«Візантінославіка»: від рукописів до виконання!

Чи можливі у музичному світі мандрівки в часі? Питання до певної міри дивне і, навіть, безглузде. Адже стилістичний компонент, як обов’язкова змістовна складова будь-якого музичного твору, завжди відносить слухача до тієї чи іншої історичної епохи, притаманних їй образів, смислів, кодів. Однак, як показує практика останніх десятиліть, справжнє занурення у звуковий світ кожної конкретної доби потребує відповідного виконавського підходу, такого, що ґрунтується на синтезі результатів наукових досліджень та віднайдення адекватних їм засобів виконання.

У сучасному українському музичному просторі історично-інформований підхід становить доволі потужну виконавську тенденцію, що вже реалізувалася у вітчизняному мистецькому середовищі через низку цікавих проєктів. До останніх подій цього напряму належить і презентація творчої майстерні «Візантінославіка», що відбулася 17 листопада у Софійському соборі Києва.

Проєкт «Візантінославіка» відбувся завдяки сприянню громадської організації «Ігнеа Корда». Він став переможцем грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні.

Проєкт однозначно викликав інтерес громадськості, що виявилося у присутності на презентації широкої аудиторі. Подію відвідав також Посол Греції в Україні пан Пантеліс Александрос Дімітракопулос.

Музичній спільноті було представлено одну із найдавніших професійних інтонаційних практик української музичної культури – церковну монодію. Вона постала у проєкті у поєднанні та переплетенні візантійської і слов’янської традицій.

Про змістовну унікальність «Візантінославіки», а разом із тим і про нові горизонти в осмисленні шляхів розвитку української музичної культури спілкуємося із авторкою і керівницею проєкту, кандидаткою мистецтвознавства Євгенією Ігнатенко.

• Євгеніє, як виникла ідея «Візантінославіки»?
• Шлях до проєкту був довгим. Безперечно, усе почалося з моїх досліджень українських нотних рукописів кінця XVI – XVIII століть, котрі фіксували одноголосні церковні наспіви. Але саме візантійський аспект наукових пошуків зумовив зовнішній фактор. 2008 року я виграла стипендію Суспільного благодійного фонду імені Александра Онассіса і поїхала до Греції досліджувати рукописи і вчитися в Лікургоса Ангелопулоса – протопсалта, тобто головного співака Всесвятійшого архієпископа Константинопольського (Вселенського патріарха). Безпосередньо під його керівництвом я опановувала візантійську монодію. Ця традиція захопила мене настільки, що наразі я є членом науково-виконавської групи з палеографії візантійської музики Університету імені Аристотеля у Салоніках «Хрісорімон» (керівниця професор Марія Алєксандру). Водночас, набутий досвід скорегував і напрям досліджень українських рукописів. Мою увагу привернули анонімні співи, названі в Ірмологіонах «грецькими». Відтак, виникли закономірні амбіції: дослідницька – з’ясувати походження наспівів, позначених в українських рукописах як «грецькі», і виконавська – заспівати їх. Проте, реалізувати ці наміри виявилося непросто. Особливо нереалістично виглядало бажання озвучити наспіви.
• Що було на заваді цьому?
• Греків не приваблювала ідея виконувати співи з українських рукописів, бо вони записані європейською п’ятилінійною нотацією (навіть якщо вони є візантійськими за походженням). Вони зацікавлені співати власний репертуар, зафіксований візантійською нотацією, тобто невмами. Нічого не вдієш, греки – поборники автентизму і патріоти своєї культури.

Виконання ж українськими співаками наспівів, позначених як «грецькі», довгий час не видавалося можливим через втрату нами традиції співати візантійську монодію.

• Спробую припустити, що до цього призвела поява у ХVІІ столітті партесного стилю.
• Це була одна із причин. Багатоголосний хоровий спів із притаманною йому пишністю, афектацією і театральністю дійсно витіснив одноголосні наспіви. Однак, цього могло б і не статися, якби не особливості фіксації візантійської традиції співу. Ми всі добре знаємо, що невменна нотація, якою записували візантійську музику, давала співаку загальне уявлення про наспів. Структура ладу, в якому передбачалося виконувати наспів, наявність ісократими (нижній голос, що підтримує мелодію, протягуючи опорні звуки ладу) – ці складові цілого перебували у площині знання, що передавалося винятково в усний спосіб. І коли наприкінці ХVІ століття монодію почали фіксувати лінійною нотацією – київською квадратною, значна частина усного знання залишилася поза межами Ірмологіонів. Відтак, поступово і візантійська монодія, і традиція її виконання потрапили на периферію української музичної історії.
• Однак у проєті «Візантінославіка» піснеспіви все ж виконували українські музиканти.
• Так. Це стало можливим передусім завдяки появі у 2022 році в Національній музичній академії України спеціального навчального курсу «Візантійська музика: теорія і практика». Я доклала чимало зусиль до його уведення. Курс закріплений за кафедрою старовинної музики. Це варіативна складова навчальних програм, але пропонується вона усім бажаючим. Тож минулого року на кафедрі старовинної музики зібралася група співаків-студентів, зацікавлених візантійською традицією, які отримали можливість її вивчати. Це усі учасники проєкту, які виконували у співах основний мелодичний голос: Руслан Кірш, котрий є продюсером і рушійною силою «Візантінославіки» саме як проєкту, Павло Бєльський, до слова, філолог у галузі давньогрецької мови, Павло Москаленко. Ісократиму – нижній голос, що підтримує мелодію – озвучили Павло Гончаренко та Іван Білорусов.

