Нову балетну постановку на музику Отторіно Респігі показали на сцені Національної опери України
Прем’єра «Юлія Цезаря» продовжила традицію Національної опери випускати на закінчення сезону нову виставу. Цей балет став не першою авторською постановкою київських балетмейстерів, здійсненою на основі музичних творів, котрі первісно не задумувалися їхніми авторами-композиторами як балети: подібний досвід втілився раніше у спектаклях «Каприси долі» на музику Нікколо Паганіні та Мирослава Скорика, «Дама з камеліями» й «Майстер і Маргарита» на музику різних композиторів, «Ночі в садах Іспанії» на музику сюїти Мануеля де Фальї.
Ідея ж поставити балет на музику «Римської трилогії» Отторіно Респігі належить головному диригенту Національної опери Миколі Дядюрі. Його бажання абсолютно зрозуміле, оскільки розкішна і складна симфонічна партитура Респігі хронометражем близько години – виклик для оркестру й диригента, можливість продемонструвати свої найкращі якості. (До слова, композицію та оркестрування Респігі вивчав у Санкт-Петербурзі у Миколи Римського-Корсакова; майстерністю композитора у цій царині захоплювався його співвітчизник і сучасник Джакомо Пуччині, котрий не приховував, що досконально студіює найсвіжіші партитури Респігі, щойно вони виходили друком.) Однак цього разу постановникам довелося самим повністю конструювати сюжет і лібрето, осмислюючи немалий фактологічний матеріал з історії Давнього Риму. «Римську трилогію» доповнили також музикою однієї з частин сюїти балету того ж таки Отторіно Респігі «Белкіс, цариця Савська».
«Слід було зрозуміти, як “Римська трилогія” Респігі, пов’язана з різними історичними пластами, різними архітектурно-географічними об’єктами – “Фонтани Рима”, “Пінії Рима”, “Святкування Рима”, – може поєднатися в одній особистості, – розповіла балетмейстер-постановник Аніко Рехвіашвілі. – Спочатку мою увагу привернув Гай Марій – давньоримський полководець і політичний діяч, який був чоловіком тітки Цезаря. Він мені сподобався, хоча це негативний образ – втілення кривавого Рима. Але потім, по мірі заглиблення в історичний матеріал, почали проявлятися точки, в яких перетинаються програмні назви частин симфонічної “Римської трилогії” та факти з життєпису одного із наймогутніших правителів Давнього Риму – Гая Юлія Цезаря».
У балеті відсутні події життя Цезаря – за винятком фінальної сцени його вбивства у Сенаті. Основу хореографічного сюжету, укладеного в 2 дії, складають узагальнені картини життя Давнього Риму, його дійові особи – постаті, відомі з підручників історії: легіонери (Рим – місто воїнів), патриції і патриціанки, гладіатори, актриси й танцівниці.
Локації, втілені у сценографії (художник-постановник – Станіслав Петровський), – тріумфальна арка, покої дружини Цезаря Кальпурнії, бенкетна зала, де відбувається оргія та бій гладіаторів, вулиці Рима із видом на Апіїв шлях, в епілозі – зала засідань Сенату. На їхньому тлі вимальовуються окремі історичні особистості: сенатор Катон, Марк Ліциній Красс (Олексій Потьомкін), Гней Помпей Великий (Віталій Нетруненко) і головний герой Юлій Цезар (Микита Сухоруков).
У першій же картині намічена конфліктна лінія – розкол у тріумвіраті Цезар–Красс–Помпей. Він спричинений суперництвом у боротьбі за першість, загострюється під час бенкету, виливаючись у зіткнення Помпея та Красса, і логічно завершується у фінальній сцені.
