Серед володарів «золотих голосів України» – видатний оперний і концертно-камерний виконавець, кумир прихильників вокального мистецтва другої половини ХХ століття, народний артист УРСР і СРСР Микола Кіндратович Кондратюк, чиє мистецтво є воістину знаковим національним явищем
На долю Миколи Кондратюка (5.05.1931, Старокостянтинів Хмельницької області – 16.11.2006, Київ) випало тяжке воєнне дитинство й евакуація на Урал. Там він уперше почув голос видатного італійського баритона Тіто Гоббі з радіоприймача, щойно зібраного власноруч (збирався стати зовсім не співаком, а радіоелектронщиком). Хіба знав тоді, що мине час, і вони зустрінуться в Римі вже як колеги: старіючий маестро похвалить молодого українського співака за майстерність, красивий голос і вибір репертуару (на тому пам’ятному концерті, що відбувся в посольстві СРСР, Микола Кондратюк виконав арію князя Ігоря з однойменної опери Олександра Бородіна, арію Остапа з опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба» й українські народні пісні).
Знаходячись у 1962–1964 роках на стажуванні в міланському театрі «Ла Скала», молодий співак захоплено розповідав новим друзям про пре-красне місто Київ, могутню ріку Дніпро, на берегах якого живе п’ятдесят мільйонів українців. Італійці йому відповідали: «Senti! E una grande republica! E come Fransia!» («Слухай! А це – велика країна! Як Франція!»). І називали його по-дружньому: «Tu – russo grande baritono!» («Ти – вели-кий російський баритон!»). А він розповідав про службу в Ансамблі пісні і танцю Київського військового округу, роботу солістом знаменитого Народного хору під керівництвом Григорія Верьовки, навчання в Київській консерваторії у професора Олександра Гродзинського.
Основи вокальної майстерності, закладені в Миколу Кондратюка відомим українським вокальним педагогом Олександром Гродзинським, були високо поціновані в Італії: прийшовши на перший урок у «Ла Скала» до маестро Дженнаро Барра й Енріко П’яцца, Микола Кондратюк здивовано почув, що насправді вже володіє тим самим еталонним співом, якому приїхав учитися. Поділився своєю радістю у листі до вчителя, котрий повідомив, що сам є учнем італійського маестро Етторе Гандольфі, який у 1913–1923 роках був професором Київської консерваторії. Тож в Італії із Кондратюком вивчали зовсім не ази бельканто, а провідні оперні партії його репертуару: Фігаро («Севільський цирульник» Джоаккіно Россіні), Белькоре («Любовний напій» Гаетано Доніцетті), Ренато, Ріголетто, Граф ді Луна («Бал-маскарад», «Ріголетто», «Трубадур» Джузеппе Верді).
Молодий співак потоваришував із головним художником «Ла Скала» Миколою Бенуа, спілкувався з директором театру Антоніо Гірінгеллі, жваво цікавився організацією оперного виробництва, подумки порівнюючи його з Київським театром, і насамперед – відносно репертуарної мобільності. Сподівався, що все найкраще, ретельно вивчене ним в Італії, буде впроваджено в його рідному театрі, – на батьківщині, якій не зраджував навіть у думках, попри спокусливі неодноразові пропозиції залишитися працювати за кордоном. Втілити задумане він зміг лише на педагогічній ниві, у стінах альма-матер – Київської консерваторії імені Петра Чайковського.
Микола Кондратюк творив у той непростий час, коли не співак, а система визначала, кому, де і як краще реалізовувати уміння. Вивчені в Мілані оперні партії, у Києві італійською мовою йому заспівати так і не довелося. Це зараз у Національній опері України всі спектаклі йдуть мовою оригіналу, для зручності слухачів над сценою встановлено спеціальний екран з електронними титрами перекладу. Проте в не такі вже й віддалені часи бажання Миколи Кондратюка співати в Києві партії Фігаро та Ріголетто по-італійськи закінчилося в’їдливим фейлетоном про «доморощених італійців». Щоправда, «Севільський цирульник», «Ріголетто», «Травіата» й навіть «Євгеній Онегін» у той час звучали в Києві в чудових літературних перекладах Максима Рильского, Миколи Лукаша й інших (цю традицію було впроваджено наприкінці 1920-х років).
