Восени 2025 року виповнилося 150 літ від дня народження видатного українського хорового диригента, композитора, етнографа і громадського діяча Олександра Антоновича Кошиця. Тож у ювілейний рік, що триває нині, пропонуємо матеріал про митця, присвячений цій даті, відомої української хормейстерки і педагогині Галини Савчук
Олександр Антонович Кошиць (Порай-Кошиць) народився 31 серпня (12 вересня) 1875 року (тоді село Ромашки Канівського повіту Київської губернії), помер 21 вересня 1944 року (Вінніпег, Канада). На батьківщині шанують пам’ять про славетного земляка. На честь 150-річчя від дня його народження Нацбанк України випустив пам’ятну монету. Вона є частиною серії «Видатні особистості України». Іменем Олександра Кошиця названі вулиці в Києві, Львові, Черкасах і Каневі.
Успішний розвиток демократичних процесів у нашій державі залежить від багатьох чинників, серед яких провідне місце по праву належить гармонізації духовного життя нації. Адже саме духовність надає надзвичайності психологічним характеристикам людини, виступаючи особливою константою кожного індивіда. Духовне становлення особистості, зокрема дитини, передбачає використання вчителями нових виховних засобів, що позитивно впливають на вирішення завдань духовного й естетичного розвитку школярів.
Учитель покликаний прийти до учня передусім зі словами правди про національну історію, літературу, мистецтво, культуру. Раніше еволюція української культури, зокрема музичної, відбувалася в умовах боротьби двох протилежних концепцій – української національної, яка прагнула до самовираження, та імперської з її політичною русифікацією. У цій безкомпромісній борні багато славних українських імен викреслювалося з повістки дня за велінням влади, аби вони стали для нащадків незнаними. Наш обов’язок – повернути їх народові, адже за кожним – сторінка нашої історії, культури, зрештою, духовного надбання.
До таких постатей належить і Олександр Антонович Кошиць. Його праця на музичних теренах стала для України міжнародною візою. Виступи Української республіканської капели під орудою Кошиця в країнах Європи, Північної та Південної Америки були справді тріумфальними. Разом з Українською республіканською капелою майстер домігся більшого, ніж безліч професійних дипломатів. За допомогою української пісні він знайомив світ з існуванням народу і держави Україна, про яку мало хто знав тоді, та й іще донедавна.
Як відомо, О. Кошиць був ерудованою людиною. Він мав вищу духовну освіту і, безумовно, блискуче знав та інтерпретував духовну музику. Постійна практична хормейстерська діяльність виявила його неабиякий композиторський талант. Він багато опрацьовував музики для церковного вжитку: написав 5 літургій, велику кількість окремих богослужбових творів, псалмів і кантів. Проте найбільшу популярність здобули його чудові обробки українських народних пісень.
Слід зауважити, що на початку минулого століття українська пісня піднялася до небачених висот саме завдяки талантам наших геніїв: Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка й Олександра Кошиця. Обробки фольклорних пісень «На вулиці скрипка грає», «Вийди, Грицю, на вулицю», «Ой ходить сон» та деякі інші завжди є окрасою репертуару будь-якого хору.
Сучасники, колеги-хормейстери, музичні критики всі в один голос відзначали блискуче володіння Кошицем технікою хорового звучання. Будучи прекрасно обізнаним з особливостями і можливостями людського голосу, він майстерно застосовував свої знання в пісенних обробках. Сучасники відзначали, що хор під орудою Кошиця звучав ніби оркестр людських голосів. До речі, про це зізнавався і сам Олександр Антонович.
Обдарований музично, він був ще й чудовим майстром літературного слова. Всі, хто читали його «Спогади», не можуть не відзначити любов до української мови, влучні метафори, порівняння, справжній тонкий український гумор.
Як уже було сказано, ім’я Олександра Антоновича Кошиця для нас упродовж десятків років було під суворою забороною. Деякі з його обробок інколи звучали, але ж світські та духовні твори не виконувалися взагалі.
Першим кроком офіційного повернення імені Олександра Кошиця в Україну можна вважати появу збірки «Олександр Кошиць. Українські народні пісні для мішаного хору», яка вийшла у видавництві «Мистецтво» в 1965 році. До неї увійшло 35 пісень під упорядкуванням і загальною редакцією професора Олександра Захаровича Міньківського – художнього керівника Державної капели бандуристів України та завідувача кафедри хорового диригування Київської державної консерваторії імені Петра Чайковського.
У передмові від упорядника вперше і доволі об’єктивно, наскільки можна було в той час, подано інформацію про життя, діяльність і творчість Олександра Кошиця. Як і звідки Олександр Міньківський тоді одержав ці матеріали – невідомо. Кілька обробок із цієї збірки одразу стали окрасою репертуару багатьох хорів. Це, вже згадані вище, «На вулиці скрипка грає», «Вийди, Грицю, на вулицю». Блискуче виконував хор Одеської консерваторії під орудою Дмитра Станіславовича Загрецького «Ой ходить сон», «Ченчик», чудово інтерпретував твори Кошиця Віктор Іконник.
Уперше з’явилися твори Олександра Антоновича і в творчому портфелі хору Київської консерваторії. На державних іспитах із диригування дочка Олександра Міньківського Оксана Олександрівна (в 1970–1990-ті роки викладала диригування на нашій кафедрі) демонструвала обробку «Ох і зійди, зійди ти, зіронько». Пізніше у видавництві «Музична Україна» ( з 1969 до 1972 року ) вийшли друком по черзі чотири збірки «Музичні гобелени» – обробки пісень народів світу, як результат зарубіжних гастрольних подорожей капели Кошиця.
