Як і передбачалося, концертний сезон 2024–2025 року в Дніпровській філармонії став простором прем’єр і появи нових виконавських імен. Одне з них – диригент із Литви Александрас Шимеліс. Афіша трьох симфонічних вечорів із його участю зацікавила слухачів національною визначеністю програми й новизною виконуваних у Дніпрі творів. Кожний вечір мав свій ключ до широкого кола слухачів і професіоналів, вразив смаком диригента до стилів і гри жанрових сполучень, оригінальною емоційною палітрою настроїв
Вечір перший відкрився Концертною симфонією для скрипки й альта з оркестром Вольфганга Амадея Моцарта мі-бемоль мажор, К. 364, що багата гамою ліричних, самотньо-трагічних і радісних переживань та блискучим діалогом двох улюблених інструментів, у виконанні Ольги Кутакової (скрипка) і Тетяни Шевер (альт). У золотому перетині програми – натхненно зіграна симфонічна поема «В лісі» класика литовської музики, видатного живописця в музиці й творця складних образотворчих прелюдій, симфоній, скерцо і сонат Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса. Й на завершення – легка, гламурна, часом по-французьки мелодраматична, така собі неогайднівська за оптимістичним танцювально-пісенним, виключно мажорним настроєм Симфонієта Франсіса Пуленка.
Другий вечір подарував Реквієм, ор. 148 Роберта Шумана, сповнений подяки й любові світу, оригінальний латинськими строфами частин Те decet hymnus. Kyrie eleison («Тобі вподобають гімни. Господи, помилуй»), Liber scriptus («Написана книга»), Qui Mariam absolvisti («Хто прощає Марію»), із центром у Domine Jesu Christe («Господь Ісус Христос») і завершенням піднесеною трійцею Hostias («Жертовний»), Sanctus («Святий»), Benedictus («Благословенний»). Цікавий відсутністю масивних форм і наявністю імітаційно-поліфонічних підрозділів, він зворушив пісенним рішенням традиційно драматичної латинської літургії.
Реквієм був одухотворено виконаний Камерним хором Дніпровської філармонії (хормейстерка – Ганна Харакоз), солістами – Ганною Проць (сопрано), Тетяною Галкіною (мецо-сопрано), Максимом Іващуком (бас), Михайлом Газіним (тенор). У фіналі концерту прозвучала яскрава Шотландська симфонія ля мінор, ор. 56 Фелікса Мендельсона, яка вважається зовсім не простою для інтерпретування.
Третій вечір розпочала ще одна симфонічна поема Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса «Море», де оркестр дав насолодитися грою звукових масивів, контрастами й градаціями фактури, щільними контрапунктичними накопичуваннями та вибухами, залізними унісонами мідних і прозорими соло арфи. Далі – надзвичайно складний Концерт для скрипки з оркестром ре мажор, ор. 35а, ВV243 Ферруччо Бузоні, тривалістю понад 50 хвилин, який проникливо й віртуозно приборкав кумир дніпровської публіки, лауреат міжнародних конкурсів імені Карла Нільсена, Тадеуша Вронського, Миколи Лисенка. Володар Premier Prix і ступеня магістра Гілдголської школи музики і театру, засновник і художній керівник Міжнародного музичного конкурсу імені Бенджаміна Бріттена в Лондоні, викладач музичних академій у Лондоні та Києві Дмитро Ткаченко.
Кодою усієї симфонічної трилогії прозвучала Дев’ята симфонія мі мінор, ор. 95 Антоніна Дворжака, шанована колишніми й сьогоднішніми слухачами Нового й Старого світу, яскрава багатобарвною жанровістю й народнопісенним тематизмом чеського, індіанського та афроамериканського генезису. Під гучні фінальні оплески слухачів я впіймала себе на думці, що складні для виконання програми трьох вечорів пролунали яскраво, легко і зрозуміло. З відчуттям якоїсь європейської досконалості, заглибленого опрацюванням кожного музичного моменту, спрямованого точним, завжди конкретним, виразно диригентським жестом.
