Квартет імені Лисенка: заключний акорд великого етапу історії

417

23 січня у київській перлині доби бароко – Андріївській церкві відбулася подія, що залишилася майже непоміченою широким музичним загалом

Здавалося, програма «Італійський сувенір» нічим особливим не вирізнялася з-поміж подібних. Хіба лише тим, що через ремонт Національного будинку органної та камерної музики артисти виступали на іншому майданчику з урахуванням ковідно-карантинних вимог. Але…

По-перше, в барокових стінах, зведених 260 років тому за проєктом геніального італійця Бартоломео Растреллі, італійська музика від Антоніо Вівальді до Отторіно Респіґі сприймалася по-особливому – урочисто, святково, піднесено. По-друге, основною «дійовою особою» концерту був Квартет імені Миколи Лисенка, який виконав більшу частину програми, а зазвичай кожна сценічна з’ява цього славетного колективу вже сама по собі є подією. А надто в ювілейний – 70-й сезон його існування.

Чудовий ансамбль доповнювали Катерина Баженова (клавесин), Сергій Котко (колоратурний бас) і Тимур Бабашин (контрабас). Але особливого драматизму й відчуття історичності моменту додавала звістка, що в нинішньому складі – Анатолій Баженов (1-ша скрипка), Олег Серединський (2-га скрипка), Сергій Романський (альт) та Іван Кучер (віолончель) – це останній виступ квартету. Так би мовити – заключний акорд!

Квартет імені Миколи Лисенка – найстаріший і, мабуть, найтитулованіший серед подібних колективів. Заслужений ансамбль УРСР (1969), лауреат Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (1977), Міжнародного конкурсу імені Лео Вейнера в Будапешті (Угорщина, 1963, перший з українських камерних ансамблів). Ім’я Миколи Лисенка колективу було присвоєно в 1962-му – до 120-річного ювілею класика.

У найпершому складі грали: Олександр Кравчук (1-ша скрипка), Анатолій Сікалов (2-га скрипка), Роман Гураль (альт) і Леонтій Краснощок (віолончель). У 1973-му після участі у Всесоюзному музичному фестивалі «Золота осінь» учасники квартету отримали звання заслужених артистів УРСР.

Після хвилюючого концерту ми зустрілися з корифеєм колективу – професором Анатолієм Баженовим, який з усіх нинішніх учасників грає в ньому найдовше, і попросили згадати найбільш пам’ятні моменти…

– Анатолію Івановичу! Як і коли ви прийшли до квартету?

– Цьому сприяла низка випадковостей або збігів. Наприкінці 1969 року стало відомо, що тодішній перший скрипаль Квартету імені Миколи Лисенка Олександр Кравчук переходить на викладацьку роботу до консерваторії. А я, пропрацювавши один рік (1968–1969) у Державному симфонічному оркестрі УРСР, опинився у війську – в Ансамблі пісні і танцю Київського військового округу.

Та якимось дивом у грудні 1969-го ваш покірний слуга вдало (дарма що просто з казарми!) виступив на Всесоюзному конкурсі скрипалів. Я був одним із 5-ти учасників з України (а всього було 40), пройшов до 3-го туру, де грав з оркестром Ленінградської філармонії під керівництвом Юрія Темірканова.

Відтак на початку 1970-го мене запросили на зустріч із трьома учасниками квартету. (До речі, в перші тижні роботи в оркестрі, у вересні 1968-го, ми квартетом у складі Едуард Ідельчук, я, Анатолій Венжега та Валентин Потапов отримали 2-гу премію на Республіканському конкурсі!) Це для мене було абсолютною несподіванкою. Я ні з ким із колективу не був знайомий, а вони вже були лауреатами надзвичайно складного та авторитетного Конкурсу імені Лео Вейнера в Будапешті.

Ми зібралися вдома у 2-го скрипаля Бориса Скворцова. Познайомилися, я отримав ноти кількох квартетів, і ми домовилися спробувати пограти на репетиції. Я так досі й не знаю, хто саме їм мене порекомендував.

То був час надзвичайно напружених роздумів, вагань, сумнівів. Дружина Наїда (відома піаністка Наїда Магомедбекова. – Ред.) із 3-місячним сином перебувала в батьків у Махачкалі. У Києві – ані житла, ані прописки, навіть паспорта немає! Однак уже в березні ми вирушили на кілька концертів по Україні.

Потім була зустріч із дирекцією Укрконцерту (наприкінці 1972-го нас перевели до філармонії). 9 червня мене демобілізували, а вже 11-го за конкурсом зарахували на посаду 1-ї скрипки (грали програму!).

– Як вас прийняли в колективі? Ви щойно зазначили, що всі були вже досить знаними!

– Попри вкрай ризиковану ситуацію (творчі, психологічні стосунки тощо), я відчував надзвичайну доброзичливість! І не тільки колег, а й керівництва Укрконцерту. Вже наприкінці 1970 року було вирішено надважливу проблему: ми отримали квартиру – власні 27 кв.м на Борщагівці!

