До 140-річчя Дмитра Ревуцького

399

Феномен Ревуцьких у культурі Українського Відродження 1910–1930-х років ще гідно не оцінений. Загалу добре відоме ім’я композитора Левка Ревуцького, музичний доробок якого став яскравим знаком України у світовій культурі. Менш відоме імя старшого брата Дмитра. Однак до Другої світової війни, коли широко розгорнулася педагогічна, музикознавча, фольклористична, перекладацька, видавнича, просвітницька діяльність Дмитра Ревуцького, для шанувальників українського мистецтва утворився своєрідний феномен двоєдинства братів, про що свідчать численні факти вживання у ті часи просто прізвища «Ревуцькі», або «брати Ревуцькі» (цей феномен із додатком «українські буржуазні націоналісти» знаходимо і в документах з архіву НКВС 1930-х років)

Дмитро Ревуцький народився 5 квітня (за новим стилем) 1881 року в мальовничому затишному селі Іржавці, що неподалік від містечка Ічня й відомої Качанівки (нині Чернігівщина, а у ті часи – Полтавщина). Він був первістком у сім’ї, яка пишалася своїм корінням. По батькові – Миколі Гавриловичу Ревуцькому (1843–1906) – засновником роду вважали легендарного козака Петра Ревуху з кошу Петра Конашевича Сагайдачного (про родовід Ревуцьких див.: Кузик В. Лев Миколайович Ревуцький. Київ; Ніжин, 2011. 83 с.).

У цілому ряді поколінь (принаймні п’ять) його предки були священиками Свято-Троїцького собору в Іржавці, де з 1716-го зберігалась Іржавецька чудотворна ікона Богоматері – козацька святиня (див.: Кузик В. Про неї писав великий Кобзар // Вітчизна. 1999. № 122. С. 146–149). За свідченням Миколи Гавриловича – останнього священика в роду – всі вони принципово відмовлялися читати «анафему» гетьману Івану Мазепі, що було неабияк сміливо в ті часи.

Мати Ревуцьких – Олександра Дмитрівна (1844–1906) була спадкоємицею найбільш відомих шляхетних родин, насамперед Стороженків, один із яких – Іван Андрійович узяв шлюб із молодшою донькою гетьмана Хмельницького Марією. Найбільш відомими представниками роду були: Андрій Якович Стороженко (1790–1857, псевдонім Царинний), герой війни 1812 року, колекціонер, письменник, етнограф, автор «Історії Полуденної Росії» (на жаль, рукопис загинув), який зберіг для нас неоціненний скарб «Реєстр войська Запорозького 1649 р.», автор першої української оперетки «Запорізька Січ»; Олекса Петрович Стороженко (1805–1874) – відомий письменник і народознавець, автор оповідань з українського життя, роману «Брати-близнюки», драми «Гаркуша», повісті «Марко Проклятий»; Микола Ілліч Стороженко (1836–1906) – історик літератури, професор Московського університету, голова Російського Шекспірівського товариства, а також автор праць про Тараса Шевченка та з історії України.

Сини Ревуцьких – Дмитро й Левко – зростали без розкошів, але мали все, що було необхідне для серйозного заняття науками, музикуванням. У садибі була прекрасна бібліотека, гарна колекція різних українських інструментів, у тому числі й кілька унікальних майстрових кобз. У залі стояло два роялі, щоб можна було грати оркестрові переклади, гарного звучання була й батьківська скрипка, на якій Микола Гаврилович у супроводі Олександри Дмитрівни любив грати народні пісні та популярні твори.

Дмитро та Левко – учні Прилуцької гімназії (1899)

Початкову освіту Дмитро Ревуцький отримав вдома, у батьків. 1890-го його віддали до Прилуцької гімназії, але він там провчився лише один рік, із 2 класу його перевели до Чернігівської гімназії (туди переїхала з сім’єю молодша сестра матері – Надія Дмитрівна, в одруженні Персидська). Однак останні 7–8 класи він знову навчався у Прилуках, куди в 1 клас прийняли його молодшого брата Левка. У Прилуцькій гімназії був гарний драматичний гурток, яким керував прекрасний педагог словесності Георгій Чудаков. Він і прищепив Дмитру любов до літератури, театру й значною мірою вплинув на бажання юнака продовжувати освіту.

