Оркестр у ролі Попелюшки

1
Share Button

Генеральний директор Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України Олександр Горностай звернувся до редакцій українських засобів масової інформації з відкритим листом, у якому наголосив на складних проблемах повсякденного життя цього уславленого колективу, закликавши журналістське середовище посприяти їхньому вирішенню.
Екстремальні умови роботи оркестру протягом останніх п’ятнадцяти років добре відомі музичній громадськості. На жаль, надії на позитивні зрушення в цій ситуації поступово змінюються розчаруванням аж до відчаю від усвідомлення відсутності перспектив. Оркестр упродовж півтора десятиліття базується у Малому залі філармонії, який, до того ж, ділить із Національним духовим оркестром України. Пропонуємо читачам журналу роздуми пана директора, так би мовити, з перших вуст.

– Олександре Васильовичу, ми, слухачі, чуємо та бачимо лише парадну, концертну «картинку» оркестру. Яку роль на цьому святі спілкування з академічною музикою відіграють залаштункові справи?
– Слушне запитання. Національний симфонічний оркестр України – оркестр «номер один» у державі. Колектив успішно працює не тільки на вітчизняній сцені, але й гідно репрезентує Україну від Сіднея, Сеула, Пекіна, Гонконга, Тегерана та Абу-Дабі до Лондона, Парижа, Лісабона, Брюсселя, Цюріха й Варшави. На сьогодні він не має належних умов для проведення репетицій і самопідготовки музикантів. Ми регулярно отримуємо прекрасні рецензії в українських і зарубіжних ЗМІ, схвальні відгуки фахівців щодо наших звукозаписів, але ніхто не цікавиться – яким чином досягаються такі високі результати. Багато років у Києві на різних рівнях порушується питання щодо матеріальної бази Національного симфонічного оркестру. Всі згодні, що треба побудувати новий концертний зал, але від обговорення проблеми до підготовки та здійснення проекту – величезна відстань. Українська музична громадськість не може розвинути цю ідею далі емоцій і розмов. Змінюються президенти, уряди, а будівництво залу ніхто не розпочинає, адже в країні завжди вважалися важливішими інші потреби. Ми розуміємо, що кожен уряд традиційно долає наслідки діяльності попереднього, але від того розуміння нам не легшає.

Колись ми з Євгеном Герасимовичем Савчуком (керівник Національної хорової капели України «Думка». – О. К.), перебуваючи в Празі, фантазували про майбутнє і дійшли висновку, що Київ лише тоді стане справжнім європейським містом, коли на Хрещатику буде кілька концертних залів – наприклад, філармонія, Великий зал Національної музичної академії і концертний зал на місці Бессарабського ринку. Я пропонував побудувати великий концертно-фестивальний комплекс на місці Арки дружби народів, а затишний зал філармонії в такому разі функціонував би як чудова камерна сцена. Окрім цього фантастичного проекту, абсолютно здійсненним був план зведення концертного залу в комплексі «Мистецький Арсенал».

– Розкажіть про це детальніше, будь ласка.
– Екс-президент Віктор Ющенко, якому належить ідея створення «Мистецького Арсеналу», бачив його як музейний і концертний комплекс. Дуже поважне міжнародне журі розглянуло 21 конкурсний архітектурний проект, вибрали з них спочатку шість найкращих, а потім залишили один. Це були фахівці з будівництва спеціалізованих залів із відповідною акустикою, серед яких, зокрема, ті, котрі спорудили фестивальний зал у Люцерні, в якому нині працює всесвітньо відомий диригент Клаудіо Аббадо, зали в Бірмінгемі, Монреалі, Будапешті, а зараз будують нові у Вроцлаві та Рейк’явіку. Ми були, як ніхто, зацікавлені у реалізації проекту. Я навіть перебував у експертній раді, і мої практичні зауваження архітектори враховували, розуміючи, що не тільки нашому оркестрові важливо отримати належну базу, але і столиці України – сучасний концертний зал. Міжнародні фахівці слушно вважали, що коли проект уже почали розробляти, то, як це заведено в цивілізованому світі, його доведуть до кінцевого результату. Втім після затвердження переможця з’ясувалося, що кошти чомусь вичерпалися одразу після оплати приїзду учасників підготовчого етапу роботи, а потім їм помахали ручкою – «до нових зустрічей». Ці люди і досі зі мною спілкуються, але я, відверто кажучи, не знаю, що їм відповідати…

– Хто фінансує подібні проекти в інших країнах? Це державні замовлення чи також залучаються приватні гроші?
– Зводити такі об’єкти виключно за рахунок державного бюджету складно. Допомагають меценати, їм створюють відповідні умови, для чого існують спеціальні закони. Однак держава повністю контролює проектування й будівництво і надає значну частину коштів, бо це в інтересах її престижу. А от як привабити інших інвесторів – це мистецтво співпраці з дуже і дуже заможними громадянами.

