OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Сьогодні видатному українському композитору і баяністу Володимиру Зубицькому виповнюється 70 років. Із цієї нагоди пропонуємо дещо оновлений матеріал з архіву журналу «Музика» колеги ювіляра, відомого баяніста-виконавця Романа Юсипея

Знаменитий український композитор і баяніст Володимир Зубицький цьогоріч відзначає 70-ліття. Він давно мешкає в Італії, але із гідною регулярністю відвідує батьківщину, де останнім часом намітився обнадійливий інтерес до його масштабних творів. Утім говорити лише про дві країни в контексті його бурхливої діяльності було б відвертим применшенням. Графік одного робочого місяця Зубицького вільно вміщує майстер-класи у Казахстані, фестиваль у Литві, виступ з оркестром у Львові та сольний концерт у Києві. Рухається і говорить він, як і раніше, – швидко, енергійно. На запитання відповідає емоційно і глибоко, про що б не йшлося: про власну творчість, майбутнє баяна або улюблене дітище – міжнародний конкурс в італійському містечку Ланчано, з якого ми й розпочали нашу розмову

– Володимире Даниловичу, у чому, на ваш погляд, місія цього конкурсу?

– Конкурс – справа дуже непроста. З одного боку, необхідно підтримувати високий рівень. З іншого, потрібна добра атмосфера. Друге для мене важливіше. У нас є престижна категорія концертантів, із якої конкурс колись і починався: три тури, причому в останньому – гра з оркестром. І, звичайно, багато інших категорій, щоб долучати, стимулювати музикантів – і дітей, і ветеранів. Наприклад, 2012 року для участі в категорії камерних ансамблів прибуло аж 26 колективів! Зараз до нас їдуть уже цілі оркестри.

Мені здається, якщо Ланчано і надалі відвідуватиме так багато артистів, конкурс виживе. Для нас важливо щоразу організовувати якомога більше концертів – для морального задоволення учасників. Адже конкурс триває шість днів. За цей час музиканти мають можливість поїздити, подивитись, пограти, поспілкуватися. Під егідою Ланчано ми вже провели ряд фестивалів у різних країнах

– Як ви прокоментуєте те, що в тій самій Італії на конкурс у Кастельфідардо – престижний, із великим призовим фондом – приїжджає дедалі менше учасників?

– Там дуже жорстка конкуренція і, я б сказав, не зовсім правильна репертуарна політика. Замовляти обов’язкові твори-одноденки, які потім ніхто не грає, на мій погляд, нерентабельно. Ми, наприклад, від цього давно відмовилися.

Так, конкурс за своєю сутністю – це відсів, і те, що відкидається, часто припиняє існування. Проте якось слід стимулювати тих музикантів, котрі зараз перемогти не в змозі, але в майбутньому себе обов’язково проявлять – як не в сольному, то в ансамблевому виконавстві. Кожна людина по-своєму талановита, і конче потрібно утримати її біля нашого інструмента – хоча б, принаймні, як слухача. Якщо не думати про це зараз, через двадцять років узагалі не буде чим перейматися. Адже інтерес до баяна спадає. Ми боїмося про це говорити, але треба це робити. У Донецькій області колись на регіональних конкурсах збиралося по 500-600 чоловік. Зараз немає і десяти.

Багато років баян, акордеон були найпопулярнішими інструментами у багатьох країнах. Батьки мріяли, щоб їхні діти грали, як Анатолій Шалаєв, Микола Крилов, Володимир Мотов. Зараз, можливо, хтось і хоче, щоб його дитина наслідувала Петра Дрангу чи дует «Баян-мікс». Але, як я бачу, на масовому рівні це вже не діє.

Варто підтримувати баян через поп-музику, джаз, фольклор. Більше залучати його до камерних ансамблів з академічними інструментами. Або з народними, які теж вимирають. Треба разом створювати репертуар і якось виринати з цієї кризи. Можливо, такі фестивалі, як у Ланчано, – це і є порятунок. У всякому разі, якщо баянові судилося померти, я б хотів, щоб він пішов у небуття не раніше решти інструментів.

