kyiv-brass

Дзеркало – це завжди метафора: є незмінна сутність, а є її відображення, яке, залежно від ракурсу та особливостей сприйняття того, хто дивиться, може поставати у різних іпостасях. Спробуймо вловити поглядом сутність та її віддзеркалення у концерті третього дня фестивалю «Дзеркало» Львівської національної опери

Отже, сутність: на сцені камерний ансамбль Kyiv Brass – квінтет мідних духових інструментів, що у концерті під назвою «Вихор часу» презентує строкату програму, де поєдналися рафінована німецька вивіреність музики Баха, пристрасна стихія танцю Південної Америки та душевність українських народних пісень в обробках вітчизняних сучасників.

Блискуча техніка, збалансованість звучання, чистота інтонацій усіх музикантів колективу, – а це Леонід Яременко, Олександр Трегубов, Дмитро Таран, Сергій Кашин і Василь Будяківський, – ті ознаки гри ансамблю, що лишаються незмінними у будь-якому віддзеркаленні. І хоча в «Італійському концерті» Баха, яким починалась імпреза, музикантам часом бракувало рельєфності звучання, усі наступні твори були виконані з виразним інтонуванням і чудовим відчуттям стилю.

Найяскравішими у програмі були твори уругвайсько-німецького композитора Енріке Креспо («Сюїта Американа») та короля танго Астора П’яццолли (Сюїта з танго опери «Марія з Буенос-Айреса»). Мідь постала тут у всьому багатстві свого глибокого тембру – від металевого блиску fortissimo до терпкості приглушених тонів. Слухачі то поринали в атмосферу новоорлеанських трактирів, де звучав запальний регтайм, то підхоплювали кружляння вальсу десь у перуанських ресторанчиках, то загоралися пристрастю танго на танцполах Буенос-Айреса.

Певно, найкращим віддзеркаленням майстерності будь-якого колективу є, насамперед, реакція слухацької авдиторії. Публіка була в захваті: вигукувала bravo і не могла стримати оплески навіть між частинами циклічних творів. Із такого ракурсу віддзеркалення видається досконалим.

Та не забуваймо, що ми – у Дзеркальній залі Львівської опери, тож відображень ще є дуже багато! Зазирнемо по той бік дзеркала і спробуймо роздивитися ще одне з них.

«Вихор часу» виявився штормом, який виніс на берег моря найрізноманітніші, здається, непоєднувані предмети, що населяли підводний світ. Ось ми затамовуємо подих від величі звучання Концерту для органа Йоганна Себастьяна Баха, котрий і справді блискуче був інтерпретований квінтетом А ось – уже готові підспівувати «Ой у гаю при Дунаю», коли звучить фантазія «Мареничеві співи» Андрія Білоусова, написана в дусі попурі українських народних пісень. Чи не занадто розбалансована програма?

Із цього ракурсу відкривається ціле задзеркалля з маленьких скелець, що разом складають мозаїку концепції фестивалю. Найперші та найважливіші запитання: на яку музику орієнтований фестиваль? який погляд на музичну культуру він пропонує публіці? Чи може фестиваль, посилаючись на ключове гасло «нехай кожен у нашому дзеркалі знайде власне відображення», допускати у програмі одного концерту такі різнорівневі музичні твори? І чи є певна репертуарна планка для подібного фестивалю?

Інший аспект – роль колективу виконавців у підборі репертуару. Хотілось би, щоб музичні твори, котрі увійшли до програми, – хай і з різних епох, країн, стилів, жанрів, – урівноважувались єдиною концепцією, що промовлятиме до слухача. Блискуче виконання, звичайно, чути завжди приємно, однак про що промовляє такий багатоликий концерт?

На ці тези можна навести неспростовний контраргумент: звучить музика українських композиторів, заснована на нашому фольклорі! Що нині є важливішим для мистецького життя України, аніж популяризація власної культури?

Безперечно, так і є. Але чи плекаємо ми її по-справжньому, пропонуючи публіці тільки традиціоналістські переспіви фольклору (у програмі звучали «Вівчарик» Євгена Козака, «Мареничеві співи» Андрія Білоусова, українська народна пісня «Стоїть явір над водою» в обробці Олександра Лісуна), натомість, не даючи можливості висловитися модерному українському мистецтву?

Ситуація нагадує ту, яку описала одна з провідних вітчизняних літературознавиць Віра Агеєва у роздумах про український літературний канон – «мистецтво пам’ятати, структурувати і вибудовувати ланцюг вартісної літератури [в нашому випадку – музики. – Т. Н.] за спаданням». На думку дослідниці, український канон у літературі довгий час був романтикоцентричним, а зокрема – шевченкоцентричним, що заважало розвиватись новому. Це, звісна річ, не применшує геніальності Шевченка, але вказує на епігонство та наслідування класики, що сковувало природний еволюційний процес.

Так і в нашому випадку: пісенність і багатство мелодизму, притаманні українському фольклору, звичайно, не лишають нас байдужими до такої музики, але чи не час вивести на високу сцену нове й авангардне мистецтво? І чи не повинен фестиваль, такий амбітний у планах і перспективний у можливостях, формувати канон української камерної музики, задавати тон для руху сучасних тенденцій (не просто створених тут і зараз, а таких, що направду віддзеркалюють час), стимулюючи тим самим і українських композиторів писати камерну музику для відповідних виконавських колективів?

Цьогоріч фестиваль відбувається вперше і, пропонуючи слухачам найрізноманітнішу програму, формує свою сутність. Маємо надію, що протягом наступних років у майбутніх чисельних віддзеркаленнях він сформує цілісне, об’ємне відображення камерної музики – найкращих зразків минулого і сучасності.

Тетяна НОВИЦЬКА

Фото Юрія ГРЯЗНОВА