– Тож ви очолили квартет?

– О, ні! Очолити квартет неможливо! Це велика омана! В тому і полягає особливість і найбільша складність жанру: 4 рівноправних музиканти (кожен із власним досвідом, смаком, способом виконання) мусять постійно шукати й знаходити консенсус, тобто втілювати разом якусь думку, ідею чи образ. Немає 1-ї чи 2-ї скрипки! Є два скрипалі, які виконують свої партії. Про жодний диктат не може бути й мови. Хіба що у першої скрипки відповідальність більша за інших.

Як приклад, наприкінці 1973-го (це я в квартеті три роки) у Держконцерті СРСР нам запропонували три виступи у Варшавській філармонії (29, 30, 31 січня 1974-го) із виконанням квартетів Прокоф’єва і Шостаковича. Це була перша пропозиція, відколи я прийшов у колектив.

Ми вийшли на вулицю, чухаючи потилиці…. Віолончеліст Краснощок (найстарший, грав у квартеті з 1951 року) подивився на мене і каже: «Тобі вирішувати!» Я знав, що двічі ця організація пропонувати не буде. Що ж… «Хіба хочеш – мусиш!»

Повернулися, склали програми (10 квартетів – 2 Прокоф’єва і 8 Шостаковича) та поїхали до Києва. І ми це зробили! Й отримали чудову рецензію від славного Казімєжа Вілкомирського в журналі «Ruch Muzyczny». Тоді й виникла думка про виконання всіх квартетів Шостаковича. Це відбулося двічі в Колонному залі Київської – тепер Національної філармонії України – у 1974/75 та у 1985/86 роках.

– Чи велася якась статистика (кількість концертів, творів, записів, гастролі, країни тощо)?

– Давайте одразу про закордон. Рахуючи країни колишнього Союзу, їх буде понад 30: Європа, Африка, Японія, Америка. В якихось країнах концерти були одноразово – у Франції 2 концерти, але один у залі «Gaveau» в Парижі, другий – у Ліоні «L’auditorium Maurice-Ravel» (до слова, саме там у рецензії написали про Перший квартет Валентина Сильвестрова – «перлина ХХ століття»). По кілька разів виступали у США, Канаді, Фінляндії, колишніх Югославії та Чехословаччині. А якщо порахувати «сумнозвісні» норми (6–13 концертів на місяць), так тільки за мої перші 20 років було зіграно близько 2000 концертів. Від Ужгорода до Хабаровська, від Норильська до Ташкента, від Прибалтики до Середньої Азії.

Щодо планування гастролей – ми знали за пів року про всі концерти на наступний сезон. Відповідно складалися програми, щоб запобігти повторам. Це була скоординована робота багатьох організацій.

Про кількість творів можу тільки сказати, що ми виконали близько 50 прем’єр українських композиторів, усі квартети Бетховена й Лятошинського (записані), Чайковського, Шостаковича, Шенберґа, Пістона, Регаме etc. А про записи – їх рахують хвилинами – близько 2500 хвилин (радіо, платівки, СD, також телевізійні концерти).

– Відколи квартет змінив «прописку» від філармонії до органного залу: щось змінилося?

– Я вже казав, що у 1970-му ми працювали в Укрконцерті. Після чергової реорганізації наприкінці 1972 року опинились у Київській філармонії (із якої квартет і розпочинав 1951-го). Після відкриття у 1980-х Будинку орґанної та камерної музики України через деякий час дирекція запросила квартет і нас туди перевели. До речі, однією з ініціаторок цього була наша видатна співачка Ольга Басистюк, яка вже там працювала.

Сама специфіка орґанного залу – участь у концертах багатьох виконавців (орґан, вокал, клавесин, фортепіано, окремі інструменталісти) нам була цікава. І майже завжди повний зал. Ми грали в ансамблях зі співаками, орґаністами, піаністами, з флейтою (Анатолій Коган), кларнетом (Віктор Тимець), трубою (Андрій Ільків). Часто в концертах брала участь моя дружина Наїда Магомедбекова. Це були й різні фортепіанні ансамблі, і наші сольні виступи. І ще, що нас тішило, – ми були позбавлені біганини за нормами.

Саме на цей час припала низка драматичних подій у квартеті. 1983-го раптово пішов із життя Борис Скворцов (2-га скрипка). У 1984-му через тяжку травму полишив колектив останній з фундаторів віолончеліст Леонтій Краснощок.

Так сталося, що саме друга скрипка зазнала в нас найбільших змін: Богдан Криса, Олександр Клочков, Аркадій Винокуров… У 1992-му по закінченні Московської консерваторії до нас приєднався мій син Олександр. За кілька років він поїхав працювати до Німеччини, а з 2002-го й до останнього часу був Олег Серединський.

Після Краснощока ми певний час співпрацювали з Віталієм Боровиком і Валентином Потаповим. А з 1985-го до самої кончини 2002-го віолончельну партію в ансамблі виконував Віктор Гайдук. Останні 20 років із нами грає Іван Кучер.

