Пройшло трохи більше року, як не стало Дмитра Гнатюка. У березні йому могло виповнитися 92 роки
«Завжди, коли я слухаю спів Дмитра Гнатюка, – мною оволодіває хвилювання, яке можна передати як грозу, хоча зовні воно виявляється спокоєм, схожим на завмирання у мить бажаної несподіванки… Ця людина співає серцем, серцем його й треба слухати», – так писав про нього Дмитро Павличко.
Видатний український співак, режисер, педагог, народний артист України, Герой України Дмитро Гнатюк – артист, якого народ назвав національним співаком – завжди зберігав у собі дух того життя, із котрого народжений він сам, який закарбувався у ньому з дитинства. Народився він у селі Мамаївці Кіцманського району, що на Буковині, 28 березня 1925 року у селянській родині. Помер 29 квітня 2016-го у Києві.
Співати мріяв із дитинства. Перші уроки співу, як зізнавався сам Дмитро Михайлович, отримав під куполом місцевої церкви від регента. «Той тягнув на скрипці смичком довгі звуки, а я своїм співучим голосом слідував за ним».
Дмитро Гнатюк у новітньому українському мистецтві займає особливе місце. З талановитого вокаліста він виріс у справжнього національного співака-художника. Не кожного, навіть чудового артиста можна вшанувати такими словами. Ми любимо говорити про голоси співаків, їхню вокальну майстерність, рідше кажемо про культуру, відчуття стилю, смаку, зміст діяльності. Зрозуміло, що все це окреслює риси творчої особистості, її значення для публіки, суспільства, мистецтва.
Але можуть бути наявними всі чудові якості – природна обдарованість, майстерність, широта репертуару. Перед нами може постати талановитий співак і ми радо слухатимемо його. Та чи потім посяде він у нашому житті особливе місце, – таке, яке заслужив в українського народу своєю відданою працею Дмитро Гнатюк?
Що в ньому? Чи тільки голос і майстерність? Ні, щось більше: дивовижне, приголомшливе. Він був здатний не тільки відчути сутність виконуваної пісні, а й передати внутрішню причетність до того, що відбувалося під час її написання у душі поета, композитора, і до періоду, в якому народилася ця пісня.
Внутрішнє моральне право на дотик до цієї музики, органічне єднання із нею – усе це було притаманне Дмитрові Гнатюку, котрий, як ніхто інший, розумів українську авторську та народну пісню. Завдяки глибокій органічності Дмитро Гнатюк співав так, немов ці пісні були записані у якійсь потаємній книзі, що зберігається в його душі. Ми не раз були свідками не просто живих і яскравих, а глибоко символічних прочитань, – немов із вічного матеріалу висікалися ці пісенні шедеври.
Дмитро Михайлович ніколи не зводив сутність вокального мистецтва до самого лише милування красою співочого звука. Ми можемо насолоджуватися майстерністю, дивуватися природі, здатній створити надпотужний голос. Але, слухаючи багатьох вокалістів, розуміємо що вони просто експлуатують Богом даний їм талант. Вони нічого не додали до природного дару, щоб мати право на увагу слухачів.
Виконавське мистецтво Гнатюка було особливим, несумісним із безглуздістю, порожнечею і беззмістовністю. Саме тому виконані ним пісні, ці високі зразки, й нині відбиваються у нашій свідомості, зберігаючи відповідну творчу лінію життя: Гнатюк – «Два кольори», «Рідна мати моя», «Марічка», «Черемшина»…
Голос Дмитра Гнатюка запам’ятовується, ми завжди пізнаємо його серед інших. Співак так використовував відпущений тільки йому природний дар, що ми насолоджувалися голосом не самим по собі, а сприймали особистість артиста невіддільно від того, що він несе у творчій діяльності. За кожною концертною програмою Гнатюка, проспіваною ним оперною партією, народною чи сучасною українською піснею вгадується єство митця.
У піснях артист розповідав про людину, її ідеали, мрії, страждання, кохання. Від його зовнішності віяло великою силою і водночас спокоєм, упевненістю. Він стверджував важливі для людства принципи. Цей митець завжди перебував у русі, боротьбі, при тому, що його творчості притаманні й монументальність, висока статика, наділена значною внутрішньою напругою.
Істина, напевно, в тому, що справжній артист, митець, поза сумнівом, повинен володіти неабиякими вокальними даними, особливою природною красою тембру голосу і своєю, притаманною тільки йому, інтонацією. Здатність почути в музиці живе життя, а не тільки абстрактні ноти, побачити зміст, так чи інакше пов’язана з характером артиста, живим відчуттям того, що ми могли б назвати життям людського духу в співі, пізнанням співаком особистості, справи життя як загальнонародної духовної діяльності, а не просто піару, самодемонстрації – усе це і становить сутність правдивого глибокого митця, якого ми могли б назвати національним співаком.
Дмитра Гнатюка слухали, налаштувавшись по-особливому, до нього прислухалися, чекали правдивого мистецтва, яке не розбещує байдужістю, а виховує повагу: до матерів, батьків, дітей, народу, держави.
Гнатюк належить до числа тих артистів, які відверто, послідовно, гучно, з усією силою таланту, людського темпераменту, з потужним відчуттям українських традицій стверджують високі принципи й ідеали українського національного мистецтва. Його можна віднести до ряду небагатьох митців, здатних рухати вперед суспільну думку й національну свідомість, впливати на їхнє формування як в Україні, так і світі.
Життя і мистецтво Дмитра Михайловича перебувало у нерозривному зв’язку із красою природи, а в цьому і є сила непохитного, одвічного, славного і прекрасного в таланті людини. Без сумніву, творчість Гнатюка – глибоко національна, невмируща, чужа вульгарній популярності, протилежна псевдонаціональній манері виконання. Це – справжній талант, блискуче і різнобічне мистецьке обдаровання. Митець усвідомлював, що таке національне мистецтво і яку роль у ньому відіграє український артист.
Разом із співом Дмитра Гнатюка приходять у музичний світогляд людини композитори Микола Лисенко, Сидір Воробкевич, Кирило Стеценко, Платон і Георгій Майбороди, Олександр Білаш, Андрій Кушніренко, Степан Сабадаш, Василь Михайлюк, поети Дмитро Павличко, Андрій Малишко, Михайло Ткач та інші. Дмитро Гнатюк на своїх співочих крилах приніс нам їхню творчість і залишив у духовній вічності. А разом з ними залишив і себе в пам’яті людській, де місце любові до ніжної мелодії і високого слова.
У наш час панування масової субкультури слова «мистецтво» і «життя» рідко вимовляються як єдине словосполучення. Від такого малого вживання головний сенс їх ми не завжди розуміємо в усьому складному і великому обсязі.
Віримо що пам’ять і любов до творчості Дмитра Гнатюка завжди нагадуватиме нам про те, що поєднання мистецтва і життя є ідеал – ідеал творчості, якого досягнути важко, до нього можна лише наближатися… Але це – найдостойніший вибір людини, яка стає на творчу дорогу, що веде до храму людської душі.
Іван ДЕРДА