З осени 1900 року Дмитро Ревуцький – студент історико–філологічного факультету Київського Свято-Володимирського університету. Однак через студентський бунт університет закрили, 183 студенти «забрили у солдати». Лише за рік заклад поновив діяльність. Окрім навчання, Дмитро серйозну увагу надавав співам в університетському хорі, яким керував Микола Лисенко, а хормейстером був Яків Яциневич.

Студент Київського університету (1901)

При отриманні університетського диплому в 1906-му Дмитрові Ревуцькому пригадали і його громадську діяльність, і участь у Лисенковому хорі, і загалом – «українофільство». Оцінку за дипломну працю «Оссіянізм у Росії» («К истории ложного классицизма в России») занизили, – хоча й десятиліття по тому його матеріали використовували в учбових програмах гімназій та університетів. На захист учня став професор Володимир Перетц, який сміливо кинув комісії: «Ви як хочете, але Ревуцький ще прославить нас».

Відмовили Дмитру й у працевлаштуванні не тільки в Києві, а навіть в Іржавці, хоча для нього було направлене спеціальне іменне запрошення. Він був змушений прийняти пропозицію викладати словесність у приватній Domshule в Ревелі (Таллінн). Та восени 1909-го молодий учений повернувся до Києва: завдяки сприянню Миколи Лисенка, його запросив Володимир Науменко викладати у своїй гімназії (на Великій Підвальній, тепер Ярославів вал), відомій у місті проукраїнським спрямуванням. Через рік Дмитро Ревуцький – педагог 7-ї гімназії (директор Черняїв), де десятиліттям раніше навчався молодший брат Левко. Серед численних учнів Ревуцького були у майбутньому видатні діячі науки й культури: два академіки – літературознавець Михайло Павлович Алексєєв і поет Максим Тадейович Рильський, визначний зоолог, професор Київського університету Сергій Михайлович Крашенінников (емігрував до США).

Та справжня активна творча діяльність Дмитра Ревуцького розпочалася в добу творення культури нової Української держави. До того «першодержавного» грона увійшли найкращі сили нації початку ХХ століття – Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Лесь Курбас, Георгій Нарбут, Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Олександр Кошиць, Климент Квітка, Михайло Старицький, Панас Саксаганський, Михайло Донець, Володимир Науменко, брати Кричевські… До того грона достойно увійшли й брати Ревуцькі. А Дмитро Миколайович майже з усіма ними був знайомий, із деякими товаришував.

Від 1918 року Дмитро Ревуцький активно включився в будівництво української культури, реалізуючи духовний заповіт Української Громади – Лисенка, Лесі Українки, Драгоманова. Його творча діяльність розвивалась у кількох напрямках: 1) педагогічна робота; 2) просвітницька діяльність лекторсько-виконавського плану; 3) перекладацька справа; 4) фольклорно-етнографічні дослідження; 5) музикознавчі дослідження, включно з лисенкознавством. Кожен із них полишив помітний слід в історії України того періоду, попри намагання ідеологічно налаштованих органів вилучити ім’я вченого з культурного обігу. І це їм вдавалося тримати під контролем понад півстоліття. Однак правда рано чи пізно виходить на поверхню.

Педагогічна робота

Ще від 1918-го – часу утворення Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка – Дмитро Ревуцький був професором на акторському відділенні: викладав орфоепію – дикцію і декламацію та спеціальний курс «Історія пісні», який був особисто ним розроблений і не мав аналогів у світовій педагогічній практиці. Цей курс обумовлював цикл вокальних демонстрацій (вокал був «коником» Дмитра Миколайовича – він мав голос, близький за тембром до Собінова, хоча й невеликої сили – камерний, але гарної постановки і любив ілюструвати лекції власним виконанням творів). До співпраці з реалізації цього учбового курсу долучилися професори Микола Філімонов (співак, баритон, перекладач вокальних творів) і Кость Реґаме (піаніст). Вокальний курс, розроблений Дмитром Ревуцьким, перегукувався тематично з проведеним у 1923–1928 роках циклом сольних лекцій-концертів «Музично-історичні демонстрації» видатного піаніста й педагога Григорія Беклемішева.