– Напевно, тому ви так часто виступаєте з оркестрами?

– Так, адже тоді збирається велика аудиторія, можна продемонструвати баян у ширшому контексті. Мабуть, багато хто погодиться із тим, що гітара ніколи б не стала такою популярною, якби Родріго не написав знаменитий «Аранхуес». Цей концерт увійшов до репертуару всіх оркестрів світу. Для баяна, слід визнати, поки не існує такого опусу. Мабуть, ще не настав час.

– Чи не замислювалися над причинами кризових явищ, про які говорите?

– Не виключаю: у тому, що баян переживає важкі часи, є провина і мого покоління. Колись ми намагалися дотягнути баян до рівня класичних інструментів, зрівнятися з ними. Те, що почали робити ми, композитор Владислав Золотарьов і багато інших авторів, дало колосальний поштовх професіоналізації баяна, а з іншого боку – «відірвало» його від народних мас.

Наведу такий приклад. В Італії першу кафедру акордеона при консерваторії було відкрито у 1978 році. До того існували приватні школи, напіваматорські асоціації, безліч конкурсів, свій дидактичний центр. Із відкриттям кафедри одразу ж скоротилося число любителів. Сталося різке якісне відмежування вищої ланки, а середня й нижня пішли на спад. Зараз акордеон в Італії представляють лише студенти консерваторій, два-три джазмени і прошарок виконавців, які в ансамблях з іншими інструментами грають для людей похилого віку. Відповідно, оголився і ринок музичних інструментів.

Дуже часто музиканти мусять обирати: я або з масою, або з елітою. Але мені здається, якимось чином слід бути і там, і там. Виконавець, котрий прагне сягнути на баяні рівня «вищої математики», відбиває інтерес у тих, хто міг би вступити до музичних шкіл або училищ. Мислення, яке він проповідує, їм незрозуміле. Може, тому й фортепіано у навчальній сфері залишилося таким консервативним інструментом і не поспішає пускати у свій світ сучасних композиторів. Зайдіть у будь-яку консерваторію – там ніхто й поняття не має, що у Дьордя Лігеті є геніальні фортепіанні етюди.

– Наскільки я знаю, на західну музику у вас особлива точка зору…

– Після переїзду до Італії я певний період захоплювався західним авангардом – так званим чистим мистецтвом, яке завжди інтригувало молодих композиторів по наш бік «залізної завіси». Але коли поспілкувався із цими людьми, посидів на їхніх фестивалях, щось у мені розмагнітилось. Думаю, наше мистецтво того часу, яке часто перебувало під забороною, долало ідеологічні бар’єри, було в хорошому сенсі демократичним, масовим. І, звичайно, більш гуманним у порівнянні з тим, що робиться на Заході задля створення ореолу неповторності, новаторства, чогось специфічного, що дратує нервову систему, грубо кажучи, десятка колег із того ж кола. Коли бачиш, що поруч прірва, а за нею – мільярди людей, позбавлених музики, і продовжуєш займатися цим лише для себе і собі подібних… Я сидів на фестивалях, де у залі було максимум двадцять осіб. Це страшно.

– Не поділитеся планами щодо композиції?

– У композиції, як і в житті, я вже давно намагаюсь менше планувати. Є таке прислів’я: багато хочеш – мало отримаєш. Пишу, звичайно, нові твори. Щось переробляю із колишніх. Кажуть, композитору дуже важливо довго жити, аби дочекатися визнання. Зараз для визнання, м’яко кажучи, не зовсім ідеальний час. Але все-таки важливо рухатися далі. Не тільки вглиб, а й вшир. Дасть Бог здоров’я, підніму всі твори, які виконувалися тільки один раз. І опери, які ніколи не ставилися.

