flys-100

Цьогоріч 23 березня знаному композитору і музикознавцю-теоретику Володимиру Флису виповнилося б 100 літ! Він був педагогом із композиції у Львівській державній консерваторії імені Миколи Лисенка видатної української композиторки Ганни Гаврилець (1958–2022), яка два роки тому пішла у засвіти…

Однак, на жаль, нині постать Флиса мало кому відома. У даному випадку я навіть не маю на увазі «широкий соціум», там узагалі ця творча постать – terra incognita. Йдеться про музичну громадськість. Люди молодого та середнього віку його зовсім не знають. І зі зрозумілих причин. Для них він – старший сучасник, який давно завершив життєвий шлях. Та й творчість цього композитора не запроваджено в курси вивчення музичної літератури в навчальних закладах. Надія на те, що його все ж таки пам’ятають люди старшого покоління, яким плюс-мінус 60 і більше, тобто вони – приблизно ровесники Ганни Гаврилець.

100 років! За існуючими критеріями – вік надзвичайних довгожителів. Далеко не всі долають цю часову дистанцію – лише поодинокі рекордсмени.

Володимир Флис таким не був. Він помер у далекому 1987-му, в 63! Його учениця відійшла у 64, лише на рік «обігнавши» в життєвому забігу вчителя. І в цьому, якщо доречна така теза, – «точка перетину» їхніх доль, окрім п’яти років навчання Ганни Олексіївни у Львівській державній консерваторії (тепер Львівська національна музична академія) імені Миколи Лисенка (1977–1982) в класі композиції Володимира Васильовича. А ще вони були земляками: Флис народився 23 березня в Івано-Франківську (Станіславові), а Гаврилець – у селі Видинові Івано-Франківської області.

Не скажеш, що Володимир Васильович пішов із життя зовсім рано. Але, згідно з твердженнями його учнів, а мені випала можливість із деякими поговорити про нього, – Ганною Гаврилець, її сестрою, відомою композиторкою Богданою Фроляк, Олександром Левковичем, котрий емігрував і давно мешкає в Канаді, – він повноцінно не вичерпав життєвий ресурс. І на це були об’єктивні причини.

Володимир Флис – людина тяжкої долі. Трагедія його життя – вирок: ув’язнення на 25 літ за політичною статтею у виправно-трудовій колонії. Арештували його у 23 роки (1947-го)! Він був студентом композиторського факультету Львівської консерваторії у класі композиції Романа Сімовича. І хоча, на щастя, не відсидів у таборі весь термін, а був помилуваний і реабілітований (1956-го), ті роки наклали на його свідомість незгладимий моральний відбиток і колосально підірвали здоров’я.

Чому, за що він отримав засудження на такий тривалий період? Однозначної відповіді це питання немає. По-перше, даних про нього в медійному доступі обмаль, а навіть ті, що є, досить скупі в інформативному плані. По-друге, у наявних джерелах відомості щодо арешту й ув’язнення Володимира Флиса, скоріше, гіпотетичного характеру.

Публічно оприлюднений факт – здобуття ним європейської музичної освіти. У статтях про митця, приміром, композитора й етномузиколога Володимира Пасічника, який був учнем Володимира Васильовича у Львівській консерваторії із поліфонії, дізнаємося, що Флис навчався впродовж 1932–1939 років за класом скрипки у Консерваторії імені Станіслава Монюшка. А в 1943-му він 6 місяців здобував освіту в Берлінській консерваторії Штерна. Також відомо, що при вступі у цей навчальний заклад іспит із гармонії у нього приймав знаний німецький композитор Ріхард Штраус.

Дехто з музикантів схиляються до висновку, що саме цей факт – його навчання в Берліні – призвів до підозри з боку радянської влади й звинувачення за статтею «зрада Батьківщині». Ну, а далі – арешт і табірний термін.

Проте на інтернет-сторінці Івано-Франківської обласної організації Національної спілки краєзнавців України є у доступі лапідарна довідка Романа Флиса, відомого українського журналіста і краєзнавця (двоюрідного брата Володимира Флиса) з назвою «Композитор з ярликом “буржуазного націоналіста”» саме про Володимира Васильовича, датована 2014 роком. Раджу всім, хто цікавиться його постаттю, із нею ознайомитися, бо у дописі родич композитора вважає, що багато є надуманого і перекрученого в розповідях авторів, котрі розмірковували про цей епізод життя митця. Він відкриває завісу таємниці арешту й засудження його на такий тривалий період.

Наведу фрагмент цього біографічного відгуку: «Юнак вступив до Львівської консерваторії ім. М. Лисенка одразу після війни – в 1946-му, а вже наступного року його, як і сотні студентів інших львівських ВНЗ, заарештували злочинні опричники НКВД. В. Флиса буцім упізнали на фотографії серед білоруських поліцаїв Пінська, які в 1942 році (?! – тоді Володимирові було лише 18) нібито тероризували мирне населення і, звичайно, вбивали радянських партизанів. Нещасний юнак зі Станіслава в той час не міг знати про ніякий Пінськ чи навіть Мінськ, але мусив зрештою піддатися тискові своїх мучителів: “Сознаєшся і заговоріш!..” Про це розповідав нашій родині Володимир після реабілітації в 1956 році. Йому, однак, разом зі старою і хворою мамою Анною заборонили проживати в рідній домівці у Станіславі, то мусив приписатися у стрийка Дмитра Флиса в Делятині, себто в нашій сім’ї» (див. інтернет-ресурс: https://ifoonsku.ucoz.ua/news/kompozitor_z_jarlikom_burzhuaznogo_nacionalista/2014-03-24-3294).

Івано-Франківське музичне училище імені Дениса Січинського

Після закриття у 1956-му «справи» – дострокового переривання терміну перебування у таборі та реабілітації Володимир Флис у 1957 році поновився у класі композиції Романа Сімовича й завершив із відзнакою консерваторське навчання 1961-го. А далі цілком присвятив себе педагогіці, викладаючи у різних навчальних вишах. Із 1961 до 1963 року поєднував роботу в Івано-Франківському музичному училищі та Івано-Франківському педагогічному інституті, а потім назавжди пов’язав життя зі Львовом, працюючи вчителем із музично-теоретичних дисциплін у Львівському музичному училищі, Львівському культосвітньому технікумі, а з 1965-го й до кінця життя – читав музично-теоретичні дисципліни й композицію у Львівській державній консерваторії. Також, до речі, вів факультатив із композиції у Львівській музичній школі-десятирічці імені Соломії Крушельницької.