У відділі рукописних фондів ІМФЕ імені Максима Рильського НАН України зберігається рукопис Дмитра Ревуцького 1929 року – розробка учбового курсу «П’ятирічка вокального репертуару»: «При Музично-драматичному інституті ім. Лисенка, – пише Дмитро Миколайович, – на вокальному відділі читається курс історії всесвітньої пісні, курс, якого не ведеться ні в Москві або Ленінґраді, ні де-небудь за кордоном, бо всюди до вокальної музики, до пісні торкаються тільки побіжно, викладаючи загальну історію музики.

Крім згаданого вище курсу, в Інституті є ще рівнобіжний художньо-ілюстративний курс “Вокальні демонстрації”, де щотижня для всього студентства виконуються виключно українською мовою за історичним порядком 12–20 нових пісень (головний виконавець проф. М. Филимонов, почасти студенти вокального відділу, коло роялю проф. К. Реґаме).

За думкою організатора цієї справи, проф. Дм. Ревуцького, задумана ним робота, яку він розраховував на п’ять років (1928/29 учб. р. – 1932/33 учб. р.), має збагатити і навіть просто збудувати добірний репертуар українського співця із творів всесвітньої вокальної творчості (виключно українською мовою). Всесвітня пісенна література має безліч перлин вокальної творчості, з яких значна частина і з художнього, і з ідеологічного боку може з повним правом зайняти місце серед тих духовних надбань людності, що їх мусить засвоїти собі український пролетаріат для того, щоб озброєному вийти на широкий шлях своєї оригінальної творчості.

Весь курс уклав Дм. Ревуцький у п’ятирічку, бо вся ця робота вимагає величезного напруження, яке може бути розраховане тільки на роки. Кожного року має бути подано в українських перекладах 210 пісень за історичним порядком певного відділу загального цілого, а також 90 номерів різних пісень (за вибором вокальної професури інституту ім. Лисенка) для чергової роботи педагогічної по класах індивідуального навчання. Таким чином, протягом п’ятирічки до бібліотеки Інституту ім. М. Лисенка має поступити колосальний матеріал – 1500 добірних пісень із всесвітнього репертуару українською мовою» (Ревуцький Д. П’ятирічка українського вокального репертуару // Відділ рукописних фондів ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАНУ. Ф. 36–3/532).

І далі йде детальна розробка матеріалу за часом – від середньовіччя й до ХХ століття, за географією – Німеччина, Австрія, Росія, Франція, Україна, Іспанія, Угорщина, країни Скандинавії, слов’янські пісні, пісні, як тоді казали, «нацменшостей СРСР» та інші. Прикметно, що професор любив вносити елементи театрального дійства у сценічне виконання пісень.

На жаль, здійснити вповні цю «п’ятирічку» Дмитрові Ревуцькому не вдалося, – після показових судових процесів НКВС 1932 року керівництво інституту, боячись величезного авторитету професора серед студентства, звинуватило його у буржуазному націоналізмі та розповсюдженні «петлюрівської ідеології» й виключило зі складу викладачів (професора Миколу Філімонова 1933 року було засуджено на вислання; наприкінці 1930-х загинув у застінках НКВС професор Кость Реґаме). Хоча Дмитро Миколайович продовжував педагогічну діяльність у трудовій школі, колишній гімназії Володимира Науменка, де розпочав викладання словесності й українського фольклору ще з 1910-го після повернення з Ревеля.

Просвітницька діяльність лекторсько-виконавського плану

Ще зі студентських років Дмитро Ревуцький мав бажання живим словом і співом виховувати аудиторію, особливо юнацьку. То ж у 1930-ті він, у силу обставин, отримав можливість більше часу віддати просвітницькій діяльності. Зокрема, виступав із лекціями-концертами від Будинку вчених АН (де був головою худради), з музичними радіопередачами про вокальну музику, Миколу Лисенка, Петра Чайковського, які велися тоді «наживо», зі спеціальними лекціями-демонстраціями з фольклористики, які він спорадично читав перед студентами Київського університету й різних професійних технікумів.

