Постать диригента у спогадах музикантів Львівського симфонічного оркестру
Є люди, яких не доводиться пам’ятати навмисне – вони просто залишаються. Дем’ян Кузьмич Пелехатий (1926–1994) належить до таких. Для музикантів Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії він був диригентом, педагогом, іноді суворим батьком колективу – і видатною людиною, присутність якої відчувалася навіть тоді, коли він мовчав за пультом.
Сьогодні його постать відновлюється не з архівних папок і не зі сторінок енциклопедій, а з живої пам’яті тих, хто грав під його керуванням десятиліттями і досі бере активну участь у житті оркестру. І саме ця пам’ять, особиста й теплa, розповідає про нього точніше за будь-яку офіційну інформацію. 1 липня святкуватимемо 100-річний ювілей митця.
«На разові» – і назавжди
Середина 1960-х. Студент третього курсу Віктор Лан приходить до оркестру як запрошений ударник – «на разові», без жодних гарантій і контрактів. Роботу запропонував його викладач Олександр Борзенков, який сам грав у цьому колективі. Так відбулося перше знайомство з Дем’яном Кузьмичем.
Пелехатий тоді вже був головним диригентом. Поряд із ним оркестром диригував Микола Колесса, а Ісаак Паїн займався добором солістів. Але молодого Лана вразило інше: Пелехатий не ставився до студентів як до тимчасових у розкладі. Він спостерігав за ними заздалегідь, приходив на державні іспити, слухав – не лише те, як грає музикант в оркестрі, а й те, ким він є як виконавець загалом.
Через півтора року спостережень він запропонував Віктору Лану офіційне направлення: «Я погодився, бо тоді без цього після консерваторії працювати було неможливо – існувала система всесоюзного розподілу, і тебе могли спрямувати хоч у Ташкент, хоч на Колиму», – згадує виконавець. У радянських реаліях це означало одне: Пелехатий прийняв його до своєї школи.
«Один із перших яскравих творів, який мені запам’ятався з Пелехатим, – Друга симфонія Хачатуряна. Я тоді зіграв її вперше і більше за 60 років на сцені до неї вже не повертався. Пелехатий любив усе нове й сучасне. Він завжди намагався вводити нові твори, які з’являлися в країні. Наприклад, перше виконання “Кармен-сюїти” Щедріна в срср було в Ленінграді, а друге – у Львові».
Аркуш із викликами
Коли 1969 року до оркестру прийшов скрипаль Володимир Дуда (на третьому курсі консерваторії), він потрапив у зовсім інший світ, порівняно зі студентськими ансамблями. Пелехатий будував репетиційний процес майже як архітектор: до кожної програми – до десяти днів підготовки, детальний план був розписаний на великому аркуші. Музиканти між собою називали його «дацзибао» – за схожістю з китайськими агітаційними плакатами епохи.
Перед репетицією – книга
Музиканти згадують один характерний образ: Пелехатий починає репетицію не з партитури, а з книги. Читає вголос – спогади про Малера, листи, мемуари. Пояснює, де і як народилася ця музика, що відчував композитор, коли її писав. Потім відкриває партитуру. А в ній він знайшов 2 тисячі авторських позначок, кожна з яких стає матеріалом для розмови з оркестром. Це було рідкісне розуміння педагогіки: щоб грати музику добре, треба спочатку зрозуміти, чому вона взагалі існує.
Концертмейстери – молоді
Дивна риса для суворого керівника – але Пелехатий умів довіряти молодим. Справді довіряти, не «для досвіду».
Близько 1970 року він запропонував Лану сформувати ударну групу і фактично очолити її як концертмейстеру. З тими музикантами Лан працював понад 30 років. Дуді позиція концертмейстера була довірена ще до 30-ліття, що в радянській ієрархії було майже неможливим.
Репетиції тривали з ранку до вечора без обідньої перерви. Хто не витримував цього темпу, той просто не затримувався. Але ті, котрі залишалися, виходили з репетиційного процесу інакшими музикантами.
Суворий, але не страшний
Він міг бути різким на репетиції, однак ніколи не принижував. Після напружених моментів повертався до спокійного тону, ніби нічого й не було.
Скрипаль Бішко пригадує: «Він ставився до нас дуже людяно. Працював із молодими музикантами, питав окремі партії, якщо щось не виходило, — ніколи не підвищував голосу. Він міг спокійно підійти, навіть обійняти і сказати: “Не переживай, завтра буде краще”. З ним було легко працювати.
Один випадок я пам’ятаю особливо. Ми були на гастролях у Дніпропетровську. Я запізнився на виїзд – автобус поїхав без мене. Я зрозумів, що ситуація критична і що, ймовірно, отримаю догану. Пелехатий уже відправив автобус і залишився в готелі. Коли я його зустрів, він спокійно подивився і сказав: “Усе буде в порядку, не переживайте”. І справді – жодних наслідків не було. Він умів розрядити ситуацію».
Що він залишив
Дем’ян Пелехатий запам’ятався не лише виконаними симфоніями і зіграними програмами. Він залишив музикантів – тих, які пройшли його школу і винесли з неї не просто навички, а спосіб думати про музику.
Його метод був водночас організаційним і людським: чіткість у роботі, але чуйність у стосунках. Масштаб у репертуарі й уважність до кожного.
Сто років – це привід не тільки згадати ім’я. То є нагода почути голос митця у спогадах тих, кому він довіряв пульт, партитуру і власне майбутнє в музиці.
Підготувала Дзвенислава САФ’ЯН
