Композитор-священник Порфирій Бажанський: суперечливий і щирий

257

У Львові готують до світової прем’єри твори маловідомого композитора Галичини Порфирія Бажанського

Дві опери «Довбуш» і «Біла циганка» вже влітку будуть презентовані публіці в інноваційному форматі аудіосеріалу. Автори проєкту – громадська організація Collegium Management, Львівський органний зал та Radio Skovoroda. Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду. Про те, ким був Порфирій Бажанський, яку музику писав та який внесок здійснив у культуру Галичини та України ми поговорили із дослідницею його постаті, кандидаткою мистецтвознавства Наталією Кушлик. На сьогоднішні у кандидатській дисертації пані Кушлик зібрано найповнішу інформацію про творчість Бажанського.

– Розкажіть, як і коли виникла ідея досліджувати творчість Порфирія Бажанського?

– Уперше ім’я Порфирія Бажанського мені довелося почути під час спілкування з пані Наталією Толошняк, кандидаткою мистецтвознавства, дослідницею творчості Бориса Кудрика, а в подальшому – керівником мого дослідження. Це був початок 2000-х років, як ми знаємо, цей період означено новою хвилею зацікавлення мистецькою культурою України та зокрема Галичини, особливо забутих фактів, подій, імен нашого минулого. Зі зрозумілих причин за радянських часів були сформовані певні ідеологеми, що висвітлювали нашу історію під певним «правильним» кутом зору.

Для мене особисто ім’я Порфирія Бажанського також було terra incognita. Коли вперше його почула, у мене промайнула думка про мої юні роки у музичному училищі (це була середина 1970-х), коли висвітлення історії музичної культури на західноукраїнських землях періоду Австро-Угорської імперії було заповнено здебільшого «білими плямами». Якось ніби нічого не було. Властиво, виникало питання: чому? У чому ж проблема того краю, де ми живемо зараз? До речі, сьогодні ми проживаємо історичні події, що дуже суголосні тим випробуванням, які випали на долю багатьох наших попередників, зокрема українців Австро-Угорщини у ХІХ столітті.

Не знаючи, що мене чекає у цій роботі, доволі безтурботно я вирішила спробувати. Поза тим період моєї дослідницької роботи був наповнений надзвичайно щирим захопленням та ентузіазмом. Я займалася винятково цією справою, відчувала відповідальність через причетність до пошуків забутих сторінок життя й діяльності тих людей, що творили нашу історію. Хоча чула застереження, що ніхто не мав бажання цією темою займатися, бо немає матеріалу. Я досить довго формувала обсяг питань, відтак зрозуміла, що йдеться обов’язково про контекст, а не лише про персоналію Порфирія Бажанського. Було дуже важко, але надзвичайно цікаво і пізнавально. То була така собі наукова подорож в історію гуманітарного розвитку та культури, зокрема музичного просвітництва на теренах нашої Галичини в часи Австро-Угорщини.

– Хотілося б поговорити про контекст. Тема вашої дисертації – «Музично-просвітницька діяльність о. Порфирія Бажанського в контексті соціокультурної практики греко-католицького духовенства Галичини в ХІХ – на початку ХХ століття». Кого з інших діячів Галичини того часу ви би поставили в один ряд із Бажанським?

– Дуже важливим у цьому дослідженні є розділ, який має назву «Греко-католицьке духовенство як феномен соціокультурного творення на теренах Галичини». Власне, без цього контексту ми не можемо сприймати та аналізувати дії тих людей, які займалися творчістю в дуже особливий спосіб у тих багатовекторних обставинах, світоглядних позиціях, які зумовлювали етапи формування професіоналізму в музичному мистецтві. Тому постать Бажанського варто долучати до числа, як їх тепер називають, хранителів і продовжувачів традицій Перемиської композиторської школи. Вона була заснована Михайлом Вербицьким та Іваном Лаврівським, які були так само священниками. Гадаю, що постать отця Бажанського перебуває в плеяді тих скромних і невтомних трудівників на ниві мистецькій, яких згодом так охарактеризував Борис Кудрик: «Мурав’їна праця цих людей, без котрої ми не уявляємо собі наступного поступу, розвою нашої мистецької культури».