Зібрання у кабінеті Г. Беклемішева: Дм. Ревуцький, В. Золотарьов, М. Фролов, Л. Ревуцький, Г. Беклемішев (1930)

Із його подачі увійшли в побут і стали популярними серед тенорів українські цехова пісня «Про Купер’яна» та бурсацька «Як засядем, браття, коло чари», російські «Коробейники» й романс «Я встретил вас».

Перекладацька справа

Як учений-словесник, Дмитро Ревуцький входив до групи поетів-неокласиків і по праву вважався теоретиком цього напрямку (особливо це засвідчила його книжка «Живе слово», 1920). Вони поставили перед собою важливе завдання «доби українізації» – зробити вершинні твори високої музики зрозумілими для широкої, навіть культурно малоосвіченої аудиторії. То було прагнення відчинити двері оперних театрів для найширших верств населення – селян, робітників – і через українське слово зробити близькими їм шедеври академічного мистецтва. Для світової практики це була не нова справа (до того ж прагнули і Михайло Глинка, і Бедржих Сметана, і Ріхард Вагнер), але для України, якій за царату весь час прищеплювали відчуття етнічної нижчовартості, то був суттєвий принцип демократичного й культурного самовизначення.

Особливо інтенсивною у творенні україномовної опери була робота у двох столицях: у Харкові перекладами займалися Микола Вороний та Олекса Варавва, а в Києві – Людмила Старицька-Черняхівська, Дмитро Ревуцький і Максим Рильський. Дмитру Миколайовичу належать переклади українською мовою опер «Фауст» Шарля Ґуно, «Викрадення із сералю» Вольфганга Амадея Моцарта, «Пророк» Джакомо Меєрбера, «Паяци» Руджеро Леонкавалло, «Продана наречена» Бедржиха Сметани, «Тригрошова опера» Бертольда Брехта – Курта Вайля, російських «Руслан і Людмила» Михайла Глинки, «Алеко» Сергія Рахманінова (загалом до півтора десятка). Співпраця з трупою Київського оперного театру породила прекрасні дружні стосунки з корифеями жанру – Михайлом Донцем, Марією Донець-Тессейр, Марією Литвиненко-Вольгемут, Іваном Паторжинським, Оксаною Петрусенко.

Окремою ділянкою творчості грона неокласиків стали переклади європейської вокальної лірики українською. Це була справа великої ваги, бо українська культура декларувалась як частка високої європейської культури. До цієї праці Дмитро Миколайович залучав відомих поетів-неокласиків Бориса Тена (Миколу Хомичевського), Миколу Зерова, Павла Филиповича, свого талановитого учня Максима Рильського; написав і сам понад 300 перекладів (його переклади Генріха Гейне – німецьку мову Дмитро Миколайович знав досконало! – «Два гренадери», «Вві сні я тяжко плакав», «Двійник», «Її портрет», «Не серджусь я, болить душа моя» та інші). Ціла низка перекладів з німецької була зроблена і Максимом Рильським: «Коваль» Йоганнеса Брамса, «Солдат» Роберта Шумана, «Лірник» Франца Шуберта й інші – з позначкою «Музична редакція перекладів Д. Ревуцького».

Фольклорно-етнографічні дослідження

Укладена Дмитром Ревуцьким 1919 року коментована збірка «Українські думи та пісні історичні» була однією з перших книжок для української (україномовної) школи, що у доступній формі викладала фольклорний матеріал з історичними та розгорнутими довідками до кожного зразка. Уже в наші часи її справедливо назвуть «біблією і катехізисом національного самоусвідомлення» (Шелест Ю. // Столиця. 2001. 26 черв. – 5 лип.).

Це видання схвально оцінив і видатний знавець фольклору зі Східної Галичини Філарет Колесса. Водночас висловив і кілька цілком слушних зауважень, позитивно сприйнятих київським колегою. Тож 1932 року «Українські думи та пісні історичні» побачили друге, дещо доповнене видання і знову книжка розійшлася в дуже короткий час, стала раритетом Після довгих десятиліть перебування у закритих «спецхранах» вона була надрукована 2001-го видавничим підрозділом ІМФЕ імені Максима Рильського (редактор і автор вступної статті – Валентина Кузик).