– Дуже шкодуєте, що багато ваших творів не були виконані одразу після написання?

– Будь-яке хороше виконання для композитора – величезний стимул. Тоді йому хочеться створити ще щось більше, краще. А коли чекаєш роками, десятиліттями, – звичайно, руки опускаються. У мій час вигравали композитори, які працювали для кіно. Вони мали можливість чути свою музику майже моментально. Так, до речі, отримав життя один із моїх найкращих творів – Друга симфонія. Студент-режисер записав її фрагмент для свого фільму «Світломузика». Завдяки цьому я симфонію почув, повірив у неї і швидко закінчив…

Стверджують, що якби «Леді Макбет Мценського повіту» свого часу не розгромили, Шостакович написав би багато опер. Був би у нас другий Ваґнер. Якби Шуман за життя почув усі свої симфонії, можливо оркестрування у нього були б набагато кращими. Гайдну, до речі, дуже пощастило, що у нього був власний оркестр.

– Національний ансамбль солістів «Київська камерата» вашу музику виконує без жодних обмежень…

– У цьому сенсі мені теж пощастило. Шкода тільки, що запізно. «Київська камерата» і її керівник Валерій Матюхін – великі музиканти, що зберігають традиції і грають українську музику. Адже це взагалі дуже трагічна тема. Чесно кажучи, раніше я сподівався, що на слуху залишиться набагато більше композиторів, ніж звучить зараз. На моїх очах пішла у небуття ціла плеяда, осіб п’ятдесят. Можливо, мистецтво і має бути таким жорстоким? Перші в ієрархії залишаються, другі вже нікому не потрібні.

– В Італії ви відчуваєте себе своїм?

– Італія – чудова країна. Я їй вдячний за те, що вона дала мені можливість забрати дітей подалі від Чорнобиля, дати їм освіту. А свій чи чужий – говорити про такі речі складно. Напевно, це залежить від душевного стану. Якщо ти знайшов себе і перебуваєш в гармонії з собою, то почуваєшся добре у будь-якій точці земної кулі. Я дуже багато їжджу і бачу, що люди скрізь однакові. Людина – це добро, і головне – створювати умови, щоб добро в ній проявлялося. Чому я з часом відмовився від багатьох засобів виразності? Щоб не нести у своїй музиці негатив, навіть натяк на якийсь ненормальний психічний стан. Я виріс у сім’ї лікарів. Батько мені все життя говорив: «Сину, ти повинен лікувати своєю музикою».

– Ваші рідні є вашими однодумцями?

– Будь-який митець наполовину створений із терпіння його близьких, яке й дозволяє йому реалізуватися. А в іншому – все, як у всіх. Батьки і діти – це завжди велика проблема. Але якщо діти, попри все, продовжують традиції батьків, – ними можна пишатися. І я пишаюся своїми синами.

– Якою є людина в шістдесят і більше років?

– Коли я запитував про це свого батька, він мені відповідав: «Доживеш – дізнаєшся». У молодості я встигав набагато більше. Зараз доводиться робити тільки найголовніші речі. Та й на них часу не вистачає.

Тепер про хороше. Наближення смерті робить людину об’єктивнішою. Мені здається, що старість, окрім проблем, несе у собі якесь очищення. Принаймні, я вірю в це.

Напевно, ми тільки зараз, коли чимало пережили, можемо вирізнити справжні цінності. Пригадую свою маму. Наприкінці життя вона була паралізована. Я приносив їй квіти, листочки. Вона дивилася на них годинами, милувалася. Одного разу сказала: «Боже мій, я до такого віку дожила і ніколи не цінувала цю красу». Коли прощаєшся зі світом, намагаєшся вловити найголовніші смисли, саму сутність того, що є в житті. У цьому краса старості.

Роман ЮСИПЕЙ

Друковану версію див.: Музика. – 2013. – № 3. – С. 20–23.