Наступного дня, в ході розлогого обговорення з Александрасом Шимелісом результатів цих концертів і загалом можливостей вирішення музичних проєктів в умовах війни, я зрозуміла, чим живиться особистісна творча харизма маестро. По-перше, досвідом поєднання двох професій – хорового й симфонічного диригента – з композиторською аналітикою, доповненням класичних засад литовської школи сучасними виконавськими настановами італійської, індивідуальним осмисленням принципів роботи найкращих сучасних зарубіжних оркестрів. А по-друге, вкладанням у процес праці з колективом надзвичайно вольової енергетики й одночасно тонкої чутливості, прагненням вивільнитися від регламенту відтворення відомих творів і раціональності, вмінням запалити музикантів добре продуманою ідеєю і перфекціонізмом.
Як я дізналась в Александраса, попри зовнішньо легко досягнуту успішність музичної кар’єри, його щлях до диригентського пульту був досить болісним і в чомусь зухвалим. Перший крок він зробив доволі дорослим, як для навчання азам музики, юнаком, коли у 15 років вступив на диригентсько-хорове відділення Вільнюського музичного училища імені Юозаса Таллат-Кялпши. Новоспечений студент не мав тоді жодних знань ані з теорії музики, ані з фортепіано, лише володів непоганим баритоном та встиг отримати досвід співу й гри на бас-гітарі у сільській рок-групі. Однак першу перемогу здобув уже на другому й третьому курсах навчання – звання лауреата першої премії молодих диригентів Литви в Каунасі та конкурсу диригентів Балтійських країн у Ризі.
Справжнє захоплення професією привело Александраса в 1990 році до факультету хорового диригування Литовської музичної академії. Щоденна, по 10-12 годин, гра на фортепіано під професійним доглядом Йоланти Удрайте, перший успішний публічний виступ у Великому залі Вільнюської музичної академії із Баладою № 1 соль мінор Фридерика Шопена, – все це загартувало волю, але і збудило до пошуку відповідей на професійні «чому?»: як зрозуміти думку композитора? у чому загадка його стилю? як це виконувати?
Професор зі спеціальності казав: «Не став запитань, диригуй схему, тримай темп». Александрасу ж хотілося знати, що ховається за нотами. З цим він пішов у 1994 році на другий курс із композиції в клас професора Вітаутаса Лаурушаса, де відбулися перші спроби написання музики, відвідування додаткових майстеркласів у Луї Андріссена, Ганни Куленти, відомого польського композитора і піаніста Зигмунта Краузе.
А потім – магістратура за класом композиції професора Рімантаса Янеляускаса. Під його керівництвом, аналізучи композиторські техніки від античних авторів до творців музики ХХ століття, вибудовував архітектуру музичного мислення. Цілий рік (1998) пішов на роботу над дипломною месою «Gloria». Та після її виконання взяв творчу паузу тривалістю в 15 років. Дотримався поради вчителя: «Якщо можеш не писати – не роби цього».
За визнанням Александраса Шимеліса, в той період він був зовсім невпевненим у собі. Зсередини спрацьовувала пострадянська школа, він прагнув ідеального музичного результату, водночас професор переконував: «Усе не так добре, як тобі здається». Александрас замкнувся, надумав забути про музику і зайнявся іншими справами.
Працював із лаками й фарбами у створеній власній компанії «Piano LT» – реставрував і продавав піаніно, роялі, бо магічним вказівним знаком для себе вважав число 88, в якому збіглися кількість клавіш на фортепіано з числом і місяцем дня його народження – 8 серпня. Час від часу з’являлися друзі з пропозиціями організовувати якісь концерти. Зробив один, другий, третій, опісля – молодіжні фестивалі Percussions і «Нові імена», великий фестиваль «Piano LT» Та й про диригування не забував – продовжував приватно займатися з професорами-симфоністами Йозасом Домаркасом і Йонасом Алексе.