Педагогіка в принципі була його покликанням, що засвідчують учні. За відгуками багатьох, Володимир Флис був блискучим теоретиком, найкращим із кращих, чиї уроки проходили на одному диханні, без занудства й умоглядної схоластики. Ну, а стати випускником консерваторії класу композиції Володимира Флиса вважалося «знаком вищої проби». Й, до речі, серед його вихованців – відомі особистості: Віктор Камінський, Людмила Дума, Ольга Криволап, Олександр Левкович, Роман Стельмащук, Віктор Тиможинський, Олександр Опанасюк, ну, і, звичайно, Ганна Гаврилець та її сестра Богдана Фроляк та інші.

Щодо того, яким він був чудовим музикознавцем, нам залишається спиратися вже тільки на спогади його учнів і колег, а також приватні розмови про нього, дописи, публікації… Адже педагогіку неможливо реконструювати як наочність для наступних поколінь. Пішла з життя людина й одночасно «розчинилася» харизма її педагогічного таланту, – напрацювання, досягнення та багаторічний практичний досвід, – якщо вона свої багаторічні професійні наробітки не зафіксувала у теоретично-музикознавчих джерелах – підручниках, методичних посібниках тощо.

Із композиторством – зовсім інша історія! За клавірами, партитурами опусів митця, у яких задокументовано його творчий потенціал і талант, можна познайомитися з ним самим. Але, на жаль, музику Володимира Флиса забуто, вона не звучить. Чому? Напевно, це питання слід адресувати виконавцям. Припускаю також, що нотний архів потребує певної реконструкції, систематизації і переведення в електронний варіант.

Є ще одна версія забуття творчості цього автора. Свого часу Володимир Флис, як стверджує його двоюрідний брат Роман Флис у вище згаданому відгуку, дістав тавро «українського буржуазного націоналіста». Попри наступну реабілітацію, «табірне минуле» супроводжувало його все життя. Через це за багаторічну плідну працю він так і не був відзначений жодними відзнаками – ані званням заслуженого діяча мистецтв, ані статусом професора чи навіть доцента.

Однак, можливо, музика цього композитора не звучить ще й із такої гіпотетичної причини. На музичному доробкові радянської епохи та її представників було поставлено ніби невидиму й негласну заборону з боку наступних поколінь. Вербальний штамп «мистецтво соцреалізму» відвертав публіку від сприйняття музичної спадщини означеного часового відтинку. Крім того, з 1960–1970-х набирав обертів авангард зі всім арсеналом нових лексичних технологій і зовсім іншою музичною естетикою.

Спочатку голосно заявила про себе та закріпилася у музичному побуті епоха українського авангарду, яку змінила доба українського поставангарду. Ну, а все радянське стали вважати пережитком минулого – спадщиною тоталітарного режиму. Тому й увага до творчості радянських композиторів, вивчення та виконання їхньої музики розцінювалися як прояв поганого смаку!

Зрозуміло, що серед ангажованого, стереотипного й кон’юнктурного «радянського багажу» завжди було місце компромісу. Відомо чимало прикладів, коли поміж авторів, котрі створювали музику в системі стереотипної кальки, зустрічалися митці з досить індивідуалізованим почерком, неординарним поглядом на творчість навіть у контексті «радянщини». Та й у доробку багатьох тодішніх композиторів у ряді трафаретних опусів, які дехто писав для відведення, замулювання очей провладних споглядачів, поставали цікаві з погляду естетики і технічних рішень явища. Тому що езопову мову ніхто не скасовував – вона існувала за всіх часів. Отже, лекало «мистецтва соцреалізму» слугувало декому ширмою: написавши кілька «штампованих» композицій, потім можна було в інших творах висловити оригінальні думки, що й робило чимало митців.

До речі, кожен автор – окрема історія життя і творчості. Тому в музичній сфері потрібен тільки індивідуалізований підхід. За певним доробком стоїть насамперед людина з її особистим і неповторним життєвим шляхом. Будь-яка постать – це унікальна історія злетів і падінь, звершень і помилок, тобто окремий людський, творчий і професійний досвід. Тож окреслювати всіх «загальною фарбою», причому темних тонів – справа невдячна.

Сподіваймося, що відродження для виконавської практики творів Володимира Флиса не забариться. Охочі пізнати його мистецький дар рано чи пізно знайдуть дорогу через музичну спадщину. Особисто мені, цікавій до всього нового в галузі мистецтва, хотілося б ознайомитися з цим композитором шляхом аналізу його самовираження у творах, аби скласти суб’єктивну думку. Але мені певною мірою пощастило.

Особисто я про Володимира Флиса дізналася не просто з чуток у музикантському середовищі, а зі спілкування із Ганною Гаврилець. Ми говорили про різне – її музику, творчість, професійний шлях і, звичайно ж, торкнулися становлення у професії, а це означає, що розмовляли про її вчителя. І тоді, під час тих бесід, для мене склався суб’єктивний пазл: адже з дитячої музичної школи на слуху було словосполучення – «Флис – Якубяк».

Дитячою свідомістю цей «фразеологізм» сприймався як щось абстрактне. Коли вчителька на уроках сольфеджіо, даючи завдання, вимовляла фразу «співаймо вправу по Флису – Якубяку», вона не розкладалася на прізвища двох знаних особистостей – композитора й теоретика Володимира Флиса та музикознавця, його колегу, друга Яреми Якубяка!

Адже ці двоє були чудовими методистами, які створили базові навчальні посібники з сольфеджіо, за котрими у дитячих музичних школах України навчалося не одне покоління дітей. Можливо, й досі учні від першого до сьомого класів ДМШ їх студіюють, бо вони засновані на українському народнопісенному матеріалі та зразках творів українських композиторів. Тим самим відпрацьовувалося кілька завдань: дитяча слухацька свідомість з азів формувалася на якісному музичному підґрунті, відбувалося адаптування, приходило розуміння національної музичної культури, ну і прищеплювалися суто технічні навички.