Альтист Юрій Холодов у 1992 році поїхав до США. Його змінив на 30 років Сергій Романський. Отака сумна хронологія.

– Учасники змінювалися… Але залишалася (зараз я процитую присвячену квартетові статтю з «Української музичної енциклопедії» авторства Оксани Шевчук) «властива квартету висока культура виконання, що ґрунтується на вмінні колективу захопитися авторським задумом твору й поєднати природну музикальність учасників ансамблю з їхніми блискучими технічними можливостями та інтелектуально витонченою музичною інтерпретацією»! Краще, мабуть, і не скажеш! Як же вдавалося все це зберегти?

– У Нью-Йорку є такий жарт серед музикантів. Перехожий запитує у таксиста: «What is the way to the Carnegie Hall?» – «O, it’s easy – practice, practice!» Працювали! По-перше, вводили «новенького» в наш традиційний репертуар – від Гайдна до Сильвестрова. Разом учили щось нове. А що змінювалось? Якщо взяти записи навіть одного видатного музиканта за 20-30, а то й 40 років, напевно, ми багато чому здивуємось. Думаю, важливіше те, про що я сказав на початку. Попри відмінності віку, особистих поглядів, школи, досвіду має бути відчуття взаємоповаги та музикантської (я не помилився!) спорідненості.

– Чи є якісь концерти, що найбільше запам’ятались?

– Складно визначити серед тисяч виступів один особливий. Запам’ятовується реакція слухачів, загальна атмосфера зацікавленості, уваги, приязні, співчуття. Такими були концерти двох циклів квартетів Шостаковича в Києві (особливо другий із видатною музикознавицею Софією Хентовою), концерти в Малому залі імені Михайла Глинки в Ленінграді (упродовж кількох сезонів). Фестиваль Моцарта в Лас-Вегасі, концерти в Чернігові, Кременці, Сєвєродонецьку. Та ще багато у різних містах, містечках, країнах…

– Те, що члени вашої родини брали (і беруть) участь у спільних програмах, якимось чином вплинуло на історію квартету?

– Перший такий мій виступ відбувся (не дивуйтеся!) з татом. Улітку 1965-го, після 2-го курсу Московської консерваторії я приїхав додому до Дніпропетровська й зіграв із симфонічним оркестром філармонії (вона тепер нарешті отримала ім’я нашого видатного земляка Леоніда Когана) Скрипковий концерт Арама Хачатуряна. А тато був концертмейстером контрабасів. Отака сімейна прем’єра!

З дружиною Наїдою (нашій сім’ї цьогоріч 55!) почалося з того, що я ілюстрував їй у концертмейстерському класі. Потім камерний ансамбль, разом грали диплом (Сонату Мойсея Вайнберга). У Києві після всесоюзного і міжнародного («Празька весна») конкурсів час від часу ми мали 2-3 концерти на рік (квартет норму виконав – усе!).

Оскільки в репертуарі квартету завжди є квінтети, я запропонував заграти щось із Наїдою. Ми грали і квінтети, і квартети, і тріо. А запис Квінтету Альфреда Шнітке, який вийшов у Німеччині (фірма «Amati»), отримав найвищу оцінку в журналі «Fono Forum». Тим часом син Олександр, скрипаль, поступив до Московської консерваторії (як батьки), а дочка Катерина, піаністка, у 1991-му – до Київської консерваторії.

У вересні 1992-го квартет запросили до Німеччини. Аркадій Винокуров (тоді 2-га скрипка) чекав на виклик до Австрії і запропонував: «Нехай Сашко на всяк випадок їде з нами». Так і сталося: Аркадій терміново виїхав до Відня, а Сашко дограв з нами концерти і став офіційно 2-ю скрипкою. У рецензії в гамбурзькій газеті написали: «перша скрипка та його молодший брат». Було смішно!

А Катя в 1996-му закінчила консерваторію, потім концертмейстерську аспірантуру і вже працювала з моїми студентами та брала участь у концертах в орґанному залі. Багато років вона є партнером і квартету, і моїм, і солістів-вокалістів та інструменталістів Національного будинку орґанної та камерної музики України.

Додам тільки, що і моя дружина, і діти багато років були свідками тяжкої щоденної квартетної роботи. Їхня співпраця з квартетом не була ніколи чимось неочікуваним або неорганічним.

Тепер останнє. Ви були свідком останнього концерту колективу 23 січня 2022 року. Так, трошки сумно. Але я вважаю, що це був блискучий фінальний акорд 70-річної історії (одна з найдовших!) Заслуженого ансамблю України Квартету імені Миколи Лисенка! Далі буде…

– Важко не погодитися! Залишається тільки подякувати за спогади й побажати доброго здоров’я родині однодумців – Баженових (погодьтеся, це – велике щастя!). А Квартету імені Миколи Лисенка – нових яскравих сторінок і продовження його славної Історії.

Ірина СІКОРСЬКА