Мрією залишилося і здійснення театральних реформ. Співак мовчки і мужньо переживав, як він сам говорив, внутрішню кризу, і після десяти років, на перший погляд, цілком успішної роботи в оперних театрах (київському та московському Большому) несподівано для всіх перейшов на концертну сцену, свідомо обравши цей нелегкий шлях, на якому отримав найвище професійне визнання, звання народного артиста і Державну премію імені Тараса Шевченка.
Надалі він – соліст Київської філармонії і гастрольної організації «Укрконцерт», діяльний голова правління Музично-хорового товариства України (1973–1985), депутат Верховної Ради УРСР дев’ятого і десятого скликань (1975–1985), а впродовж 1975–1983 років – ректор Київської консерваторії імені Петра Чайковського, де також завідував кафедрою оперної підготовки. На всіх цих посадах Микола Кондратюк незмінно виявляв творчий підхід і працьовитість, принциповість і безкомпромісність, а головне – беззастережну відданість професіоналізму. Омріяну концепцію оперних постановок мовою оригіналу втілив у виставах Оперної студії ввіреної йому Київської консерваторії, почавши з «Дейдамії» Георга Фрідріха Генделя: спільного проєкту з Лейпцизькою вищою школою музики.
Знаходив час і для власної вокальної творчості. Меломани старшого покоління добре пам’ятають його блискучі сольні концерти в Київській і Ленінградській філармоніях, Великому залі імені Петра Чайковського в Москві. Його натхненне, вокально довершене виконання з роками ставало все виразнішим і незмінно викликало запитання: «Чому володар такого розкішного оперного голосу не співає в опері!?» Відповіддю був репертуар концертів, що складався з найскладніших різностильових оперних арій для лірико-драматичного баритона й високого баса, технічні труднощі яких долав легко і вільно. Гідною партнеркою його виступів була дружина, піаністка Наталя Сковородова, у 1973–1986 роках – концертмейстер його класу сольного співу.
Проникливий, темброво багатий голос Миколи Кондратюка впродовж 1960–1990-х років щільно заповнював ефірний простір. Популярний співак із незмінним успіхом пропагував не тільки сучасну ліричну пісню, а й класичний репертуар. Феномен його вокальної творчості полягав ще й в інтерпретації пісень народів світу: мав виняткову здатність відчути й передати особливий, часом невловимий в академічному виконанні національний колорит, що містить у собі психоемоційну ауру етносу. Про це свідчить і різноманітний фондовий репертуар Миколи Кондратюка на Українському і Всесоюзному радіо, де ним записано кілька сотень (!) вокальних творів різних жанрів і національних композиторських стилів. Яскравий приклад: у картотеці Українського радіо серед багатьох інших його записів міститься кілька варіантів однієї тільки пісні Владислава Заремби на слова Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо» з різним супроводом і різним хронометражем: від 2-х до 7 хвилин.
Микола Кондратюк творчо співробітничав із багатьма композиторами й дав путівку в життя численним вокальним творам, позначеним його особливою виконавською харизмою, що дотепер створює непереборне табу для інших виконавців. Деколи доводиться спостерігати художню безпорадність молодих співаків, які беруться за увічнені ним пісні, такі як «Ясени», «Два кольори», «Сніг на зеленому листі», «Прилетіла ластівка», «Цвітуть осінні тихі небеса» Олександра Білаша, «Очі волошкові» Степана Сабадаша, «На долині туман», «Тече річка дзвінка» Бориса Буєвського. Епігонам його творчості не допомагають ні талановито змонтовані кліпи, ні численні перевдягання, ні танцюристки.
