23 вересня відсвяткував ювілей видатний український диригент, народний артист України Ігор Блажков. Без імені цього музиканта важко уявити музичне життя України другої половини ХХ століття. Він був головним двигуном і віссю «київського авангарду» початку 1960-х років. Його з великим пієтетом і вдячністю згадують у Санкт-Петербурзі, де він працював з 1963 до 1968 року, ініціювавши виконання творів Арнольда Шенберґа, Антона Веберна, Едґара Вареза, Чарлза Айвза, Едісона Денисова, Валентина Сильвестрова, Анрі Волконського. Після майже тридцятирічної перерви виконав Другу і Третю симфонії Дмитра Шостаковича. Невтомно працював у архівах і виводив на сцену (часто вперше!) напівзабуту музику бароко та ранньокласичної доби.
З 2002 року маестро живе у Німеччині, але свій ювілей відзначатиме і в Києві концертом у філармонії, який відбудеться 19 жовтня за участі Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України. У програмі – знакові для диригента Симфонія № 3 «Есхатофонія» Валентина Сильвестрова, «Екзотичні птахи» для фортепіано з оркестром Олів’є Мессіана (партію фортепіано виконає син Кирило Блажков), Симфонія № 2 ре мажор Йоганнеса Брамса.
Пропонований увазі читачів матеріал – спогади Ігоря Блажкова про його київський період життя початку 1960-х років, про листування з Едісоном Денисовим, нетривалий часи роботи у Ленінградській філармонії і повернення до Києва наприкінці 1960-х – з редакційного портфеля журналу «Музика». Читаючи ці фрагменти з літопису диригента, важко повірити, що те, чим ділиться Блажков, колись було можливим. Адже зараз в Україні проводиться сила-силенна найрізноманітніших за форматами фестивалів нової музики. І ніхто не вказує їх організаторам, яких музикантів запрошувати, які твори слід ставити у програму, а відміна виконання того чи іншого опусу може бути викликана хіба лише відсутністю вказаного у райдері інструментарію чи хворобою артиста. Але чи було би можливим це нині, якби не подвижницьке життя Ігоря Блажкова, котрий півстоліття тому обрав шлях опального, постійно гнаного Прометея, почавши прокладати довгу дорогу новій музиці до слухача?
Ігор БЛАЖКОВ:
Дозвольте почати з опису загальної атмосфери, що царювала у Києві 1960-х років. У 1961 році тут було створено гурток із вивчення нової музики. Гурток збирався на квартирі у композитора Валентина Сильвестрова і його відвідували: я, моя дружина Галина Мокрієва, молоді композитори — Леонід Грабовський, Володимир Губа, Леся Дичко, піаністка Ніна Малієнко (нині – Найдич). 1962 року до нас приєдналися Володимир Загорцев, Петро Соловкін і Святослав Крутиков.
Що ми там робили? Вивчали нову музику, слухали записи, які я добував з-за кордону, все це обговорювали. Якось пощастило навіть отримати з Відня від Ганса Єлінека – професора Вищої школи музики, учня Шенберґа та Берґа – його посібник із дванадцятитонової техніки композиції. Леонід Грабовський, чудовий знавець німецької мови, переклав його на російську, і ми почали цей посібник вивчати. Причому щоразу, як пройдемо, скажімо, якусь одну главу, то до наступної зустрічі композитори мусили написати твір за матеріалом, що засвоїли. Зокрема, Сильвестров написав свої П’ять п’єс для фортепіано, які тепер добре відомі, видані й часто виконуються. Прекрасний твір, де він показав, що для нього володіння додекафонною технікою – не якесь там «прокрустове ложе», а природне мислення.
На наші зібрання вряди-годи приходив і молодий композитор Валентин Варицький, який, будучи ще студентом консерваторії, спромігся написати два симфонічних твори, через що поводився гордовито та зарозуміло. Він почав з облаювання цього твору Сильвестрова, а закінчив тим, що грюкнув дверима і пішов. Але куди?.. Разом з одним із старших колег, композитором, вони попрямували до Міністерства культури, де й довели до відома начальства, що, мовляв, Блажков створив гурток, який отримує матеріали із Західної Європи та Америки, Блажков їх широко пропагує, вони ці матеріали вивчають.
У цей же час у Києві відбувся огляд творчості молодих композиторів, на якому дуже яскраво себе показали ті ж самі Сильвестров, Грабовський, Годзяцький, а моя дружина Галина Мокрієва написала статтю із назвою «Лист із Києва» для польського часопису «Ruch Muzyczny», де наголосила на успіхах молодих композиторів, знову ж, Сильвестрова, Грабовського, Годзяцького та розкритикувала всі інші твори. Вона писала: «Серед маси епігонських, мертвих і безпорадних творів, несподівано чудовим блиском спалахнули цікаві та сміливі твори наймолодших наших музикантів…» Із приводу цієї статті здійнявся грандіозний шкандаль. Статтю почали всіляко обговорювати – у консерваторії, Спілці композиторів, і закінчилося це тим, що Галю, яка викладала у старших класах музичної десятирічки імені Лисенка теоретичні дисципліни, було переведено на заняття з учнями молодших класів.
