
Юрій Гадзецький – молодий талановитий оперний співак, лауреат міжнародного конкурсу Queen Elizabeth Competition (Брюссель, Бельгія), лауреат і володар спеціального призу за краще виконання ораторійної музики на 9th Veronica Dunne International Singing Competition (Дублін, Ірландія), володар нагороди за визнання на 12th Internationaler Wettbewerb für Liedkunst Stuttgart (Штутгарт, Німеччина), володар спеціального призу Товариства любителів опери та балету, що є частиною Великого театру – Польської національної опери на Х Міжнародному вокальному конкурсі імені Станіслава Монюшка (Варшава, Польща)
На даний момент Юрій Гадзецький мешкає і працює у Швейцарії. 20 лютого 2022 року львів’янам випала нагода почути співака у стінах Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика (Реквієм Антоніна Дворжака, приурочений до Дня пам’яті героїв Небесної сотні).
Інтерв’ю Марії Тарас – студентки ІІІ курсу Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка зі співаком відбулося у Варшаві.
– Із чого все починалося? Поділися враженнями про роки навчання у львівському музичному коледжі. Які події найбільше запам’яталися у цей період пошуку себе у мистецтві?
– Музичний коледж я закінчив за двома спеціальностями: як теоретик і джазовий гітарист. Теоретичний відділ – це те, що я би радив кожній молодій людині, яка хоче стати музикантом. Вважаю, що здобуття фаху вокаліста у коледжі має мало сенсу, але якщо бажаєш бути музикантом, то можна почати із навчання на хоровому відділі. Я завжди кажу, якщо мене запитують, що найважливіше для хорошого співака, насамперед це сольфеджіо, потім мови, а далі поступово навчишся співати. Коли у мене почалась професійна кар’єра, то з’явилися фідбеки до початкових етапів мого становлення. Наприклад, опера «Дон Жуан», яка ще в роки навчання чомусь була особливою для мене, стала моїм дебютом на великій сцені.
– Важливою складовою творчого шляху виконавця завжди є участь у різноманітних проєктах театрів і філармоній на батьківщині. Але юні вокалісти мріють про кар’єру за кордоном. Із 2017 до 2019 року ти був учасником програми «Оперна академія» при Польській національній опері у Варшаві, а в 2019-му – учасником оперної студії у місті Веймарі. Як ти дізнався про ці програми?
– Я, повторюся, закінчував теоретичний відділ львівського музичного коледжу. У ньому теоретики відвідували хор. Я познайомився з хлопцями-хоровиками, які покликали мене співати в кількох проєктах. Саме тоді й серйозно задумався над професією вокаліста. Тому, будучи на ІV курсі коледжу, я паралельно вчився на підготовчому в ЛНМА імені Миколи Лисенка.
– Чи гарантує успіх активна співпраця з різними театрами України, Польщі, Італії, Швейцарії, участь у міжнародних конкурсах, зокрема Queen Elizabeth Competition та інших? Який професійний крок став саме для твоєї кар’єри вирішальним?
– Медаль має дві сторони. У період навчання ти маєш змогу зайвий раз вийти на сцену і отримати безцінний сценічний досвід. Проте найголовніше в конкурсах – фідбеки. У складі журі є, як правило, дуже поважні у музичній сфері особи. Тож конкурс дозволяє познайомитися та поспілкуватися з ними. Так само конкурс спонукає тебе самого критично аналізувати сучасний музичний ринок і робити певні висновки. Важливо також те, що на конкурсах можуть бути потенційні роботодавці, котрих ти спроможний зацікавити як молодий перспективний співак. У мене, наприклад, так склалося з Цюрихом.
– Чи було у тебе відчуття, що ти перейшов на вищий щабель професійної кар’єри?
– Я вважаю, що професіонал повинен вчитися постійно, і намагаюся дотримуватись цього правила. Хоча вагався чи справді зможу бути оперним співаком, бо заважала невпевненість у плані акторської майстерності. Навіть хотів усе кинути. Вирішальною стала та сама раніше згадана опера «Дон Жуан» Вольфганга Амадея Моцарта. Я тоді вирішив: якщо вона провалиться, то це не моє і я завершую кар’єру вокаліста. Однак постановка принесла успіх.
