Чернівці мають легендарне мистецьке, зокрема музичне минуле: існували консерваторія, численні музичні товариства, хоральна синагога. Тут народились класики української літератури Юрій Федькович та Ольга Кобилянська, працювали письменник Осип Маковей, художники Юстин Пігуляк, Микола Івасюк, письменник і композитор Сидір Воробкевич, молдавські та румунські письменники Васіле Александрі та Михаїл Емінеску, а також Роза Ауслендер і Пауль Целан – німецькомовні єврейські поети, режисер та актор Іван Миколайчук.

У Чернівцях з’явилося на світ багато славетних співаків і музикантів, серед яких Дмитро Гнатюк, Степан Садабаш, Андрій Кушніренко, Володимир Івасюк, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич. Про місцевих музикантів написані цікаві книжки. Архівні записи їхніх виступів мають величезну кількість переглядів у соціальних мережах.

А що ми можемо сказати про музичне життя Чернівців сьогодні? Чи залишилося це місто колискою славетних митців? Нещодавно у столиці Буковини відбулася непересічна подія – уперше за новітню історію відбувся концерт студентських творів. Молоді композитори Чернівецького коледжу мистецтв представили на суд публіки свої роботи. Це сталося саме зараз, коли, здавалося б, нова музика нікому не потрібна й узагалі культура приречена. Але виявилося, що це не так…

Чернівецьке музичне училище відкрили у минулому столітті, напередодні Другої світової війни у листопаді 1940 року. Радянська влада реформувала аристократичну «румунську» чернівецьку консерваторію у більш спрощену й зрозумілу робітничому класові інституцію. Навчальний процес у закладі перервався з війною й відновився у травні 1944-го.

У 1997-му установу знову реформували – поєднали музичне й училище культури. Нове «джерело знань» отримало уточнену назву «Чернівецьке училище мистецтв», а у 2017 році перейменоване на коледж, відповідно до змін у законодавстві про вищу освіту.

Упродовж різних періодів історії тут разом з іншими музикантами працювали й педагоги-композитори. Найчастіше вони мали кілька спеціалізацій. Так, композитор Йосип Ельгісер (1929–2014) був блискучим піаністом, родина Чмутів – батько Олександр (1927–2018) і його дочка Олена (нар. 1959), окрім авторства творів, відзначилися як теоретики, Ольга Гук-Кабачій вела ще й клас бандури, а Григорій Горлицький – клас кларнета. Кожен із них охоче ділився таємницями композиторської техніки зі студентами та надавав стимули для подальших творчих пошуків.

Зазвичай уроки з композиції у Чернівецькому коледжі проходили факультативно, проте студенти їх сприймали як унікальну можливість знайти свій шлях у музиці. Щоправда, за спогадами самих викладачів, охочих і здібних до композиції учнів було небагато – десь один на потік. Проте, щоразу ставало ясно: ця людина знайшла для себе у житті щось дійсно важливе. Значно більше зустрічалося гарних імпровізаторів.

Зрештою, вибух не забарився. У 2022 році у Чернівецькому фаховому коледжі мистецтв імені Сидора Воробкевича з’явився клас композиції. Кілька студентів відділу народних інструментів розпочали навчання під керівництвом композитора й музикознавця Юрія Василенка.

Музикант здобув вищу професійну освіту в Одеській державній (тепер національна) музичній академії імені Антоніни Нежданової (2004–2009) за двома спеціальностями – теоретика й композитора. Сьогодні він багато пише для фортепіано (у різних жанрах – від мініатюр до великих форм). Також є автором камерних ансамблів і композицій для дитячих хорових колективів. Наразі в центрі його уваги – жанр рапсодії. До слова, перша – «Наддніпрянська» прозвучала в авторському виконанні на дебютному концерті класу разом із творами студентів.

Про те, як виникло бажання створювати музику, коли навколо йде війна, говорили зі студентами-композиторами, тепер четверокурсниками – бандуристкою Тетяною Середенко та акордеоністом Олександром Тімофті. Ось така вийшла розмова.

– Чи пам’ятаєте той момент, коли відчули потяг писати музику?

Тетяна: Пам’ятаю, як Саша наприкінці першого курсу (2021 рік) перебував у полоні музичних ідей і постійно грав на фортепіано. Це вразило мене, і я захотіла додати щось своє. Ми почали працювати в тандемі – це були перші спільні кроки. Тоді обоє зрозуміли, що композиція може стати частиною нашого життя, й продовжували імпровізувати кожен окремо на своїх інструментах. Ми, на жаль, так і не написали той наш спільний твір та навряд чи повернемось до цього.

