Тиша після музики: про концерт оркестрових прем’єр у фестивалі «Контрасти»

168

«Silenzo dal Dolore», або «Тиша після болю» – це те, що переживає наразі кожен українець, дорослі й діти, – усі, кого торкнулася ця жахлива війна.
Сама назва концерту 2 жовтня на 29-му Міжнародному фестивалі «Контрасти» відтворила глибокі емоції туги й скорботи, які відчули слухачі та авторка cтатті

Йтиметься про виконання Академічним камерним оркестром «Віртуози Львова» під керуванням Володимира Сивохіпа, а також солістами Михайлом Сосновським, Степаном Сивохіпом і Йожефом Ермінем прем’єр українських композиторів і твору латвійця Васкса.

Концерт розпочався з твору Петеріса Васкса, який має назву «Musica dolorosa» для струнних, написаного 1984 року. «Це мій найтрагічніший твір, єдиний, у якому немає ні оптимізму, ні надії, лише біль», – так композитор охарактеризував опус, присвячений сестрі Марті, а також латвійському народу. Адже за історією всім відомо, що Латвія входила до Радянського Союзу і саме у час написання твору в столицях країн Балтії почалися масові рухи щодо відновлення незалежності, у тому числі й Латвії.

Композитор згадує це так: «Я – частина свого народу, для якого то був темний і трагічний період, коли здавалося, що навіть найбільші ідеалісти й оптимісти починали втрачати надію…»

Завдяки цьому твору, а також п’єсі «Послання» та фортепіанному тріо «Episodi e canto perpetuo» у 1990-х роках Васкс приєднався до Міжнародної плеяди сучасних композиторів разом із Арво Пяртом (нар. 1935), Генріком Гурецьким (1933–2010) і Гією Канчелі (1935–2019) як один із найяскравіших представників епохи.

Прослухавши твір Петеріса Васкса, починаєш розуміти близькість теми й характеру композиції до реалій сьогодення українського народу. Це передається у використаних музичних засобах: глісандо у віолончелей і контрабасів, що нагадують виття сирени, стогони і крики. Вони наче передбачають щось жахливе й тривожне.

У цій композиції перетинаються три лінії: вічна основа (органний пункт, остинато), жалібні інтонації, притаманні цьому жанру та прагнення до суттєвої метроритмічної свободи. Вони взаємодіють між собою й досягають неабиякого драматизму у середній частині твору, тут присутні алеаторна кульмінація (композитор розвивав принципи алеаторики Лютославського та Пендерецького) й контрастна до неї тиха кульмінація у віолончелі соло.

Наступною звучала Камерна симфонія № 3 для флейти і 12-ти струнних інструментів неповторного Євгена Станковича, написана у 1982 році й визнана Міжнародною трибуною композиторів при ЮНЕСКО однією з найкращих симфоній 1985 року.

У творі наявні дві теми: болю, у вигляді самотнього людського голосу, що втілюється у соло флейти, і невпинної жаги до життя у динамічних струнних. Композитор підкреслює великий контраст між темою флейти і струнних інструментів, але пізніше вони підхоплюють цю тему болю у флейти й сплітаються у звучанні струнного оркестру. Тема просвітлення та віри в життя не раз перериватиметься голосною динамічною мелодією струнних і флейти, що символізує протиставлення людини й стрімкого вихору життя, який хоче знищити її індивідуальність і духовну цінність.

Програма концерту містила світову прем’єру твору Володимира Пасічника «І день іде, і ніч іде» (за Тарасом Шевченком) для струнного оркестру, написаного у 2023 році. Це – коротка мініатюра про плин життя.

Композитор спирався на такі рядки Кобзаря:«І день іде, і ніч іде. / І голову схопивши в руки, / Дивуєшся, чому не йде / Апостол правди і науки!»

Цікаво, що ці вірші поет написав за рік до смерті, немов передчуваючи передчасний відхід за межі земного життя та замислюючись над тим, хто далі візьме на себе апостольську місію нести у темний народ світло істини. Щодо цього композитор зазначив: «Істина каже – поспішай повільно». Саме цю філософію автор і заклав у твір, сповнений рефлексій над минулим й сьогоденням.

Далі прозвучала світова прем’єра «Елегії для струнних» Алли Сіренко, написана у 2022 році та присвячена героїчному українському народу. Пані Алла вже понад 20 років мешкає у Великій Британії, але, за її словами, її душа і коріння назавжди залишаться у Львові. Мабуть, саме тому у її творах, як і в «Елегії для струнних», головною темою є поклоніння – присвята українському народу та героям, котрі поклали життя заради нашого світлого майбутнього.

Музику наскрізно пронизує скорботне звучання. Публіка відчула цей крик душі про біль, який наразі переживає кожен українець майже щодня. Туті оркестру в кульмінації твору змусило мене, а також багатьох слухачів, присутніх у залі, не стримувати емоцій.

Концерт для гобоя з оркестром Мирослава Скорика датовано 2017 роком. Усім відомо, що композитор – майстер органічного поєднання сучасної популярної інтонації із неокласичною, неоромантичною, полістилістичною та постмодерністичною. Цей концерт не є винятком, адже соло гобоя динамічно контрастує з оркестром несучи в звучанні скорботу і драматизм, та водночас джазові елементи.

Достойним було виконання соліста Степана Сивохіпа, який із неабиякою глибиною відчув твір Мирослава Скорика. Його гра була сповнена темпераменту, підтримуваного чудовим звучанням Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова».

Наступним у програмі був твір Ганни Гаврилець – «Хорал» для струнного оркестру, написаний у 2003 році. Він завжди асоціювався з Григоріанською церквою та піснеспівом, а сьогодні звучить по-іншому: передає емоції війни, кидає у спогади про Бучу, Ірпінь, Гостомель та інші українські міста і села, які назавжди відгукуватимуться болем, жахом та горем у серцях кожного українця.

Попри те, що опус народжений задовго до початку війни, композиторка немовби відчула жахливі події майбутнього, передавши у музиці глибоку тугу за загиблими. Саме війна підкосила її здоров’я і, на превеликий жаль, Ганну Гаврилець не змогли врятувати. Її більше немає, але твори видатної мисткині, які торкаються кожної душі, залишаться з нами назавжди.

Останній твір концерту – «Присвята» Богдани Фроляк. Композиція постала у 2021 році й присвячена піаністу, який її першим виконав, – Йожефу Ерміню. Музина віє життям, що переборює смерть, і вірою у краще. Це світла елегія з елементами драматичної скорботи, просякнута ліричними спогадами про ясність і тепло. Елементи партії скрипок з фінального розділу твору звучали по-особливому ефектно. В цілому контрастна «лейттема смерті» у струнних додавала напруженості та схвильованості, а партія фортепіано повністю втілила та передала образ віри у краще світле майбутнє.

Насамкінець хочу зазначити, що музика – це велика сила, яка допомагає нам переживати біль, розпач і горе. Вона спонукає до оптимізму. І сьогодні, коли наші захисники й захисниці щодня віддають свої життя заради свободи всіх українців, ми мусимо це пам’ятати і дякувати кожному і кожній за можливість творити!

Анна ГУРІНА