Як українська електронна сцена пройшла шлях від гедонізму до екзистенційного опору та змінила світову музичну мапу за чотири роки
ПРОЛОГ: Смерть «Нового Берліна»
Ще п’ять років тому, гортаючи сторінки The Guardian або Vice, ви могли натрапити на захоплені оди Києву як «новому Берліну». То була епоха, коли столиця України жила в ритмі «вічного вікенду». Стіни клубів Closer та ∄ (К41) вібрували від глибокого баса, приймаючи паломників-рейверів із Лондона й Парижа. Панував гедоністичний ескапізм, де темрява танцполу слугувала надійним прихистком від зовнішніх криз, а техно виконувало функцію соціального клею, що об’єднував тисячі людей у трансі.
Але 24 лютого 2022 року цей світ розбився на друзки. Ранок повномасштабного вторгнення приніс не лише візуальний жах (танки, блокпости), а й тотальний акустичний шок. Звуковий ландшафт України був зґвалтований сиренами та вибухами. Тиша, яка раніше означала спокій, мутувала у зловісне очікування удару. Ескапізм помер у ту мить, коли перша ракета впала на українські міста.
Перед українською сценою постало питання, яке колись сформулював Адорно: «Чи можлива поезія після Освенцима?» Чи можливе техно після Бучі? Відповідь, яку дали українські митці протягом 2022–2026 років, стала феноменальною. Вони не замовкли. Навпаки, перетворили звук на документ, зброю і терапію.
ЧАСТИНА I. ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ЕМБІЄНТ: Архівація крихкості
Коли реальність стає нестерпною, мистецтво перестає її прикрашати. Воно починає фіксувати. Так народився унікальний жанр воєнного часу – «документальний ембієнт» (documentary ambient). Це музика, яка відмовилася від розваги на користь функції свідка, інтегруючи «сиру» реальність у художню тканину.
Центральним артефактом цієї епохи став альбом Kyiv Eternal (2023) композитора Олега Шпудейка (Heinali). Раніше відомий дослідженнями генеративної музики та середньовічної естетики, Шпудейко під час війни перетворився на «звукового антрополога».
Kyiv Eternal – це пронизлива ода місту, яке стоїть на межі зникнення. Шпудейко працює з концепцією «соластальгії» – туги за домом, який руйнується на твоїх очах, поки ти все ще в ньому знаходишся. Використовуючи архів польових записів, зроблених за десять років, він «консервує» звуки мирного Києва: скрип трамвая на Подолі, вітер у Ботсаду, гул Берестейського проспекту.
Як зазначає сам композитор: «Весь матеріал, присутній на Kyiv Eternal, – архівний. У принципі, це моя перша робота як сучасного митця. Я не створюю щось принципово нове, а майже як куратор комбіную матеріал із власних архівів».
Його техніка модульного синтезу тут працює як метафора: синтезатор не перекриває звуки міста, а «обіймає» їх, створюючи гармонійну підкладку. Це ефект подвійної експозиції: ми чуємо об’єктивний документ (місто) і суб’єктивне переживання автора (музика). У треках на кшталт «Night Walk» немає агресії, але є відчуття кришталевої крихкості: «Послухай це зараз, бо завтра того може не бути».
Окремої згадки вартує його перформанс Live from a Bomb Shelter, де у тісній бетонній кімнаті львівського сховища під звуки сирен Heinali грав на модульному синтезаторі музику, що нагадувала церковний орган. Це був маніфест духового опору, спроба протиставити клаустрофобії війни музичну безмежність.
Якщо Heinali дивиться у вічність, то Олександр Філоненко (Monoconda) фіксує невроз «тут і зараз». Його музика періоду 2022–2025 років – це саундтрек комендантської години, коли місто завмирає в очікуванні.
Відмовившись від чітких IDM-ритмів минулого, Monoconda перейшов до рваних пульсацій і «шорстких», зернистих текстур, пропущених через дисторшн. Це звук повітря перед вибухом. Він працює із психоакустикою, відтворюючи відчуття «фантомної сирени» синтезаторами – тягучий, висхідний тон, що викликає фізичний дискомфорт, але згодом гармонічно розв’язується. Це музика стану alertness (постійної уваги), яка легітимізує наш страх і дозволяє прийняти тривогу як нову норму.
ЧАСТИНА II. DIGITAL FOLK: Перепрошивка коду
Війна змусила українську культуру провести термінову ревізію основ. Замість копіювання західних трендів (берлінське техно, бристольський тріп-хоп), артисти звернулися до коріння. Але забудьте про «шароварщину». Новий Digital Folk – не сувенірна лавка, а кібернетична деконструкція традиції.
