Ігор Стравінський – Володимир Рунчак: паралелі та інтерпретації

237
Share Button

Ледь не з того часу, як за диригентським пультом на київській філармонійній сцені стояв Ігор Блажков, масштабні оркестрові імпрези з музикою Ігоря Стравінського пригадати складно. Тож афіша концерту «Ігор Стравінський», який відбувся нещодавно у Національній філармонії України, виглядала дуже привабливою, а програма – неймовірно актуальною

Центральними героями події, безумовно, стали Ігор Стравінський та Володимир Рунчак – композитор, диригент, відомий інтерпретатор сучасної музики, один із найоригінальніших представників вітчизняного постмодерну. З 1998 року Володимир Рунчак виступає як організатор, творчий керівник і диригент колективу «Нова музика в Україні», який під орудою митця дав понад 400 концертів в Україні та за її межами. Як диригент Володимир Рунчак стояв за пультом у найпрестижніших залах світу, працював головним запрошеним диригентом Державного камерного оркестру Азербайджану імені Кара Караєва (2007–2008, 2010–2011), зараз очолює Ансамбль сучасної музики Національної музичної академії України імені Петра Чайковського.

Володимир Рунчак

У творчому доробку композитора – чотири симфонії, Реквієм, чотири камерні симфонії, концерти, не-концерти, хорові твори, камерні ансамблі, сольні інструментальні та вокальні опуси. Його твори звучали на міжнародних фестивалях у Великій Британії, Німеччині, Хорватії, Угорщині, Чехії, інших країнах. Композитор отримав кілька Гран-прі на міжнародних конкурсах, однак в Україні відмовився від будь-яких звань і нагород (згадаймо твори з іронічними назвами «Дайте Шевченківську премію усім, хто її хоче» та «Дайте дві Шевченківські премії тим, хто хоче мати одну»).

Окрему сторінку у багатогранній творчій діяльності пана Володимира становлять музичні присвяти. Ще у 1980-ті було створено сюїту «Портрети композиторів» для акордеона, далі були Вольфганг Амадей Моцарт («Іs the flute magic? Yes, it is!» – Music homage to W.A. Mozart for flute and piano /version for flute with different registers/), Дмитро Шостакович («Imitation to D. Shostakovich for violin and accordion») для концертного проекту «Шифр Шостаковича» (версія для дуету І. Саєнка), у якому звучали також твори самого Дмитра Шостаковича, Арнольда Шенберга та Михайла Шуха; є навіть «Self-portrait» для баяна і струнного оркестру (2018).

У такому контексті програма, присвячена Ігорю Стравінському, підготована спільними зусиллями Національного академічного духового оркестру України (генеральний директор Олександр Піроженко, художній керівник Михайло Мороз) та Академічного камерного хору «Хрещатик» (художній керівник Павло Струць) за підтримки Національної всеукраїнської музичної спілки, виглядає цілком природною. За словами Володимира Рунчака, винятковий професіоналізм Ігоря Стравінського полонив його ще за часів навчання у консерваторії, а неймовірна працездатність, мистецька чесність, гумор і серйозність геніального музиканта і зараз є мірилом в оцінці результатів власної творчої діяльності (https://www.facebook.com/pg/philukr/posts/).

У програмі були заявлені різні за жанрами, часом створення і значимістю у творчості автора твори: Меса для мішаного хору і подвійного квінтету духових, «Чорний концерт» для кларнета і джаз-оркестру, «Циркова полька», сюїта з балету «Петрушка» та «Симфонії духових інструментів». Завершував концерт «Портрет Ігоря Стравінського» Володимира Рунчака, поруч із назвою якого було зазначено: світова прем’єра. Планку було задано дуже високу, тож існували деякі побоювання щодо якості звучання музики Стравінського, адже інтонаційність і метроритміка його творів – дуже складні для виконавців. Насправді ж очікування «свята музики» були перевершені з надлишком. Учасники концерту продемонстрували дійсно високий виконавський рівень.

