Звичайно-надзвичайний Кирило Стеценко

2053

Сьогодні, 29 квітня виповнюється 100 років по смерті знаного українського композитора-класика Кирила Григоровича Стеценка. А 24 травня настане знаменна дата – 140 років від дня його народження. Тож нинішній 2022 рік пов’язаний із поважними ювілеями цього видатного діяча вітчизняної культури.

Десять літ тому журнал «Музика» з нагоди попередніх ювілейних дат митця публікував цікавий матеріал авторства Галини Савчук. Пропонуємо увазі читача його доволі великий фрагмент, який, на наш погляд, і до сьогодні не втратив актуальності

…Самобутня композиторська творчість Кирила Стеценка невіддільна від інших надзвичайно важливих сфер його діяльності – педагогічної, хормейстерської, громадської. Згадуючи у ювілейний рік про нашого видатного співвітчизника, звернімося до спогадів його сучасників. У них відображуються не лише риси характеру митця, а й непересічний талант учителя, невтомного просвітителя, організатора українського музичного життя, котрий розумів величезну виховну силу музичного мистецтва.

У тяжких матеріальних умовах, у постійній боротьбі за шматок хліба пройшли дитинство і роки навчання Кирила Стеценка, сина сільського ремісника-маляра. Проте саме у родині, на рідній землі прокинувся в нього потяг до малювання, музики та співів. «Як багато натхнення для моєї майбутньої творчості дало мені сільське оточення ще в дитячі роки, – не раз говорив Кирило Григорович. – Ще тоді відчув я красу рідної природи моєї Вітчизни, красу рідної пісні, якої так багато було у моєму селі». Рідна сестра Кирила Стеценка Олімпіада Караван згадувала: «Бувало, влітку мати зварить їсти, сядемо вечеряти, а Кирила немає. Він сидить собі осторонь на землі, підігнувши ноги і похиливши голову на рученята, наче заснув. “Ти чого тут спиш, Кирилку?” – питаю. “Хіба ж я сплю? Я слухаю як співають хлопці й дівчата”, – відповідає маля». (Тут і далі спогади про Стеценка подано за вид.: Кирило Стеценко. Спогади. Листи. Матеріали. – К., 1981. – Ред.)

Він добре запам’ятовував слова і мелодії пісень, майстрував собі скрипки, натягуючи струни з кінського волосу. Cільський дяк, помітивши музичні здібності хлопчика й виявивши у нього приємний дискант, почав учити його співу по нотах. Кирило мав хист і до малювання: придивлявся як малює батько, допомагав йому розтирати фарби й підмальовувати портрети, вчився писати олією і робити ескізи олівцем.

Десятирічним мати привезла Кирила до родичів у Київ, і він став навчатися спочатку в художній школі Миколи Мурашка та Софійській духовній школі, а згодом, з 1897 року – в духовній семінарії. Учився Кирило завжди на «відмінно», та більше займався музикою, ніж богословськими науками. Співав у хорі, потім керував ним. А щоб заробити якусь копійку, деякий час працював помічником регента хору Михайлівського монастиря. Так розпочалася його практична робота з хором, завдяки якій він засвоїв основи хорового співу та диригування й отримав можливість самостійно опанувати музичну грамоту.

Сидять: Арсен Бакалінський, Кирило Стеценко, Микола Лисенко, Яків Гулак-Артемовський

У 1899 році Кирило Стеценко познайомився з Миколою Лисенком. Лисенко дуже поважав Стеценка і високо цінував його талант, про що свідчать відомі слова Миколи Віталійовича: «Ось хто мене замінить після смерті». Навчання у Лисенковій Музично-драматичній школі та подальша постійна співпраця на ґрунті народної музичної культури цілком природно обумовили життєвий вибір Кирила Стеценка: по закінченні духовної семінарії він вирішив стати вчителем співів.

Як педагог, Кирило Григорович щиро прагнув докорінно змінити зміст і методи музичного виховання – замість офіційної схоластики наблизити учнів до реального життя. До цього він доклав багато енергії та вміння, виявивши себе прогресивним дидактиком і методистом. Митець не раз підкреслював: музика – один із найвагоміших засобів естетичного виховання дітей, бо своїм впливом здатна ушляхетнити людину, викликати в ній високі поривання, змінити психічний стан і настрій. «Не досить розвитку у наших дітей одного тільки розуму – потрібен розвиток характеру. Виховання волі в напрямкові до добра, як до ідеї, виховання художнього почуття. І це виховання почуття ми повинні цілком будувати на підвалинах народної творчості. Співи – найпопулярніша і найдоступніша галузь мистецтва, особливо народні українські співи. Тому ми повинні дати якомога більше місця народній пісні в новій українській народній школі».