І от, уже в розмовах із Ганною Олексіївною про її педагога за фахом, у мене спрацювала асоціативна пам’ять, – це ж той самий Флис, за посібником якого ми співали вправи на уроках сольфеджіо в дитячій музичній школі!

Наші бесіди з композиторкою були не поодинокими. І, ясна річ, що в них тією чи іншою мірою фігурував Володимир Флис, – Ганна Гаврилець згадувала його у зв’язку з творчістю. Але прицільно про її вчителя ми поспілкувалися влітку 2018 року. І результат вийшов дуже цікавим.

Через низку обставин я не одразу розшифрувала почуте з диктофонного носія і вирішила оприлюднити. Таке враження, що ця подія чекала свого часу в зв’язку зі 100-річчям героя. І от зараз – час настав!

Оскільки розмова була досить тривалою, – ми з візаві торкалися різних аспектів біографії Володимира Васильовича, обговорювали його різнобічну професійну діяльність (музику, творчість, викладацьку практику), а також не залишили поза увагою загальний контекст музичної культури його часу, – то в одній статті все це вмістити просто неможливо. Тому зараз читач ознайомиться лише з частиною нашого інтерв’ю. Одразу анонсую, що через певний час вийде ще одна стаття-бесіда про цю неординарну людину.

* * *

– Ганно Олексіївно, розпочнімо згадувати про вашого педагога з класу композиції Львівської державної консерваторії Володимира Васильовича Флиса з питання про його родовід, якщо ви щось про це знаєте. Адже Флис – незвичне прізвище, воно – німецького походження, якщо спиратися на висновки українського спеціаліста з антропонімії Юліана Редька. Йдеться, наприклад, про його видання «Сучасні українські прізвища» (Київ, 1966) чи двотомний «Словник сучасних українських прізвищ» (Львів, 2007).

Лінгвіст наводить ряд схожих, однокореневих прізвищ – Флис, Флисник, Флистяк, Фліс, Флісак тощо, і вважає, що всі вони – від німецького слова floss, fliessen. Воно означує робітників на сплавах або плотах, тобто пов’язаних із будь-якою плавбою, і проникло до нас у XVI–XVII століттях через польську мову. Відповідно, прізвище Флис має функційно-опредмечену етимологію.

Узагалі, згідно з висновками вчених, більшість прізвищ прадавнього генезу – від назв певних предметів, побутових явищ, речей або функціонально-практичних дій. Тож і випадок із Флисом не суперечить науковим теоріям.

– Так! Хоча вони, мабуть, дійсно більш загального плану, а не індивідуалізованого. Але якщо знаний український гуманітарій каже про німецьке походження прізвища Флис, то, ймовірно, має рацію. Адже прізвище кожного з нас має певне історичне і національно-етнографічне коріння. І дослідити це – дуже цікаво.

У подробицях не знаю родоводу Володимира Васильовича. Виходець із заможної родини, яка мешкала в Івано-Франківську (колись Станіславові). Батьки та він сам чудово володіли німецькою мовою. Припускаю, що його сім’я мала німецьке коріння. Тато був капельмейстером місцевого духового оркестру (залізничників Івано-Франківська. – А. Л.), також викладав у Івано-Франківському музичному училищі (тепер Івано-Франківський фаховий музичний коледж імені Дениса Січинського. – А. Л.). Не стверджуватиму, можу взагалі грубо помилятися, але мені здається, що деякі його родичі зазнали репресій. Цю інформацію слід перевіряти по архівах на батьківщині композитора. Самого Володимира Васильовича було засуджено за політичною статтею. Усі, хто його знали, – в курсі про цей факт біографії митця. І хоча згодом Флиса реабілітували, життя й здоров’я людини були повністю зруйновані.

– З публікацій про вашого педагога, поширених у загальному доступі, відомо, що Володимира Флиса заарештували за статтею «Зрада Батьківщині та контрреволюційна діяльність» у 1947 році, коли він був студентом Львівської державної консерваторії класу композиції Романа Сімовича. Суд виніс вирок: 25 літ ув’язнення і заслання до Карагандинського виправно-трудового табора (Казахстан). Але у 1954-му рішенням Карагандинського обласного суду Флиса звільнили за станом здоров’я. 1956-го його справу остаточно закрили. Впродовж того ж 1956 року Володимир Флис працював у Делятинському ліспромгоспі вихователем робітничої молоді – керівником художньої самодіяльності. Нічого не знаєте про цей перший період життя вчителя після визволення?

– Ні, навіть не підозрювала, що Володимир Васильович був керівником художньої самодіяльності у Делятині. Я, до речі, там народилася 1958 року, хоча в метриці офіційно зареєстроване місце народження Видинів. Мої батьки деякий час працювали в Делятині касирами на залізничній станції, лише згодом отримали роботу в Снятині.

– Він ділився спогадами з вами про той страшний період життя – перебування у таборі? Адже між вами були дружні й теплі стосунки…

– Так. Дещо іноді розповідав, але не багато, – не любив ці травматичні для нього спогади. У таборах відбувалися страшні речі. Володимир Флис якийсь час працював на лісоповалі, а така робота була для його тендітного організму нереальною. Кілька разів він стояв на межі смерті. Багато його тамтешніх товаришів померло. Траплялося, що ті, які сиділи поруч, прямо на очах перетворювалися на трупи, – падали замертво від безсилля, голоду, фізичного виснаження. Через якийсь час полегшало, коли його перевели з важких робіт на працю музичного профілю.

– Він мав сім’ю чи був одиноким?

– Так, сім’ю він мав, але вона була такою собі… Володимир Васильович одружився з жінкою, яка вже мала доньку. Причому друзі-колеги відмовляли його від цього шлюбу, вважаючи вибір невдалим. У результаті їхні прогнози справдилися, – помирав він у злиднях, абсолютно самотнім.