Відкрила програму Меса, центральною ідеєю якої дослідники вважають концепцію «чистого контрапункту» (Ю. Холопов). Серед основних стилістичних компонентів твору називають ренесансну поліфонію строгого стилю, грузинське багатоголосся і навіть більш конкретні жанрові орієнтири – приміром, середньовічний кондукт. Утім, занурившись у специфіку творчого методу Стравінського, де гра у стиль і «маскування» є невід’ємними складовими, бачимо зовсім іншу картину. Стравінський згадує у «Хроніці», що Меса створювалася під впливом хорового церковного співу, почутого ще в дитинстві, збереженої в пам’яті фоносфери храму. Латина цікавила композитора винятково з фонетичної точки зору: ключові слова частин стали емоційним поштовхом для розвитку музичного матеріалу.

Хор «Хрещатик» дуже ретельно підійшов до опанування партитури. Спів солістів був чистим і вільним, складні ансамблеві епізоди виділялись злагодженістю та вивіреним балансом звучання. Приємно здивувала чітка артикуляція й коректна вимова латинського тексту (адже для деяких хорів дикція, на жаль, становить велику проблему). Присутні, без перебільшення, прислухалися до кожної ноти, в залі виникла неймовірна емоційна атмосфера, публіка буквально дихала в унісон з виконавцями.
«Циркова полька», а за нею Сюїта з балету «Петрушка» в аранжуванні В.А. Шефера внесли у програму яскравий контраст (згадаймо, що після премʼєри балету Андрій Римський-Корсаков – син Миколи Римського-Корсакова охарактеризував «Петрушку» як «смесь русской сивухи с французскими духами», а в одній із петербурзьких газет можна було прочитати: «Для музыкальных плебеев партитура «Петрушки» – замечательная находка, такого звукового лубка в музыке еще не было, это какая-то писанная не кистью, а шваброй партитура», http://classicalforum.ru/index.php?topic=2348.0).

Різкий поворот від духовного твору до буденної, певною мірою навіть кітчевої музики мав би приголомшити слухача. Але з огляду на те, що творчість Ігоря Стравінського сповнена контрастів і несподіваних стильових модуляцій, – хід виявився цілком вдалим. Шкода лише, що соло труби («Сцена у Петрушки») прозвучало невиразно й фальшиво, на відміну від ударних, які вразили яскравими сольними епізодами і впевнено тримали метричний пульс.

Першою кульмінацією програми став «Чорний концерт» для кларнета і джаз-оркестру, назва якого апелює до кількох значень: чорний кларнет, чорне дерево тропіків, із якого виробляють кларнети, колір шкіри африканців, чия культура дала життя джазу…
Про «Чорний концерт» (як і про інші твори та факти біографії Стравінського) існує чимало міфів. За одним із них «Ebony concerto» створений композитором під враженням від гри кларнетиста Вуді Германа, тодішньої зірки джазу. І хоча відомо, що то була байка трубача Ніла Хефті, саме почувши її продюсер джаз-бенду Вуді Германа офіційно запропонував Ігорю Стравінському написати концерт для його ансамблю. Інший міф – музикознавчий: про те, що «Чорний концерт» від початку до кінця наповнений джазовими інтонаціями. Насправді джазовим колоритом насичена лише друга частина твору. Вуді Герман, отримавши партитуру, зауважив: «Це не джаз, це чистий Стравінський». Відчутні на слух джазові інтонації втілені тут неповторною музичною мовою (недарма Стравінського величали «музичним Протеєм»), а сам опус, у якому так «мало джазу», суттєво вплинув на формування естетичної платформи «третього шару музики». В Америці «Чорний концерт» називають «біблією бі-бопу», вважаючи його джерелом багатьох технічних ідей цього напрямку.

Безумовно розуміючи складність виконання твору, Володимир Рунчак диригував чітко, навіть жорстко. Оркестранти виглядали дуже зосередженими, дехто навіть пошепки (що було досить помітно) рахував долі такту. Гра соліста Геннадія Ковтуна (кларнет) вирізнялася високою технічністю, у великих сольних епізодах (І, ІІІ частини) йому вдалося природно передати відчуття імпровізаційності як однієї з ключових рис джазової гри.