Щодо мене, – перший твір я написала на другому курсі для конкурсу «Lviv Bandur Fest-2021» у номінації «авторська музика». Своєю імпровізацією я поділилася з викладачкою – Ольгою Гук. Вона підтримала мою ідею взяти участь у змаганні, я доробила твір і здобула перемогу – І місце.

– Як війна вплинула на вашу творчість?

Тетяна: Мені здається, війна дала поштовх. Період від кінця лютого до початку березня 2022 року став справжньою чорною дірою у моєму житті з багатьма скрутними моментами, коли ти не розумієш, як подолати труднощі. Проте робота, творчість, благодійні концерти дали мені впевненість, що я не лише допомагаю людям, особливо тим, хто на передовій, а й сама відволікаюся від негараздів.

– Коли ви почали ділитися з оточенням творчістю, хто це був і якою була реакція?

Олександр: Першою людиною, яка бачила, слухала й оцінювала мої спроби писати музику, була Таня, потім – моя викладачка зі спеціальності Наталія Моргоч. Я досі пам’ятаю той вечір, коли надіслав їй ноти мініатюри «Токата». Вона, людина «класичної гармонії», сказала: «Ну, тут у тебе паралелізми…» Але в підсумку все звелося до того, що порекомендувала показати твір Юрію Василенку.

– Тож, ви потрапили до класу композиції після цього?

Олександр: Перед навчанням на третьому курсі я висловив бажання навчатися композиції. Тоді ж Юрій Володимирович сказав, що можна написати заяву на факультативні заняття.
Тетяна: Я навіть не знала, що таке є в коледжі. Саша записався, і я подумала: «Я теж пишу. Чому мій друг пішов на факультатив, а я не можу?» Тоді я теж показала свої твори. Юрій Володимирович погодився зі мною працювати і запропонував подати відповідну заяву.

– Розкажіть, як до вас приходить натхнення?

Олександр: Недавно я писав оркестровий твір для народного оркестру. Це була дипломна робота з інструментування – 5 п’єс-портретів. Починав працювати вночі, коли приходять ідеї (посміхається. – Ред.), і закінчив половину першої частини десь о першій годині ночі. Далі кожного дня старався продовжувати.

Узагалі багато авторів радять займатися композицією систематично, тому найчастіше я сідаю і записую думки на нотний аркуш чи диктофон. Хоча трапляється, що одразу просто фіксую усе в нотографічній програмі Sibelius без якихось чернеток – і справа йде. Але, зрозуміло, з натхненням краще і легше виходить…

Тетяна: Зазвичай у мене є якийсь дедлайн. Наприклад: я в п’ятницю йду на композицію – тож мені до цього часу потрібно зробити певний шмат роботи. Отже, я сідаю і напрацьовую. Деколи буває, що імпровізую за інструментом, тоді вмикаю диктофон. Досі зберігаю імпровізації, яким уже рік, але не забуваю про них. Використовую подібний матеріал, наприклад, якщо немає ідей чи ресурсу. Слухаю і чую – то був хороший шматочок! Тоді починаю щось викручувати з нього. Перші твори записувала одразу в Sibelius. Часом писала від руки, а потім переводила у друкований варіант.

– Чи не заважає навчальний процес спонтанній творчості? У вашому класі, напевно, є якийсь план роботи? Наприклад, пропонується написати щось у певному стилі?

Олександр: Ми маємо повну свободу в композиції. Звичайно, існує певна програма. Ось у цьому семестрі нам потрібно написати стільки-то мініатюр і велику форму, чи тільки велику форму в такому-то дусі. Іноді бувають моменти, коли в голові стільки ідей, але в тебе або часу немає, або фізично не можеш записати. Юрій Володимирович каже: «Пиши те, до чого ти тяжієш. Ніхто не забороняє».

Тетяна: Ми лише вчимося компонувати, не обмежуємось якимось стилем. Те, що виходить, – ми просто фіксуємо. Я не можу сказати, що тяжію до чогось класичного, типу якоїсь сонати чи поліфонічного опусу. Звичайно, в майбутньому було б цікаво щось таке зробити.

– Траплялося, коли конкретні події підштовхували вас написати твір?

Тетяна: Так! Наприклад, мій дует для бандури та віолончелі «Прелюд». Музична ідея цього твору, наскільки пам’ятаю, з’явилася 10 жовтня 2022 року під час масштабних бомбардувань. Мене охопили такі розпач і злість! Я сіла за інструмент, почала виливати емоції… Тоді й відчула, що бандури тут замало, і додала віолончель. Цей опус став моїм улюбленим. Усе, написане перед тим – мініатюри. Я не так серйозно їх сприймаю, розумію, що це досвід, із якого слід було почати. Але цей «Прелюд» був кроком на шляху до професійного зростання в композиції.