Яким він був учителем можна уявити собі, прочитавши спогади його колишніх учнів. «Простим, скромним, звичайним і разом з тим незвичайним був наш незабутній Кирило Григорович». Цими словами однієї з його вихованок можна узагальнити все сказане на його адресу. Софія Дробинко, яка співала у створеному Кирилом Стеценком хорі в Білій Церкві, згадувала: «Цю милу і симпатичну людину ми просто обожнювали. Урок він проводив так, що після дзвінка на перерву ми шкодували про його закінчення і про те, що наступний буде тільки за тиждень. <…> Знання з теорії музики давалися просто, бо ґрунтувалися на знайомих піснях. Кирило Григорович учив нас розуміти будову мелодії, нюансування звука, а також художній зміст твору. Терпляче вчив нас нотній грамоті. Мелодію записував на дошці, потім аналізував зв’язок між звуками. Сам придумував багато ігор-вправ під музику, словом, був вродженим педагогом».

У колі сім’ї

А викладач-філолог Неоніла Баришполь, теж колишня співачка гімназійного хору, розповідала: «Кирило Григорович відразу ж поставив навчання на ділову, серйозну основу. Він зробив перевірку голосів і розсадив нас по групах. Пам’ятаю, що він сам виготовив дошку, на якій нотоносець було намальовано червоною фарбою. З того часу ми, крім співу, вивчали ще й ноти, адже більшість із нас їх просто не знала. <…> Ми ніколи не бачили його суворим чи сердитим. На відміну від інших вчителів, розмовляв українською мовою. Ходив він завжди в білому кітелі, а в руках тримав паличку».

Залишив теплі спомини про чуйну людину, надзвичайно дотепного і винахідливого вихователя, що вніс у музичне життя новий свіжий струмінь, педагог, музичний діяч, хоровий диригент Євмен Мариківський: «В глухому містечку Тиврові Кирило Григорович викладав співи. За час його роботи докорінно змінилася справа музичного виховання учнів. Викликала захоплення та невичерпна енергія, якої докладав Стеценко до утворення училищного хору. Зазначу, що при ньому у нас таки народився прекрасний хор, який міг виконувати концерти Бортнянського, Архангельського, Дегтярьова та ін. Характерно, що крім церковної музики до його репертуару були введені твори світського змісту, серед яких чільне місце посіли обробки Лисенка та самого Стеценка, а також російські та українські пісні».

А ще Євмен Мариківський згадує надзвичайно цікаві методи роботи Стеценка з юними хористами: «З “приготовишками”, котрих було відібрано для участі в хорі, Кирило Григорович займався щоденно, застосовуючи фісгармонію, скрипку та флейту, які сприяли формуванню вірного і красивого вокального звука: флейта – для вироблення округлого звука у високому регістрі, скрипка – для чистого інтонування висоти тонів, фісгармонія – для розвитку гармонічного слуху. Кирило Григорович не вилучав з хору тих хлопчиків, у яких відбувалася мутація голосу – вони співали по змозі, доступними для них голосами. А коли період мутації закінчувався, співаки включалися до хору у відповідні для їхнього нового голосу партії».

Працюючи в школі, Стеценко розумів, як потрібні вчителям методичні посібники з вивчення співів у школі та шкільні «співаники», тому багато працював у цьому напрямку. Він написав кілька варіантів програми з музики для школи, працював на курсах вчителів, склав і видав «Початковий курс навчання дітей нотного співу», три частини «Шкільного співаника», до яких додавалися методичні брошури, оприлюднив збірку пісень для сім’ї та школи «Луна», п’ять випусків колядок і щедрівок для дітей тощо.

Випущена в світ товариством «Вернигора», його книжка «Початковий курс навчання дітей нотного співу» являла собою разом із додатковими «Шкільними співаниками» незамінний матеріал для шкільного вжитку. Це перша і, слід сказати, дуже вдала спроба системного викладення послідовності навчання нотного співу – нелегкої галузі шкільної освіти, особливо серед музично не підготовлених дітей. Видання призначалося для вчителів музики як посібник із методико-дидактичної роботи. Коли книжка вийшла друком, її розкупили в перший же день.

Надзвичайно цінною на той час була поява дитячої опери Кирила Стеценка «Лисичка, Котик і Півник». Тоді майже не існувало музичного матеріалу для дитячих сценічних вистав. Видавництво «Книгоспілки» прекрасно видало клавір опери, додавши до нього ще й режисерські поради. Тут ішлося про певні педагогічні передумови для роботи, а також про оформлення сцени, костюми, грим, освітлення, мізансцени тощо.

Кирило Стеценко був великим майстром хорового співу – наймасовішого, найдемократичнішого жанру, що посідає в українській класичній музиці провідне місце. Хористи обожнювали свого керівника. Співати у Стеценка, казали, – просто насолода. Колишня вчителька української мови і літератури, а також співів Маріоніла Підласова згадувала: «Після кожної співанки я почувалася так, наче на мою стомлену денною роботою в установі та напівголодну істоту полили цілющий бальзам».