Наприкінці 1938 року (після розстрілу Миколи Єжова) здавалось, що репресії послабилися, зокрема щодо діячів мистецтва (Микита Хрущов, який очолював ЦК КП(б)У, любив рядитися у тогу мецената, зокрема, був прихильником Київської опери). Дмитра Ревуцького зарахували на посаду старшого науковця в Інституті мистецтвознавства АН УРСР (що був організований на базі колишнього Кабінету етнографії АН). То була безпосередня ініціатива відомого російського фольклориста Юрія Соколова, котрого запросили очолити установу і який високо цінував знання Дмитра Ревуцького).

Лекція про українські думи на Республіканській нараді кобзарів (1939)

Дмитро Миколайович брав активну участь у підготовці й проведенні знаменитої Республіканської наради кобзарів у квітні 1939-го, де, крім доповіді, ще й виконував народні думи та пісні, демонстрував давні традиції кобзарського співу. Тішився, що втілюються, задумані на початку 1920-х років разом із Філаретом Колессою і Климентом Квіткою, плани зі збирання фольклорних скарбів народу. Свідки того виступу казали: бачили, як по щоках сліпих кобзарів і лірників – учасників наради – текли сльози, як вони наближалися до літнього професора, тисли йому руки, обіймали. А рядки стенограми виступу констатують вигуки залу «Слава братам Ревуцьким!», знову стверджуючи громадське сприйняття двоєдинства кращих синів України (див. про це: Кузик В. Виступ Дмитра Ревуцького на республіканській нараді кобзарів (1939 р.) // НТЕ. 1991. № 5. С. 37–43).

То був останній злет. 3 вересня 1939 року в Дмитра Миколайовича стався інсульт. Тяжкий стан не дозволив йому евакуюватися на схід країни, коли розпочалися воєнні дії. Однак від осені 1941-го він із труднощами, але почав володіти руками, що дозволило опрацьовувати матеріали з лисенкознавства.

Музикознавчі дослідження, включно з лисенкознавством

Музикознавчий доробок Дмитра Ревуцького весь пов’язаний з українською тематикою. Це і дотична до фольклорної проблематики прекрасна ілюстрована книжка «Шевченко і народна пісня» («Мистецтво», 1939), де простежено втілення поезій Кобзаря у народнопісенних зразках і музиці українських авторів, згадуються музичні уподобання поета, його друзі й приятелі – музиканти. Це і перша спроба дати творчий портрет автора улюбленої української опери, учня Михайла Глинки та друга Тараса Шевченка, співака й композитора Семена Гулака-Артемовського – монографія «С.С. Гулак-Артемовський і його комічна опера “Запорожець за Дунаєм”» (1936).

Та найбільший внесок Дмитра Ревуцького-музикознавця – його доробок про Миколу Лисенка. Дмитро Миколайович по праву може вважатися фундатором лисенкознавства. Він написав окремі розвідки: «“Андрашіада” – опера М. Лисенка на текст М. Драгоманова та М. Старицького» (Збірник діячів науки та мистецтва України. Т. 1. 1930; це – сатирично-жартівливий «капусняк» іще молодих членів «Старої громади». На музику модних побутових романсів, пісеньок та італійських арій вони висміювали діяння київських «монаршопідданих шовіністів» на чолі з директором 1-ї гімназії О. Андріяшевим, котрі з гідним подиву сумлінням прагнули викорінити в Україні «малоросійський діалект» і прищепити «достойний» освічених людей «великодержавный язык»), «Меланія Овдієва Загорська, співробітниця Лисенкова» (там само), «Хорова діяльність М. Лисенка» (Етнографічний вісник. 1931. Кн. 1), «Лисенко – хоровий диригент» (Радянська музика. 1937. № 4), «Автобіографії М. Лисенка». «Музикальна освіта М. Лисенка» (Українська музична спадщина. 1940) та інші.

