Verbier Festival – один із найпрестижніших міжнародних фестивалів академічної музики, який щоліта проходить у швейцарському Верб’є. Його Академія збирає найталановитіших молодих музикантів з усього світу, які мають нагоду працювати з видатними виконавцями та педагогами.
Цього року серед дев’яти піаністів, відібраних до Piano Academy – українець Роман Федюрко, лауреат міжнародних конкурсів і студент Університету мистецтв у Ґраці, де навчається в класі професорки Мілани Чернявської. Ми зустрілися з Романом у Верб’є, щоб поговорити про навчання, конкурси, репертуар і власне бачення музики
– Розкажи, як ти потрапив на фестиваль у Верб’є і що входить до програми академії для молодих піаністів?
– Уперше я подав заявку 2023 року, ще до участі в Конкурсі імені Володимира Горовиця, на якому згодом став абсолютним переможцем. Потрапити на майстер-класи у Верб’є дуже складно через ретельний відбір учасників, а також вимогу рекомендацій від відомих музикантів. Цьогоріч було відібрано лише дев’ятьох учасників віком до 26 років. Кожен навчатиметься протягом двох тижнів у чотирьох різних відомих піаністів, які обирають собі учнів залежно від заявленої програми.
В першій половині дня ми відвідуємо й беремо участь у майстер-класах, а в другій нам пропонують багато інших цікавих лекцій, де порушують питання кар’єрного розвитку, важливості соціальних медіа в публічних професіях і проводять різноманітні тренінги.
Також за кілька місяців до початку фестивалю нас об’єднали в ансамблі (квартети, квінтети) з учасниками академії, які грають на струнних інструментах. Ми могли самі запропонувати твори для виконання в академічних концертах.
– 25 липня для вас був запланований один із таких концертів. Що ти виконував?
– Я представив публіці фінал із Першої сонати Роберта Шумана. Це одна з ранніх робіт композитора, перша версія якої зазнала великої критики навіть від його дружини Клари Вік, котра її виконувала. Складність полягає не так у технічному аспекті, як у передачі сутності змісту музики.
– Як тобі атмосфера фестивалю? Маєш змогу відвідувати концерти відомих виконавців? Кого тобі найбільше хотілося б послухати?
– Атмосфера тут чудова. Дуже багато подій відбувається одночасно, і дуже шкода, що на все бракує часу, адже хочеться бути заразом у кількох місцях, до того ж ще й встигати займатися. Учора я був на відкритому інтерв’ю з Лукасом Дебаргом та Александром Канторовим. Вельми бажав би потрапити на їхні виступи.
– Ти зараз мешкаєш і навчаєшся у Ґраці в класі Мілани Чернявської. Чому вирішив поїхати саме до Австрії? Скільки років там іще пробудеш і що плануєш робити після завершення освіти?
– Причиною мого переїзду було бажання навчатися саме в цього педагога. Поки що маю велике прагнення якомога довше набиратися досвіду. У сучасному світі дуже складно будувати далекоглядні плани.
– Чи вважаєш ти, що участь у конкурсах відіграє важливу роль у кар’єрі піаніста?
– На жаль, так. Це дає молодим виконавцям змогу показати себе публіці, налагодити професійні контакти й отримати запрошення брати участь у концертах.
– Які можливості подібні турніри відкрили для тебе?
– Я дуже вдячний організаторам Конкурсу імені Володимира Горовиця за ті перспективи, які відкрилися мені завдяки участі й перемозі в Женеві 2023 року.
– Процес підготовки до конкурсу. Який він?
– Більше половини програми до кожного конкурсу я оновлюю і формую з нових для мене опусів, котрі спочатку виконую на концертах, а вже потім визначаю, наскільки вони опановані. Іноді вивченому потрібно трохи часу, щоб «відлежатися», а згодом відкривається друге, а то й третє дихання, і музика починає звучати по-іншому. Конкурс узагалі є специфічною подією, де від вибору програми може залежати результат.
– У тебе є молодший брат Олександр. Він теж піаніст і навчається в Ґраці у Мілани Чернявської. Коли я побачила анонс вашого спільного альбому «Калейдоскоп», у мене одразу виникла асоціація з братами Лукасом та Артуром Юссенами. Розкажи про вміст релізу й де він був записаний?
– Роботу здійснено в Німеччині. До альбому ввійшли мініатюри для фортепіано соло та дуети, написані українськими й зарубіжними композиторами. Серед них – «Мелодія» і джазовий парафраз на тему твору Людвіга ван Бетховена «До Елізи», створений Мирославом Скориком, дві «Мазурки» та «Поема» Віктора Косенка, чотири «Прелюдії» Левка Ревуцького.
– Чим ти керуєшся при виборі репертуару?
– У моєму репертуарі на кожен твір я маю особистий погляд. Треба, щоб ця музика була в мені. Сценічне виконання – це стан тонкої чесності. Я вважаю, що, виходячи на сцену, треба відкинути всі шаблони й обмеження, які були під час роботи. Має відпасти те, що виконувалося механічно. Ідентичних виконань не існує, але все ж потрібно дотримуватися плану, який був визначений під час репетицій. Повинен залишитися лише трикутник: композитор – інтерпретатор – публіка.
– Композитори якої епохи тобі найближчі за темпераментом?
– Прикро обмежувати себе вибором лише однієї епохи. Для мене важливо постійно розширювати погляд. Я маю величезний список творів, які хотів би вивчити в майбутньому.
– Творчість яких піаністів є для тебе орієнтиром?
– Передусім це Володимир Горовиць, Святослав Ріхтер, Еміль Гілельс, Антон Рубінштейн, Міцуко Учіда, Данієль Баренбойм.
– Чи вважаєш ти, що є відмінності між жіночим і чоловічим піанізмом? Не так давно ще вважалося, що чоловіки витриваліші для того, щоб грати сольні концерти, а жіночий стиль гри вважався «чуттєво-сентиментальним».
– Я чув теорію про те, що фізіологічно жіноче тіло більше пристосоване до гри на скрипці, а чоловіче – до фортепіано. Але якщо ви послухаєте виступ Марти Аргеріх або Юджі Ван, то навряд чи зможете стверджувати, що для жінок існують якісь бар’єри у виборі програми чи витривалості. Вони спростовують усі упередження в цьому плані. Жінки можуть не лише виконати сольний концерт, а й зіграти таких триста на рік!
Щодо сенситивності й чуттєвості, то я не бачу причин, чому чоловіки мають тут відрізнятися від жінок. Це залежить більше від індивідуальності людини, ніж від її статі.
– Що ти можеш сказати про українську піаністичну школу? Які є відмінності порівняно з іншими європейськими країнами?
– Я не думаю, що існують ознаки, характерні для окремої школи чи країни. Вважаю, що все залежить головним чином від особистості самого піаніста. Є неймовірна кількість яскравих індивідуальностей, не схожих одна на одну.
Навіть якщо ми візьмемо представників однієї країни, однієї школи й одного викладача, дві різні людини не можуть грати однаково, насамперед через фізичні відмінності. Тому я не вважаю правильним навішувати ярлики, це було б дуже обмеженим підходом. Музиканти переїжджають із країни до країни, навчаються одне в одного й набувають різноманітного досвіду.
Сподіваюся, участь в Piano Academy у Верб’є стане для Романа чудовою практикою і вже за кілька років ми зможемо почути його в цьому мальовничому містечку серед швейцарських Альп уже як артиста із сольними концертами.
Розмовляла Ірина МАРТИНОВА
Фото надані авторкою матеріалу
