Володимир Шинкаренко: «Еволюція відбувається щодня, і традицію треба постійно переосмислювати»

292

Неабияк радісно, що вже кілька років поспіль Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької приймає у штат багато надзвичайно обдарованої, високоінтелектуальної, професійно підготованої молоді. З кожним варто було би зробити інтерв’ю

На моє глибоке переконання, багато артистів були ще недавно недооцінені через безглуздий критерій віку. І ось, нарешті бачимо позитивні зміни в оперному процесі: нові постановки, свіжий погляд на музичний матеріал, креативний сучасний менеджмент, вражаючий список дебютантів чи не у кожній виставі та, як результат, – зростання суспільного інтересу до українського (зокрема львівського) оперного життя.
Після успішного дебюту в опері Джакомо Пуччині «Турандот» відбулась наша розмова з виконавцем партії Тимура – солістом Львівської опери Володимиром Шинкаренком. Кредо співака – «Не словом, а ділом». Артист доводить, що насправді талановита людина зазвичай небагатослівна. Але набагато красномовніші її діяльність і творчі здобутки.

Із Володимиром так само приємно спілкуватися, як і слухати його спів. Опісля таких бесід отримуєш багато цінних знань і потужну мотивацію.

– Вітаю, Володимире! У професійних колах важко знайти людину, яка ніколи не чула твій спів, або ж принаймні не бачила твого імені на афішах – настільки багатогранна і активна твоя участь у львівському музичному житті. Дивно, що в інтернеті й ЗМІ так мало інформації про тебе. Ти – випускник Донецької музичної академії імені Сергія Прокоф’єва, лауреат вокальних конкурсів в Україні та закордоном, володар гранту на стажування в Берлінській оперній студії. Сьогодні ти – один із провідних басів (basso-cantante) Львова. Розкажи як і чому ти опинився саме тут?

– Із Донецька я виїхав з відомих причин – через окупацію міста російськими військами. Представники УГКЦ (владика Степан Меньок, настоятель церкви отець Василій Пантелюк) попередили нас про небезпеку потрапити в полон, оскільки ми є парафіянами греко-католицької церкви. Чому подався до Львова? Можливо тому, що Львів є певним осередком українства (на жаль, інколи лише удаваним). І це було досить принципово, адже національна ідея для мене дуже важлива й близька (Володимир ріс в україномовній родині. – Ред.). До того ж у дитинстві я деякий час проживав на Львівщині, тому знав, куди їду.

– Як починався твій музичний шлях? Чи лише вокалом займався?

– Музичну школу я закінчив по класу скрипки. Вокал став опановувати в музичному училищі. Водночас мав прекрасного педагога з фортепіано, яка викладала мені на рівні з піаністами. Це дало чудову базу для подальшого володіння інструментом. Продовжив навчання у Донецькій консерваторії, в класі відомого оперного співака Юрія Петровича Алексейчука (бас).

Спів супроводжував мене все життя – від участі в церковному хорі, яким керувала моя мама (хоча грала в оркестрі як флейтистка). Власне, я, напевно, завжди знав, що буду співаком. До кінця не усвідомлював, але відчував. Певно, кантівський категоричний імператив рухає усіма людьми. Коли людина займається улюбленою справою, продукуються ендорфіни, які викликають задоволення. Отже, вокал – це моє, і я несу відповідальність за той талант, який маю і продовжую розвивати.

– Як складалася твоя кар’єра у Донецьку?

– Там я переважно навчався. Але через Донецький оперний театр в мене з’явився перспективний контакт з організацією «LG (Leonor Gago) Artist Management» (www.lgartistmanagement.com). Імпресаріо з Іспанії Леонор співпрацювала з багатьма артистами, організовувала для них виступи, залучала до іноземних постановок. Якось вона прослухала мене й запросила на гастролі. І з 2010 до 2017 року я періодично бував у Іспанії, переймаючи досвід зарубіжних колег, здобуваючи хорошу сценічну практику.