Отже, до цієї плеяди отців греко-католицької церкви належать: Сидір Воробкевич, Віктор Матюк, Максим Копко, Іван Кіпріян, Микола Кумановський, Євген Купчинський, Зенон Кирилович, Остап Нижанківський – когорта священників-просвітителів. Найстарші – Сидір Воробкевич і Порфирій Бажанський. Вони були ровесниками. Нагадаю, що Бажанський народився у 1836 році й прожив досить довге життя – до 1920-го. Напевно його проблема була в тому, що, коли він був у поважному віці, відбувалися масштабні суспільно-історичні зрушення, а на арену мистецької, зокрема композиторської праці та музикознавства в Галичині виходив професіоналізм.

Принагідно варто згадати Анатоля Вахнянина (1841–1908). Порфирій Бажанський та Анатоль Вахнянин плідно спілкувалися, про що свідчать листування та дописи у періодиці. Але маємо брати до уваги соціальний статус та освітній рівень цих діячів, а відтак і творчий потенціал. Вахнянин – випускник західноєвропейського університету, активний громадський діяч, депутат сейму, засновник Музичного інституту імені Лисенка. Бажанський – насамперед священник, а також непрофесійний композитор і музичний просвітник, активний гуманітарій. Він не спостерігав пасивно, а прагнув підтягнути нарід – селянство, дуже часто упосліджене, малоосвічене – до певних мистецьких висот.

Тож як нам ставитися до діяльності композиторів-священників у Галичині часів Австро-Угорщини? Робити вигляд, що їх не було? Очевидно це не зовсім справедливо в історичному ракурсі. Але так само не маємо оцінювати їхній професійний рівень виключно з позиції нашої сучасної музикознавчої науки. Це – доволі унікальний, історично зумовлений соціокультурний феномен гуманітарного розвитку наших західноукраїнських земель.

– Ці діячі між собою спілкувалися, обмінювалися ідеями, в чомусь їхні думки збігалися, в чомусь – ні. Як можна охарактеризувати погляди Бажанського? Чи вони відрізнялися від настроїв, що панували у середовищі, де він перебував?

– Якщо говорити про його світоглядну концепцію – вона була абсолютно суголосна його соціальному статусу. Він, повторюся, був священником. Це, зрештою, – його робота, за яку він отримував матеріальне забезпечення. Композиторство, публіцистика, музикознавство – сфера його інтересів, однак він займався цим, так би мовити, додатково, за власним бажанням.

Ми весь час маємо пам’ятати, що ця людина торувала стежечку, і робила це в той спосіб, який вважала правильним. Його світоглядні настанови були спрямовані дуже виразно у сферу розвідування шляхів розвитку національної музичної культури, – пошуки, як він називав, «окремішності руської музики» (тоді не говорили «української»). У нього вибудувалася ціла система уявлень, яка на той час була доволі прогресивною, але подавалася трохи суб’єктивно.

Консерватизм Бажанського – священника поважного віку – у період, коли вже з’явилася новітня, науково підкріплена думка його набагато молодших сучасників (свого роду «онуків») Станіслава Людкевича й Філарета Колесси, напевно, навіть трохи дратував. Ідея «окремішності» виросла у Бажанського з його фольклористичної практики, яка була підґрунтям всього, що він впроваджував у дослідженнях. Це вилилося у той напрям, який він сам назвав «простонародною оперою».

Помітно, що концепція «окремішності» була позначена поглядами, які ми зараз називаємо москвофільством. У 1860–1970-ті роки Росія мала велике зацікавлення українцями Австро-Угорщини, тоді як Австрія передала правління землями Галичини полякам. Становище галицького українства, особливо в селах, – це була, по суті, національна трагедія бездержавного народу, позбавленого доступу до вищої освіти, особистісного розвитку людей тощо. Москвофільська ідеологія активно поширювалася в середовищі найбільш освіченого суспільного прошарку греко-католицького священництва, тож багато хто потрапив під цей вплив.

Парадигма москвофільства будувалася на прихильності до неосвіченості селянина, а насправді до деструктивної стабілізації становища народу без можливостей прогресивних суспільних змін. Отець Бажанський сприймав дійсність дуже щиро, оскільки працював духівником на Львівщині, а свої переконання відображав у музикознавчо-фольклористичних розвідках, публіцистиці.