Катерина Заволока, культова фігура експериментальної сцени, в альбомі Amelut (2023) демонструє естетику агресивного захисту. Вона трактує музичний твір як магічний артефакт. Використовуючи техніку гранулярного синтезу, Zavoloka перетворює живі інструменти на гострі металеві текстури, що мають фізичну вагу.
Її метод – це Sonic Weaving (звукове ткацтво). Подібно до того, як предки вишивали обереги, вона виводить частотами захисний купол. Але це не плач жертви. Поняття «Воля» у її творчості – вогняна дія. Це індустріальний, жорсткий саундтрек для тих, хто готовий боротися.
На іншому полюсі – проект Na Nich (Ірина Кухта), який використовує даб-техно як ґрунт для автентичного співу. Її трек «Sontse Vstaye» став символом надії: гіпнотичний ритм тут працює як серцебиття, виконуючи функцію «заземлення» для українців, розкиданих світом. Це віртуальний дім, який неможливо зруйнувати ракетою.
Тим часом Ганна Свірська (Hanna Svirska) та Мар’яна Клочко (Maryana Klochko) досліджують містичний бік фольклору. Свірська поєднує вокал, схожий на спів мавок, із ламаними глітч-ритмами, передаючи крихкість буття. А Клочко створює «потойбічний поп» – музику тіней, що апелює до поховальних голосінь і містики боліт, намагаючись знайти силу в колективному несвідомому.
ЧАСТИНА III. SAFE SPACE: Терапія звуком
Коли психіка перебуває у стані перманентного перенапруження, клубна культура трансформується з індустрії розваг у піклування (care culture) . Поняття Safe Space в Україні набуло буквального значення: це місце, де тебе не вб’ють.
Дмитро Авксентьєв (Koloah) став одним із перших, хто запропонував музику-знеболювальне. Його альбом Serenity (2022), написаний у найтемніші дні оборони Києва, відмовився від агресії на користь естетики «світлого смутку». Прості фортепіанні партії та ембієнт-педи діяли як колискова для дорослих, знижуючи частоту серцебиття. Тисячі людей свідчили, що саме під цей альбом змогли вперше заснути під час тривог.
Саша Закревська (Poly Chain) будує «стіни звуку» за допомогою модульних синтезаторів. Її складна поліритмія – це «контрольований хаос», який повертає слухачеві відчуття контролю над реальністю. На виступах вона створює щільний звуковий кокон, який фізично відрізає від зовнішнього світу, даючи необхідний перепочинок.
Найскладніший шлях пропонує Катарина Гривуль в альбомі Tysha. Вона не заспокоює, а змушує зазирнути у вічі травмі. Поєднуючи живий тембр скрипки (символ душі) з холодними цифровими збоями, вона досліджує «зловісну тишу» війни. Це музика, де ритм дихання нагадує про життя, а дисонансні текстури ведуть до катарсису та очищення.
ЧАСТИНА IV. ІНСТИТУЦІЙНИЙ ОПІР: Культура як фронт
Українська сцена довела свою інституційну зрілість. Клуби стали гуманітарними хабами, а лейбли – фінансовими донорами армії.
Показовим став кейс компіляції Together for Ukraine, де лейбли Standard Deviation та Mystictrax об’єднали 65 треків, залучивши світових зірок рівня Laurent Garnier і Ben Sims. Цей реліз на Bandcamp перетворив музику на реальну валюту: 100% коштів пішли у фонд «Повернись живим». Культура стала конвертуватися у тепловізори.
Але найбільш пронизливим є приклад John Object (Тимура Джафарова). Артист-деконструктор, який колись епатував публіку оголеними перформансами, змінив синтезатор на автомат, вступивши до лав ЗСУ.
Згадуючи вступ до лав армії, музикант зазначав: «Я думав, що війна триватиме кілька місяців. Нас зараз озброять до зубів і ми зможемо дати відсіч…» Проте реалії тривалої боротьби змусили його трансформуватися. Мовчання музиканта стало найгучнішим маніфестом, а його твіти з окопу пояснюють світові, чому пацифізм безсилий проти танків.
ЕПІЛОГ: Кінець епохи «Post-Soviet»
Головним геополітичним наслідком цих років стало здобуття українською сценою повноцінної суб’єктності (agency). Західні медіа більше не використовують принизливий термін «пострадянська сцена». Завдяки виступам наших артистів на фестивалях Unsound, Atonal та СТМ, світ побачив Україну не як жертву чи «екзотичну периферію», а рівноправного партнера з унікальним досвідом.
Українська електронна музика 2022–2026 років – це більше не про розваги, а виживання. То духовний бронежилет нації, який навчився фіксувати злочини, лікувати душі й захищати кордони. Синтезатори тепер звучать в унісон із сиренами, але ритм наших сердець все одно гучніший за вибухи.
Катерина АРТМАН
Фото надані авторкою статті