У грудні 1962 року в Будинку архітекторів відбулася лекція про музику ХХ століття, яку прочитала Галина Мокрієва. Під час лекції Галя підкріпляла свою розповідь записами музики Стравінського, Бартока, Хіндеміта та інших. Це були бобини, отримані мною від музичного коментатора Радіо Гонолулу (США), який оголошував англійською мовою назву кожного музичного номера. Присутній на лекції професор теоретичної кафедри Київської консерваторії провокаційно вигукнув: «Та це ж “Голос Америки”!» Звідси висновок: Мокрієва та Блажков записують з ефіру і пропагують передачі ворожих радіостанцій. І – пішло-поїхало!.. Свої зусилля об’єднали Міністерство культури, консерваторія, Спілка композиторів, КДБ, відділ культури ЦК КПУ. В результаті Галю було звільнено з музичної десятирічки, мене усунули з посади диригента Державного симфонічного оркестру України.
Ми встановили зв’язки та листувались із Денисовим, Волконським, Пяртом, Канчелі. З Едісоном Денисовим листування почалось у березні 1963 року й інтенсивно тривало чотири роки. Його листи до мене — це цілий космос. Він координував усю нашу діяльність, підказував на які західні фестивалі сучасної музики надсилати партитури. Нами зацікавилися фестивалі у Загребі, Палермо, Копенгагені, Бремені, Донауешингені та Дармштадті, «Варшавська осінь», «Празька весна», «Berliner Festwochen». Окрім того, Едісон Васильович у своїх листах докладно описував цькування, якого він зазнавав від керівництва Спілки композиторів – Хрєнникова, Кабалевського, Щедріна, Савінцева та інших.
У листопаді 1964 року я був присутній у Ленінграді на прем’єрі вокального циклу Едісона Денисова «Сонце інків», яка пройшла з грандіозним успіхом. Диригував Геннадій Рождественський, співала Лідія Давидова. У травні 1966 року у Малій залі Ленінградської філармонії я продиригував його «Італійськими піснями», солювала та ж Лідія Давидова.
У Ленінграді, де я жив з 1963 до 1968 року, я розгорнув широку діяльність із виконання творів нової музики, – те, чого був позбавлений у Києві. Зіграв твори Волконського, Сильвестрова, Грабовського, Шенберґа, Веберна, Айвза, Вареза. І тут виринула кляуза першому заступникові міністра культури СРСР Кухарському. Її було надіслано одним із ленінградських композиторів, що процвітає нині, професором Петербурзької консерваторії. Кухарський негайно спрямував комісію для перевірки репертуару Ленінградської філармонії за останні п’ять років. Комісія, складаючи список «небажаних» творів, усюди проставляла імена виконавців і виявилося, що усюди в основному фігурує прізвище Блажков.
6 травня 1968 року в залі Капели планувався концерт, у якому поряд з виконанням творів Шенберґа, Веберна та Ноно мала відбутись і прем’єра «Плачів» Денисова. Було випущено афішу, яку ми з дружиною доклеювали на щити навколо Капели. Та, на жаль, концерт не відбувся, його було скасовано Ленінградським обкомом партії.
У червні 1968 року відбулася колегія Міністерства культури СРСР у присутності міністра культури Катерини Фурцевої. Викликали й директора та художнього керівника Ленінградської філармонії, і їм було поставлено на карб: «репертуарна політика філармонії кепська», що це – «ворожа провокація, проникнення буржуазної культури» і таке інше. Кухарський розгорнув афішу концерту, що не відбувся, вигукнувши: «Ось які концерти дає Ленінградська філармонія!» А Фурцева підхопила, тупнувши ногою: «Ганьба Ленінградській філармонії!» Окрім усього іншого, лунали голоси, що вимагали позбавити мене права виступу на концертній естраді, але при голосуванні цей пункт не набрав потрібної кількості голосів. Однак матеріали колегії було розтиражовано на склографі та розіслано по всіх концертних установах і оперних театрах Радянского Союзу, що було рівноцінно «вовчому квитку». Директор і художній керівник Ленінградської філармонії отримали сувору догану. З філармонії мене звільнили.
А невдовзі запрацював «вовчий квиток». Мінський оперний театр планував поставити оперу Шостаковича «Ніс», і Дмитро Дмитрович висловив бажання, аби я керував постановкою. Але туди вже надійшли матеріали колегії і дирекція театру утрималася від того, щоб мене запрошувати. Те саме відбулося і з Ульяновським симфонічним оркестром. Його головний диригент Едуард Сєров вирішив запросити мене продиригувати концертом, але керівництво Ульяновської філармонії цього не дозволило.
На щастя, 1969 року у Києві звільнилася посада художнього керівника Київського камерного оркестру і я поїхав туди працювати. До «Укрконцерту», якому належав Київський камерний оркестр, теж потрапили матеріали колегії, але директор «Укрконцерту», мій благодійник Володимир Пилипович Кулаков, їх проігнорував.
Цікавою була моя перша зустріч із Кулаковим. Я відчинив двері його кабінету і зупинився на порозі. А він промовив: «Уперше бачу людину, про яку говорять так багато і тільки погане»… І мене було прийнято на роботу.