Про вплив згаданої ідеології на Бажанського свідчить і те, що він активно друкувався у москвофільському виданні «Слово» й послуговувався так званим язичієм. Водночас варто зазначити, що мовно-лінгвістичний «простір» отця Бажанського був набагато ширший від 1880-х років.

До речі, під час захисту дисертації виникали дискусії на цю тему. У науковому середовищі існує упереджене ставлення до Бажанського через його дотичність до москвофільства. Звичайно, ми не можемо це відкидати, маємо визнати, що так було. Проте уже в 1880-ті роки світоглядний вектор Бажанського дещо змінився, зокрема на це вказує його співпраця з часописом «Діло», контакти й творча співпраця з Анатолем Вахняниним, приміром, у виданні музичного збірника «Кобзар». Тож не варто стверджувати, що він був закостенілим москвофілом.

Бажанський багато читав, цікавився історією, міфологією, психологією, музичним мистецтвом, що підтверджується його архівами. Там зустрічається чимало записів і відсилань до імен відомих діячів не лише російського, а й західноєвропейського мистецького кола. В автобіографії отця Бажанського є також згадки про мандрівки містами Західної Європи. Він володів широким спектром наукових знань, що обумовило його доволі своєрідне універсальне світорозуміння.

– Ви вже сказали, що наукове середовище ставиться до постаті Бажанського неоднозначно. Розкажіть про полеміку з цього приводу.

– Так, постать Порфирія Бажанського у період підготовки й захисту моєї дисертації музикологи сприймали по-різному, але я згадую той час дуже позитивно завдяки підтримці, яку, на щастя, отримала від науковців, професорів наукових закладів Івано-Франківська, Львова та Києва. Це шановні Наталія Толошняк, Люба Кияновська, Юрій Ясіновський, Олександр Козаренко, Маріанна Копиця, наукові опоненти Марія Загайкевич, Галина Блажкевич-Брилинська, а також Ольга Катрич, Ольга Осадця.

Захист відбувся у Львівській національній музичній академії 23 березня 2007 року. Там порушувалися питання щодо причетності Бажанського до москвофільства, якості його творів, значення музикознавчої спадщини. Мені очевидно вдалося відповісти на всі. Особливо запам’яталися слова професорки Олександри Цалай-Якименко: «Радикально в позитивний бік змінюється моє попереднє ставлення по темі дослідження, пов’язане з доволі суперечливим сприйняттям особи Бажанського».

Світлої пам’яті професорка Стефанія Павлишин сказала так: «Певне несприйняття постаті Бажанського не означає негативного сприйняття дисертаційного дослідження».
Що стосується моєї оцінки фігури отця Бажанського, то, маю визнати, в дослідницькому процесі я не відчувала беззастережного захоплення та прихильності. Були моменти, коли здавалося, що я потрапила в глухий кут, і це спонукало шукати підстави та шляхи для осмислення певних історично зумовлених і персоніфікованих ситуацій, подій, напрацювань. Але я розуміла, що слід пояснити це без намагання виконати роль, даруйте, прокурора чи адвоката. Старалася займати нейтральну позицію, просто констатувати факти.

– Що ви можете сказати про музичну мову Бажанського? Його сучасники й наступники характеризують її абсолютно по-різному, аж до повного неприйняття. Наприклад, Станіслав Людкевич називав творчість Бажанського «музичним сміттям».

– Найвагомішою сферою діяльності отця Порфирія Бажанського, на мою думку, слід визнати просвітницьку, що акумульована в музикознавчих розвідках і публіцистиці. Він одним із перших у Галичині від 1880-х років почав публічно й наполегливо говорити про потребу збереження українського фольклору. У 1887 році в газеті «Діло» вийшла його стаття «Збираймо народні мельодії руські». А наступного 1888-го у Харкові постала фундаментальна праця Петра Сокальського «Руська народна музика…», яка поклала початок науковим засадам дослідження фольклору.

Порфирій Бажанський був зацікавлений у науковому обґрунтуванні проблеми не лише збирання, а й вивчення та запису фольклору, тому дуже активно проштудіював роботу Сокальського і по-своєму, в дещо суб’єктивній формі, відтворював позиції автора. По суті Бажанський, як би пафосно це сьогодні не звучало, був своєрідним пізнавально-просвітницьким містком від Наддніпрянщини до Галичини. Хоча він утілював ці ідеї досить хаотично і так, як вважав за потрібне, але то був необхідний і важливий елемент у науковий фундамент дослідження фольклору на теренах Галичини.