Приємно вразило скрупульозне виконання музики Стравінського – без суттєвих інтерпретацій (в інтернеті є записи цих творів, здійснені різними оркестрами під управлінням автора). Як відомо, композитор вважав, що інтерпретація його творам не потрібна і під час репетицій вимагав лише чіткого слідування нотному тексту.

Другою кульмінацією вечора стала світова премʼєра твору Володимира Рунчака «Портрет Ігоря Стравінського», написаного, за словами автора, на знак пошани та поваги до великого Майстра. Слухове сприйняття підказувало, що ідея твору аналогічна до «гри у стиль» Стравінського. На слух була помітна робота з тематизмом, подібна до прийомів, використаних у «Петрушці»: навмисна примітивність інтонацій, одночасне звучання тем у кількох групах, імітування теми окремими інструментами.

Володимиру Рунчаку вдалося органічно «зіграти у стиль Стравінського», вивівши на перший план елементи театральності, що є властивими і Стравінському, і самому Рунчаку (саме він був одним із перших, хто в Україні почав експериментувати у сфері інструментального театру). Музиканти оркестру, окрім використання ефектних прийомів (фрулато, гра з сурдиною), клацали пальцями, наспівували пасажі на мундштуках кларнетів, щиро посміхалися, що створювало ефект імпровізаційності та легкості виконання. Не обійшлося й без гумору: скинувши ноти з пюпітра кларнетів, диригент ніби запропонував завершити імпровізацію, але оркестранти продовжували грати, – відчувалося, що вони увійшли в кураж і прагнули досягти справжнього творчого екстазу.

Саме гра як концепт сформувала і структуру, і драматургію концерту. У цьому контексті «стають на місце» ненав’язливі промови Володимира Рунчака, що супроводжували програму. Між Месою і «Цирковою полькою» прозвучали цитати з «Діалогів» Роберта Крафта – Ігоря Стравінського на підтвердження думки про українське походження композитора. У другому відділенні курйозні історії із життя митця передували прем’єрі «Портрета Ігоря Стравінського».

Публіка у захваті аплодувала стоячи. Твір прозвучав на біс і став заключним елементом у музичному «пазлі» масштабного концертного проекту, музичної вистави-присвяти генію, творчому «3D» портреті Ігоря Стравінського.

З іншого боку, концерт надав можливість Володимиру Рунчаку «зіграти роль самого себе»: креативного, різнобічного, сміливого, навіть дещо зухвалого. Усі ці характеристики мимоволі викликають алюзії до творчої постаті Ігоря Стравінського: мав світове визнання, але не був відзначений нагородами, залюбки давав інтерв’ю і коментував сучасні йому мистецькі події, активно диригував, був схильним до підвищеної театралізації музики…

В одному з інтерв’ю Володимир Рунчак сказав: «…якщо ти композитор, то повністю відповідаєш за свою музику, за кожну її ноту, відповідаєш так само, як Моцарт, Бах, Бетховен. Отже, якщо міра відповідальності рівна, – ти, виходить, рівний їм за статусом! Коли ж ти не композитор у найвищому й абсолютному значенні слова – нема чого й претендувати на увагу, час і розуміння слухачів, на місце в музичному світі та право стояти на одній дошці з великими і, зрештою, на сам статус творця музики» (http://www.umoloda.kiev.ua/number/105/164/3199/).

Без перебільшення, концерт-присвята Ігорю Стравінському став справжнім «естетичним вибухом». Слухачі розходилися, переповнені яскравими враженнями від музики, музикантів, загалом дійства, що відбулося на сцені. Сподіватимемося на подальше продовження чудової творчої традиції!

P.S. Уже 7 листопада Національний академічний духовий оркестр України запрошує на чергову програму циклу «Музичні портрети», цього разу присвячену Леонарду Бернстайну (диригент – Михайло Мороз).

Світлана ПОСТОВОЙТОВА

Фото Андрія ВОЇНОВА, Тетяни ПАЦУКЕВИЧ, Георгія ЛУК’ЯНЧУКА

Share Button