.

-Інтерес до барокової музики серед музикантів та публіки, що набув активного поширення декілька десятиліть тому, не вщухає, а лише посилюється – її виконують, використовують у кінематографі. З чим це, на Вашу думку, пов’язано?

-З її величезною смисловою глибиною. У фільмах, до речі, неважко помітити, що для найнапруженіших, драматичних моментів добирають саме барокову музику з камерним складом оркестру, а інколи – взагалі дуже тихі, прозорі за фактурою речі, але з таким внутрішнім накалом, що пробирає тебе ще більше, ніж ота потужна звукова маса, яка є в оркестровій музиці романтизму. Якщо почитати тексти у творах тієї доби, всі вони красиві, шляхетні. Але, ми знаємо, що життя насправді не таке красиве. Що б ти не ховав за своїми білилами і гримом, ти залишаєшся людиною зі своїм особистим зіткненням з реальним світом. За цією бароковою красою знаходиться щось таке, що не договорюється, підтекст смисловий, який захоплює набагато більше, ніж зовнішня форма. Він і народжує оцю внутрішню напругу. До того ж, не слід забувати, що тоді музика була мистецтвом для людей освічених, з певного, досить вузького суспільного прошарку. Тому в ній багато символів – за проговореним текстом приховувався потаємний зміст. Але навіть не будучи посвяченим у ці приховані смисли й інтелектуальні тонкощі, заражаєшся емоціями, красою і досконалістю самої музики.

-З якими музикантами, режисерами Ви хотіли би попрацювати?

-Не замислювалася над цим. Я приймаю те, що мені приходить, і щоразу радію. Нехай це буде сюрпризом. Із найближчих планів (березень-квітень цього року – «Чарівна флейта» у театрі Сан Карло в Неаполі.

Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ

Фото – ©Miguel Lorenzo (Mozart «Die Zauberflöte», Valencia), ©Atilla Kisbenedek /Péter Rakossy (P.Eötvös «Love and Other Demons», Budapest). ©Priamo Tolu (Mozart «Don Giovanni», Teatro Lirico di Cagliari), © Carl Thorborg (Mozart «Trollflöjten », Kungliga Operan, Stockholm)