– Чи надає вона вам сили? Як впливає на ваше життя?

Олександр: Звичайно, коли я пишу, то відчуваю, що це позначається на моєму житті, самопочутті та настрої, – думаю, як і у всіх композиторів. Кожен такт викликає емоції – від сумнівів до радості. Пам’ятаю, після першого концерту я відчув надзвичайний прилив енергії і бажання подальшої роботи у цій сфері.

– Розкажіть про ваш спільний концерт, враження! Як ви оцінюєте той досвід?

Тетяна: Було дійсно круто! Ми багато чого отримали у розумінні організації концерту, підготовки творів, роботи з ілюстраторами. Враховуючи кількість часу, за який ми його підготували, а це три тижні, – то було супер круто, усім сподобалось. Але, аналізуючи свої виступи, я в кожній композиції, окрім «Романсу», мала купу недоліків, які стосуються виконавської сторони. Згадуючи творчий процес, котрий ми проживали з нашою невеличкою компанією музикантів, хочеться знову зануритись у ту неймовірну атмосферу.

Олександр: Я не піаніст, і виконання цієї партії в інструментальному тріо було для мене стресом. За кілька тижнів до концерту наш ансамбль був у плачевному стані, ми думали, що зможемо зіграти лише одну частину твору. Але, коли учасники почали входити в смак репетицій і брати ініціативу в свої руки, прийшло рішення подати опус повністю.

– Розкажіть трохи більше про роботу з виконавцями. Це впливає на твори безпосередньо?

Тетяна: Мені здається, коли ти пишеш музику і знаєш, яка людина це виконуватиме, то легше втілювати певні образи. Ми так із Сашком працюємо: якщо в нас з’являються ідеї для нових творів, то міркуємо чи є в нас виконавці? Залежно від того, додаємо певні фішки, які вони точно відтворять, відчують і зрозуміють.

Олександр: Період репетицій був насиченим і плідним, але при цьому не відчувалось якоїсь напруги, важкості. Ми втомлювалися фізично, однак робота з виконавцями нас мотивувала. Адже, коли ти працюєш, ділишся своєю музикою і люди приймають її, додають якісь поправки (бо ми писали для інструментів, специфіку яких не до кінця знали), родзинки, – виходить такий творчий ансамбль. Це дуже надихало працювати далі, бо ти бачиш як круто й невимушено йде процес. Для нас спілкування з виконавцями – одна з найулюбленіших частин проєкту.

– Як виконавці, ви спеціалізуєтеся на народних інструментах, але пишете музику не тільки для них. Чи хотіли б навчитись грати ще на чомусь?

Олександр: Я акордеоніст, у музичній школі ще освоїв фортепіано. У коледжі навчився досить пристойно грати на домрі-альті. Хотів ще опанувати гру на скрипці чи віолончелі. Це б полегшило написання творів.

Тетяна: Так, я теж хотіла б грати на віолончелі. До речі, це мій улюблений інструмент. Ще б хотіла опанувати гітару, але не впевнена чи писала б для неї. Це, скоріше, було б хобі, яке дозволило розслабитись. У такі моменти, коли втомлена приходиш додому і ввечері хочеться взяти вже не бандуру, якою займалась цілий день, а якийсь інший інструмент. Фортепіано, я вважаю, – це база для кожного музиканта. Вчитись і покращувати технічні навички потрібно, але, як композитор, ти завжди можеш віддати твір для цього інструмента ілюстратору.

– Ну, і останнє запитання: які композиторські імена вас надихають?

Олександр: Барток (особливо його фортепіанні твори, піанізм), Равель, Пуччині, Стравінський, Бріттен, Брукнер, Малер, Лілі Буланже, Лятошинський, Сильвестров, Грабовський (обожнюю його симфонічні фрески) і Скорик.

Тетяна: Звичайно! Як бандуристка, люблю композиторів, котрі писали саме для цього інструмента. Костянтин Мясков – мій улюблений, Оксана Герасименко. Також мені подобається, як пишуть, – Володимир Войт, Людмила Коханська. Ну, із більш відомих українських композиторів – це Скорик, Ревуцький, Лятошинський, Лисенко та Гулак-Артемовський.

Після нашої розмови пишалася Чернівцями. Наше місто, з його відомими музичними традиціями, має великий потенціал для української культури. Йдеться не просто про поступове відродження слави відомого музичного регіону України, а й бажання молоді творити саме зараз, попри все.

Ольга ГАБОР