Учасники Республіканської наради кобзарів біля пам’ятника Т. Шевченку (1939)

Наприкінці 1920-х років за ініціативою Музею діячів науки та мистецтва України було прийнято рішення про повне видання творів Миколи Лисенка. Факт сам по собі знаменний: адже видання повного зібрання творів митця завжди є свідченням не лише загальносуспільного, а й загальнодержавного (зазначимо, що за часів царату в Російській імперії було здійснено тільки одне видання музичних творів у 10 томах Дмитра Бортнянського (1881–1882, під редакцією Петра Чайковського), але в нього не увійшли оперні та ряд інструментальних творів). У ХХ столітті ситуація дещо покращилася, у тому числі й в Україні. Починаючи з 1924 року окремими випусками видавалася хорова спадщина Миколи Леонтовича (під редакцією Я. Юрмаса – Юрія Масютина), дійшла черга і до видання масштабних творів композитора.

Повне зібрання творів Лисенка мало друкувати видавництво «Мистецтво» (Київ–Харків). Імовірно, його збиралися приурочити до 90-річчя чи навіть до 100-річчя композитора. Редакторами призначили братів Ревуцьких: Левко Миколайович – музичний редактор, Дмитро Миколайович – упорядник томів, редактор вербального (словесно текстового) ряду, укладач приміток, автор статей. Томи виходили не у послідовному порядку, а відповідно до підготовлених матеріалів. Але тоді ще ніхто не знав, що на порозі – процеси над СВУ, страшний Голодомор 1932/33 років, жахливі репресії 1930-х із кривавими жертвоприношеннями до річниці жовтня 1937-го.

Сьогодні важко сказати, скільки планувалося томів, скільки збірок було б у кожному з них (бо, вочевидь, із суто матеріально-видавничих міркувань невеликі збірочки було зручніше і друкувати, і реалізовувати). Проте плани перших чотирьох томів можна реконструювати, орієнтуючись на натяки у тексті вступу Дмитра Ревуцького до IV тому і його чернеткові записи на невеличких – у чверть аркуша – клаптиках паперу (формат так званої «захалявної книжечки»).

Однак світ побачили тільки два томи: першим був надрукований том IV – «Народні пісні для хору» (1931). Він вийшов у повному обсязі – 14 випусків. 1-й випуск відкриває ґрунтовна стаття «Хорова діяльність М. Лисенка», яка розкриває велику подвижницьку працю Миколи Віталійовича у найголовнішій ділянці музичного життя українського народу – хоровій культурі. Це і творчість Лисенкова, і організаційна та виконавська діяльність диригента мандрівних капел, і постійні мистецькі пошуки адекватного народній практиці й водночас професіонально-артистичного відтворення хорової народної пісні. Автор статті зібрав і навів безліч цінних фактів і матеріалів, спогади сучасників, повідомлення тогочасної преси. Високо оцінюючи спадщину Майстра, дослідник позначив і окремі недоробки, похибки або й творчі прорахунки композитора, зокрема у драматургії деяких творів, вживання традиційної гармонічної фактури західноєвропейського типу (почасти «шкільної гармонії»), дублювання фортепіанним супроводом хорової партитури.

Випуски згруповані за жанрово-тематичними ознаками, для характеристики яких Дмитро Ревуцький додає окремі статті: «Чумацькі пісні» (вип. 4), «Битові пісні» (вип. 14). У них відчувається жива розмовна «лекторська» інтонація Дмитра Миколайовича. Для написання статті «Я. Бігдай і Лисенкові пісні в його збірці» (вип. 13) учений спеціально їздив до Краснодара на Кубані за матеріалами, знайшов знайомців Бігдая і залишив унікальні свідчення розвою культурного життя кубансько-чорноморських українців у останню чверть ХІХ століття.

Другим почали друкувати том ІІ – «Музика М. Лисенка до “Кобзаря” Т. Шевченка» (1932). Із нього було видано тільки 3 випуски з 13-ти – солоспіви для сопрано, баритона, тенора. Збереглися складені Дмитром Ревуцьким покажчики творів до ІІ і ІV томів, тож втрати запланованого першодруку творів Миколи Лисенка всім очевидні.

