Всеукраїнський фестиваль камерної музики «Дзеркало» – це не лише про виконання, а й про єднання, адже цьогоріч у його рамках 15 і 19 травня відбулися два концерти, реалізовані гостями зі східної і центральної частин України: оркестром Луганської філармонії, що наразі перебуває під дружнім крилом Львівського органного залу, та Національним ансамблем солістів «Київська камерата», який є давнім приятелем львівської сцени. Назви цих концертів – «Мозаїка волі» та «Спалахи пам’яті»
Мозаїка волі
Програма Симфонічного оркестру Луганської філармонії під проводом диригента Івана Остаповича за участю солістів Петра Довганя (фортепіано) та Назарія Пилатюка (скрипка) складалася з опусів сучасних українських композиторів, творчість яких особливо резонує з нашим світобаченням.
І про це зчитування сенсів був перший твір «Libera me» (1988), що в перекладі означає «Звільни мене», Святослава Луньова – частина заупокійної меси. Звук оркестру йшов за рукою диригента, кожному помаху якого музиканти безсумнівно довіряли. Але акустика залу дуже вимоглива до такого великого складу смичкових інструментів, було чути щонайменші дотики волосу до струни, вчасне або запізніле взяття звука. Та оркестранти зосереджувалися не так на технічній, як на духовній реалізації композиції Святослава Луньова.
Фортепіанні твори Валентина Сильвестрова – це завжди про щось світле, невагоме й сакральне, проте гра кожного виконавця додає новий прикметник до цього списку, як, власне, й інтерпретація піаніста Петра Довганя у творах «Кітч-музика» № 1 (1977) та «Три колискові» для скрипки й фортепіано (де до нього приєднався скрипаль Назарій Пилатюк).
Гра Петра нагадувала розмову – простодушна та інтуїтивна, наче він не мислить наперед, а творить у моменті. На противагу цій споглядальності було вплетення в ансамбль виконавської манери Назарія Пилатюка, у якій відчувалося тяжіння до ведення довгих фраз і наповнення музики виразнішими емоціями. Але у тій контрастності був знайдений баланс, тож їхній дует виявився гармонійним у цих творах.
Волю палкій і харизматичній натурі Назарія Пилатюка дало виконання «Загубленого танго» Володимира Винницького та «Кола» (2010) для скрипки та камерного оркестру Євгена Петриченка. Тут скрипка Назарія заіскрилася віртуозними пасажами та затембрувала, виводячи ритмічно-примхливі мелодії. Цією експресивністю було важко не «заразитися» як оркестрантам, так і публіці, яка гучно вигукувала «браво!»
Суто оркестровим прочитанням стали композиції Олега Безбородька «Ліхтар» за картиною Костянтина Ляшева (2013) й твір Богдани Фроляк «Orbis Terrarum», Симфонія № 1 (II частина, Adagio), присвячена пам’яті батька (1998).
Яскравим і строкатим вогнем, як барви картин Костянтина Ляшева, оркестр Луганської філармонії запалив «Ліхтар» Олега Безбородька. А символічної атмосфери додали звуки з вулиць сутінкового міста, перший ліхтар якого засвітився саме тут – на сцені Дзеркальної зали Львівської національної опери.
Та із кардинально іншої – більш ліричної сторони музиканти показали себе, виконуючи «Orbis Terrarum» Богдани Фроляк. А другий її твір та останній у цьому концерті – «Ноктюрн» для скрипки та фортепіано прозвучав у виконанні вже раніше згаданого дуету Назарія Пилатюка та Петра Довганя. Дуже світлим і ніжним дотиком смичка, наче пензлем, Назарій виводив контур малюнка на тлі звучання акварельного фортепіано Петра. Згодом звуки розтанули, зворушливо й тепло завершивши концерт.
Спалахи пам’яті
Перегорнемо кілька календарних днів і поговоримо про концерт-закриття фестивалю 19 травня. «Спалахи пам’яті» до 30-річчя «Київської камерати» (Пам’яті Валерія Матюхіна).