Мимоволі згадується, як у радіоконцертах інтелектуальний співак Микола Кондратюк міг одним лише голосом передати образний зміст вокального твору будь-якого жанру. Зосереджені у його високохудожньому співі, в уяві слухачів оживали цілі картини, журилася, раділа і ставала народною сучасна лірична пісня, а героїко-патріотична знаходила академічні, аріозні риси.
Естетика дещо парадного й водночас проникливо-романтичного виконавського стилю Миколи Кондратюка немов уніфікувала естетику того складного і суперечливого часу, однією з позитивних рис якого була, зокрема, абсолютна відсутність дилетантизму в професійному музичному середовищі (існували два різних визначення мистецтва: професійне і самодіяльне, кожне з яких мало свої критерії, шкалу цінностей, а також виконавців; нині все це скасовано й проголосити себе співаком може кожен охочий невіглас, без достатніх на те підстав, а головне – освіти). Тоді ж був вироблений і особливий, академічний стиль виконання народної і сучасної пісні, якій ревно служили найкращі оперні співаки. Пригадаймо плеяду блискучих баритонів, народних артистів СРСР: Юрій Гуляєв, Муслім Магомаєв, Павло Лисиціан, Георг Отс.
Рідкісні за силою, діапазоном і фарбами, неповторні за виконавським темпераментом, голоси цих академічних співаків різняться національним колоритом, зосередженим у самобутній експресії вокальної мови. Цю несхожість легко розпізнати не тільки в інтерпретації етнічно рідної кожному з них вокальної музики, а й у майстерно виконуваних творах іноземних авторів, – крізь мережива звукопису чужої музичної культури. Адже, попри академічний вишкіл bel canto, основою вокального виховання залишаються народнопісенні джерела, рідна фонетика.
Останнім часом частіше передають по радіо оперні шедеври у виконанні Миколи Кондратюка. Платівки, записані ним у 1960-х роках на фірмі «Мелодія» у супроводі оркестру Большого театру (диригент – народний артист СРСР Борис Хайкін), миттєво зникали з полиць музичних магазинів і в даний час є великою рідкістю, хоча їх було видано двічі (втім хіба цього достатньо для виконавця такого рівня?). Аналогічною була й доля єдиного диска-гіганта з українськими народними піснями і творами сучасних композиторів, а також СD «На долині туман», представленого, зокрема, на //www.umka.com.ua/rus. Тому залишається актуальним видання нових альбомів Миколи Кондратюка: цього чекають як представники старшого покоління, – ревнителі оперного мистецтва і ліричної пісні, так і молоді співаки, котрі навчаються за його записами, так би мовити, «з голосу в голос».
Офіційно Микола Кондратюк був учнем Олександра Гродзінського, та називав учителями також Бориса Гмирю й Тіто Гоббі, чиї записи були для нього справжньою академією співу, а також наголошував, що ніхто ще нічого кращого не придумав, як навчати з голосу. Наш учитель володів і широко використовував інтелектуальний підхід до виховання різнобічно розвиненої особистості співака-соліста, майстерно комбінуючи показ і пояснення, вокальні, мовні й метамовні прийоми. Багато читав, мав глибокі знання з психології творчості, неухильно втілюючи ідеї самоосвіти.
Професор Микола Кондратюк у викладацькій діяльності застосовував багатий арсенал знань і досвіду. Він досконало й творчо володів формами і методами вокально-педагогічного впливу-творення індивідуальності майбутнього співака особистістю вчителя-майстра. На основі узагальнення результатів особистісно-орієнтованого підходу до виховання майбутніх співаків ним запроваджено своєрідну пам’ятку для кожного студента (щось на зразок листка Порпори), в якій зафіксовано правила гігієни та режиму й інші важливі практичні поради молодим вокалістам. Зокрема, вони стосуються психологічних особливостей професії: готовності до сценічного виступу, специфіки співжиття у творчому колективі тощо.
