Одеська опера – режим перезавантаження

466

Сучасний оперний театр можна назвати складною нелінійною системою. Однак, на мій погляд, порівняння з такою казковою істотою, як семиголовий дракон, підійшло би йому найкраще. Сім голів, починаючи від голови генерального директора, керують тут усією діяльністю, відповідають за злагоджену роботу і створюють можливість появи художніх продуктів, побудованих на синтезі мистецтв. Адже саме синтез визначає специфіку таких художніх феноменів, як опера і балет. Ріхард Вагнер колись визначив особливість подібного синтезу німецьким словом Gesamtkunstwerk, тобто «цілісний мистецький твір».

Координувати роботу всіх семи голів оперного дракона не так просто. Адже є небезпека, що вони стануть схожими на лебедя, рака і щуку з відомої байки: кожен потягне у свій бік, почне доводити, хто головний і має ексклюзивне право вирішувати, куди спрямовувати мистецький корабель.

Вистава «Шукачі перлів» Ж. Бізе

Сьогодні властивий оперному театру мистецький синтез набуває ще більш вишуканих і винахідливих форм. З’являються такі явища, як режисерська опера, мультимедійні проєкти, жанрові міксти. Все цікавіше розгортається діалог із кінематографом, сучасним живописом. Театральний бік вистави стає невід’ємною складовою яскравого сучасного видовища. Поряд зі сценографом додаються постаті художника зі світла, майстрів комп’ютерної графіки. Разом із тим новації бувають переконливими лише за умови досконалості музичної основи: злагодженої гри оркестру, довершеності звучання хору, багатства вокальної та акторської техніки співаків.

Подібно до будь-якого живого організму, оперний театр переживає злети й падіння, періоди відносної стабільності й кризові ситуації. Його функціонування залежить від багатьох обставин, не в останню чергу – від державного фінансування, спонсорської підтримки, смаків і рівня підготовки глядачів, про яких завжди доводиться пам’ятати, вивчати запити своєї, особливої у кожному місті й регіоні, публіки.

Якщо Костянтин Станіславський мав рацію, коли казав, що театр починається з вішалки, то так само впевнено можна стверджувати: опера починається із приміщення, у якому проходять вистави. Для таких українських театрів, як Львівська або Одеська опери, їхні унікальні будівлі, що існують як важливі архітектурні пам’ятки, являють собою надані історією бонуси і є перевагами, котрими, однак, не варто зловживати.

Ораторія «Ілія» Ф. Мендельсона

Про всі ці відомі речі мені хотілося нагадати, щоб спростувати наївні уявлення про те, що одна з семи голів оперного дракона може докорінно змінити загальну ситуацію і здійснити одноосібну революцію в оперній справі. Так само наївним є очікування швидких кардинальних змін у цій мистецькій галузі, яка тримається на сформованих упродовж тривалого часу традиціях. Адже для того, щоб одержати справді кваліфікованого музиканта оркестру, йому потрібно безперервно навчатися не менше сімнадцяти-вісімнадцяти років, а то й більше. Без багаторічної підготовки, яка сьогодні крім основного освітнього циклу включає магістратуру, аспірантуру або асистентуру, майстер-класи, стажування за кордоном, неможливо одержати всебічно озброєного сучасного співака-соліста, виконавця провідних оперних партій.

Можна передбачити, якої високої кваліфікації всіх семи головних очільників – диригента, режисера, хормейстера, балетмейстера, сценографа, завідувача трупи, нарешті генерального директора – вимагає керівництво таким складним колективом. Тому, як показує практика, часи підйому і високих художніх результатів виникають у театрі тоді, коли сформовано якісну, здатну діяти спільно і здійснювати продуману художню програму команду.

Вистава «Кармен» Ж. Бізе

Мені випала нагода спостерігати за діяльністю Одеського театру опери і балету протягом багатьох років. Я опинялася там епізодично, однак заставала певні ключові моменти його історії, як правило, пов’язані зі здійсненням нових проєктів і появою знакових вистав. У центрі таких історичних подій завжди опинялися неповторні творчі індивідуальності лідерів мистецького процесу. Це були диригенти Геннадій Проваторов, Борис Афанасьєв, Александру Самоїле, режисери Борис Рябікін, Артур Почиковський, балетмейстер Віктор Смирнов-Голованов, режисер і балетмейстер Георгій Ковтун.