– Це сталося 7 серпня 1987 року…

– Так. Пам’ятаю, як ми з сестрою Богданою приїхали до нього на похорон. Не було навіть у що його одягнути. Ярема Васильович Якубяк, відомий музикознавець і друг Флиса, вирішував разом з іншими колегами питання щодо його погребіння (за свідченнями Романа Флиса у вище згаданій біографічній довідці, вказано, що його брата поховали на Янівському цвинтарі, але колишня учениця Володимира Флиса, зараз викладачка теоретичних дисциплін нині Львівського музичного коледжу імені Станіслава Людкевича Роксолана Гавалюк повідомляє, що вчитель похований на Збиранці, поле № 18. – А. Л.). Зараз могилу митця занедбано. На похороні були присутні кілька людей – я, моя сестра Богдана, Ярема Якубяк, хтось іще з учнів, – якщо не помиляюся, Віктор Камінський, Ольга Криволап. То був серпень місяць, усі перебували у відпустці, роз’їздах. Отже, ситуація із його одруженням, сімейна історія були досить трагічними.

– Від чого він помер? То були хвороби, спричинені підірваним у таборах здоров’ям?

– Він мав онкологію – цироз печінки. Звичайно, табір відняв у нього життєві сили.

– Якою Володимир Флис був людиною?

– Дуже чесною і світлою, але не без схильності до іронії. Вставляв у люльку сигарету, однак не цілу, а половинку.

– І навіщо він це робив?

– Так йому здавалося, що викурить менше…

– Яким був Володимир Васильович у повсякденні, що йому подобалося за життя?

– Він любив приїздити до Ворзеля (Будинку творчості композиторів), оскільки там зустрічався з друзями, які його любили, цінували, шанували. У тому середовищі митець почувався як удома. В їдальні Ворзеля працювала кухаркою Маша, яка була місцевою легендою. Вона, знаючи всі труднощі життя Володимира Васильовича, постійно намагалася його підгодувати, ліпила вареники, бо Флис їх дуже любив. А от курятину не міг їсти. Через це трапилася кумедна історія, пов’язана з композитором Володимиром Шаповаленком.

– Розкажіть!

– Шаповаленко любив жартувати, мав схильність до розіграшів, причому не завжди дотепних. Він міг вражаюче достовірно підробляти чужі голоси, приміром, якось зателефонував до Спілки композиторів і щось віщав голосом відомого компартійного діяча Володимира Щербицького. У Флиса була алергія на курятину, він узагалі її не вживав – ані в супах, ані в бульйонах, ані в інших стравах. Усі про це знали, у тому числі й Шаповаленко. В їдальні Ворзеля існувала система індивідуального замовлення меню. І ось Володимир Шаповаленко прийшов туди та замість Флиса замовив для нього раціон наступного дня, причому все з курятиною – суп, котлети, салат… І коли пізніше Володимир Васильович прийшов до їдальні, то йому не було чого їсти. Звичайно, працівники закладу вийшли зі становища. Водночас такими були жарти-розіграші його колеги!

– А можете пригадати інші нестандартні ситуації, пов’язані з повсякденним життям Флиса? Завжди цікаво пізнавати особистість не тільки в професійному, а й у життєвому плані. Так людина яскравіше розкривається…

– Коли Флису виповнилося 60, я приїхала до нього у Ворзель на ювілей. Був перший місяць весни, адже він народився 23 березня 1924 року. Маша спекла на його честь торт, де кремом вивела цифру 60. На його дні народження серед присутніх була і музикознавиця Тамара Гнатів, яка цифру «60» на торті переправила на «30». До нього тоді на ювілей приїхали музикознавиця Галина Конькова й композиторка Ірина Кириліна. Зібралася весела компанія, що йому дуже сподобалася. А взагалі-то він жив із постійним відчуттям страху.

– Психологічна травма від перебування у таборах?

– Так. До того ж, тоді у Львівській консерваторії постійно були присутні представники КДБ, та й кожен другий студент був пов’язаний із цим органом влади.

– Як проявлялися його страхи?

– Наприклад, на п’ятому курсі мого навчання (це був 1982 рік) я почала писати Фортепіанний концерт, який став моєю дипломною роботою. Приблизно за пів року – 21 жовтня 1981-го – помер мій батько Фроляк Олексій Миколайович, тож композицію я присвятила йому. Звичайно, твір не міг бути радісним за емоційною тональністю. До речі, друга його частина трагічна. Але тупиковою ситуація постала саме тоді, коли я писала фінал.

– А що сталося – непорозуміння з Володимиром Флисом?

– Так. Володимир Васильович наполягав на тому, щоб фінал було створено в традиційному ключі, тобто у бравурно-життєрадісних тонах. І тут між нами виникла справжня суперечка, бо я чинила опір, пояснюючи, що після трагічної другої частини ніяк не можу писати веселий фінал, на кшталт пафосного радісного маршу. Таке завершення концерту йшло б урозріз із концепцією твору. А у Володимира Васильовича були свої аргументи: мовляв, так належить, згідно з трафаретом мистецтва радянського часу.

– Тож як ви хотіли завершити концерт?

– Тихим просвітленням. Ми з Володимиром Васильовичем дуже довго сперечалися, доводячи одне одному правоту. «Ти не розумієш, буде страшний скандал, мене звільнять!» – це його репліки. Я ж стояла на своєму, кажучи, що не можу піти проти себе, бо не відчуваю правильності такого рішення. «Я ж нічого поганого не роблю, але завершити концерт, як хочете ви, не можу, бо то не моє, я так не відчуваю. Після трагічної похоронної другої частини раптом дати марш! Ну як це?» – такою була моя відповідь.

– І чим все увінчалося?

– Усе вийшло на добре, оскільки Мирослав Михайлович Скорик був головою екзаменаційної комісії. У нього я потім продовжила навчання в аспірантурі у 1982-му в Київській консерваторії. Скорик усе адекватно оцінив, не було з концертом жодних проблем. Однак я розумію чому боявся Володимир Васильович, адже провокатори поміж студентів існували, вони підбурювали молодь, педагогів, мене в тому числі до певних заворушень проти працівників консерваторії. Тому Володимир Флис був, образно кажучи, напівмертвим, поки я писала, а потім винесла на розсуд іспитової комісії свій Фортепіанний концерт.

– Володимир Флис мав авторитет серед педагогів і студентів?

– Дуже великий. У консерваторії всі студенти знали, що Володимир Васильович – найкращий викладач із композиції. Але йому навіть доцента не дали, вже не кажучи про статус професора.

– Це через його минуле – перебування у таборах?