– Як пов’язана загальна культура керівництва країни з колом державних пріоритетів?
– Внутрішня культура керівників будь-якої держави віддзеркалює культуру електорату. Оскільки незалежній Україні всього двадцять років, у нас лише почали утверджуватися елітарні традиції, що століттями формувалися в Європі та й у тій самій Росії. Там розуміють пріоритети: у них престижно матеріально заохочувати творчі колективи, будувати нові зали, театри, музеї. Або візьмемо таку країну, як Венесуела. Вона не з багатих. Але понад тридцять років тому там започаткували благородну справу заохочення безпритульних дітей до занять класичною музикою. Їх почали навчати грі на інструментах, залучати до участі в оркестрах, таким чином елементарно відволікаючи від наркоманії та пияцтва. Тогочасний президент Рафаель Кальдера розробив щодо цього цілу концепцію. І ось приголомшливий результат – мережа молодіжних симфонічних оркестрів у країні, а молоді венесуельські музиканти зараз працюють у багатьох провідних оркестрах світу. Вершиною цього процесу став міжнародний успіх талановитого і надзвичайно популярного зараз молодого диригента Густаво Дудамеля.
Чи, приміром, Філадельфійський оркестр, який близько п’ятнадцяти відсотків річного бюджету витрачає на освітні програми, готуючи нове покоління слухачів. Музиканти відвідують школи, коледжі, виступаючи у складі камерних ансамблів. Активно провадив би величезну просвітницьку діяльність і новозбудований сучасний концертний комплекс у Києві, подібний до філадельфійського «Cimmel Center» (резиденція Філадельфійського оркестру).

– Нещодавно я прочитала, що до травня в Україні запланували відремонтувати більше ста музеїв і тридцять концертних залів, але згодом оголосили, що коштів на це немає. Такі «стрибки» в питаннях фінансування культури вже навіть не дивують.
– Держава в нас велика, господарство складне, потреб багато. Але на будівництво одного столичного концертного комплексу гроші мали б усе-таки віднайтися. Звичайно, можна вкотре зібрати підписи видатних вітчизняних митців та іменитих гостей країни під листом щодо гострої необхідності нового залу в столиці. Утім зберемо ми ці підписи, і що далі? Потрібне політичне рішення, політична воля того, хто хоче, щоб держава мала відповідний статус у Європі й світі.

– Підготовка до цьогорічного європейського футбольного чемпіонату – хороша справа, та мистецтво від того потерпає. Бо футбол відбирає із казни дуже багато коштів…
– Євро-2012 має пройти на найвищому рівні. І в цьому є певна рація. Але як людей, які зараз при владі, заохотити побудувати новий зал? Сподіваюся, що рано чи пізно нам це вдасться, і відповідальні за долю країни посадовці не керуватимуться тезами на кшталт «а яке відношення має філармонія до футболу?» тощо.

– У листі до редакцій ЗМІ Ви розповіли про складність повсякденних умов роботи оркестру.
– Від буремного 1918 року ми є першим і найстарішим симфонічним оркестром держави України. Однак за останні п’ятнадцять років колектив опинився у ролі Попелюшки: тяжкі побутово-санітарні умови праці у Малому залі філармонії не просто ускладнюють творчі процеси, а щодня шкодять здоров’ю оркестрантів, диригентів, солістів. На перший погляд, це непомітно. Та коли духові й ударні грають фортисимо, – а музиканти не можуть на репетиціях у крихітному залі грати тихо, а потім вже на сцені – на повну гучність, – таке звучання день за днем, роками негативно впливає на слух і психіку людей. Інші суттєві проблеми невеликого приміщення – задуха влітку, протяги взимку, перепад температур, згубний у тому числі й для музичних інструментів, відсутність належного освітлення… Усе це створює хронічний дискомфорт і призводить до депресивного стану.