Однак хотілось більшого. І от, як у кіно, одного разу в 1999 році на перший концерт Александраса Шимеліса як запрошеного диригента Вільнюського оркестру прийшов директор створюваного тоді Інституту італійської культури в Литві пан Остеліо Ремі. Після концерту, в гримерці італієць дав високу оцінку диригентському виступу та запропонував безкоштовні уроки італійської мови. Звісно, Александрас не міг відмовитися.
Він з інтересом вивчав італійську, спонтанно почав реалізовувати спільні з інститутом проєкти, допоміг виконати твори італійських футуристів. Невдовзі йому запропонували поїхати до Італії, та Александрас відмовився. Щоправда за кілька тижнів по тому дізнався, що отримав відкритий грант на навчання у Сієні, у приватній Accademia Musicale Chigiana. Так, маючи диплом магістра і три спеціальності, Шимеліс знову поїхав навчатися. Він потрапив у клас до маестро Джанлуїджі Джельметті, закінчив академію у 2000 році.
Звісно, для всіх італійська музична школа – це мрія, вершина мистецтва. Я поцікавилась які ж знання отримав Александрас від Джельметті. Як має працювати з партитурою й симфонічним оркестром диригент, щоб задовольнити шанувальників музики часів електронно-сітьової культури? Розповідь Александраса знову здивувала.
Прибувши до Італії. він був розчарований: диригенту з країни, яка не входила до Євросоюзу, отримати роботу дуже складно. Але його цікавили поради Джельметті, який тоді заступив на посаду головного диригента Римського оперного театру. Перший же вихід до оркестру академії дав надзвичайно корисний досвід. Це був оркестр із Софії, в котрому грали блискучі музиканти – всі професори, котрі приїхали на зарабітки до Італії.
Александрас почав репетицію, як його навчали, – став говорити, як потрібно грати цю тему, як той чи інший фрагмент тощо. Джельметті зупинив, покликав до себе й сказав: «Подивись, який оркестр сидить, як вони грають. Музиканти вже разів по 100 або 200 зіграли усі ці твори. Ти маєш прийти зі своєю творчою ідеєю й захопити їх нею. Тобі слід запитати: як ви можете це зробити? А, вислухавши один, другий, третій, п’ятий варіанти, вибрати кращий. Не бути диктатором, а зацікавити оригінальним проєктом».
Між тим, на цей курс в академію приїхало 56 диригентів, а за 2 тижні був зроблений відбір і залишилося 13 людей. Головна умова – щодня працювати з оркестром. Але коли студенти зранку приходили, то не знали, чим саме диригуватимуть. Професор викликав когось, давав партитуру: диригуєш зараз, наприклад, Пасакалією Веберна. І якщо дехто сидів і дивився Брамса, то для нього це було великим стресом. Окрім того, під час концерту диригували всю партитуру частинами по черзі – один першу, інший – другу, третій – наступну, четвертий – фінал і так далі.
Як узагальнила я, цей метод Джельметті навчив диригента вільного читання з листа, винахідливості, мобільності, швидкої реакції, готовності до моментального опанування незнайомого твору. Разом із цим – психологічної стійкості, гнучкості, витриманості, уважності, вміння долати стрес, сублімувати його в творчість.
Згодом Шимеліс отримав ще один цікавий досвід. Серед отримувачів гранту було багато італійських студентів. Вони влаштовували гру в футбол: італійці проти гостей-іноземців. Александрас прийшов тоді в сандалях, але забив голів більше за всіх і команда виграла. Наступного ранку на репетиції професор запитав у нього: що хочешь диригувати? Вперше метр надав учневі можливість самому обрати твір. Александрас узяв Шосту симфонію Петра Чайковського. Наставник погодився, а всім оголосив, що ось цей хлопець учора забив сім голів і йому треба аплодувати. Як кажуть італійці: на перше – сalcio (футбол), на друге – cucina (кухня), на третє – аmor (кохання). Зрозуміло, приказка Джельметті означала: диригентом буде той, хто є лідером – сильним, спритним, наполегливим.