– Ти володієш досвідом виконання барокової музики, виступав солістом барокової хорової капели Leopolis, виконував роль Акілли в опері «Юлій Цезар у Єгипті» Георга Фрідріха Генделя, а також співаєш різноманітні партії класичного репертуару. Розкажи, у чому полягає особливість роботи над стилістикою при виконанні різних партій?
– Музика бароко потребує більше розумової роботи від людини, бо у ній головне – це раціональна складова. В нас виховують вокаліста, який продукує емоційну складову, а не ту ж розумову.
Барокова музика в Україні недостатньо розвинена, але мені пощастило свого часу познайомитися з Романом Стельмащуком. Із ним співав у капелі багато партесних концертів (переважно це був ансамблевий спів, інколи соло), що фактично і навчило мене чути партнера.
– 20 лютого звучав Реквієм Антоніна Дворжака у Львівській національній філармонії імені Мирослава Скорика, приурочений до Дня пам’яті героїв Небесної сотні під батутою Володимира Сивохіпа. Солістами були співаки світового рівня – Софія Соловій, Зоряна Кушплер, Пауль Ґауґлєр. Усі ви разом з Академічним симфонічним оркестром Львівської національної філармонії показали надзвичайно високий рівень. Чи впливає на якість виконання твору, на подолання технічних складностей відчуття високої національної місії події, яка висвітлює трагічну сторінку нашої історії?
– Звичайно, що так. Коли виконуєш музику, це завжди важливо. Чим більше ти її проживаєш, тим сильніше це впливає на виконання. Окрім того, чим ясніше розумієш трагічність подій, до яких приурочено концерт, тим активніше до цього приєднуються особисті переживання. Під час співу часто буваєш на емоційній межі, та це недопустимо, бо може відбитися на якості звучання. З піаністкою Аліною Шевченко я виконував пісні Шуберта, і коли співав пісню в пам’ять усіх загиблих, то вперше заплакав на сцені.
– У день, коли я з тобою домовилася про зустріч щодо інтерв’ю, почалась війна… Наше звичне життя перервали вибухи й тривожні сирени. Реквієм за Україною у вогні, за минулим і теперішнім…. Чи бачиш ти своєрідну арку, яка пов’язує недільний концерт із сьогоденням?
– Коли я їхав в Україну, мене, звісно, переслідували незрозумілі емоції, які я не міг прив’язати до чогось конкретного. Я знав, що їду співати Реквієм Антоніна Дворжака. Для мене війна прийшла неочікувано, тому потрібен був час, щоб усвідомити її реальність. Тому я не хочу пов’язувати цей концерт і воєнне вторгнення росії.
– Усі наші плани поки що накрила біда, проте я беззаперечно вірю в перемогу України та відчуваю, що в близькому майбутньому прийде велика хвиля піднесення української культури. Українська музика звучатиме по всьому світу. Твори яких українських композиторів ти би виконував зараз насамперед?
– Я розумію, що зараз проходить дуже багато концертів на підтримку України, в тому числі й благодійних. Мені здається, що концерт лише з українськими творами європейцям складно сприймати. Вони ще не готові. І для себе я окреслив таку концепцію: поєднати у програмі музику українських композиторів з європейськими. Наприклад, останні пісні, написані на слова Генріха Гейне: я знайшов оригінали поезій і європейські музичні відповідники на одні й ті самі вірші у Роберта Шумана, Франца Шуберта.
У концерті має бути побудова 7+7 – сім українських і, відповідно, стільки ж пісень німецькою мовою, які чергуватимуться. Таким чином можна вчергове наголосити на тому, що ми є частиною Європи і українська музика – це європейська спадщина. Також варто закцентувати різний спосіб музичного вираження – український і німецький. Я прихильник української музики в контексті європейської.
Бесіду вела Марія ТАРАС
Фото з концерту Анастасії ІВАНОВОЇ