20 лютого о 19.00 у камерній залі «Хлібня», що в Національному заповіднику «Софія Київська», відбудеться концерт Сергія Ковальова «Piano recital»

Ми зустрічаємося з музикантом напередодні, щоб поговорити про його творчість, сприйняття класичної музики та діалог, який щоразу відбувається на сцені між композитором, виконавцем і слухачами.

У 22-річного Сергія Ковальова, піаніста, соліста Львівського органного залу, насичений робочий і навчальний графік. Випускник Полтавського коледжу мистецтв імені Миколи Лисенка, а нині студент Національної музичної академії України імені Петра Чайковського в Києві, музикант поєднує активну концертну діяльність із навчанням. Співпрацює із проектом «Collegium Management», спільно з яким із літа мав уже близько 30 концертів. Презентував програми «Bright piano. ЛюдкевичФест» та «Романтичне фортепіано», брав участь у концерті «Ukrainian Live у Годовиці», виступав із концертами «Шопен на роялі ХІХ століття».

Концерт 20 лютого організовує Дім «Майстер Клас» у рамках дев’ятого сезону проекту MK Classics – «Класика в Хлібні» (арт-директор – Тетяна Калініченко). Виступ відбудеться за сприяння Львівського органного залу та «Collegium Management». Заплановане також невимушене спілкування із музикантом після концерту. Модеруватиме бесіду Іван Остапович – дириґент і композитор, засновник камерного оркестру «Collegium Musicum», арт-директор «Бах Маратону 2015» та «Lviv Hindemith Fest 2015».

– Сергію, розкажіть детальніше про програму, що гратимете в Києві?

– Концертну програму «Piano recital» ми формували разом із моїм професором Борисом Федоровим. Я виконуватиму «Героїчні варіації» Людвіга ван Бетховена, а також його вибрані багателі. 2020-й – це якраз Рік Бетховена, пов’язаний із 250-літтям від дня народження композитора. Під час концерту в «Хлібні» я також зіграю два полонези Фридерика Шопена, «Метеликів» Роберта Шумана, «Сумних птахів» і «Альбораду» Моріса Равеля. У програмі запланована й «Пісня до схід сонця із туркестанських мотивів» українського композитора Станіслава Людкевича.

– Чому саме ці композитори і саме ці твори?

– Зазвичай це відбувається так. Є піаніст, якому пропонують концерт, і він, особливо якщо це екстрено, обирає до програми найсвіжіші твори, які грає. Це надійно і перевірено. Але можна працювати й інакше. Можна сформулювати ідею, пропрацювати концепцію виступу та підібрати репертуар відповідно до цього. Це довший шлях, але він цікавіший.

Програму для київського виступу я формував з усіх концертів, які давав, із творів, котрі найбільше мене як виконавця торкають. Також у мене є принципова позиція, що в програмі мають бути українські композитори. Мені надзвичайно подобається Концертний вальс для фортепіано Віктора Косенка, я багато разів його грав. Але твір триває 15 хвилин, тож цього разу я обрав Станіслава Людкевича, якого теж дуже люблю. Його твір буде гарним острівцем серед музики композиторів з інших країн, глядачі це відчують.

– Твори, об’єднані єдиною концепцією, задають певну атмосферу під час імпрези. Яким буде настрій вашого виступу? Яка емоція превалюватиме?

– Програма – різноманітна. Кожен опус унікальний. Якщо навіть брати варіації, – кожна з них особлива. Буду дивувати. Настрій плавно змінюватиметься упродовж усього концерту. Все буде супер, думаю, слухачі залишаться задоволеними.

– Чи має для вас значення місце, в якому проходить виступ?

– Звісно має. А ще важливі рояль, освітлення, обстановка зали. Якою би не була локація, музика завжди огорне слухачів своїми емоціями, характером. Від того, де я граю, звучання кардинально не зміниться. Але, звичайно, є місця, які підсилюють музику. У мене був концерт, коли рояль стояв посеред зали, а слухачі розташовувалися довкола на відстані витягнутої руки. І був виступ в ошатній залі Одеської філармонії. Кожне з приміщень по-своєму впливає на мене як виконавця. Якщо зала компактна, я відчуваю ближче тепло людей, а якщо велика, – то відчуваю, як можу керувати простором. Обидва досвіди є для мене приємними та надихаючими.
Ми з Львівським органним залом і проектом «Collegium Mаnаgment», котрим керують Тарас Демко та Іван Остапович, почали співпрацювати влітку 2019 року. З їхньою допомогою мені відкрилася палітра залів і концертів, неймовірний досвід, неймовірні враження. Кожна поїздка – це щось нове для мене. За цей час, із минулого літа, я мав загалом десь 30 виступів. Різні були зали, були аншлаги, а були й заповнені наполовину. Порожніх не було. Серед концертів, які особливо запам’яталися, – «Шопен на роялі ХІХ століття». Це старий віденський рояль «Швайнгофер» кінця ХІХ століття. Я грав не тільки Шопена, а й полонези його учня Кароля Мікулі. Він родом із Чернівців, велику частину життя прожив у Львові, де й похований. Власне, це тоді слухачі сиділи дуже близько до мене, могли бачити старовинний механізм інструмента.