Визначними подіями стали вистави, у яких сценографами-постановниками стали запрошені до Одеси талановиті театральні художники Федір Нірод (балет «Війна і мир»), Євген Лисик (опера-балет «Вій»), Володимир Ареф’єв (балет «Комуніст»). Сценографія у цих постановках ставала важливим компонентом образного рішення і концепції спектаклю.

Ораторія «Ілія» Ф. Мендельсона

Останніми роками я бувала в Одесі не лише у зв’язку з дуже вдалою постановкою в оновленій редакції опери-балету Віталія Губаренка «Вій» (2014), справедливо номінованій на Шевченківську премію. Як журналіста мене запрошували для висвітлення кількох фестивалів «Оксамитовий сезон в Одеській опері». Враження від їхньої організації і художнього рівня завжди були суто позитивними. Особливо запам’яталися виконання із залученням відопроєкцій «Карміни бурани» Карла Орфа, втілення балетів Ігоря Стравінського, концертна версія рідко виконуваної ораторії Фелікса Мендельсона «Ілія», нова постановка «Кармен» Жоржа Бізе, чудовий вечір з оперних творів Ріхарда Штрауса, які, на жаль, не звучать на сценах українських театрів. Надзвичайною з точки зору музичної інтерпретації видатного диригента Александру Самоїле виявилася «Чіо-Чіо-сан» Джакомо Пуччині, стара вистава, свого часу поставлена режисером Борисом Рябікіним і оновлена завдяки диригентському підходу.

Надія Бабіч

Відчувалося, що театр упевнено крокує в ногу з часом. Як віддана справі, закохана у свій театр реалізувала себе у ці роки генеральна директорка Надія Бабіч. Вона цікавилася всім, що відбувалося у європейському оперному світі, добре розуміла можливості й нагальні потреби власного колективу, брала на себе відповідальність за найскладніші рішення. Тому мене щиро здивувала опублікована в газеті «День» критична стаття Ольги Стельмашевської, котра не помітила цих досягнень і оцінила весь останній період роботи театру як кризовий і застійний.

Керівникам театру певний час довелось відбиватися від критичних стріл, які посипалися з різних сторін. Однак очільники установи успішно впоралися зі складною ситуацією. За конкурсом посаду  режисера-постановника нині отримала Оксана Тараненко, досвідчена майстриня, яка після перерви повернулася у рідний театр і готова до злагодженої командної праці. Таким саме щасливим вороттям можна назвати згоду видатної українки зі світовим ім’ям Оксани Линів виступити у ролі запрошеної головної диригентки театру. Це дозволить їй знаходити невеличкі паузи у своєму щільному графіку й ставати за пульт одеського театру, колективу, в якому починався її плідний творчий шлях.

Оксана Тараненко

Отже, всі сім голів одеського оперного дракона тепер на місці, разом будують нові плани і вже потроху їх реалізовують. Закінчився складний для мистецької сфери локдаун, двері театру знову відчинилися для публіки. Під орудою Оксани Линів з успіхом пройшла втілена Оксаною Тараненко концертна версія «Євгенія Онегіна» Петра Чайковського. Такий саме концертний варіант рідко виконуваної опери Жоржа Бізе «Шукачі перлів» підготував головний диригент театру В’ячеслав Чернухо-Воліч разом із режисером Павлом Кошкою, хормейстером Валерієм Регрутом, художником Ігорем Анісенком, художницею зі світла Світланою Каганович.

«Шукачі перлів» свого часу стали одним із перших зразків нового жанру французької ліричної опери. Проте в сюжеті тут діє стара схема французької опери спасіння, розповсюдженої з часів революції кінця ХVІІІ століття. Екзотичне тло твору лише відтіняє центральну тему кохання двох друзів Зурги й Надіра до прекрасної юної жриці Лейли, яка чарівним співом відганяє злих духів під час небезпечного перебування шукачів перлів на глибині океану.