– Так. Але слід віддати належне тодішньому ректорові Львівської консерваторії Зенону Дашаку (очолював заклад від 1965 до 1991 рр. – А. Л.). Він завжди намагався підтримати Флиса, з великою повагою до нього ставився, при зустрічах незмінно запитував про здоров’я. А були й такі серед колег Володимира Васильовича, які, побачивши його, переходили на інший бік вулиці, вдаючи, що не помітили.

– Як жалюгідно! А хто з колег іще любив Володимира Флиса?

– Анатолій Кос-Анатольський. Він мав, окрім музичної, ще й юридичну освіту (у 1931-му закінчив юридичний факультет Львівського університету, а в 1934-му – Львівську консерваторію. – А. Л.). Обирався також депутатом Верховної ради СРСР (8 та 9-го скликань. – А. Л.). При цьому був дуже порядною людиною. Саме він допомагав Флису відновитися після табору в класі композиції Львівської консерваторії Романа Сімовича у 1957 році.

 Додам також ім’я Лешека Мазепи (завідувач кафедри композиції та інструментування Львівської консерваторії з 1975 до 1988 рр. – А. Л.) – поляка за походженням. Він мав композиторську освіту, але при цьому майже не писав музики. Його сприймали як партійного функціонера та посміювалися з того, що на чолі такої кафедри – композитор, який не складає творів. У нього в класі, до речі, навчався московський автор Дмитро Капирін, а також відомий пісняр Володимир Івасюк. Лешек Мазепа був суперечливою особистістю, але іноді робив вчинки, які викликали захоплення.

– У чому ж виявлялася неоднозначність натури Лешека Мазепи?

– Пригадую, як він, приміром, вивіз делегацію студентів-композиторів Львівської консерваторії у листопаді 1979 року на VI з’їзд Спілки композиторів срср у москву. Туди прибули найвидатніші митці з усього колишнього радянського союзу. І тут ми – учні консерваторії!

Нас поселили в готелі на Тверській у прекрасних умовах. Мазепа також забезпечив нам відвідування концертів. Завдяки його старанням, ми потрапили на виконання П’ятої симфонії Гії Канчелі у Великій залі московської консерваторії, котрим диригував відомий грузинський маестро Джансуг Кахідзе. Також нам вдалося за допомогою Лешека Мазепи побувати на концерті, в якому звучав знаменитий Фортепіанний квінтет Альфреда Шнітке, присвячений пам’яті матері М. Фогель. Він нас водив також на виступ всесвітньо відомого Державного квартету імені Бородіна – музиканти чудово грали Перший квартет Валентина Сильвестрова. Поїздка залишила незабутні враження, особливо запам’яталася симфонія Канчелі. Ми були в захваті.

Але, повторюся, водночас Лешек Мазепа був непередбачуваним у вчинках, поведінці, іноді ставився до людей неприязно…

– Як саме?

– Він був необ’єктивним, приміром, щодо композитора Анджея Нікодемовича. Тоді у Львові казали, що «поляк поляка б’є, а українці боронять». Поясню: у часи радянщини, на початку 1970-х Нікодемовича засуджували за відвідування костелу, віру в Бога…

– У нього чимало творів на духовну тематику. Я слухала деякі на фестивалі «Контрасти»…

З Анджеєм Нікодемовичем

– Так, здебільшого це оркестрово-хорові опуси… Коли розгорталася «справа» проти пана Анджея, майже всі відсторонилися, боялися вимовити слово на його захист (1973 року Анджея Нікодемовича було звільнено з консерваторії та позбавлено членства у Спілці композиторів України. – А. Л.). Із тих небагатьох, які за нього заступилися, були композитор Станіслав Людкевич і музикознавець Ярема Якубяк. Нікодемович мені розповідав, що, слухаючи виступ Якубяка під час зборів колег, переживав за подальшу долю товариша.

– А що говорив тоді Ярема Васильович?

– Дякував у промові Нікодемовичу за те, що той йому відкрив світ музики Клода Дебюссі. А Лешек Мазепа був за те, щоб прибрати незручного педагога з консерваторії. Я, звичайно, не була свідком тих подій, тому спираюся лише на інформацію від колег і самого Нікодемовича.

– Він через деякий час залишив Україну, емігрував до Польщі…

– Це правда. Анджей Нікодемович деякий час жив тільки за рахунок репетиторства, приватних уроків. Я теж із ним приблизно три роки займалася приватно, паралельно з навчанням у Львівській десятирічці, – перед вступом до консерваторії. Але так не могло тривати довго, – тому Нікодемович 1980-го змінив громадянство і переїхав до Любліна.

Знову-таки за переказами, Лешек Мазепа згодом вибачився перед ним. Чи пробачив його Нікодемович? Не знаю.

– А кого ще пригадаєте з оточення Володимира Флиса?

– Дезидерій Задор – теж був дуже яскравою особистістю (у 1963–1985 – викладач, професор Львівської консерваторії. – А. Л.). Композитор, піаніст, органіст і диригент, мадяр за походженням, він практично не володів українською мовою. Ми дивувалися – не розуміли як він спілкується зі студентами? Мав два улюблених слова: «айно, айно» і «йо-йо».

– І що вони означали?

– Обидва – «так!» У його класі навчався нині відомий композитор Юрій Ланюк. До речі, на п’ятому курсі консерваторії Володимир Васильович порадив показати мій дипломний Фортепіанний концерт Дезидерію Євгеновичу. Задор вважався дуже хорошим оркеструвальником. Деякі педагоги навіть думки не припускають, що учень звернеться по допомогу з фаху до когось іще. Але це не про Володимира Флиса.

– Я так розумію, що ви пішли до Дезидерія Задора. Що він сказав із приводу вашого Фортепіанного концерту?

– Так, я справді показала твір Задору. Він його програв, – був розкішним, суперовим, віртуозним піаністом! Уже зараз конкретно не згадаю, що саме він сказав про музику, але щось хороше.

– А хто з колег відверто уникав контактів із Володимиром Флисом?

– Микола Колесса його зрікся. Хоча не можна говорити нічого поганого про мертвих, але, на жаль, ніде правди діти. Він якраз був із тих, котрі переходили на інший бік вулиці при зустрічі з Володимиром Васильовичем.