Один за одним, під привітальні оплески публіки, музиканти Національного ансамблю солістів «Київська камерата» займають свої місця на сцені та очікують змаху руки диригента Олега Маринченка, аби розпочати подорож до останнього акорду фестивалю.
Першим у програмі київських гостей було творіння Валентина Сильвестрова «Миттєвості пам’яті», що так символічно співзвучне назві концерту. Дуже бережно та невагомо полилися звуки з-під смичків струнників, до яких додалася об’ємність та особлива ніжність фортепіано Дмитра Таванця. У світлі звучання цієї тихої музики було чути й дихання слухачів, яке синхронізувалося з фразувальною драматургією «Київської камерати».
Проте з цих метафізичних хмар до страшної та болючої реальності нас повернула музика Ганни Гаврилець і Золтана Алмаші. Але якщо «Хорал» для струнних (2003) Ганни Гаврилець сповнений пошуку світла й надії, то «Місто Марії» Золтана Алмаші – про усвідомлення, що ми жили ілюзіями, бо, як сказав автор, «поганий» світ завжди був за нашими спинами і тепер проявився, по одному забираючи життя українських міст, зокрема Маріуполя.
Альт, віолончель і скрипка у соло нагадували людські голоси, які наче промовляли те, що багато українців вже ніколи не зможуть сказати. Звідусіль відчувалося співпереживання та усвідомлений біль від втрати, яка назавжди залишиться в пам’яті.
Проте наше життя повне контрастів: смутку й радості, часом пригнічених, а іноді палких емоцій, що змінюють одна одну. І, власне, наступні твори – Концерт для флейти і струнного оркестру, тв. 10 (1965) Віталія Губаренка, «Старосвітська елегія» для альта і струнних Юрія Шевченка, «Concerto Rutheno» для фортепіано з оркестром (1990) Олександра Козаренка та Концерт № 1 для скрипки з оркестром (1977) Володимира Зубицького – стали різко протилежними густими мазками на картині цього концерту.
Насичено, в злагодженому діалозі з оркестром солював флейтист Дмитро Кузьмін у Концерті Віталія Губаренка. Не менш динамічне та колоритне соло альта у виконанні Андрія Тучапця вималювалося з партитури Юрія Шевченка. Як і протилежне йому за настроєм – дике, живе «Concerto Rutheno» Олександра Козаренка, що рясніло імпровізаційними пасажами фортепіано (себто цимбалів) у грі Дмитра Таванця та чітко вимальовувало перед нами буяння природи українських земель.
І завершальним у цій палкій четвірці став Концерт № 1 для скрипки з оркестром Володимира Зубицького. Композитор присвятив його скрипальці Богдані Півненко. І не дарма! Адже подиву гідне те, як вільно й легко вона оминала віртуозні «пастки», якими всіяний твір.
Та неочікуваним стало те, що після такого шаленого емоційного злету прощальним словом фестивалю стала «Фінська колискова» для скрипки, альта і струнних (2005) Євгена Станковича. І це рішення виявилося подібним до завершення вище згаданого концерту «Мозаїки волі».
У композиції солювали Валентина Буграк (альт) і Кирило Бондар (скрипка). Почергові звуки їхніх інструментів спадали, мов краплі, на оркестрове підґрунтя – медитативно, просвітлено, спокійно.
Кінцеве слово
Ось так по-різному – горем і радістю, пристрастю й спокоєм гаптована сучасна українська музика, зокрема ці дві програми. Адже такими є реалії нашого життя: карбувати у звуках як автентичну колоритну красу нашої землі, так і невимовний біль її тіла та душі. Тоді, немов мозаїка зі світлих і темних камінців, складається все одне до одного. Зі спалахів пам’яті, які у поєднанні творять українське мистецтво: сміливе, відверте, сповнене волі до життя і віддане плеканню вітчизняної історії.
Щира подяка команді Всеукраїнського фестивалю камерної музики «Дзеркало», що єднає намистини української сучасної музики з різних куточків держави та слухачів-однодумців, котрі щирими оплесками підтримують вашу копітку працю та загалом усю безсмертну українську музику.
Марта СТЕЦЬКО
Фото Віталія ГРАБАРЯ