Будинок-музей Кирила Стеценка у Веприку

Стеценко-виконавець бачив у творах не тільки нотні знаки, а й втілені за їхньої допомоги образи, почуття, настрої – цілі картини. Кожний твір, виконаний під його орудою, був живий, яскравий. Саме у вмінні відтворювати у співі щонайменші нюанси відчуттів і полягав диригентський талант Стеценка. Він знав як відтінити красу тембру якоїсь окремої партії, роблячи цим певний музичний наголос. Кирило Григорович показував хористам співом, а найбільше – мімікою обличчя, яка була у нього дуже виразною.

«Диригував Стеценко дуже просто, м’яко, без усяких викрутасів і афектацій, – згадував актор, режисер, театральний педагог Прохор Коваленко. – Але його великі сіро-сині очі виразно випромінювали настрій і нюанси, яких він хотів надати пісні. Коли щось не ладилось або хтось порушував творчу дисципліну під час співанок, обличчя Кирила Григоровича робилося таким сумним і ображеним, що ставало невимовно жаль його. Від цього порушникам ставало соромно і кожний докладав старань швидше все залагодити і більше не порушувати порядку».

Емоційне, схвильоване виконання могло зворушити його до сліз. «Під час виконання пісні “Чуєш, брате мій” ласкаві очі Кирила Григоровича робилися похмурими і блищали вологою», – згадувала колишня співачка його хору Євгенія Косовська.

Кирило Григорович заохочував і згуртовував людей коло себе, умів зацікавити слухачів, особливо коли говорив про спів, музику. Під час таких виступів його обличчя ставало натхненним, вкривалося рум’янцем, очі палали, голос міцнішав. «Ніяка втіха, ніяка забава не може зрівнятися з музикою, – говорив він. – Хоч не всі люди уміють співати й грати, але нема людини, яка б не любила пісень або музики. Музика дає найвищу втіху душі, наповнює серце радістю і спокоєм, вона заставляє людей забути про горе і підносить кудись високо в далекі прекрасні простори або кличе до героїчних вчинків. Навіть коли музика примушує нас плакати, то й тоді вона очищає, облагороджує, оновлює нашу душу. Вона робить людей кращими, ніжнішими. Як вогонь розтоплює тверде залізо, так музика розм’якшує душу, вливає в неї любов до людей і до всього доброго, величного. <…> Але ще важніше за музику – пісня. В пісні людина і словами, і голосом викладає все, що в неї єсть на душі: радість, горе. Пісню всякий розуміє. Навіть той, що дуже мало тямить в музиці. Пісня – найкращий і найбільший дар людини! Любіть, друзі, нашу рідну українську пісню. Вона – душа нашого народу».

Онук композитора скрипаль Кирило Стеценко-молодший на могилі діда

Спогади сучасників, листи, виступи в пресі дають можливість уявити не тільки творче, духовне життя композитора, а і його характер. «Щирість, дотепність, товариськість, жодної тобі якоїсь пихи», – казав про нього Павло Тичина. «Яка це криштальна, гарна, добра, чиста була душа! – говорила про Кирила Григоровича його дружина Євгенія. – Скільки у нього було делікатності, скромності! Він старався нікого не обтяжувати, не докучати; за найменший прояв уваги, за всяке щире відношення був дуже вдячний. <…> До всякого заговорить просто, щиро – пожартує і порадить, і розрадить. Дітей теж дуже любив і своїх, особливо, і чужих. <…> Скаржиться, бувало, що мало працює, що сліду ніякого не залишить після себе. А все через те, що немає імпульсу, що далеко від культурно-громадського життя. Завжди боявся, щоб сільське життя не втягнуло його в свою колію, не задавило».

А житейське море й насправді кидало ним як тільки хотіло – суворо, безжалісно, жорстоко. Кирило Стеценко разом із родиною багато зазнав і голоду, і холоду, і трусу жандармського, і виселення у найвіддаленіші від центру України місцевості… Проте він не опускав рук, а створював нові хорові колективи, писав твори, весь час хотів учитися, прагнув якомога більше знати.

Підсумок свого життєвого шляху Кирило Григорович зробив сам. Він сказав: «Як бачите, життя тягне в один бік мене, а душа моя прямує до свого. І в цім трагедія мого життя і діяльності, що вони мені не давали того оточення і атмосфери, котра потрібна і для якої існую я на світі».

Життя Кирила Стеценка – промовистий приклад того, що може зробити людина в найтяжчих умовах, коли вона любить мистецтво і віддана своєму народові…

Галина САВЧУК

Друковану повну версію див.: Музика. 2012. № 5. С. 8–11.