Лірична лінія, без якої немислимий сам жанр класичного балету, втілюється у жіночих постатях – дружини Цезаря Кальпурнії (Тетяна Льозова) та коханки Кіфрідії (Єлизавета Гогідзе). «Ми вирішили не експлуатувати вже давно всім відому історію про пристрасть Цезаря до єгипетської цариці Клеопатри, – коментує Аніко Рехвіашвілі. – Натомість цікавим, на нашу думку, персонажем є його дружина Кальпурнія. В історичних працях є відомості про те, що 15 років поспіль Цезар ночував на жіночій половині палацу, тобто у Кальпурнії. Було, очевидно, в цій жінці щось, що тримало імператора. Вона поєднувала в собі різні риси. Щодо Кіфрідії, то це одна з актрис, в яку був закоханий Юлій Цезар, збірний образ». Збірний бо, як відомо, Юлій Цезар був надзвичайно велелюбним чоловіком.
У четвертій картині (вулиці Рима), з’являється іще одна, безіменна жіноча постать у чорному – збожеволіла римлянка, котра постраждала від діяльності Цезаря. Ця «чорна пляма» в оточенні пурпуру, золота, сніжно-білих та блідо-блакитних фарб (художник костюмів – Наталія Кучеря) – як нагадування про ціну влади, разючий контраст розпачу і горя на тлі розкоші й свавілля богоподібних володарів.
Слід зазначити, що поєднання такої сюжетної канви та музики Респігі відбулося у цій постановці доволі органічно. Музика «Римської трилогії», так само як і фрагмент «Сон Соломона» з балету «Белькіс, цариця Савська» (частково вона була задіяна у сцені бенкету та оргії), не є надто виконуваною і відомою, не пов’язана зі сценічними роботами чи кінематографом, а отже – не тягне за собою шлейф додаткових алюзій та змістовних коннотацій. Тому фрагменти музики з блискучими фанфарами і «важкою» міддю в оркестровці цілком природно пасували до образу могутнього Риму, вольового, безкомпромісного Цезаря та його легіонерів, прозоре звучання струнних з арфою, челестою, ніжними інструментальними соло дерев’яних духових чи віолончелі – до образів вишуканої Кальпурнії та пристрасної Кіфрідії, а танцювальні фрагменти із натяком на ритм тарантели – до кордебалетних номерів громадян Рима.
Варто особливо відзначити виконавців сольних партій у цьому спектаклі. Блискуче втілили образ Юлія Цезаря Микита Сухоруков, а на другій прем’єрі – Станіслав Ольшанський. «Микита Сухоруков вивчив чимало матеріалу, щоб збагнути, якою людиною був Цезар, зрозуміти цей характер. Адже в основному відомі його діяння як історичної особистості. А нам треба зрозуміти, відчути і створити те, чого ми не бачили», – зазначила Аніко Рехвіашвілі.
Різними і кожна по-своєму переконливими постали Кальпурнії у виконанні Тетяни Льозової та Анастасії Шевченко. Тетяна Льозова підкреслила досконалість своєї героїні. Вона ні на мить не сумнівається в тому, що Цезар у підсумку все одно належатиме тільки їй (в історичних свідченнях він і помирає на руках у дружини); навіть тоді, коли вона очікує на його прихід у другій картині, основна її емоція – світлий смуток, не обтяжений ревнощами. Натомість в Анастасії Шевченко Кальпурнія вийшла психологічно більш суперечливою: вона стримана, шляхетна римлянка, яка знає собі ціну, але коли залишається насамоті, видно її приховані душевні рани, вона болісно переживає кожну різку реакцію Цезаря на прояви її ніжності (у дуеті зі Станіславом Ольшанським).
Не можна не погодитися із думкою балетмейстера-постановника спектаклю Аніко Рехвіашвілі, що зараз балетна трупа Національної опери знаходиться і технічно, й інтелектуально на високому рівні для того, щоб підняти подібний матеріал. А в «Юлії Цезарі» щасливо поєдналися високий академізм і майстерність усього постановочного складу.
Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ
Фото Ксенії Орлової