– Як зустрів тебе Львів? Що було незвичним?

– До переїзду я часто відвідував Львів, тому не можу сказати, що мені щось видалось дивним. Звичайно, побачив місто з іншого, не туристичного ракурсу. Різниця є. Головне, що одразу постало питання, як себе правильно зарекомендувати і реалізувати.

– Фактично, ти починав кар’єру з чистого аркуша.

– Так, ніби з початку. І усе було поступово. Зрештою, це природно.

– Від 2014 року ти працював в Оперній студії імені Василя Сліпака Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка. Лише у 2018-му дебютував у Львівській опері (Моцарт, «Дон Жуан», партія Лепорелло). Що завадило вийти на оперну сцену раніше?

– Коли я приїхав до Львова, то одразу пішов на прослуховування в оперний театр. На той час директором був Тадей Едер. Але зрештою нічого не вийшло і я продовжив їздити на гастролі. Друге моє прослуховування відбулося, коли в оперному театрі планувалася нова постановка «Дон Жуана» (головним режисером виступив генеральний директор ЛьвівОпери Василь Вовкун). Партію Лепорелло я раніше не співав, учив потроху для себе, однак охоче пристав на пропозицію диригента Юрія Бервецького спробувати свої сили. Мою кандидатуру затвердили, тож дебют ознаменувався головною роллю в прем’єрі.

– Які партії ти вже встиг виконати у стінах театру, над якими зараз працюєш?

– Окрім Лепорелло, співав партію баса у виставі «Правда під маскою», що поєднала балети Ігоря Стравінського «Пульчинелла» і «Весна священна», Тимура з «Турандот», Колена з «Богеми» Джакомо Пуччині, Монтероне з «Ріголетто» Джузеппе Верді. Готуюсь виконати партії Чезаре Анджелотті з «Тоски» Джакомо Пуччині, Базиліо з «Севільського цирульника» Джоаккіно Россіні й Дулькамара з «Любовного напою» Гаетано Доніцетті.

– А які ролі, характери імпонують тобі найбільше?

– Дуже люблю кантиленну музику. В ній я можу себе проявити якнайкраще. Кантилену я намагаюся відтворювати, зокрема, у партії Лепорелло. На перший погляд, вона написана дуже дрібно, як буфонна, але такою насправді не є. Цікаво знаходити і вести наскрізну лінію, сприймати партію крізь призму прозорих моцартівських гармоній, а не лише горизонтально.

– Тож тобі ближчі ліричні герої?

– Певно, що так. Хоча і драматичні ролі цікаві. У Донецьку нашою випускною виставою був «Фауст». Я співав Мефістофеля і отримував колосальне задоволення. Шкода, що спектакль ішов російською мовою.

– А загалом яка музика тебе приваблює? Адже ти мав досвід виконання багатьох репертуарних опер, режисерських постановок, дитячої опери Стефанії Туркевич «Серце Оксани», сольних партій у творах кантатно-ораторіального жанру тощо.

– Важко сказати. Мені подобається усе, за що берусь. Тому не можу виокремити щось конкретне. Ближче все-таки музика Моцарта. Мама згадувала, що в дитинстві, коли я чув Моцарта, то починав танцювати. У вільний час слухаю здебільшого барокову музику – Вівальді, Баха та інших.

– Твої виступи демонструють не тільки чудове володіння голосом і знання музичного матеріалу, а й глибину інтерпретації, особливу самостійну підготовку. Як тобі це вдається?

– Я підходжу до всього симультанно. Коли читаю книжку, то не від початку до кінця, а одночасно з кількома іншими. Так і з творами: робота над чимось одним –дещо монотонна. А коли береш участь у багатьох проєктах, – енергія переходить з одного в інший. Тоді музика, яку ти виконуєш, наповнюється і доповнюється з різних сторін у якийсь магічний спосіб. Інакше енергія вигоратиме. Цю думку я прочитав у Валерія Курінського. І вона працює!