За чотири десятиліття вокально-педагогічної праці Микола Кондратюк зростив не одне покоління відмінних співаків. Це – солісти Національної опери України, переможці міжнародних конкурсів народний артист України, Шевченківський лауреат Микола Шопша та Василь Колибабюк, солісти міланського театру «Ла Скала» та нью-йоркської «Метрополітен-опера» Оксана Дика (Україна) й Су Вей (КНР), солісти Чеської національної опери Віталій Ломакін, Анатолій Орел і Євгеній Шокало (Прага), Павло Баранський (Німеччина, Росія), Денис Вишня (Японія), Микола Логвинов (Велика Британія), професор Паризької консерваторії імені Сергія Рахманінова Павло Пштика (Франція), соліст Брянської філармонії Володимир Сорокін, соліст оперного театру в Нижньому Новгороді Олександр Царевський (Росія), відомі камерно-концертні виконавці, заслужені артисти України Людмила Давимука, Володимир Чорнодуб, заслужений діяч мистецтв України Олександр Бондаренко, соліст Національного будинку органної та камерної музики, заслужений артист України Ігор Іщак, народна артистка України, професорка, докторка культурології Валентина Антонюк і багато-багато інших.
У 2007 році в рамках Київського міжнародного фестивалю докумен-тальних фільмів «Кінолітопис» нами було започатковано Музичний конкурс «Солоспів», присвячений пам’яті професора Миколи Кондратюка. Мені не довелося виступати з учителем у спільних концертах, але одного разу саме кінематограф подарував таку незабутню зустріч. Був початок березня 2004-го, святковий вечір у Київському будинку кіно. Микола Кіндратович тоді вже тяжко хворів і не виходив на сцену. Я готувалась до виходу на сцену, коли почула із залу його хвилюючий душу спів: звучала українська народна пісня «Ніч яка місячна, зоряна, ясная», а на велетенському кіноекрані йшли кадри з фільму Леоніда Бикова «В бій ідуть одні „старики”»… Ніхто з учасників того пам’ятного концерту не мав такого шаленого успіху, як Микола Кондратюк! Напевно, саме тоді й зародилась ідея цього конкурсу.
Сам Микола Кондратюк свого часу очолював заснований у 1970-ті роки Республіканський конкурс камерних співаків і фестиваль «Кримські зорі», а наприкінці 1990-х – міжнародні конкурси співаків імені Соломії Крушельницької і Миколи Лисенка. Професор виховав чимало лауреатів конкурсів, які здобули найвищі нагороди найпрестижніших у світі змагань, і цей процес триває: адже іще зовсім недавно він працював з українськими й зарубіжними співаками у стінах НМАУ імені Петра Чайковського.
Зараз ці перемоги здобувають уже мої учні, – його вокальні «внуки», серед яких – лауреати міжнародних конкурсів: заслужена артистка України, провідна солістка Київського національного театру оперети Валерія Туліс, солістка Львівської національної опери Дар’я Литовченко, солістки Оперної студії НМАУ імені Петра Чайковського Катерина Єрошкіна та Інна Ярема, солістка Новгородської філармонії Любов Макуха. У музичних вишах КНР навчають сольного співу мої вихованки, лауреати міжнародних конкурсів Вей Цянь, Дін Чжуньцюнь, Лінь Сяо, Ло Янь, Лю Жань, Ся Цзінь, У Сяо, Хан Дзіньдзінь, Хань Сяоянь, Ху Фан, Чжан Веньцзе та інші. Усі вони є спадкоємцями досвіду нашої школи сольного співу.
Вокальне мистецтво продовжує синтезувати розрізнений художній досвід у вищу сферу абсолютної співацької краси. Цей процес – вибірковий і некерований зовні: у пам’яті поколінь, на скрижалях історії залишаються імена й голоси лише найяскравіших співаків і педагогів.
Валентина АНТОНЮК,
народна артистка України, докторка культурології, професорка,
завідувачка кафедри камерного співу НМАУ імені Петра Чайковського