З оркестром академії під час навчальних репетицій Шимеліс зіграв достатньо симфонічної музики. Диригував П’ятою й Шостою симфоніями Петра Чайковского, Сороковою Вольфганга Амадея Моцарта, «Весною священною» Ігоря Стравінського, симфоніями Йоганнеса Брамса, увертюрою до опери «Сила долі» Джузеппе Верді, фрагментами з опери «Замок герцога Синя Борода» Бели Бартока. Всього – понад 30 партитур.
Навчання в Італії загартувало характер Александраса. А найголовнішим, за його словами, було зняття стресу від методів радянської школи, позбавлення думки, що він нічого не вміє, звільнення від учнівства й професійної несамодостатності.
У 2008 році разом із партнером поруч із фортепіанним салоном відкрив перший у Литві й Балтійських країнах приватний Kонцертний зал «Piano LT» на 230 місць. Виконавцям надали два нових рояля «Schimmel» і «Fazioli», який навіть сам виробник називає музичним Ferrari.
Майже всі піаністи хотіли виступати тут, вважали його другою філармонією. Александрас був диригентом, худруком, маркетологом, настроювачем інструментів, ведучим, робочим в одній особі. Слухачі приходили – він зустрічав, закінчувався концерт – проводжав кожного, тиснув руку, дякував, що прийшли. На 8 березня біг у магазин за тюльпанами й трояндами в подарунок для кожної жінки.
Вже за рік роботи вирішили організувати літній фестиваль, вийти на велику сцену. Спробували формат на вулиці, потім у дворах, фестивалі «Piano LT» ставали солідними – збирали до 1,5 тисячі слухачів. Однак серйозно до цього Александрас не ставився: нехай буде маленьким приємним хобі.
Згодом зайнявся менеджментом і продюсерством створеного разом із відомим литовським співаком, професором Владимирасом Прудниковасом молодіжного камерного Amadeus orchestra. Александрас диригував, їздив до Латвії, Польщі, опікувався гастрольним туром Європою. Зал «Piano LT» став майданчиком для репетицій ще одного оркестру, в якому грали концертмейстери усіх вільнюських оркестрів. Усе робилося виключно на ентузіазмі, жодного фінансування не було.
Пізніше Александрас Шимеліс виконав чимало цікавих програм із висококласними європейськими музичними колективами – Лондонським Гала-оркестром, Гастингським філармонійним хором (Британия), Лієпайським симфонічим оркестром (Латвія), Болгарським симфонічним оркестром музичного фестивалю в Софії, Радомським камерним оркестром (Польща), Литовським державним симфонічним оркестром, литовськими камерними оркестрами Вільнюса, Клайпеди, Шяуляя.
На моє запитання, чого він прагне як диригент досягти з оркестром в прочитанні партитури, Шимеліс відповів – якості звучання. Згадав свої враження від перебування на репетиції Берлінського симфонічного оркестру, де головним диригентом працював Саймон Реттл. Від першого звука, говорить Александрас, не виникало коливань думок щодо інтонації, динаміки або штрихів. Були відчуття слухання живої платівки і лише розмова диригента з музикантами про відтінки звука: там темніше, а там трохи туманніше, тут яскравіше… Це зворушило до сліз. Як це вони так грають?
Те саме його здивувало і в Британії при підготовці до концертних виступів. Практично з першої репетиції – результат. Немає часу щось довго відпрацьовувати. Все дорого коштує, процеси пришвидшені. Краще замість п’яти репетицій провести п’ять концертів.