Показово також, що Бажанський назбирав незліченну кількість народних пісень і згрупував їх сотнями. У нього було 10 таких збірників. Проте вони були надруковані вже трохи запізно, – тоді, коли він приносив свої матеріали в НТШ, уже існував фонограф, з’явилися нові можливості, про що свідчила робота Людкевича та Роздольського.

Отець Бажанський так заглибився у власну ідею «окремішності» українського фольклору Галичини, вважаючи її геніальною, що доволі активно займався саморекламою «першовідкривача». Гадаю, це теж до певної міри дратувало молоде покоління науковців, а насамперед – Станіслава Людкевича, котрий уособлював нову прогресивну епоху розвитку музичного професіоналізму в Галичині, де не залишалося місця консерватизму попереднього періоду.

Бажанський захоплювався романтичною ідеєю народності. Домінуючою специфікою його світогляду було теоретичне обґрунтування народної мелодики, ритміки, гармонії. Він це виокремлював у новий стиль і називав «натуралістичною музикою». Хоча це звучало, як виклик. Свою позицію він сформулював у розвідці «Русько-народний музикальний стиль», дві її частини були видані у 1905 та 1911 роках. До цього можна долучити розділ «Напрям руської музики» з іншої розвідки, надрукованої 1900 року, «Русько-народна музикальна опера». Фактично то були одні з перших у Галичині науково-популярних довідників з історичного музикознавства.

Це стосується і його публіцистики: з 1864 року він друкувався у «Слові», активною була співпраця з релігійними виданнями, а з 1881 до 1889 року він дуже плідно співробітничав, як уже згадувалося, із часописом «Діло». Помітно, що дописи Порфирія Бажанського скеровані до широкого кола читачів, відтак маємо надію, що українство Австро-Угорщини мало можливість знайомитися з ними, а це, в свою чергу, сприяло розвитку й поширенню актуальної проблематики в середовищі зацікавленої публіки.

– Чи склався у вас образ Бажанського-композитора?

– Він, як священник, а вже потім композитор, уособлював провідну тенденцію прихильності до стабільності й збереження музично-стильового традиціоналізму Галичини ХІХ століття, що був суголосний християнському світогляду. У чому цей музично-стильовий традиціоналізм виражався? Насамперед у романтичній поетизації нескладних салонних жанрів, типовій камерності та образній сфері.

Якщо говорити про оригінальні композиції Бажанського, то більш яскравими є вокально-хорові церковні твори, наприклад, «Божественна літургія Йоанна Златоустого». Є цілий ряд його творів у рукописах. Надруковано чотири Літургії староцерковних наспівів на чотири мішані голоси (1907 та 1911 роки).

Світських творів небагато, я в своєму дослідженні знайшла 9. Із них виокремлюється відома і навіть популярна свого часу «Коломийка». В рукописі вона існує у версії для оркестру, а її фортепіанна транскрипція – у літографічному відтворенні.

Також була виконуваною вокальна «Старогалицька елегія». Гарно відгукувався про неї Філарет Колесса. Вона пов’язана з трагічною подією в житті Бажанського: він дуже рано втратив дружину, у 1869 році залишився вдівцем із 2-річною донечкою.

Показова й хорова композиція «До бою». Зауважимо, що хорові колективи тоді активно створювалися і потребували репертуару. Окрему групу становлять так звані простонародні опери.

Отже традиціоналістичний, далекий від радикалізму спосіб творчого мислення композитора-священника позначався на особливостях його письма. Його манера вбирала характерні елементи інтонаційної аури галицької музичної культури, пристосованої до цільових потреб демократичного середовища. Але це не має скеровувати нас у бік зневаги приреченого на еклектизм маргінесу. Це не тотальний маргінес, хоча з погляду сучасності може так виглядати. Утім сама позиція Бажанського спрямувала його у русло збереження національно-культурної парадигми та духу народнопісенної творчості.

– Опери «Довбуш» і «Біла циганка», які збирається записати та опублікувати у форматі аудіосеріалу Collegium Management та Львівський органний зал, як нам відомо, не виконувалися раніше. Чи знаходили ви у ході свого дослідження згадки про них?

– «Біла циганка», «Довбуш», як і інші, опери, наприклад, «Весілє», «Уляна», «Болюча трагедія», на жаль, не були на сцені.