Доречно нагадати розхожу істину: людина, яка живе у суспільстві, не може бути вільною від суспільства, його ідей, світоглядних засад. Зрозуміло, що ідейно-політичні настрої молодої Країни Рад 1920–30-х років, декларовані ідеї соціальної рівності й братерства були привабливими для багатьох інтелігентів тієї доби. Свого часу ними щиро захоплювалися кращі уми України – Іван Франко, Леся Українка, Володимир Винниченко, Микола Хвильовий та інші. Відбувався перегляд усієї системи вартостей людського буття з позицій класової оцінки нової соціально-рушійної сили світу – пролетаріату. У галузі культури це часто призводило до сентенцій вульгарно-соціологічного змісту, переоцінці вагомих явищ духовного розвою нації й зведення їх до класово-чужих, а то й відверто ворожих новій історичній добі.

Не уникнув цього і Дмитро Ревуцький (особливо на початку 1930-х років), який, між тим, прагнув досягнути й компромісу з панівною ідеологією, зокрема, при визначенні ролі Миколи Лисенка для українського мистецтва. До того ж, такого підходу вимагали й тогочасні культуртреґери, від волі яких залежав друк. Внаслідок цього статті «Хорова творчість» (ІV том), а особливо масштабна вступна стаття до ІІ тому «Музика М. Лисенка до “Кобзаря” Т. Шевченка», що містить величезний фактологічний матеріал, дрібниться, розпадається на окремі фрагменти, розосереджені й перенасичені нашвидкуруч набраними цитатами теоретиків марксизму-ленінізму, журнальними й газетними цитатами новоспечених ідеологів. Водночас щира закоханість у творчість геніїв України, глибоке розуміння неперехідної – вічної – вартості їхньої спадщини простежується у свідомому вплетенні у канву тексту унікальних за історичним значенням фрагментів свідчень сучасників, цитат із дореволюційної преси й епістолярію, які утворюють своєрідний підтекст до основного викладу і дозволяють читачу реконструювати реальну історичну картину.

З дітьми: син Валеріян, донька Олександра (1919)

Свідомі того, що, не останню роль відігравав і природний інстинкт самозбереження, який штовхав ученого на «радикальні» висловлювання й оцінки Лисенка та його оточення. Проте Дмитро Ревуцький з останніх сил намагався врятувати видання творів Лисенка – нехай людям залишились хоча б ноти й слова під ними! Вчений «посипає попелом» голову, відчайдушно кається у «буржуазному націоналізмі» за себе і за друзів, і за вже покійного Миколу Віталійовича… Думав про головне: зберегти до кращих часів цінності – рукописи Миколи Лисенка, довірені громадою однодумців, і передати їх прийдешнім поколінням. Коли «смертельна петля» перехоплює дух, – тяжко боротися. Та нічого не допомогло – видання було припинено.

Із передмови Дмитра Ревуцького до ІV тому дізнаємося, що «…загальний огляд його [Лисенка] творчості має бути поданий при першому томі (Народні українські пісні для одного голосу з супроводом фортепіано)». В архіві Меморіального будинку-музею Миколи Лисенка зберігаються чернетки фрагментів тексту, який міг би бути матеріалом до загальної статті про композитора. У них ідеться про значення Лисенка для української культури й громадськості (ММЛ, КН–2768, РД–473, 12 листочків-«четвертинок»), про діяльність Літературно-артистичного товариства (ММЛ, КН–2768, РД–473, 4 л.) та Музично-драматичну школу Миколи Лисенка (ММЛ, КН–2768, РД–473, 2 л.).

Очевидно, готувався до друку і окремий том із Лисенковими етнографічно-теоретичними працями та автобіографіями. Ймовірно, що він був повністю готовий у рукопису, що засвідчує знайдений в архіві документ (ММЛ, КН–2768, РД–473), де Дмитро Миколайович подає детально розписаний зміст книги із зазначенням сторінок розділів – загалом 551! Але з усього тексту збереглися лише розрізнені фрагменти (загалом 68 л., ММЛ, РД–473).

Вагомість наукової ерудиції ученого, багатогранна обізнаність в українській історії, фольклорі, культурі аж до найдрібніших деталей особливо відчуваються у написаних Дмитром Ревуцьким примітках до творів Миколи Лисенка. Перед нами – зразок наукового педантизму найвищого ґатунку. Не оминуто «ні титли, ні коми».