– То як правильно артисту організувати час?

– Існують так звані «часові шпаринки», які можуть стати в нагоді, хоча ми їх часто не помічаємо. Наприклад, час, коли ми стоїмо у черзі, піднімаємося сходами, їдемо у ліфті. Ці хвилини варто використати з користю: зазирнути у нотатки телефону, почерпнути важливу інформацію, повторити вивчений матеріал, потренувати якусь навичку, збудити пам’ять. Адже наш організм хоче навчатися завжди!

– Таке раціональне оперування часом може стати для когось дієвим лайфхаком. Що ще можна запозичити у працях із психології, які ти читаєш?

– У книгах Курінського є унікальний практичний розділ, що називається «Аеробіка в роті». У ньому він говорить про особливості вимови, виносить мовний апарат окремо, абстрактно, графічно показує яким чином рухається язик у різних мовах і головне – де виникає психічна (енергетична) напруга при вимові. Приміром, французи посилають звук у «третє око», німецька вимова – фарингальна, тому інколи здається напруженою. Його теорія «мовних вабиків» – цікава, вона подає паралель із тваринним світом. Приклад «Як закликає тигр свою жертву її ж характерними вигуками» мав би показати наскільки є важливою фонетична складова вимови, що допомагає співрозмовникам відчувати одне одного спорідненими на ментальному рівні, а це сприятиме глибшій комунікації. Ця книга – практичний посібник із передартикулятивного налаштування, артикулятивної кінетики й національних мовних особливостей англійської, французької та німецької мов. Відповідно, вона стане відкриттям не лише для вокалістів, а й людей, які роками не можуть осягнути іноземну мову.

– Очевидно, шлях успішного артиста – це постійна кропітка робота над собою. Життя і творчість багатьох видатних співаків доводить, як важливо дбати не лише про голос, а й інтелект, котрий так само є ключовим елементом професійної діяльності. Чи погоджуєшся, що вокалістові неодмінно слід розвивати ерудицію?

– Абсолютно. Власне, головний інструмент саморозвитку – вміння інколи «подивитися на себе збоку» (по-науковому – біфуркація). Лише відсторонено поглянувши на власні дії можна починати аналізувати і якісно змінюватись. Якщо звучить надто складно, подумайте, що ви вже так колись робили в дитинстві! Маленькі діти добре це вміють, тому інколи кажуть про себе у третій особі (він/вона). Спробуйте і дізнаєтеся чимало нового!

– Я буду не інтерв’юер, якщо насамкінець не запитаю про найближчі плани, побажання.

– Щодо планів непросто говорити, особливо за сьогоднішньої непростої ситуації у світі. Такі обставини дають зрозуміти, що потрібно відчувати себе потрібним у даний момент. Тому я радо погоджуюсь на будь-які творчі пропозиції, використовую усі можливості. Безумовно, з будь-якого проєкту можна перейняти певний досвід.

– Ми сьогодні багато говорили про твоє життя у Львові. Які звички встиг перейняти у львів’ян?

– У львів’ян можна почерпнути повагу до себе і своїх цінностей. Якщо копнути глибше, то на цих землях мешкали племена кельтів (галлів), яким притаманна консервативність і принциповість щодо збереження власних історичних витоків і звичаїв. Десь на ментальному рівні можна відчути як сильно львів’яни тримаються традицій. Головне – пам’ятати, що еволюція відбувається щодня, і традицію треба постійно переосмислювати, інтегрувати в сьогодення, щоправда, не забуваючи звідки вона походить. Тоді традиція житиме!

Розмову вела ВІКТОРІЯ АНТОШЕВСЬКА

Фото: МАРИНА КАРКАЧ, СВІТЛАНА БАЧИНСЬКА; особистий архів Володимира Шинкаренка