У прагненні зберегти дружній союз і не перетворитися на ворогів-суперників чоловіки дали клятву відмовитися від кохання. Надір залишив товаришів і відправився усамітненим подорожувати джунглями. Зургу тим часом обрали вождем мисливців за перлами. Несподівано серед них з’явився Надір, який у натхненній арії нагадав другові про першу їхню зустріч із чарівною красунею. Однак він не зізнався у тому, що порушив клятву й бачився з дівчиною, а тепер повернувся з надією спіткати кохану знов.

В’ячеслав Чернухо-Воліч

Верховний жрець Брами Нурабад приводить і представляє натовпу жрицю, обличчя якої ніхто не може вгледіти. Вона дає привселюдну обіцянку не відкривати себе, не спілкуватися ні з ким, а залишатися на самоті на високій скелі й співати до настання темряви. Надір упізнає голос Лейли і вирішує таємно пробратися до неї вночі. Свідком їхнього драматичного любовного побачення і зізнання у взаємному коханні стає Нурабад, який здіймає галас і скликає народ.

Усі вимагають жорстокого покарання клятвопорушників. Зургу охоплюють ревнощі. Він дізнається про зраду Надіра й підтверджує смертний вирок обом коханцям. Однак в останній момент з’ясовується, що Лейла була тією самою дівчинкою, яка колись врятувала Зургу від смерті. З вдячності він вирішує дати парі можливість утекти й тим самим прирікає себе на смерть як зрадника, котрий відпустив на свободу злочинців.

Основне навантаження падає в творі на три центральні партії, доручені тенору (Надір), баритону (Зурга) і сопрано (Лейла). Безумовним лідером вистави, яку мені довелося почути й побачити, став відомий співак зі світовим іменем, вихованець одеської вокальної школи Віталій Білий, який виступив у партії Зурги. Особливо виразно прозвучали у його виконанні експресивні драматичні епізоди.

Оксана Линів

Натхненна лірика вирізняє партію Надіра, арія якого вважається однією з найпопулярніших у теноровому репертуарі. Гарне володіння голосом світлого ліричного забарвлення продемонстрував відомий одеський тенор Владислав Горай.

Партію Лейли співала у цей вечір Марина Наймитенко. Голос її досить потужний і міцний, однак видався недостатньо польотним і просвітленим як для таємничої сирени, котра чарує небесним співом. Однак, як пояснив мені диригент, виконання такої рухливої партії лірико-колоратурного забарвлення буде корисним для розвитку таланту співачки і сформує певні якості, що сприятимуть розширенню її творчих можливостей.

Цікавими образними штрихами збагачують оперу колоритні хори, у яких можна вже почути майбутнього автора геніальної «Кармен». Було приємно відзначити, що хоровий колектив Одеської опери не втратив тієї досконалої форми, яку він мав за життя видатного хормейстера Леоніда Бутенка. Гідним спадкоємцем цього яскравого представника одеської хорової школи є сьогодні головний хормейстер театру Валерій Регрут, людина всебічно обдарована, не лише хоровий, а й симфонічний диригент і вокаліст.

Упевнено керував виставою В’ячеслав Чернухо-Воліч, який рельєфно підкреслив вузлові драматичні моменти, виявив екзотичні барви й натхненні ліричні кульмінації партитури.

Вистава «Шукачі перлів» Ж. Бізе

Найближча прем’єра театру – «Богема» Джакомо Пуччині. Її готує В’ячеслав Чернухо-Воліч у співпраці з міжнародною бригадою із Бельгії-Нідерландів. Це режисер Жан-Франсуа Дхонд, художник Марк Кнопс, художник костюмів Ненсі Авондс.

Опера Джакомо Пуччині довгий час залишалася у репертуарі театру в постановці режисера Артура Почиковського. Змінився виконавський склад, у театр прийшло нове покоління молодих співаків. Стара вистава вичерпала термін сценічного існування.