– Що для вас важливо під час виступу?

– Чим повніший зал, тим більше я заряджений. Я екстраверт, мені дуже подобається грати, особливо для когось. Я люблю робити музику доступною, аби не було нудно, щоб це була розповідь, розмова, діалог. Люди повинні розуміти мистецтво.

– Як ви вибудовуєте діалог між композитором, виконавцем і слухачем?

– Так, є така тріада. Все це у комплексі кілька століть було основним фактором осмислення феномена концерту. Є композитор, який написав твір. Я як виконавець різнобічно вивчив опус, послухав інші інтерпретації і зрозумів, що гратиму його по-своєму. Далі працюю уже над власною цікавою концепцією, яку потім презентую слухачу. Це – велика робота.
Є різні виконавці. Одних вчать: коли виходиш на сцену, то уяви, що ти один, навколо нікого немає. Ставиш собі умовну ширму і просто граєш. У мене інший підхід. Музика має бути розповіддю, розмовою, а відтак мусять бути співрозмовники – слухачі. Вони всотують у себе музику, розуміють її, запам’ятовують мотиви, аналізують, мислять, – у цьому й суть слухання класики. І тим музика відрізняється від інших видів мистецтва. Тут потрібна концентрація мислення упродовж кількох годин – і це насправді велика робота для слухачів.

– Як ви відчуваєте, що зв’язок з аудиторією є?

– Це відбувається на особливому енергетичному рівні. Не менш цікаво поспілкуватися зі слухачами після концерту.
Моя манера виконавства відрізняється від усталеної. Не важливо, що я студент, – я розвиваюся, із кожним виступом покращую свої уміння. У мене вже є власний стиль, відчуття інтерпретації. Я доволі незалежний у цьому плані. І мені подобається презентувати щось нове. Дехто дивується, хтось у захваті, а є й не дуже задоволені. Вельми різне сприйняття.

– Ви кажете, що слухати класичну музику – така ж велика інтелектуальна робота, як і грати її. Тоді чи повинен слухач готуватися до концерту?

– Уявімо, що всі люди здатні й готові слухати складну класичну музику, яка потребує певної бази знань, підготовки. Вона може полягати, наприклад, у якісному розвитку людини в дитинстві, її може дати музична школа з хорошими кваліфікованими викладачами. Або взагалі не музика, а якийсь інший вид мистецтва.

Академічна музика складається із різноманітних елементів. Треба розуміти, що є, наприклад, лейтмотиви, ці теми повторюватимуться. Дуже цікаво їх помічати, знати, осмислювати. Приміром, приходить слухач на «Метеликів» Роберта Шумана. Він чує музику й уявляє собі метеликів. Але насправді слід знати, що це зовсім не метелики, а образи 12-ти різних п’єс-танців, які становлять картину своєрідного балу: вальси, полонези. І аж наприкінці я шість разів граю ноту ля, що символізує шість ударів годинника, – о шостій ранку бал закінчується. Цей цикл написано за мотивами роману Жана Поля «Flegeljahre». Музику легше сприймати, коли знаєш контекст, маєш на що опертися.

Поп-музика, естрадна, рекламна за наповненням дуже проста. Вона елементарна й ординарна, сама вливається у вуха, її легко слухати, засвоювати, а головне – при цьому не потрібно мислити. Все зрозуміло. А класична музика набагато складніша. У ній теж є твори, які легко сприймаються, однак є й такі (той самий авангард і близька до нього серійна техніка, пізній Бетховен, Рахманінов), які слід осмислювати на найвищому рівні. Це інтелектуальна робота, безперервний процес. Хоча я, звісно, цікавлюся й іншими жанрами, адже зараз можна знайти оригінальні зразки в електронній музиці, у фолку, навіть репі.

– Навіщо сьогодні, коли музика завжди з нами, ми можемо її послухати у будь-який момент і в будь-якому місці, ходити на концерти? Для чого варто йти на живий виступ?