Якось представників Спілки композиторів України викликали до обкому партії для репрезентації місцевим діячам. То був жест налагодження дружніх стосунків влади з творчою інтелігенцією. Микола Філаретович (із 1954-го був членом комуністичної партії і депутатом Львівської облради, у 1983–1988 очолював правління Львівської організації СКУ. – А. Л.) якраз і представляв композиторів, що зібралися, партійним кураторам. З усіма познайомив, а Володимира Васильовича немовби не помітив, наче його й немає зовсім! І тоді один з обкомівців запитує: «Микола Філаретовичу, а чому ви нічого не кажете про Володимира Васильовича?» І Колесса зніяковів, – мовляв, забувся.

Чого він так боявся – не можу зрозуміти! Він був народним артистом, Героєм України, поважним, авторитетним музикантом і діячем.

– Люди по-різному поводяться у нестандартних життєвих ситуаціях…

– Пригадую ще один випадок, пов’язаний із Миколою Колессою. Музиканти, які гастролювали в Європі, повертаючись на батьківщину, нерідко заїжджали до прикордонного Львова, даючи ще й там концерт, найчастіше у залі Львівської філармонії. Приміром, так чинив піаніст Святослав Ріхтер.

Незадовго до еміграції за кордон до Львова приїздив відомий диригент Кирило Кондрашин, презентуючи свою книгу «Світ диригента» («Технологія натхнення», вийшла у світ у 1976 році. – А. Л.). Виступаючи перед публікою, він «гнав» жахливу антирадянщину. Колеса зійшов трьома потами, поки все це вислухав і пережив, бо оточення складалося суцільно зі стукачів.

– Кондрашин емігрував із срср до Голландії 1978 року…

– Так… Розповіла про це, щоби пояснити: Микола Колесса був дуже неоднозначним у вчинках, зокрема стосовно Володимира Флиса. Він страшенно боявся усього, що виходило за рамки «загальноприйнятного». Я його не засуджую, адже тоді люди були залякані, перебували під ідеологічним пресингом. Тож кожен реагував по-своєму. Мені просто боляче за Володимира Васильовича, адже несправедливо було поводитися з ним нечемно!

– А як, до речі, до Флиса ставився Станіслав Людкевич? Він був теж знаним митцем…

– Станіслав Пилипович дуже симпатизував Флису, як і Кос-Анатольський. Він взагалі був феноменальною людиною, чоловіком надзвичайної шляхетності, всіляко допомагав студентам. Він, до речі, відіграв важливу роль у долі Євгена Станковича, коли той 1962 року вступав до Львівської консерваторії.

– Розкажіть, будь ласка, про це!

– У Станковича був конкурент, котрого «тягнули», як трапляється у таких випадках. І виходило, що той абітурієнт проходив за балами, а Станкович – ні. Тоді звернулися за порадою до Людкевича, адже знали про його авторитет в офіційних колах. Станіслав Пилипович «пробив» спеціально для Станковича місце через Міністерство культури, сказавши: «Хай вчиться дитина». Ця фраза стала крилатою. Коли Людкевич помер, Євген Станкович створив «Елегію пам’яті Людкевича» для струнного оркестру.

– То дуже гарна музика! До слова, Євген Федорович писав її у поїзді, саме коли їхав на похорон Людкевича до Львова у 1979-му. Про це мені розповідав Валерій Матюхін – диригент і постійний виконавець творів Станковича.

– Так і було. Коли я навчалася у Львівській консерваторії (1977–1982. – А. Л.), старенькому Людкевичу було вже майже сто літ. Вельми безкомпромісний, він дозволяв собі іноді неприємні висловлювання у бік влади. Але партійним працівникам доводилося його гостроти й іронію «ковтати», заплющувати очі на його відверті промови на їхню адресу, бо він був дуже поважною людиною.

Отже Станіслав Людкевич, Дезидерій Задор, Анатолій Кос-Анатольський, Зенон Дашак цінували Володимира Флиса. А для нього таке ставлення було неймовірно важливим, тому що йому за життя довелося пройти через різні випробування, у тому числі й «порожні людські погляди», коли дивляться і не бачать, не помічають. Наголошу: Володимир Васильович, на жаль, так і помер у статусі старшого викладача.

– «Справу» з ув’язнення Володимира Флиса, нагадаю, було остаточно закрито у 1956 році. Помер він у 1987-му. Тож, із моменту його реабілітації пройшло 30 літ і він мав чималий стаж педагогічної діяльності у Львівській державній консерваторії. Чому ж усе-таки йому не було надано ніяких відзнак?

– Ректор Зенон Дашак не зміг нічого для нього зробити, хоч і хотів: не вдалося його «провести» ні на доцента, ні, тим більше, на професора. Хоча для багатьох він був еталоном, видатним теоретиком і педагогом. Казали: «А, ну то ж учень чи учениця Володимира Флиса!» Малося на увазі, що це найвищий клас.

– Готуючись до розмови з вами, я переглянула список творів Володимира Флиса. Це чотири великоформатних опуси – симфонічна поема «Ярема Галайда», що була дипломною консерваторською роботою (1961), Симфонія (1972), Симфонія-кантата «Моя Батьківщина» (1976), кантата «Дзвеніть, Карпати» (1960–1975), а також камерні (вокальні та інструментальні) твори, серед яких Струнний квартет, опуси для фортепіано (Соната, «Експромт», «Скерцо», «Анданте»), скрипки соло («Пісня», «Каприс»), баяна (Прелюдії і фуги) та романси. Творів написано небагато. Чому творча спадщина невелика?

– Думаю, що фатальні обставини життя наклали тяжкий відбиток на свідомість, вони просто винищили, приглушили творчу енергію. Як протікає у композитора мистецький процес? Одна за одною приходять і формуються в свідомості ідеї, тобто їх може бути багато. А можлива й зовсім інша ситуація – повного ступору. Скільки не обмірковуй різні конструкції потенційних опусів у голові, а творча енергія із середини єства їх не підживлює. Депресивний стан душі не сприяє роботі думки. Отже, трагічна доля Володимира Флиса позначилася на творчості, точніше, призвела до низької художньої продуктивності.