Тож підготовка проєкту виявилася тривалою. Спочатку виконавці опановували візантійську нотацію, потім вчилися співати з невм, відтворювати «енергію» кожного знаку, додавати прикраси.

• Наскільки легко проходив процес навчання?
• Нелегко. Адже це зовсім інша ментальність, інша традиція передачі інформації і її відтворення. Сучасна європейська школа, до якої належить і українська, передбачає точну фіксацію найменших змістовних нюансів. А візантійська традиція, що зберіглася такою і досьогодні, позначає мелодичний каркас, який у певних точках прикрашається, орнаментується. При цьому у тексті вказується лише вид прикраси, а її мелодичний контур, тип руху утримується в пам’яті і передається усно. Спів за таким записом потребує тривалої практики, адже вимагає від виконавця певної свободи, імпровізаційного підходу до вокального відтворення тексту.

Інший аспект – власне виконавський, вокальний. Візантійська вокальна традиція – це традиція протопсалтів, тобто солістів, котрі співають у хорі. І співають вони принципово інакше, не так, як навчають цьому у нас. Греки уважають, що співати необхідно природнім голосом. Таке розуміння вокалу є викликом для наших виконавців. І для співаків нашого проєкту це було ще одним випробуванням, яке вони успішно подолали!

• Так, звук був неймовірний, п’янкий та містичний водночас. І мені здається, для його якості багато важив простір, в якому він створювався.
• Безперечно. Цей звук за своєю природою розрахований саме на кам’яні храми, структура яких подібна до Софійського собору у Києві, має вмуровані у стіни глечики-резонатори. Вау-ефект виникає винятково у такому чи подібному просторі. Стосовно нашого проєкту це невипадково. Адже не забуваймо, що Софія Київська задумувалася і будувалася як копія Софії з Константинополя. Тож закономірно і символічно, що візантійські співи ми записали і презентували сам проєкт тут, у Софійському соборі Києва, де ймовірно вони і звучали 500–600 років тому.
• Ми досить довго говоримо про виконавські аспекти проєкту, але повернемося до наспівів. У концерті-презентації прозвучали конкретні співи. Чому саме вони?
• Так, вибір наспівів зовсім невипадковий. Різдвяний кондак грецькою мовою «Діва днесь», яким ми розпочали презентацію, звучав на українських землях не одне століття. Про це свідчить те, що його греко-візантійська мелодія записана у різних українських рукописах: Львівському Ірмолої кінця XVI – початку XVIIстоліття, що зберігається у Львівській національній бібліотеці ім. В. Стефаника, та Ірмолої Києво-Межигірського монастиря 1649 рока (Інститут рукопису НБУВ). Однак, цю молитву співали не лише грецькою мовою, а й у перекладі на церковнослов’янську. При цьому грецька мелодія, хоч і була підлаштована до перекладеного тексту, при порівнянні із прототипом цілком впізнається. У такому вигляді вона зафіксована в Осмогласнику 1769 року монаха Києво-Печерської Лаври Каллістрата, який нині зберігається також в Інституті рукопису НБУВ.

Грекомовний наспів «Достойно єсть», що записаний у Києво-Межигірському Ірмолої 1640-х років, Ірмолоях 1675–1676, 1684, 1731 років Великого Манявського скиту також є грецьким за походженням, має виконуватися у другому візантійському хроматичному гласі.

Грекомовний піснеспів «Іже Херувими», який звучав у концерті майже 15 хвилин, також зафіксований у кількох українських рукописах XVII–XVIII століть, зокрема, в Ірмолоях Супрасльського, Лаврівського монастирів, а також Великого Манявського скиту, але без зазначення авторства. Мої дослідження показали, що його автором виявився протопсалт монастиря Путна Євстатій – найвідоміший композитор молдавської  школи ХVІ століття.

Нарешті завершальні співи нашої презентації – припіли, тобто короткі прославні співи святим і мученикам, на Господські і Богордичні свята, зафіксовані в українських рукописах із позначкою «болгарські» (йдеться про Жировицький Ірмолой 1620-х років та рукописи 1675–1676, 1684, 1731 років Великого Манявського скиту), при дослідженні явили своє грецьке походження.

Тож усі презентовані у проєкті співи демонструють, з одного боку, масштаби поширення і укоріненість візантійської музичної традиції як на українських землях, так і у східно-європейському регіоні, а з іншого – свідчать про давню приналежність української професійної музики сакрального типу до візантійського культурного ареалу. У сучасному світі ця теза особливо важлива ще й з огляду на те, що 2019 року візантійську музику внесли до репрезентативного списку нематеріальної спадщини людства ЮНЕСКО. Тобто ця традиція була визнана одним із наріжних каменів європейської культури! І якщо взяти до уваги цю візантійську монодичну основу української сакральної музики, то виявиться, що нашу музичну присутність у світі можна розширити з 400 років (поява партесного стилю) до тисячоліття, моменту хрещення Київської Русі.

• 

  Що у планах команди проєкту «Візантінословіка»?

• Власне проєкт триває. Певні етапи – архівна робота, аналіз рукописів, виконання та запис наспівів (звісно, не усього, що дійшло до нас у рукописах, лише маленької частки) – завершені. На черзі створення сайту. Адже відроджена музична спадщина України має стати доступною широкій аудиторії.
• Щиро бажаю успіху!

 Матеріал підготувала Валентина КУЛИК

Фото: Таїсія Білянська, Євгенія Ігнатенко, Юлія Москаленко