І ще Шимеліс згадав концерт молодіжного оркестру «Mahler Chamber Orchestra», у складі якого грає 45 музикантів із 20-ти країн. Колектив, створений маестро Клаудіо Аббадо, дає 60-70 концертів на рік. Александрасу запам’яталося виконання «Празької» симфонії № 38 Вольфганга Амадея Моцарта. «Грали без диригента, – досконалості немає меж», – наголосив він. У нас же оркестр має відсидіти репетиції, і ця буденність музичного побуту для творчості – чи не найстрашніша.
За 25 років по закінченні всіх академій Александрас диригував шедеврами класики, романтизму й сучасної музики. Хоча, як виявилося, йому більше до душі стиль бароко. Хотів би ставити дуже популярні зараз у Європі ренесансно-барокові опери й виконувати вокально-оркестрові твори Клаудіо Монтеверді, Генрі Перселла, Жана Баттіста Люллі, Джованні Баттісти Перголезі. Проблема тільки у відсутності барокових інструментів, іншій манері гри. Сучасним оркестром це зіграти важко, треба перелаштовуватися, адже інша attacca, темпи, відчуття ансамблю.
З оперно-симфонічної музики від класики до сучасності багато шедеврів, котрі хотів би повторювати через їхню величезну терапевтичну силу й мотиваційну енергетику, що надихають слухачів і виконавців. Із литовських композиторів найближчі твори Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса. Чому не сучасна литовська композиторська школа?
«Це більш авангардна музика, – говорить Александрас, – у ній суцільні дисонанси й кластери, сучасні техніки, не відшукаєш мелодії. Це може красиво звучати, але не кожен присутній у залі готовий таке слухати, бо до цього слід готуватися». Серед відомих литовських композиторів Бронюс Кутавічус, Альгірдас Мартинайтіс, Анатоліюс Шендеровас, Юлюс Юзелюнас, Арвідас Мальцис, Освальдас Балакаускас. В останнього є цікава «Молитва» для камерного оркестру й ударних інструментів і він, до речі, закінчував клас композиції Бориса Лятошинського у Київській консерваторії.
Багато відомих молодих литовських композиторів, які пишуть опери, симфонічні й камерні твори, Александрас хотів би в недалекому майбутньому представити українському слухачу. А ще – музику латвійських і естонських авторів, зокрема, Петеріса Васкса й Арво Пярта.
«Чи досі триває пауза у власній композиторські творчості?» – поцікавилась я в Шимеліса. «Вона закінчилась, коли почав писати музику до кіно», – відповів він. Перший і найдорожчий спогад – музика до фільму «Жива вода», героїня якого займається тим, що приймає пологи вдома. Звукове рішення з’явилося швидко й легко, бо ця історія нагадала про таку саму дівчину, котра допомогла народженню його власних сина й дочки. Музика вийшла теплою, яскравою, задіяні народні литовські інструменти.
На початку 2000-х років за пропозицією режисерки Тетяни Стрельбицької погодився створити музику до вистави за драматургією П’єра Паоло Пазоліні – «Affabulazione». Кілька творів і зараз у роботі, будуть завершені до кінця 2025 року.
Прямо тепер у You Tube можна послухати, поряд із дипломною Gloria, одну з останніх робіт – Фантазію на тему Фаустаса Латенаса у виконанні лауреата міжнародних конкурсів, учня Мстислава Ростроповича, віолончеліста Давида Герингаса. В 1960-ті Давид закінчив школу Мікалоюса Чюрльоніса у Вільнюсі, у 1970-ті поїхав до Німеччини, давно отримав громадянство і зараз живе в Берліні.
Цікаво, що Фаустас Латенас як композитор працював над музичним оформленням вистав у Театрі імені Євгена Вахтангова, де головним режисером і художнім керівником з 2007 до травня 2022 року працював литовський театральний режисер Римас Тумінас. Саме його нещодавно губернатор анексованого Севастополя назвав «зрадником», адже на початку війни росії проти України Тумінас мав намір поставити виставу «Мій друг Бандера» й закликав до масованих «відповідей» москві. Після звільнення з посади Тумінас відмовився від присудження премії за внесок у розвиток російської культури та повернувся до Литви, а в березні 2024-го пішов із життя.