– Репресії епохи сталінізму – всім відома страшна сторінка історичного минулого. У ці «жорна історії», на жаль, потрапив і Володимир Флис…

– Саме так. Життя багатьох творчих людей було зруйноване – когось відправили до таборів, хтось розстріляний, на деяких чинився ідеологічний пресинг. Далеко за прикладом ходити не треба: життя Дмитра Шостаковича – це теж поламана доля, нехай і в інший спосіб. Я завжди, ще з молодого віку любила творчість цього автора, і зараз його музика мені дуже подобається. За часів студентства ним захоплювалися всі. Для мене доробок композитора –свідчення тієї складної і жорстокої сталінської доби.

– До слова, у спогадах, опублікованих у часописі «Українська музика» (2016/1), учень Володимира Флиса – український композитор Павло Гречка, який у 1986–1987 роках брав у нього приватні уроки (як він констатує, – у приміщенні Львівської десятирічки, де теж працював Володимир Васильович), сповіщає про особисте знайомство Флиса з Шостаковичем. Він описує ситуацію, коли вони сиділи поряд на з’їзді Спілки композиторів у Москві на прослуховуванні «Пісні про Землю» Густава Малера…

– Дуже цікавий факт! Шостакович інакше, ніж Флис, переживав трагедію ідеологічного катування. Йому довелося повністю «просісти» під владу, бо він страшенно переживав за сім’ю, дітей. І, повторюся, таких прикладів було багато.

– Культура зазнала серйозного утиску з боку влади, її загнали в чітко визначені рамки певного мистецького стереотипу – соцреалізму…

– Але якою була сила спротиву з боку окремих її представників – сильних особистостей! Досить згадати в українському кінематографі Олександра Довженка та Сергія Параджанова. Те ж відбувалося й у музиці. Іноді пресинг навпаки – стимулює творчу енергію, тому що людина у творчості «виливає» все те, що не може виразити словами. Хоча у цьому плані все залежить від конкретної постаті, її натури, характеру, обставин життя.

Згадую батька Вікторії Польової – композитора Валерія Польового, який працював референтом у Київській організації Спілки композиторів України. Він був талановитим митцем, надзвичайно інтелігентним красивим чоловіком, учнем Бориса Лятошинського. Досить було будь-кому звернутися до нього по імені й по батькові, як він одразу схоплювався і ставав на витяжку. Жах був у його очах. Лише за кілька секунд він розумів, що не в казармі. Його долю теж колись зламав каток репресій радянської влади – довелося кілька років (1950–1954. – А. Л.) як політв’язню відбувати термін у таборі, працюючи на мідних копальнях тодішнього Джезказгана в Казахстані. До речі, і мого тата репресували.

– Розкажіть про це.

– Його ніби направляли на війну, а насправді він потрапив до табору. Це був 1943-й, коли йому виповнилося 20 літ. І зовсім незрозуміло, за що він так довго пробув на Колимі? Лише через майже 10 років його реабілітували. Ну, а який уже сенс від тієї реабілітації після зламаного життя і втраченого здоров’я? Батько теж після табору багато хворів, та й помер, як і Володимир Флис, від невиліковної онкохвороби.

– Ще одна трагічна доля… Однак повернімося до розмови про Володимира Васильовича і його невелику творчу спадщину. Як уже йшлося, після табору він продовжив і завершив навчання з композиції в класі Романа Сімовича у Львівській консерваторії. Тож це – свідчення його великого бажання повернутися у професію, стати композитором, створювати музику…

– Так. Але я вважаю, що він не зміг повноцінно самовиразитися як композитор через обставини життя. У його випадку «палиця влади» була перегнута досить сильно, що практично зруйнувало творчу особистість. Він жив проблемами учнів, їхньою музикою. Іноді, коли студенти сперечалися з ним на індивідуальних заняттях із композиції, казав приблизно таке: «Ви стогнете, бо щось не так, вас не все влаштовує, а мене Роман Сімович вигнав з уроку, коли я не за правилами розв’язав секунду». Флис для всіх нас – його учнів – був як «творча мама». Він відчував і розумів, що не вичерпав свій творчий потенціал у композиторському плані, тому хотів компенсувати власну нереалізованість у вихованцях.

– Проте всі нечисленні твори він написав уже після повернення з табору. То все ж таки було бажання щось робити в професії…

– Ну, мабуть так! Композитор усе одно залишається творцем, але великої продуктивності у нього не було. Він увесь свій мистецький ресурс направив у педагогічне русло.

– Що можете сказати про Романа Сімовича, в якого навчався Володимир Флис?

– Наш курс композиторів у нього був останнім з оркестрування. Він був композитором симфонічного спрямування – писав симфонії, симфонічні поеми. Музичну освіту здобув у Празькій консерваторії. За стилем мислення – митець консервативного складу. Курс оркестрування вів у нас дуже добре, давав добротні знання, оскільки композиторові як повітря потрібне знання можливостей оркестру. До речі, нинішній директор Львівського будинку органної музики Іван Остапович не так давно проводив серію концертів, відроджуючи творчість авторів минулого, серед яких був і Роман Сімович.

– Як Сімович ставився до новітньої музики ХХ століття – приймав модні на той час тенденції?

– Ні, він мав дуже консервативні погляди на мистецтво, і був таким не один. Усі композитори старої гвардії вороже сприймали нове. Який там авангард? Багато хто з них не розумів музику Сергія Прокоф’єва, Дмитра Шостаковича, Арама Хачатуряна. Але композитором Сімович був грамотним, хоч і писав твори традиційного плану.

– А Володимир Флис був позитивно налаштований щодо авангарду й новітніх тенденцій?

– Так. Йому все було цікаво. Він цінував творчість Артюра Онеггера, Ігоря Стравінського, сприймав прихильно музику Арнольда Шенберга, Антона Веберна, Альбана Берга. Звичайно, він не мав тієї поінформованості, як, приміром, Анджей Нікодемович, котрий щороку відвідував «Варшавську осінь» і знав усі останні сучасні тенденції європейського музичного процесу.

– Володимир Флис навчався у Європі. Початкову музичну освіту здобував у Консерваторії імені Станіслава Монюшка по класу скрипки (1932–1939), потім у 1943-му півроку навчався в Берлінський консерваторії Штерна. Можливо завдяки цим життєвим обставинам він і був відкритий до всього нового у музичному мистецтві?