Згодом, у 1970-х роках, після тріумфальних гастролей по США та Канаді Державного заслуженого українського народного хору імені Григорія Верьовки, завдяки особистому знайомству і подальшим творчим плідним контактам Анатолія Тимофійовича Авдієвського з людиною, яка прийняла творчу естафету з рук самого Кошиця – Володимиром Климковим із канадського міста Вінніпега, здійнялася нова, найбільш потужна хвиля повернення імені Кошиця в Україну. З нею ми одержали найбільш повну інформацію про життя і творчість Олександра Антоновича. Тоді ми й почали зачитуватися його талановитими «Спогадами». Перше видання їхніх I та II частин вийшло в Канаді у 1947–1948 роках, значно пізніше – «З піснею через світ».
Хор імені Олександра Кошиця під орудою Володимира Климкова приїжджав до Києва із Канади з концертами та залишив багато нотної літератури, про існування якої в Україні не мали уяви. Окрім деяких творів для церкви, з’явилися видрукувані у США та Канаді літургії Миколи Леонтовича і Кирила Стеценка, прекрасно виданий у 1967 році «Різдвяний збірник» під редакцією Василя Завітневича і, врешті, «Релігійні твори Олександра Кошиця», що вийшли в 1970 році у США під редакцією Зіновія Лиська, в яких ми вперше побачили всі 5 літургій, окремі богослужбові піснеспіви, псалми, канти й колядки. Потім, уже за так званої «перебудови» періоду Горбачова, зі сцени стала звучати релігійна музика Кошиця.
Вже в незалежній Україні 1995 року було перевидано знамениті спогади Олександра Кошиця, упорядковані Михайлом Головащенком. Слід особливо відзначити величезну багаторічну працю Михайла Івановича Головащенка над поверненням в Україну імен незаслужено забутих чи заборонених митців-українців. Серед них – і Олександр Кошиць.
У 1998 році в Україні вийшли друком «Листи до друга», авторка-упорядниця книжки – Лю Олександрівна Пархоменко. Ці листи регента, педагога і композитора зі Ставрополя Василя Беневського містять дуже багатий матеріал для нових міркувань про особистість і внутрішній світ Кошиця, колізії його життя в еміграції, особливо драму ностальгії, мрії про повернення в Україну та їхній крах.
Зовсім інша картина – з виданням чи перевиданням в Україні нот музичних творів Кошиця. За часи незалежної України практично не надруковано жодної збірки! Задовольняємося ксерокопіями закордонних нот чи обробок, випущених за радянської влади. Не набагато краща картина в репертуарах хорових колективів України, як аматорських, так і професійних. За деякими винятками майже зовсім не звучать його знамениті обробки українських народних пісень. Щоб перелічити їх вистачить пальців однієї руки на всю Україну. Аналогічна ситуація із його релігійними опусами.
Щоправда, в активному репертуарі студентського хору Національної музичної академії України була одна з Літургій Олександра Кошиця в прекрасній інтерпретації Павла Івановича Муравського. Національна заслужена академічна хорова капела України «ДУМКА», під орудою Євгена Савчука також постійно виконує обробки українських народних пісень та окремі релігійні композиції.
Частково виправити цю сумну статистику покликані ювілейні заходи. Так, у підготовці до 130-річчя від дня народження Олександра Кошиця активну участь брав мішаний хор Інституту мистецтв Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Павла Ковалика, в ювілейних концертах виступала Хорова капела імені Олександра Кошиця Богуславського педагогічного коледжу, очолювана заслуженим діячем мистецтв Олексієм Юзефовичем (як відомо, в Богуславській бурсі свого часу Олександр Антонович навчався), хор Національної музичної академії України вперше виконував «Псалми і канти українського народу», Київський камерний хор «Хрещатик» під батутою Лариси Бухонської теж готував прем’єри кількох обробок пісень народів світу з «Музичних гобеленів».
Є надія на більш активну участь усіх хорових колективів України в популяризації української народної пісні та, зокрема, доробку Олександра Кошиця в подальшому.
У цій статті немає потреби оповідати про трагізм долі Кошиця, його безмежну любов до України, ностальгію і мрії про повернення на Батьківщину. Про це багато писав сам Олександр Антонович. В одному з листів до Василя Беневського в Ставрополь він пише: «Я думаю, Вася, что ты плохо знаешь наших украинцев и нашу характерную особенность: нежелание ценить своих людей, даже больше (не стану говорить)… Я же очень хорошо знаю свою национальность и её характерные качества, и благоприобретенные в долгом рабстве черты… Моя сила только в том, что я сознательно еду на худшее и не ожидаю, кроме этого, ничего. И если бы не всеуничтожающая тоска за родным краем, не желание сложить останки свои на родной земле, вдохнуть последний раз родным воздухом и иметь на своей могиле вишнёвое дерево – меня никто бы не увидел на Украине. Я болен Украиной и готов принять все поношения, какие выпадут на мою долю, потому что вся моя жизнь была только одною мечтою: показать красоту народной души в его песне …твой Сашко».
Залишається сподіватися на те, що творчі напрацювання Олександра Антоновича Кошиця увійдуть до репертуару навчальних хорів педагогічних вишів і коледжів, стануть джерелом натхнення майбутніх учителів музики, які й понесуть його дітям.
Творча спадщина Олександра Антоновича забезпечує йому гідне місце в історії української музики. І нині, коли нашому народу повертаються замовчувані раніше імена діячів національної культури, пам’ять серця зобов’язує нас шанувати цього великого незабутнього і талановитого майстра.
Галина САВЧУК