«Фантазію на тему Фаустаса Латенаса» для фортепіано та віолончелі, яку Александрас надіслав мені, я із задоволенням послухала. Композиція на чотири акорди з програмною назвою середньовічного католицького «Miserere» («Будьте милостиві») справила враження майстерно зробленої камерної мініатюри, доступної будь-кому зі слухачів. Зазвичай трагічний за змістом псалом, до якого зверталися Вівальді, Гендель, Алегрі, Моцарт, Ліст і ще багато хто з композиторів від епохи бароко до ХХ століття, звучить як прелюд, – патетично й життєствердно. Прозорість фортепіанної фактури, природна наспівність мелодії віолончелі, яскрава колористика ре мажору, якась лістівська імпровізаційність – усе створює ностальгічний настрій. Фантазію можна й зіграти. Є ноти, опубліковані берлінським видавництвом.
Щодо контактів Александраса Шимеліса з Україною, то, впевнена, надзвичайне враження у присутніх іще з першого симфонічного концерту викликало звернення литовського диригента до залу з привітанням гарною українською мовою. Тримаючи разом із директором Дніпровської філармонії Олександром Хасаповим прапор України, Шимеліс завершив вечір палким «Слава Україні!»
Цікаво, що в день нашої зустрічі Александрас диригував ще й денним концертом для дітей, у програмі якого виконувались «Гуцульська рапсодія» Георгія Майбороди та «Мелодія» Мирослава Скорика. Ефект від знайомства з українською музикою, як сказав Александрас, для нього був неочікуваним, – у якийсь момент трохи не заплакав, такі чудові твори. З’ясувалося й те, що Академічний симфонічний оркестр Дніпровської філармонії – перший український колектив, із яким працював Шимеліс.
Врешті, я дізналася, що шлях Александраса Шимеліса до України розпочався з волонтерства на підтримку наших військових. Це стало контраверсією його роботи з 2013 до 2017 року на посаді аташе з культури Литви в рф, подовженої викладанням у відомому музичному виші.
У перші дні війни проти України, як повідомив Александрас, свідомість катастрофи, внутрішнє спустошення, зсув усіх цінностей примусили його прийняти дуже складне, але єдино правильне для нього рішення – порвати усі зв’язки з країною-агресоркою. Наступив дуже болісний розпад дружніх, навіть родинних стосунків, й Александрас вирішив повернутися до Литви. Його чекало важке випробування закритими дверима в рідний музичний осередок, глибока депресія, шлях у нікуди. Якісь вишні сили навернули до істини – пошук себе в Україні.
«Щодо волонтерства, то я не прибічник пафосних речей, – сказав у фіналі нашої зустрічі Александрас Шимеліс. – Але у нас є команда литовських хлопців, ми збираємо гроші й купуємо старі машини. Десь є майстерні, котрі безкоштовно ремонтують, хтось покришки купує, інші – запчастини, корпус іноді перефарбовуємо й приганяємо авто сюди. На сьогодні їх уже 40.
Востаннє я переганяв машину в листопаді 2024 року до Львова. А напередодні у Вільнюсі, на виставці картин видатної української художниці Марії Примаченко в Музеї Вітаутаса Касюліса я познайомився з відомим і дуже авторитетним в українському культурному середовищі паном Тарасом Возняком, директором музею у львівському Палаці Потоцьких. Він сказав: “Росіянам не потрібні наші міста, їм потрібні наші душі”.
На мене це справило сильне враження. І те, що, окрім машин, я зараз приїжджаю давати концерти у прифронтове місто для тих, хто любить мистецтво, – це не так поклик професії, як чисто людський борг. Нещодавно я сказав відомому київському піаністу Вадиму Холоденку: “Для мене дуже важливо бути тут саме в цей момент. Це – моя війна з російським режимом”».
Наталія ТАРАСОВА
Фото надані авторкою статті