– Чекаєте на принца?
– Сподіваємось, що прийде добра фея чи казковий принц – і ми отримаємо те, на що заслуговуємо (сміється – О.К.). Бо зараз не маємо ані власного приміщення, ані нових інструментів. Артисти, які по тридцять-сорок років у нас працюють, мріють дочекатися нового залу… Багатьох уже немає серед нас – десятки чудових музикантів виїхали з України, ветерани відходять у вічність. Але ж ті, що залишаються, – справжні патріоти. Вони могли багато разів змінити свою долю, а натомість продовжують сумлінно працювати на розвиток України. І їх треба за це неабияк цінувати, створюючи насамперед відповідні умови для роботи.

– Кілька запитань про інші сфери життя оркестру і взагалі серйозної музики в нашій країні. Не так давно лунали законодавчі ініціативи щодо значного підвищення податку на аншлаговий збір. Вони мали стосуватися популярної музики, антреприз і гучних гастролей. Останнім часом вартість квитків на виступи Анни Нетребко, Стінга, Елтона Джона досягла тисячі й більше доларів. Утім Верховна Рада відповідний закон не прийняла. А як Ви до нього ставитеся?
– Узагалі-то систему задумано правильно: з тих галузей, що мають прибуток, допомагати тим, хто є неприбутковим. Як відомо, академічна музика в усьому світі не є прибутковою і фінансується з різних джерел: державою, меценатами, спонсорами. А от те, хто б ці кошти розподіляв і на що їх витрачав, – не зовсім зрозуміло. Добре, якщо раптом хтось би сказав: «Знаєте, панове Горностай і Сіренко (художній керівник і голов­ний диригент оркестру. – О. К.), шановні оркестранти, впродовж трьох місяців Національний палац „Україна” працював із прибутком, і ми виділяємо вам десять мільйонів гривень, – купуйте інструменти або все інше, що вам потрібно». А через три місяці кошти отримав би інший академічний оркестр чи музичний театр. У такий спосіб можна поліпшити справи більшості колективів…

– Мені здається, цей закон зазнав спротиву тих, хто заробляє на гастролерах.
– Це природно, адже то – прибутковий бізнес, приватні гроші продюсерів. Якби організатори шоу-проектів були впевнені, що кошти використають за призначенням і насправді підтримають серйозне мистецтво, більшість із них узяли б під свою персональну опіку конкретні театри, оркестри, музеї тощо. У такому випадку може постати питання щодо ролі Міністерства культури. Вважаю, що воно вкрай потрібне як провідник державної політики у стратегії розвитку мистецтв і професійної мистецької освіти. Перевагою нашої музичної освітньої системи є її масовість, на відміну від західної, де домінують приватні уроки і тим не менше багато дітей вчаться грати на фортепіано та різних оркестрових інструментах. Там на певному етапі, коли стає зрозуміло, що дитина не стане професіоналом, батьки припиняють її інтенсивно навчати, проте маса аматорів упродовж усього життя бере участь у роботі непрофесійних музичних колективів.

– Багато років обговорюється питання про перехід оркестрів, театрів на контрактну основу…
– Контрактна система зобов’язує до зовсім інших, набагато відповідальніших стосунків між артистом та адміністрацією. У принципі, наші музиканти до неї вже готові, оскільки набули певного досвіду впродовж останніх двадцяти років.

– Формально система в нас працює: створюються атестаційні комісії, присвоюються розряди.
– Звичайно, якщо повністю дотримуватися вимог і положень, закладених в умовах атестацій, можна досягти певних успіхів у підвищенні фахового рівня артистів. Однак існують недосконалі формулювання, а деякі потрібні є відсутніми. Наприклад, персональний склад атестаційної комісії слід погоджувати з профкомом. Якщо ж той не згоден, займає «соціальну» позицію і хоче бачити в комісії людей, які захищатимуть кожного працівника без урахування його творчих можливостей, адміністрації важко буде ввести до цього колегіального органу принципових експертів, що надаватимуть пріоритет оцінці творчого потенціалу музиканта. От і доводиться шукати компроміси. Тут є багато нюансів, притаманних, насамперед, українській ментальності. У нашому колективі ми намагаємося знаходити спільну мову з артистами, домовлятися й не доводити справу до позачергової атестації. У цьому разі є певне поле для маневру, оскільки за згодою музиканта його можна перевести з солістів або перших пультів до групи. Свідомі музиканти просять надати можливість допрацювати сезон, перемістити на менш відповідальну посаду. Підсумовуючи, скажу – оскільки генеральний директор і художній керівник мають персональні контракти на визначений термін із міністерством, а їх можна припинити або подовжити, повинна бути певна справедливість: слід укладати такий самий контракт із артистом, а потім пролонгувати його в залежності від того, чи підтримується і розвивається його професійний рівень.

Ольга КІЗЛОВА

Share Button