Однак твори Джакомо Пуччині залишаються в репертуарі театру серед пріоритетних, а «Богема» до того ж є оперою про долю і побут молодих митців, які в нелегких умовах торують свій шлях, переживають надії і гіркі розчарування. У ній ідеться про дружбу й перше кохання з драматичною розв’язкою, забарвленою серпанком щемливих світлих спогадів. У такому творі показано дебютувати і вдосконалювати майстерність молодим співакам. А саме на молодь та оновлення трупи збирається тримати курс музичний керівник театру В’ячеслав Чернухо-Воліч.

Одеська опера завжди йшла назустріч новим творчим ідеям і сміливо включала в репертуар оперні та балетні твори сучасників навіть тоді, коли для цього треба було йти на певний ризик. Так свого часу сталося з оперою-балетом «Вій» Віталія Губаренка. Твір був написаний на замовлення Київського театру опери та балету. Однак там значно гостріше відчувався тоді тиск партійної цензури. В ідеологічному відділі ЦК партії не порекомендували братися за цей містичний гоголівський сюжет, попри те, що твір уже входив до планів театру і за нього готова була битися режисер Ірина Молостова. Одеський театр тоді очолював диригент Борис Афанасьєв, який узявся поставити «Вій» спільно з іншими учасниками талановитої команди творчих соратників: режисером Артуром Почиковським, балетмейстером Віктором Смирновим-Головановим, сценографом Євгеном Лисиком.

Якщо перший одеський «Вій» завдячує появі чудовому музиканту Борису Афанасьєву, то друга оновлена редакція твору з’явилася на одеській сцені насамперед завдяки ініціативі та сміливому рішенню генеральної директорки Надії Бабіч. Упевнена, що саме вона стала також ініціаторкою включення у репертуар театру нового твору сучасного українського автора Олександра Родіна «Катерина», над яким колектив зараз працює.

Оперу написано за мотивами творів Тараса Шеченка. Її назву можна вважати для одеського театру знаковою. Адже саме на цій сцені прозвучала перша оперна «Катерина», яка належала перу композитора, історика, культурно-освітнього діяча Миколи Аркаса, чиє життя було тісно пов’язано з Одесою. Заснована на усталених традиціях, ця опера тим не менше відіграла позитивну роль в історії оперних інтерпретацій творчості Тараса Шевченка. Однак нові часи поставили питання про сучасне осмислення відомої теми, яку слід було розкрити більш широко й масштабно, з урахуванням усіх можливостей синтетичного оперного жанру. Постановники нової «Катерини» диригент В’ячеслав Чернухо-Воліч, режисер Оксана Тараненко, сценограф Ігор Анісенко переконані, що партитура Олександра Родіна відповідає цим вимогам і слугуватиме основою яскравої і змістовної сучасної вистави, потрібної глядачам усіх вікових категорій.

А ще театр збирається у новому сезоні поставити чарівну «Манон» Жуля Массне, що врівноважить репертуарні уподобання і поряд зі звичною для Одеси перевагою італійської класики дозволить глибше засвоїти принципи французької оперної школи, а з часом узятися й за австро-німецьку класику.

Вистава «Жар-Птиця» І. Стравінського

В планах театру – відновлення цікавого вечора балетів Ігоря Стравінського, проведення започаткованого з ініціативи В’ячеслава Чернухо-Воліча фестивалю «Зимовий променад». Він проходить у лютому, коли Одеса відпочиває від навали туристів, тому розрахований на запити й смаки місцевої публіки.

Родзинкою останнього такого свята став вечір, у якому прозвучали фрагменти з різних творів, присвячених вічній історії кохання Ромео і Джульєтти. Якщо виникне ідея таку програму повторити, я би порадила додати до популярних творів Шарля Гуно, Сергія Прокоф’єва, Петра Чайковського невідому одеситам камерну дуооперу Віталія Губаренка «Монологи Джульєтти», яка з успіхом виконувалася на концертній естраді й набула вдалого сценічного втілення в оперній студії Національної музичної академії України імені Петра Чайковського.

Бажаю міцній одеській оперній команді здійснення всіх планів, народження нових ідей і творчого прориву, для якого в театрі склалися сьогодні всі необхідні умови.

Марина ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО

Фото надані театром

На головному фото – фінал вистави «Шукачі перлів» Ж. Бізе