– Мабуть у цьому є доля правди. Але не тільки Флис отримав професійну музичну освіту за кордоном. Інші викладачі Львівської консерваторії, зокрема, Станіслав Людкевич, Адам Солтис, Микола Колесса, Роман Сімович, теж навчалися у Європі. Утім, на відміну від Флиса, ті педагоги були консервативно налаштовані щодо новаторства. А Володимир Васильович дійсно був відкритий до експериментів. Думаю, якби не «табірне минуле», що наклало незгладимий відбиток на все його подальше життя, то він не втратив би творчої продуктивності як композитор, та й музику б складав у сучасному ключі.

– Як кажуть, буття формує свідомість…

– Так і є. Гадаю, існує ще одне пояснення його незначної мистецької результативності. Він придушив, поховав у собі творчі ідеї, тому що боявся писати таку музику, як йому хотілося. Адже слід було підпорядковувати твори певним традиційним стереотипам. Це зараз усе дозволено – пиши, що і як бажаєш. І навіть страшно уявити, що раніше не було такої свободи самовираження. А для композитора – це клітка, в’язниця, створювати музику за трафаретом!

– А він розмірковував над музикою ХХ століття? Ділився думками зі студентами, зокрема з вами, відносно новітніх тенденцій?

– Запам’ятала, як Флис любив повторювати, що композитори поділяються на дві категорії. Перша – це новатори, які здійснюють технологічний прорив, але їхня творчість здебільшого не має художньо-духовної цінності. Друга категорія – послідовники, котрі користуються плодами новаторів. Саме вони ушляхетнюють своїм талантом відкриття новаторів, створюючи шедеври. До категорії перших він зараховував Арнольда Шенберга, вважаючи, що йому належить роль першовідкривача-революціонера. А його результатами скористався вже Альбан Берг.

Цікава думка! Сама я ніколи не замислювалася над таким розподілом композиторів на категорії. Узагалі Володимир Флис у консерваторії мав репутацію новатора, хоч і був традиціоналістом у творчості.

– Як так?

– За переконаннями, поглядами, музичним світоглядом він вважався прогресивним, відкритим до пізнання усього нового та сучасного. Йому була близькою музика ХХ століття. Дебюссі, Равель, Онеггер, Стравінський, Шостакович, Прокоф’єв, Шенберг, Берг, Веберн, Барток – творчість цих композиторів перебувала у полі його інтересів.

– За життя Володимира Флиса його твори виконувалися?

– Симфонічні – ні, принаймні мені не довелося слухати. Достеменно не знаю. Здебільшого – вокальна музика звучала.

– А кантати?

– Не чула жодного симфонічного чи вокально-оркестрового великоформатного твору.

– А що можете сказати про його вокальні опуси – які вони?

– Романси написано доволі традиційною мовою.

– У стилі поширеного на той час «соцреалізму»?

– Та ні. Для мене соцреалізм – це якийсь пафос. А у музиці Флиса немає пафосності. Його вокальні твори – добротна академічна музика, можливо, десь приблизно в традиціях пізнього Миколи Лисенка. Микола Колеса на цьому тлі, можливо, сприймався навіть почасти авангардистом.

До речі, коли я вступала до аспірантури Київської консерваторії у клас композиції Мирослава Скорика у 1982-му, в мене приймала іспит з історії музики Леніна Єфремова. Іспит складала я і теоретичка з Донецька. Я здобула чотири бали, а моїй напарниці не пощастило, їй Єфремова поставила трійку.

– Чому отримали четвірку, а не вищу оцінку?

– Єфремовій не сподобалося, коли я, відповідаючи на запитання про неофольклоризм в українській музиці, назвала Мирослава Скорика першопрохідцем цього стильового напрямку в музиці ХХ століття. Вона мене виправила, позначивши мою відповідь як кардинально невірну. На її думку, не Скорик, а саме Микола Колесса проклав шлях неофольклоризму, а Скорик – це вже продовжувач. Не знаю, мабуть такі висновки й справедливі.

– Я так розумію, що Володимир Флис дотримувався традицій пізнього романтизму?

– Скоріше за все, саме так можна визначити стилістику його творчості.

– Як уважаєте – музика вашого педагога Володимира Флиса має майбутнє, шанс колись відродитися? Чи це вже перегорнута сторінка української музичної культури певного періоду? Адже зрозуміти, якою саме була його творчість – традиційною чи з проявами новітніх, за мірками того часу, тенденцій – вдасться лише прослухавши в повному обсязі та проаналізувавши твори. І то зробити не важко, адже він написав не так багато…

– Складно відповісти на це запитання однозначно. Можливо інтерес до його творчості відновиться, а либонь станеться й так, що його музика назавжди залишиться похованою. Мені б дуже хотілося і самій почути, ознайомитися з творами свого педагога по консерваторії. Але я розумію: такий ренесанс стане реальним лише в контексті пробудження інтересу до цілого прошарку культури, сучасної Володимирові Флису. А це вже залежить від суспільної свідомості, зацікавленості музикантів нинішнього часу музичною культурою минулого – творчістю композиторів доби Володимира Васильовича.

– Тобто спорадичні й поодинокі виконання творів Флиса чи будь-кого з його колег-сучасників, якщо таке уможливити, нічого не вирішать? Потрібен тільки комплексний підхід до вивчення певного прошарку музичного життя минулої епохи задля його повноцінної регенерації, у тому числі й творчості вашого педагога?

– Так! Якщо в сучасних виконавців і музикознавців з’явиться інтерес і бажання відродити цілий пласт музичної культури періоду радянщини – творчість композиторів так званого соцреалізму, то спадщина Володимира Флиса також матиме шанс ожити. Але, повторюся, все залежить від поглядів і бажання самих людей. Адже практично все в нашому житті, принаймні на 80 відсотків, залежить від соціальних потреб, тобто від людського фактора. Тож, поживемо – побачимо…

Анна ЛУНІНА

Фото надані авторкою статті

На головному фото (зліва направо): А. Шепель, П. Гергелі, Р. Якуб, С. Павлишин, В. Флис, Г. Гаврилець, М. Скорик, У. Білан, Л. Мазепа, Ю. Сидоряк, Ю. Булка. Після державного іспиту з колегами й членами комісії. Львів, травень, 1982 р.