Двадцятитомне «Зібрання творів» Лисенка було видане 1952 року до 110-ї річниці від дня народження комозитора. До редакційної групи на чолі з Пилипом Козицьким входило шість композиторів, у тому числі й Левко Ревуцький. Вступну статтю у стилі «радянських панегіриків» написав голова редколегії. Коментарі-примітки просто відсутні, оскільки не передбачалися.

Останні рядки, написані Дмитром Ревуцьким про Миколу Лисенка, залишились лише на шпальтах газети «Українське слово». В них учений розповідає про тяжкий шлях лисенкознавства в пореволюційні роки, зокрема і його доробку: прагнув видати монографію – не судилося; робив усе, щоб видати повну збірку творів Лисенка – теж не вийшло…

Останній день життя Дмитра Миколайовича теж був пов’язаний з іменем Миколи Лисенка та опрацюванням рукописів Майстра до його 100-річного ювілею (що мав відбутися у березні 1942-го). 29 грудня 1941 року на квартиру професора було вчинено напад. Вадим Павловський (всиновлена дитина художника Василя Кричевського) свідчить: «Тіло Дмитра Миколайовича лежало в фотелі за письмовим столом, над забризканим кров’ю рукописом про Лисенка. Голова його була пробита вдарами молотка. Вбивця вдарив безборонного інваліда по голові тридцять чотири (!) рази і бив би в скаженій люті й далі, коли б від сили ударів не зломилось держалко молотка і голівка його не відлетіла, пробивши внутрішню шибку вікна…» (Павловський В. Із спогадів про Дмитра Ревуцького // Сучасність (США). 1981. № 3-4. С. 110).

«І наші імена у забутті не згинуть…»

По війні ім’я Дмитра Ревуцького зникло з культурного обрію – жодної згадки у пресі, посилань на його роботи, а самі книжки вилучено з бібліотек або віднесено до закритих фондів.

Подиву гідна боротьба Максима Рильського за честь і гідність учителя. Перший прорив – публікація його блискучої статті «Учитель словесності» в газеті «Вечірній Київ» (1 лютого 1964). Статтю було надруковано не тільки у столиці України, а й у Москві в журналі «Огонёк», – не забуваймо, що то був «рупор» Президії КПРС. Одному Богу відомо, як добився Максим Тадейович тієї публікації! Домігся Рильський, нехай скороченого, але перевидання збірок «Золоті ключі», яке здійснив видатний український музикознавець Микола Гордійчук.

У 1990-х роках було надруковано ряд статей про Дмитра Ревуцького та опубліковано деякі його матеріали, знову на полицях бібліотек з’явилися його книжки (там, де вони чудом збереглися), неоціненними сторінками знань про життя і творчість ученого стали нариси й книги його сина – Валеріяна Дмитровича Ревуцького, який після довгих років поневірянь світом нарешті на 85-му році життя зміг уклонитися батьковій могилі й відвідати родинний Іржавець.

Численні шанувальники національної історії та українського фольклору зможуть прочитати найвагоміші праці Дмитра Ревуцького: «Живе слово» (1920 р., перевидано у Львові 2001 р., упорядник Б. Козак) і перлину спадщини – «Українські думи та пісні історичні» (1919 р., перевидано в Києві теж 2001 р., упорядник В. Кузик) до відзначення 120-річчя ученого. Вагомим доповненнням до цього списку стала публікація лисенкознавчого доробку вченого, здійснена 2003 року видавництвом «Музична Україна», – «Дмитро Ревуцький. Микола Лисенко. Повернення першоджерел» (упорядник В. Кузик).

Естафета духовності, яку, попри всі політичні катаклізми, пронесли світочі нації, повинна бути продовжена. Брати Ревуцькі – Дмитро Миколайович і Левко Миколайович – однині знову разом і посіли почесні місця як у списках достойних діячів людства, складених ЮНЕСКО, так і кращих синів України, чиї імена занесено в книгу «100 найвідоміших українців» (Київ, 2002).

Валентина КУЗИК

На головному фото: Могила Д. Ревуцького на Байковому цвинтарі: М. Степаненко, В. Йосипок, В. Кузик, Р. Скорульська, Т. Невінчана (2001)