Хочу підкреслити, що дотримуюся думки, яку висловила пані Люба Кияновська: коли ми кажемо «опера», то говоримо про назву, яку дав сам Бажанський, – за жанром це була традиційна орієнтація на зінгшпіль (у перекладі з німецької «співогра»).
Бажанський у простонародних операх прагнув реалізувати сміливі ідеї: пісенну автентику поєднати з жанровими особливостями опери. То не був його власний винахід, адептами цього виступали москвофіли.

Але ми можемо побачити його позитивну роль у тому, що він дуже прагнув обґрунтувати вживання гуцульської говірки, писав нею лібрето. Він стверджував: «Народний діалект є підставою для розвитку літературної мови, але жодна літературна мова не повинна заміщувати діалект». Гадаю, що цими намірами він хотів подолати стан відчуження неосвіченого прошарку українства від загальноісторичного культурного контексту. Дуже цікава його авторська концепція в сюжеті: у багатьох операх оголено натуралістичний зміст, є жахливі сцени вбивства і т. д.

У мене виникли аналогії з італійськими веристами, які також вдавалися до таких речей наприкінці ХІХ століття і відображали негативні сторони життя найбідніших соціальних прошарків населення. Можливо, у отця Бажанського була морально-дидактична мета розкривати гостроту тієї соціальної напруги, в яку були заведені українці-селяни в Галичині часів Австро-Угорщини.

Певний виняток у цьому переліку становлять опери «Довбуш» і «Марійка – татарська бранка». «Довбуш», повторюю, не був поставлений на сцені, хоча були оголошення про виставу в газеті «Діло» за 1893 рік. Щось не склалося. Опера «Марійка – татарська бранка» ставилася в 1891 році у Театрі «Руської бесіди» в Тернополі.

– Як відгукувалися про неї критики, сучасники?

– Вона отримала хороші рецензії. Писали, що вистава – «нове слово на полі української народності». Додам, що її фабула нагадувала «Запорожця за Дунаєм» Гулака-Артемовського, але в «Марійці» події відбувалися на теренах Галичини. Опера «Довбуш» – це також гуцульський колорит, автентика. Не можу зараз говорити про музичну характеристику опер, бо це не входило в сферу мого дослідження.

Також хочу сказати кілька слів про оперу «Олеся». То був відгук на його вдівство. Вона була поставлена в кількох містечках, зокрема в Стрию, Станіславові. Отримала розлогу рецензію Анатоля Вахнянина. Зазнала критики, яка була здебільшого спрямована на заслабке лібрето.

Слід зважати, що Бажанський був універсальний діяч: сам обирав сюжет, писав лібрето, музику, видавав рукописи. Це – титанічна робота.

– В інтерв’ю про проєкт «Бажанський. Опери» Іван Остапович говорив про те, що музика композитора з погляду сьогодення сприймається як трохи авангардна, – нестандартні розміри, жива музична фактура.

– Так, а знаєте звідки це все? Від концепції Бажанського запису народних мелодій. Він вважав, що музика повинна підпорядковуватися тексту, не може бути строгості, як він казав, «давньогрецького» віршування. Відповідно мелодика в нього має імпровізаційний характер.

– Як на вашу думку, чи цікаво почути її нашим сучасникам?

– Якщо ми створимо концепт своєрідної авангардовості, це буде абсолютно доречно і цікаво.

– Як ви шукали джерела для дослідження?

– Я послуговувалася фондами Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника, фондами Львівського національного університету імені Івана Франка, Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка, Наукової бібліотеки імені Володимира Вернадського в Києві.

Дуже довго доводилося читати рукописи Бажанського, мова досить складна: язичіє, багато і полонізмів, німецьких слів. Багато слів мусила розшифровувати буквально зі словниками. Це зараз у нас є Google. А тоді це було доволі виснажливо. Але якщо я вже взялася за тему, то мала довести до якогось результату. Я була збагачена своєю роботою, вона принесла мені задоволення і нові знання, що розширило мій світогляд.
Білі плями в нашій історії – дуже виразні. Хто міг раніше дозволити говорити про греко-католицьких священників-композиторів? То була така пустеля! Я рада, що доля дозволила мені її трохи дослідити.

Спілкувалася Діана КОЛОМОЄЦЬ