– Живе звучання навіть у своїй фізичній основі набагато якісніше, повніше. Ті ж обертони не можна почути через динамік, яким би якісним він не був. Також ніколи не буває однакового виконання твору, навіть якщо його грає той самий музикант, плюс тут уже спрацьовують і рухи, і міміка піаніста. Якщо на концерті виступає професійний музикант, то можна підгледіти аплікатуру з першого ряду (сміється). Коротше: серце швидше б’ється, коли ти слухаєш музику наживо.

– Після вашої імпрези 20 лютого у «Хлібні» заплановано невимушене спілкування зі слухачами. Що вам цікаво почути від аудиторії? Запитання? Враження? Критику?

– Це вже другий етап спілкування виконавця і публіки. Перший – енергетичне спілкування під час концерту. Важливо усвідомити, що саме сподобалось, що ні. Критику дуже люблю. Намагаюся з усіх сил розвиватися і віднаходити щось нове і, звісно, підтримка слухачів відіграє у цьому дуже велику роль.

– Який концерт ви можете назвати справді успішним?

– Коли все замислене здійснено. Окрім того, під час виступу часто виникають нові ідеї. Навіть коли твір уже гарно продуманий і не раз зіграний. Сама енергія виступу провокує на імпровізації, варіювання з уже вивченим. Це заряджає. Виходиш на сцену, граєш – і тут з’являється бажання побавитися із матеріалом. Але так, щоб це водночас було якісно, не зіпсувало загальну атмосферу твору, щоб усі змістові арки й кульмінації збереглися. Це, звісно, ризиковано. Краще вийти і відтворити те, що добре відпрацьовано. Однак для мене це трохи нудно. Таке можна назвати натхненим самим фактом виступу на сцені. Цікаво відчувати слухача в цей момент. Хоча, з іншого боку, публіка все й так сприймає як щось заплановане. То більше виклик собі як виконавцю.

– Як воно, бути молодим музикантом в України? Які ви бачите переваги чи труднощі?

– Одна з переваг – залучення ширшої аудиторії. Людям, як я зрозумів після концертів, цікаві нові обличчя, імена. Якесь свіже прочитання твору, неочікуваний образ. На виступи молодих виконавців охоче ходить молодь. Серед труднощів – конфлікт поколінь. Я і мої молоді колеги мислимо не так, як піаністи із 50-річним стажем. Та й модель концертів дещо змінилася. Це відчутно. На мене особисто якогось прямого тиску ніколи не було. Але я відчуваю, як мене оцінюють старші колеги. І завжди є варіант, що твоє виконання не сподобається й вони на це досить жорстко відреагують. Утім я дуже люблю маститих музикантів, у яких можна багато чому навчитися. Їхній зрілий досвід важливий для молоді.

– Хто з піаністів вас надихає? Кого ви слухаєте для розширення творчих горизонтів і задоволення?

– Гленн Гульд, Володимир Софроницький, люблю дуже Євгенія Кісіна, Вана Клайберна. Мене вразив концерт українського піаніста Антонія Баришевського. Він виконував твір Яніса Ксенакіса, який я ніколи раніше не чув. Людям потрібна потужна внутрішня філософія, щоб сприймати таку музику. За молодими виконавцями мені теж цікаво спостерігати. До Львова приїздив Ніколя Мірошниченко, було повчально почути його гру, зрозуміти як він мислить. Зрілих піаністів завжди корисно слухати, бо можна багато що взяти за приклад.

– А яких композиторів любите грати?

– Я романтик. Водночас можу себе віднести до покоління Z, яке вже народилося із гаджетами, характеризується швидким переключенням уваги, і щось подібне я шукаю в музиці ХХ століття. Мені дуже подобається Дьордь Лігеті та його екстравагантні, часом скандальні твори. Люблю слухати Карлгайнца Штокгаузена. При тому, звісно, мене надихає наповненість музичної матерії у творах Бетховена, Баха, Шопена, Шуберта.
Я багато разів слухав «Весну священну» Ігоря Стравінського. У мене було нервове збудження, я переживав бурю емоцій! Стравінський для мене  – чистий захват.
Чим більше розумієшся на музиці, тим більше вона проникає в тебе, викликає надзвичайно сильні емоції і переживання, спричиняє новий погляд на речі, пере-, доосмислення сучасного світу, власних почуттів, ідей, планів. І в цьому також її велика цінність.

Марія СЕМЕНЧЕНКО

Фото надані Сергієм КОВАЛЬОВИМ